29Спілкування, як взаємодія

Спілк-ня- необх-на передумова існування людини і суспільства в цілому; передумова існування людини в філогенезі, та осн фактор її псих-го розвитку в онтогенезі. Сп- двосторонній або багатосторонній процес установлення і розв-ку контактів між людьми, зумовлений їхньою потребою у спільній діяльності. . Стр-ра – 3 аспекти: 1комунікативний (обмін інформацією) , 2інтерактивний (обмін діями, організація взаємодії між партнерами) , 3 перцептивний (взаємне сприйняття партнерів і встановл. взаєморозуміння) . Діяльність - це не тільки праця, навчання, гра, а одночасно і взаємини. Взаємодія (інтеракція) в соц-но-псих плані аспект спілкування, що виявляється в організації людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності, досягнення певної спільної мети. Спілкування (взаємодія) - відношення 2 суб’єктів (S -- S, ) . Суб’єкт - суб’єктне відношення завжди опосередковане певним спільним об'єктом, точніше, спільним предметом діяльності. Спілкування починається з усвідомлення потреби зацікавленості у спільній взаємодії. Отже, "формула" спілкування (взаємодії) - суб’єкт - об’єкт - суб’єктна взаємодії (S-O-S1) .

31Феномен взаємодії. Бейлз усі різновиди взаємодії, або можливих форм поведінки, поділені в на 12 груп, які у свою чергу об'єдн-ся у 2 категорії: зона постановки і розв'язання проблеми (це власне дії) і зона емоцій (позитивних і негативних) , тбт хар-ка ставлення індивіда до самої діяльності. Діяльність групи під час розв'язання спільного завдання є послідовним переходом від однієї фази до іншої: 1) орієнтування членів груп щодо спільного завдання; 2) оцінка , ход розв'язання завдання членами групи; 3) контроль; 4) прийняття рішення. Супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи позитивні та негативні емоції. В истории социальной психологии существовало несколько попыток описать структуру взаимодействий. Так, например, большое распространение получила так называемая теория действия, или теория социального действия, в которой в различных вариантах предлагалось описание индивидуального акта действия. К этой идее обращались и социологи: (М. Вебер, П. Сорокин, Т. Парсонс) и социальные психологи. Все фиксировали некоторые компоненты взаимодействия: люди, их связь, воздействие друг на друга и, как следствие этого, их изменения. Задача всегда формулировалась как поиск доминирующих факторов мотивации действий во взаимодействии. примером того, как реализовалась эта идея, может служить теория Т. Парсонса, в которой была предпринята попытка наметить общий категориальный аппарат для описания структуры социального действия. В основе социальной деятельности лежат межличностные взаимодействия, на них строится человеческая деятельность в ее широком проявлении, она — результат единичных действий. Эта попытка оказалась неудачной: схема действия, раскрывающая его "анатомию", была настолько абстрактной, что никакого значения для эмпирического анализа различных видов действий не имела. другая попытка построить структуру взаимодействия связана с описанием ступеней его развития. При этом взаимодействие расчленяется не на элементарные акты, а на стадии, которое оно проходит. Такой подход предложен, в частности, польским социологом Я. Щепаньским. Для Щепаньского центральным понятием при описании социального поведения является понятие социальной связи. Она может быть представлена как последовательное осуществление: а) пространственного контакта, б) психического контакта, в) социального контакта , г) взаимодействия наконец, д) социального отношения. Хотя все сказанное относится к характеристике "социальной связи", такой ее вид, как "взаимодействие", представлен наиболее полно. Довольно близкой к описанной схеме является схема, предложенная в отечественной социальной психологии В. Н. Панферовым. Наконец, еще один подход к структурному описанию взаимодействия представлен в транзактном анализе — направлении, предлагающем регулирование действий участников взаимодействия через регулирование их позиций, а также учет характера ситуаций и стиля взаимодействия (Берн, 1988) . Аналогичный подход предложен и П. Н. Ершовым, который, обозначая позиции, говорит о возможной "пристройке сверху" и "пристройке снизу" (Ершов, 1972) .

33 Стеріотипізація. Впервые термин "социальный стереотип" был введен У. Липпманом в 1922 г. , и для него в этом термине содержался негативный оттенок, связанный с ложностью и неточностью представлений, которыми оперирует пропаганда. В более же широком смысле слова стереотип — это некоторый устойчивый образ какого-либо явления или человека, которым пользуются как известным "сокращением" при взаимодействии с этим явлением. Стереотипы в общении, возникающие, в частности, при познании людьми друг друга, имеют и специфическое происхождение, и специфический смысл. Как правило, стереотип возникает на основе достаточно ограниченного прошлого опыта, в результате стремления строить выводы на базе ограниченной информации. Очень часто стереотип возникает относительно групповой принадлежности человека, например принадлежности его к какой-то профессии. Тогда ярко выраженные профессиональные черты у встреченных в прошлом представителей этой профессии рассматриваются как черты, присущие всякому представителю этой профессии ("все учительницы назидательны", "все бухгалтеры — педанты" и т. д. ) . Здесь проявляется тенденция "извлекать смысл" из предшествующего опыта, строить заключения по сходству с этим предшествующим опытом, не смущаясь его ограниченностью. Стереотипизация в процессе познания людьми друг друга может привести к двум различным следствиям. С одной стороны к определенному упрощению процесса познания другого человека; в этом случае стереотип не обязательно несет на себе оценочную нагрузку: в восприятии другого человека не происходит "сдвига" в сторону его эмоционального принятия или непринятия. Остается просто упрощенный подход, который, хотя и не способствует точности построения образа другого, заставляет заменить его часто штампом, но тем не менее в каком-то смысле необходим, ибо помогает сокращать процесс познания. Во втором случае стереотипизация приводит к возникновению предубеждения. Если суждение строится на основе прошлого ограниченного опыта, а опыт этот был негативным, всякое новое восприятие представителя той же самой группы окрашивается неприязнью. Возникновение таких предубеждений зафиксировано в многочисленных экспериментальных исследованиях, но естественно, что они особенно отрицательно проявляют себя не в условиях лаборатории, а в условиях реальной жизни, когда могут нанести серьезный вред не только общению людей между собой, но и их взаимоотношениям. Особенно распространенными являются этнические стереотипы, когда на основе ограниченной информации об отдельных представителях каких-либо этнических групп строятся предвзятые выводы относительно всей группы.

34. механізми взаєморозуміння. Взаєморозуміння е внутрішньою підвалиною і метою спілкування. Його ефективність залежить від тієї інфор­мації, яку люди одержують один про одного. Спілкуван­ня починається з контакту, тобто взаємного спостере­ження і сприймання тих якостей і рис, які спонукають інтерес людей один до одного. Процес розуміння іншої людини — складне явище, у якому виокремлюють два рівні. На першому рівні відбу­вається усвідомлення цілей, мотивів, установок іншої людини. Другий рівень характеризується здатністю при­йняти цілі, мотиви, установки іншої людини як свої власні. Спричиняє це механізм егоцентризму. Егоцентризм — це зосе­редженість індивіда тільки на власних інтересах та пере­живаннях і, як наслідок, нездатність розуміти іншу лю­дину як суб'єкта і особистість, відмінну від нього. У конкретних дослідженнях виокрем­люють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний — ви­являється у процесах сприймання і мислення; моральний — характеризує нездатність до розуміння причин вчинків інших людей; комунікативний — свідчить про непо­вагу до смислових понять партнерів по спілкуванню. Другий рівень взаєморозуміння передбачає, що кожен із партнерів по взаємодії враховує не тільки свої власні потреби, мотиви, цінності, а й відповідні запити іншого. Це відбувається за допомогою таких механізмів взаєморозуміння, як ідентифікація та рефлексія. Під поняттям «ідентифікація» звичайно розуміють механізм міжособистісної регуляції поведінки індивідів у процесі спілкування. Уподібнення до іншого, ототожнення себе з ним, запозичення важливих його характеристик, згода на контроль з його боку — все це ніщо інше, як способи взаєморозуміння партнерів по спілкуванню, спрямовані на кращу організацію спільної діяльності. Ідентифікація тісно пов'язана з іншим близьким за змістом явищем — емпатією — це особливий спосіб розуміння іншої людини, коли домінує не раціональне, а радше емоційне сприйняття її внут­рішнього світу. Емоційна природа емпатії саме і вияв­ляється в тому, що ситуація іншої людини, партнера по спілкуванню, не стільки «продумується», скільки «відчу­вається». Найтиповішими формами емпатії є співпереживання і співчуття. Співпереживання передбачає переживання ін­дивідом тих самих почуттів, які відчуває інший, але це переживання звернене на себе. Індивід переживає або те, що може статися з ним у майбутньому, або те, що він пережив у минулому. Співчуття — це переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану. Також до процесу розуміння людьми один одного включається ме­ханізм рефлексії. У соціальній психології під рефлексією (від лат. reflexio — відображення, звернення назад) , розуміють усвідом­лення діючим індивідом того, як він сприймається парт­нером по спілкуванню. Це знання того, як інший розуміє свого партнера, своєрідний подвоєний процес дзеркального відображення один одного, глибоке, послідовне взаємовідображення, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера по взаємодії, причому в цьому внутріш­ньому світі у свою чергу відображається внутрішній світ першого.

35. ідеї каузальної атрибуції. За умов дефіциту інформації люди починають приписувати один одному як причини пове­дінки, так і самі зразки поведінки чи якісь більш загальні характеристики. Це здійснюється або на підставі по­дібності поведінки суб'єкта до певного зразка, який мав місце у попередньому досвіді суб'єкта сприймання, або на підставі аналізу власних мотивів, які могли б мати місце в аналогічній ситуації. Цей феномен у соціальній психології має назву «каузальна атрибуція». Таким чином, каузальна атрибуція — це своєрідна ін­терпретація та оцінка людиною причин і мотивів пове­дінки інших на грунті буденного, житейського досвіду. Вона може стосуватися сприймання не тільки окремих людей, а й соціальних груп і самої себе. Одним із виявів атрибуції є явище покладання чи прийняття людиною чи членами групи відповідальності за невдачі чи успіхи у спільній діяльності. Особливості виявів каузальної атрибуції у спілкуванні:

1. відхилення процесу приписування від логічних норм під впливом суб'єктивних чинників — інформаційних, мотиваційних;

2. пояснення невдалих результатів діяль­ності зовнішніми чинниками, а успішних — внутріш­німи;

3. постійні відмінності у поясненні людиною влас­них вчинків і поведінки інших людей.

Знання особливостей каузальної атрибуції дає змогу розробити засоби та прийоми підвищення точності міжособистісного сприймання.

36. Психологічні засоби впливу у процесі спілкування. Вивчення різних аспектів процесу спілкування пока­зує, що зміст кожного з них включає в себе певні спосо­би впливу індивідів один на одного. Традиційним для соціальної психології є виокремлен­ня таких способів впливу: зараження, навіювання, наслі­дування. Часто в цьому ж шерегу розглядаються й такі специфічні явища, як мода і чутки. Зараження — це неусвідомлювана, мимовільна схиль­ність індивіда до певних психічних станів. Воно здійс­нюється не через пасивне споглядання і більш-менш усвідомлене прийняття зовні очевидних зразків поведін­ки (як у наслідуванні) , а через передачу психічного настрою, який має великий емоційний заряд, через загострення почуттів і пристрастей. Навіювання — це процес психічного впливу на людину чи групу при послабленому усвідомленому контролі, не­критичній оцінці змісту повідомлень, які сприймаються. Наслідування спрямоване на відтворення індивідом пев­них зовнішніх рис і зразків поведінки, манер, дій, вчинків, які характеризують об'єкт пізнання, і позначене при цьому певною емоційною й раціональною спрямованістю. Мода — це форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоп­лень, які домінують у суспільстві. Чутка — це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події. Як правило, вони стосуються важли­вих для певної соціальної групи чи людини явищ, заторкують актуальні для них потреби та інтереси. Вивчення різних аспектів процесу спілкування пока­зує, що зміст кожного з них включає в себе певні спосо­би впливу індивідів один на одного. Традиційним для соціальної психології є виокремлен­ня таких способів впливу: зараження, навіювання, наслі­дування. Часто в цьому ж шерегу розглядаються й такі специфічні явища, як мода і чутки. Мета впливу – зміна поведінки і діяльності людей, напрямок цієї зміни визначається цілями спільної діяльності (групі) . В стихійних групах вплив здійснюється за допомогою специфічних методів, які діють і в організаціях, об`єднаних спільною діяльністю, але у стихійних групах вони виходять на перший план. Це зараження, навіювання, наслідування, мода та чутки. Механізм зараження зводиться до ефекту багаторазового взаємного підсилення емоційного впливу партнерів по спілкуванню. Прямо пропорційно величині аудиторії та напрузі індуктора. Зараження – найдревніший емоційній засіб впливу. Зараження - спосіб співпереживання людьми одного певного емоційного (психічного) стану. Спосіб передачі цього настрою діє не на логіку, а на емоцію. Зараження використовується щоб привести певну аудиторію у певний психічний стан. Необхідно щоб був індуктор (пропонує певний психічний стан, накал пристрастей) та великі маси людей (натовп) . При зараженні - звертання до емоцій нижчого порядку. Необх. мотив, який приводить до певної дії. Важко припинити наслідки цього впливу. Щоб позбавити цієї емоції потрібен великий шок. Специфічний момент зараження – паніка (дехто вважає частиною зараження, дехто – окремим явищем) . Паніка – форма неусвідомленої стихійної масової поведінки, яка виникає під впливом якогось шокуючого стимула, при дефіциті або надлишку інформації про якусь значущу подію, супроводжується зараженням і навіюванням. Існує три групи причин:

1. Психофізіологічні – занадто втома людей, тривожність, невизначеність, сп`яніння.

2. Причини індивідуального порядку – низька самооцінка, неавторитетне командування і т. д.

3. Вплив масової інформації, особливо у формі чуток.

Для виникнення паніки – невизначеність ситуації, недостача відомостей в засобах масової інформації, неузгодженість дій, пошук заспокійливих засобів (алкоголю і т. д. ) . Один із головних попереджувальних методів паніки – організація ефективного керівництва з одночасним формуванням довіри до цього керівництва. Зупинити паніку може рішуча та інтенсивна дія. Необхідно шокуючий стимул, який пририває звичні форми поведінки, викликає або страх, або надмірне здивування (чого людина не мала в попередньому досвіді) . Щоб припинити паніку потрібен ще більш потужний шокуючий стимул.

37Навіювання та зараження. Н. - це процес псих. впливу на людину чи групу при послабленому усвідомленому контролі, некритичній оцінці змісту повідомлень, які сприймаються. Це пізніша форма соц-псих. впливу бо пов”язана з розвитком вербальної активності людини та її індивідуальності. На відміну від зараження, яке має неперсоніфікований характер і є стихійною тонізацією псих. стану групи за умов безпосереднього спілкування, Н - процес однобічного, активного і персоніфікованого впливу на індивіда чи групу. Воно виключає однаковість переживання ідентичних емоцій та уявлень об”єктом навіювання, індуктором та реципієнтом. При Н зміст впливу спрямований не до логіки особистості, а до її готовності одержати наказ, інструкцію діяти. Важливі чинники Н: індивідуальні особливості людини (здатність самостійно, критично мислити та аналізувати, твердість переконань, вразливість, вік, стать, освіта) ; попередня установка; авторитет джерела впливу. Найповніше Н вивчалося і використовувалося у зв”язку з медпрактикою, психотерапією, навчанням. Соц. псих. розглядає Н або сугестію (С) (лат. suggestio –навчати, радити, навіювати) в 2 аспектах:

1. як стихійний компонент повсякденного спілкування;

2. як спеціально організований різновид комунікативного впливу (засоби мас. інф. , реклама, мода, релігія, політика) .

Н, як і зараження та наслідування, є важливим чинником соціалізації особистості, інтеграції групової діяльності, формування та актуалізації установок, ціннісних орієнтацій, соціальних норм. Воно здійснюється за допомогою вербальних (слова, інтонація) і невербальних засобів (жести, міміка, оточ. обстановка, дії) . За методами реалізації Н може бути: прямим, опосередкованим, спрямованим і стихійним. На думку Б. Поршнєва, С в чистому вигляді тотожна абсолютній довірі до того змісту, який передає комунікатор. Слово має функцію абсолюта. С завжди є засобом інтеграції групи, консервації, збереження існуючих звичаїв, форм поведінки. Контрсугестія (КС) пов”язана з протилежним механізмом – недовірою до повідомлення і є знаряддям здійснення змін у суспільстві, його руху вперед (Десиденти) . У поведінці конкр. людини С пов”язана з її покорою існуючим обставинам, залежності від примусової сили колективних дій та уявлень. Механізми регуляції люд. поведінки: звичаї, ритуали, культи, норми, виконують необхідні для виживання функції: 1. вони формують відмінність “нас” від “них”, а “ми”- це поле довіри і діє сугестія; 2. це засоби зменьшення і знищення негатівізму поведінки, яка руйнує спільність, почуття “ми” (люди, українці, народи, христиані, вчені) . Людина не в змозі повністю позбавитися впливу С, але може обмежити, локалізувати її вплив на себе, вона намагається вийти за межі кола “ми”. Якби цього не було людство було б приречено до загибелі. КС зумовлює псих. незалежність людини, розвиток її самостійності та індивідуальності, яка виникає як недовіра до існуючих стандартів життя, переростає у непокору їм і вироблення нових норм, зразків, звичаїв традицій, які з часом стають теж обов”язковими. При цьому ті сили, що виступали проти сугестії, роблять все щоб зберегти ці нові регулятори поведінки та діяльності, тобто КС сама претендує на абсолют. З”являється потреба у новій КС (контр-контрсугестії) – вона і виводить спільність із чергового застоюСуперечливість цього явища зумовлена суперечливим характером самої людини та суспільства, їхньою взаємодією та розвитком.

39. Група як проблема соціальної психології. Дослідження соц. груп посідає в соч. психологіі особливе місце. Це зумовлено багатьма причинами. По-перше, перехід від індивідуальності до соціуму відбувається через соціальну групу. Для кожної особистості група є тим найближчим оточенням, до якого вона належить. Група виступає тією спільністю, що опосередковує взаємозв’язок “особистість-суспільство”. По-друге, як спілкування, так і діяльність людини відбувається в групі. По-третє, становлення людини як особистості, її соціалізація завжди відбувається в групі. Ці 3 причини ставлять соц. групи на рівне місце зі спілкуванням та діяльністю. Існують 2 протилежні підходи до визначення соц. груп:1) Європейська та радянська соц. психології головним групо утворюючим чинником бачать спільну діяльність. 2) . Західна, зокрема американська соц. псих. (Маєрс та ін. ) :головний групоутворюючий чинник – спілкування. Тут група - обєднання людей, де вони можуть безпосередньо сприймати один одного (ці групи як правило-діади, їх відносно переносять на більші групи, і потім на суп-во взагалі. ) Ці 2 підходи доведені до крайнощів, є помилковими. Соц. група не може існувати ані без діяльності, ані без спілкування. Перший підхід розглядає групу ззовні, виходячи за її межі (більшість груп-цільові, т. т. створені з якоюсь ціллю. Тут діяльність вже відома на перед, задана з самого початку. ) Другий підхід розглядає групу з середини (психологічний підхід) . При визначенні групи врахов. емоції. псих. стани, що що визначають спілкування. А у загальному плані групу потрібно розглядати як сукупність людей, які включені до типових для них різновидів і форм діяльності та об’єднані системою відносин, поведінка та діяльність яких регулюються спільними цілями, нормами та цінностями. Всі ці підходи спонукають до виділення класифікацій груп. У соц. псих. було здійснено багато спроб класифікації, але найзагальнішою є поділ груп на малі і великі та умовні і реальні. Мала група характериз. безпосередньою взаємодію, люди спілкуються один з одним без посередників. У великій групі члени не мають можливості прямого контакту один з одним із-за значного розміру групи. Тут спілкування опосередковане (або через певну людину, або через групу людей, або через ЗМІ. Умовні групи – це групи людей, об’єднаних за якимось умовним критерієм (стать, вік, професія) . Такі групи є соціологічними, статистичними: жінки, студенти. Селяни, пенсіонери. Члени таких груп можуть не перебувати в безпосередньому контакті. Реальну групу можна визначити як спільність людей, які взаємодіють між собою, об’єднані спільною діяльністю, інтересами, потребами, цілями. Виконуючи різні соціальні функції, людина є членом численних соціальних груп, вона формується як би на перетині цих груп, є точкою, у якій схрещуються різні групові впливи. Значимість групи для особистості насамперед у тім, що група - це певна система діяльності, задана її місцем у системі суспільного поділу праці й тому сама виступає суб'єктом певного виду діяльності й через неї включена у всю систему суспільних відносин. Одна з найважливіших проблем у соціально-психологічному аналізі груп – їх класифікація. Критерії класифікації:1. Безпосередність взаємозв’язків :а) . Умовні групи – об’єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності, національність та ін. ) і включають у себе людей, які не пов’язані об’єктивною, реальною взаємодією. Люди, що утворюють цю спільноту, ніколи не зустрічаються і нічого не знають один про одного. б) . Реальна група – це обмежена за розмірами спільність людей, яка існує у спільному просторій часі та поєднується реальними стосунками взаємодії й спілкування. 2. Розмір (кількісний склад) : а) . Великі; б) . Малі. 3. Суспільний статус:а) . Формальні групи – мають зовні задані соціально значущі цілі діяльності. Для них характерні юридично зафіксований статус, нормативно визначені структура (керівництва та підлеглості) , права й обов’язки її членів. б) . Неформальна група утворюється завдяки внутрішнім факторам її існування (симпатії, дружбі, спільності інтересів) , вона не має юридичного статусу, законодавчо не регулюється. 4. Значущість для особистості:а) . Референтна група – це спільність, з якою людина порівнює себе, до якої відносить себе і на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. б) . Група належності – це така група, до якої людина реально належить. 5. Рівень розвитку (спільність діяльності) :а) . Дифузні; б) . Асоціації; в) . Корпорації; г) . Колективи.