Еволюція уявлень про місце людини у природі.

З появою на планеті Земля біологічного виду найвищої організації — людини, з її розвитком, розмноженням, міграціями, адаптацією й небаченою активізацією діяльності в біосфері почали розвиватися процеси особливого, антропогенного характеру.

У далеку давнину, коли кількість людей на Землі була порів­няно невеликою, а їхній інтелектуальний і технічний потенціал — досить слабким, природа практично не відчувала на собі тиску людини: вона легко самоочищувалася й самовідвовлювалася. Але минули тисячоліття, народонаселення почало зростати такими темпами, досягло таких адаптацій і поширення на планеті, яких не знав жоден інший вид. З часом людська діяльність обернулася на могутню силу, здатну впливати на природу не лише в межах окремих районів і континентів, а й планети в цілому. Проте свого ставлення до природи, її ресурсів людина за тисячоліття не зміни­ла, і це призвело до виникненвя глобальних кризових екологічних ситуацій.

Сотні тисяч років тому, в епохи палеоліту, мезоліту, для люд­ської спільноти характерним було пристосування до природи, ве­лика повага до неї, схиляння перед її силами та явищами. Люди збирали дари природи, виготовляли примітивні знаряддя праці, полювали, рибалили. Але вже в цей період вплив людини на еко­системи став досить значним.

Існують гіпотези, які досить обґрунтовано доводять, що саме поширення первісних мисливців на великого звіра призвело до ма­сового вимирання більшості великих за розмірами видів у Палеоарктиці. Скоріше за все інтенсивне полювання було не єдиною при­чиною вимирання таких видів, як мамонти, шерстисті носороги, гігантські лінивці, гігантські олені, гігантські лані, шаблезубі ти­гри, печерні леви й ведмеді, але свою важливу роль воно зіграло.

Цей процес продовжувався і пізніше, досить чітко співпадаю­чи в часі з освоєнням людиною Західної півкулі. У ХП-ХІ ст. до н. є. у Північній Америці, а в IX-V ст. до н. є. в Центральній та Південній Америці зникли гігантські лінивці (два види), слони, гігантські лами, броненосці, бізони, леви, печерні ведмеді, гігант­ські птахи (таратони, лелеки, індики), гігантські черепахи (масою 300-400 кг).

У цей період ще відсутнє розуміння людиною свого впливу на природу. Вимирання видів, хоча й досить швидке в геологічних масштабах, займало не одне століття, і пов'язати його з діяльністю людини було важко.

Пізніше, у період неоліту, зародилися примітивне землеробство, скотарство, почалося виготовлення досконаліших знарядь праці та виробів із кістки, рогу, каменю, дерева, глини (гачки, сітки, паст­ки, сокири, човни, посуд), будівництво перших жителі святилищ. Вплив людини на екосистеми суходолу зростає, але його можна помітити лише на рівні невеликих регіонів, у яких відбувається

збіднення ґрунтів через вирощування культурних рослин або порушення рослинного покриву внаслідок випасання худоби.

Вплив людини на екосистеми Світового океану поки що незначний. У першу чергу він пов'язаний зі зміною водного режиму окремих прибережних ділянок унаслідок перевипасу домашньої худоби. Суттєвого удару люди завдали природі, почавши інтенсивно звивати землеробство, особливо коли для підготовки площ під сільськогосподарські угіддя стали випалювати тисячі гектарів лісів (пізній неоліт). З допомогою вогню люди полювали на диких звірів, завдаючи відчутних збитків природі. А розвиток скотарства супроводжувався виїданням худобою трав'янистих масивів на великих площах аж до їх повної деградації. Саме з цими причинами деякі вчені пов'язують інтенсивне розширення меж Сахари та пустель аравійського півострова в той період. Проте, слід зазначити, що людську діяльність навряд чи можна вважати єдиною причиною цих змін.

Та освоївши землеробство й приручивши тварин (розвиток скотарства), люди створили собі нову екологічну нішу. Це була неолітична революція свідомості й буття людства: населення земної кулі збільшилося, стали швидко розвиватися сільське господарство, тваринництво, а потім почалось інтенсивне використання мі­неральних та енергетичних ресурсів літосфери, розвиток промисловості.

3 цього періоду до нас дійшли перші свідоцтва про охорону природи, хоча в більшості випадків мета саме охорони природи чітко не формулювалася, а була наслідком інших різновидів людської діяльності. Так, часто деякі види тварин або рослин вважалися священими й полювання на них заборонялося. А в епоху феодалізму у Европі деякі лісові масиви були місцем охоти знаті й тому всі інші види діяльності в них заборонялися.

Наступний етап збільшеная тиску людини на природу пов'язаний із розвитком промисловості в ХV-ХVIIІ ст., коли кіль­кість населення перевищила 500 млн осіб і були досягнуті значні успіхи в будівництві, техніці, хімії, почалося вивчення й освоєння Світового океану.

Концентрування великої кількості людей у містах супроводжу­валось активним винищенням лісів навколо них (деревина йшла ва будівництво, опалення, випалювання цегли, виготовлення меблів і знарядь праці, транспортних засобів тощо), спустошенням луків, пасовиськ, виснаженням сільськогосподарських угідь. Міста поступово ставали районами екологічних напружень, а процес урба­нізації обернувся на негативний екологічний фактор.

Від кінця XVIII і до першої половини XX ст., у період бурхли­вого розвитку фізики, хімії, техніки, винайдення парового й елек­тричного двигунів, осво'єння атомної енергії, розвитку авіації, коли кількість населення перевищила 3,5 млрд осіб, негативні екологічні процеси почали набувати глобального характеру, хоча ще не досягли масштабів кризи. Особливості ставлення людини до природи в цей період полягали в активному «підкоренні» її, у боротьбі з нею, хижацькому споживанні всіх її ресурсів з упев­неністю в тому, що вони невичерпні. Але саме в цей час і почало­ся формування сучасної екології як науки. У цей період у деяких учених і суспільних діячів сформулювалося розуміння залежності людини від природи. Почали здійснюватися сплановані природо-зберігаючі заходи. Виникли перші заповідники, заказники й на­ціональні парки.

Останні 35-40 років XX ст. були періодом атомної енергетики й комп'ютеризації, на який припадав активний розвиток глобаль­ної екологічної кризи. Вона проявлялась у перевиснаженні при­родних ресурсів, часом — у вичерпанні їх, перезабрудненні довкіл­ля, деградації біосфери, що було наслідком суперіндустріалізації, суперхімізації, супермілітаризації та суперспоживання.

Важлива особливість сучасного періоду — поява спочатку окре­мих учених і «друзів природи», потім — колективів учених і ба­гатьох громадських «зелених» організацій і рухів у всьому світі (лише в Україні у 2002 р. офіційно зареєстровано понад 450), які, усвідомивши значення природи для життя людини, необхідність зберігати її, раціонально використовувати й відновлювати, ви­значивши безпосередню залежність між добробутом людей, їхнім здоров'ям та різноманітністю природи, почали активну боротьбу за збереження й охорону довкілля. Зміцнюється міжнародне співро­бітництво в галузі охорони природи, укладено важливі екологічні угоди, більшість держав прийняли природоохоронні закони, широ­ко розвивається екологічна освіта.

Незважаючи на певні досягнення в природоохоронній діяльнос­ті в окремих країнах (Німеччина, США, Велика Британія, Китай, Японія, Нідерланди), на зростання занепокоєності людей станом природи своїх регіонів та біосфери в цілому, сьогодення характери­зується поглибленням глобальної екологічної кризи, надзвичайно низьким рівнем екологічної освіти й свідомості більшості населен­ня, подальшим нарощуванням промислових та сільськогосподар­ських потужностей, нещадною експлуатацією всіх видів природ­них ресурсів, збільшенням забруднень геосфери й накопиченням шкідливих відходів.