77. Порядок звернення стягнення на предмет застави.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок спрямування стягнення на заставлене майно передбачено цією ст. 36 Закону "Про заставу" — воно можливе за рішенням суду, господарського суду, третейського суду, якщо інше не передбачено законом чи договором, а також у беззаперечному порядку на підставі виконавчого напису нотаріусів.

Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

У разі ліквідації юридичної особи-заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

У разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.

Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя.

Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволене в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

78. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язання.

Відповідно до ст. 546 ЦК виконання зобов’язання може забезпечуватися   неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правова природа притримання, відповідно до ст. 594 ЦК України, полягає в такому – кредитор, який правомірно володіє річчю, належній передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним в строк зобов’язання з оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат і інших збитків, має право утримати її у себе до виконання боржником зобов’язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 594 ЦК України притриманням речі можуть забезпечуватися також інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлене договором або законом. Таким чином, предметом притримання можуть бути речі (предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки).

До моменту виникнення права на притримання, кредитор не має права залишати у себе річ, якщо його обов’язком є передача речі незалежно від виконання обов’язків боржником (відшкодування збитків, оплата вартості і так далі). Загальною умовою, за наявності яких кредитор може застосувати притримання до боржника, є наявність договірних відносин, через які одна сторона зобов’язана зробити певні дії на користь іншої сторони, а інша у свою чергу прийняти і сплатити, або компенсувати пов’язані з цим витрати та інші збитки. Таким договором може бути договір, який передбачає на певному етапі володіння річчю стороною, яка не є її власником. При цьому, повинна бути дотримане умова, закріплена у визначенні поняття притримання, – правомірність володіння річчю кредитором.

Право на притримання припиняється відповідно до чинного законодавства і в строго регламентованих випадках:

• у випадку припинення основного зобов’язання;

• у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок речі, яку він утримує;

• на інших загальних підставах припинення зобов’язань відповідно до глави 50 ЦК України, що не суперечать природі утримання.

Незважаючи на зовнішню схожість притримання із заставою, в цих двох способах забезпечення зобов’язань існують певні відмінності. Заставу забезпечує зобов’язання боржника, щодо якого існує тільки можливість невиконання (ст. 573 ЦК України), а також вимога, яка може виникнути в майбутньому (ст. 573 ЦК України). Притримання забезпечує виконання зобов’язання, яке вже було порушено (ст. 594 ЦК України)