Глава 26

всі доходи, які вона мала або повинна була мати з цього майна з того часу, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання май­на, і з свого боку ця особа має право вимагати відшкодування зроблених нею не­обхідних витрат на майно з того часу, з якого вона зобов'язана повернути дохо­ди. Однак, на відміну від ст. 148, у ст. 469 ЦК УРСР не визначаються правові наслідки зроблених безпідставним володільцем поліпшень. У новому ЦК України ця прогалина усунута шляхом введення норми про те, що особа, яка безпідстав­но набула майно, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

Крім того, вищезгадані статті ЦК УРСР мають і певні відмінності у врегулю­ванні розрахунків щодо зроблених необхідних витрат. Так, якщо за ст. 148 ЦК УРСР право на відшкодування необхідних витрат на майно мають як добросовіс­ний, так і недобросовісний володілець з того часу, з якого власникові належать доходи від майна, то за ст. 469 "безпідставний володілець" має право вимагати відшкодування зроблених необхідних витрат на майно з того часу, з якого він зо­бов'язаний повернути доходи. Іншими словами, за ст. 148 недобросовісний воло­ділець має право на відшкодування необхідних витрат за весь час свого незакон­ного володіння, а за ст. 469 ЦК "безпідставний володілець" має право на відшкодування зроблених ним необхідних витрат лише з того часу, коли він діз­нався або повинен був дізнатися про безпідставність одержання майна і не має такого права на необхідні витрати, здійснені в період, коли йому не було відомо про безпідставність свого володіння.

Запропонований законодавцем принцип розрахунків щодо одержуваних дохо­дів незаконним володільцем (безпідставним володільцем) є суперечливим і нело­гічним, адже можливий висновок, що недобросовісний володілець має переваги перед добросовісним у терміні, за який відшкодовуються необхідні витрати. Так чи інакше, положення про розрахунки між власником і незаконним володільцем вимагають уточнень.

В юридичній літературі вже зверталася увага на парадоксальність зазначе­них положень і пропонувалося передбачити в цивільному законодавстві норму про надання добросовісному володільцю права на одержання від власника від­шкодування необхідних витрат на майно за весь час володіння якщо ці витрати перевищують одержані від цього майна доходи¹.

Однак укладачі нового ЦК України не визнали за можливе врахувати вислов­лені критичні зауваження і в ст. 392 майже у незмінній редакції відтворили пра­вила ст. 148 ЦК УРСР.

При застосуванні ст. 148 ЦК УРСР (ст. 392 ЦК України) на практиці можуть виникнути також труднощі у тлумаченні змісту поняття "необхідні витрати". З цього приводу у роз'ясненнях Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" від 2 квітня 1994 р. було зазначено, що до необхідних ви­трат "слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності"².

¹ Цивільне право. — К., 1997. — Ч. 1. — С. 376. Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України — К., 1994. — № 2. — С. 15.

Захист права власності

507

Наведені в роз'ясненнях Президії ВАСУ ознаки необхідних витрат є прийнят­ними, але вони не завжди можуть задовольнити потреби практики, бо не містять вказівки на те, що без таких витрат не може функціонувати те чи інше майно. До речі, на цю обставину зверталася увага ще в римському приватному праві, в якому зроблені володільцем витрати поділялися на: необхідні, без яких річ не може існувати; корисні, які поліпшують річ, але без яких можливе її існування; витрати розкоші, які лише прикрашають річ.

Правила ЦК УРСР безпосередньо не передбачають права власника вимагати від недобросовісних набувачів відшкодування шкоди, заподіяної майну власника внаслідок його псування, пошкодження тощо. У зв'язку з цим Президія ВАСУ у своїх роз'ясненнях від 2 квітня 1994 р. рекомендувала судам при вирішенні та­ких спорів виходити зі статей 440 і 453 ЦК УРСР, за якими власник має право вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди, не покритої вартістю доходів, одержаних ним відповідно до п. 5 ст. 148 ЦК УРСР. Наведена рекомендація є цілком прийнятною. Однак, якщо власник бажає повернути пошкоджене майно, то він може це зробити на підставі пред'явлення віндикаційного позову і, крім того, не позбавлений права вимагати відшкодування збитків, спричинених по­шкодженням майна на підставі статей 440 і 453 ЦК УРСР (статті 1185, 1211 ЦК України). Тобто у таких випадках є доцільним поєднання кількох засобів захис­ту. Такий підхід до цієї проблеми випливає з п. 2 ст. 48 Закону України "Про власність", згідно з якою власник може вимагати усунення будь-яких порушень, а також відшкодування завданих цим збитків.

Правила про віндикацію однаковою мірою стосуються усіх форм власності, оскільки відповідно до ст. 48 Закону України "Про власність" держава забезпе­чує усім власникам рівні умови для захисту. По-іншому вирішувалося це питан­ня в законодавстві радянського періоду, яким встановлювалися переваги у захис­ті соціалістичної, особливо державної власності. Так, відповідно до ст. 146 ЦК УРСР, яка втратила чинність згідно із Законом України від 16 грудня 1993 p., державне майно, а також майно колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій, неправомірно відчужене будь-яким способом, могло бути витребува­не відповідними організаціями від будь-якого набувача (тобто як від недобросо­вісного, так і від добросовісного). Крім того, на віндикацію державного майна з незаконного володіння колгоспів, інших кооперативних та громадських організа­цій або громадян не поширювалися строки позовної давності.

Особливий порядок віндикації встановлюється щодо грошей і цінних паперів. Відповідно до ст. 147 ЦК УРСР (ст. 391 ЦК України) гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача. Вста­новлення такого посиленого захисту цих об'єктів зумовлено їхньою особливою роллю у цивільному обороті.