21. Проблема наукової раціональності.

Наукова раціональність не завжди, але найчастіше пов'язана з реалізмом. Реалізм же -- це філософська позиція, яка передбачає з самого початку існування зовнішнього світу і принципову можливість його істинного пізнання. Цю позицію, яку поділяє більшість вчених-природничників, і яка є опорою здорового глузду, виявляється, втім, дуже складно не тільки обгрунтувати, а й послідовно провести навіть у галузі філософії науки.

Не тільки сьогодні, але і в першій половині ХХ століття проблема раціональності була предметом розгляду багатьох філософів: А. Бергсона, М. Вебера, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, К. Ясперса та інших. Багато в чому саме ці мислителі визначили той кут зору, під яким проблема раціональності обговорюється і сьогодні, а саме як формотворчий принцип природи, суспільства, індивіда.

Проте сьогоднішнє обговорення питання про раціональність має свою специфіку: воно змістилось у сферу власне філософії науки, що не могло не внести нових важливих акцентів у характер обговорення цієї проблеми. І на початку ХХ століття, і в 30-40 роки наука виступала як зразок раціональності. Сьогодні ж навпаки лунають такі заяви, що ймовірно було європейською помилкою встановлення занадто тісного зв'язку раціонального й раціональності з наукою європейського походження. Тобто мова йде про те, що раціональність і науковість не одне і те саме, і, що їх поєднання має негативні наслідки. Серед численної філософської літератури, яка більшою або меншою мірою стосується раціональності виділяють три провідні традиції в трактуванні раціональності:

класична – раціональність як щось незалежне від епохи, умов, незмінне;

методологічна (тут йдеться передусім про наукову раціональність) – раціональність розуміється як певний загальнозначущий метод дослідження або норматив для оцінки і перевірки наукових тверджень, тобто це формула якої повинен дотримуватися вчений;

соціокультурна - раціональность як відповідність тій соціокультурній системі в якій здійснюється діяльність.

Усучасних дослідженнях проблеми раціональності головна увага зосереджується на виявах раціональності в позанаукових формах знання. Здебільшого автори з даної тематики подають аналіз окремих форм позанаукового знання; проте цілісного осмислення великого масиву цих форм досить мало. З цього приводу варто відмітити роботи І. Касавіна, Л. Маркової, В. Налімова, В. Поруса, та інших. Серед західних авторів це М. Еліаде, К. Леві-Строс, Б. Маліновський, Ч. Тарт, К. Хюбнер, К. Юнг, та інші. Треба зауважити, що в дослідженнях цих авторів позанаукові форми знання розглядаються переважно в аспекті їх соціокультурного функціонування, а також психологічні особливості впливу цього знання на людину. Розгляд цих форм саме в епістемологічному плані зустрічається дуже рідко. Тож автор певною мірою намагається заповнити цю прогалину, а також робить спробу осмислити сучасні ситуації в науковому пізнанні.

22. Античний раціоналізм і особливості античної науки.

Антична філософія, тобто філософія стародавніх греків і римлян, зародилася у VI ст. до н.е. у Греції і проіснувала до VI н.е. Саме тут виробляється той стиль філософствування і та проблематика, яка визначила подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Мислителі давньої Греції ввели у філософію і культуру загалом поняття «логос» як розумного упорядковуючого космічного начала, яке згодом переростає в таку рису менталітету західноєвропейського етносу як раціоналізм.

Антична раціональність – це відкриття здатності мислення вільно, без всяких обмежень нестися і нескінченні метафізичні простори. Антична раціональність не забороняла думки конструювати такі ідеальні об’єкти, як кентаври, горгони і т.д. Ніхто і ніщо не контролювали діяльність мислення але створенню ідеальних світів.

Наука не могла погодитися на таку свободу думки, тому що вона шукала знання, придатні для практичного використання ii застосування. Звідси виникла необхідність обмеження свободи думки: простір роботи думки з ідеальними об’єктами було обмежено вимогою, відповідно до якого наука має право створювати такі ідеальні об’єкти, які можна перетворити в реальні річ, або предмет справа. Іншими словами, наука приєднує до ідеї античної раціональності ідею можливості перевести ідеальний об’єкт у зроблену руками людини річ.

Характерною рисою античного раціоналізму, слід, певне, вважати формування культури дефініції. Перевага понять над чуттєвими образами, умоглядів над враженнями і роздумами, дедукції над індукцією, рефлексії над повсякденним свідомістю краще організувати і раніше від інших вловив і використовував Сократ. Саме він починає кардинальний поворот філософії убік переосмислення природи розуму й підстав достовірності знання. Філософія – не усезнайство і барвиста риторика, але знання сущого і причини, розуміння законів становлення явищ, торжество розуму і справедливості.

Антична наука тісно повязана з філософією і не цілком вільна ще від міфологічних уявлень. Вона має спекулятивно-теоретичний, умоглядний характер і грунтується на спостереженнях і теоретичних міркуваннях.

На думку П. Гайденко в античності закладаються основи для формування трьох наукових програм:

• математичної програми, що виникла на базі піфагорейської і платонівської філософії;

• атомістичної програми (Левкіпп, Демокрит, Епікур);

• контінуалістской програми Арістотеля, на основі якої створено першу фізична теорія, яка проіснувала аж до XVII ст., Хоча і не без змін.

Виникнення цих перших програм - одна з важливих аспектів генезису наукового знання в античності.