§ 3. Віндикаційний позов

Одним із найдавніших і ефективних речово-правових засобів захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння Цей засіб дістав назву віндикація (від лат. vindico — захищаю, заявляю претензію, вима­гаю). ЇЇ застосовують тоді, коли у власника зберігається право власності, але він не може його здійснювати, оскільки річ вибула із його володіння і перебуває у неправомірному (незаконному) володінні іншої особи. Тобто віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з ме­тою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

Віндикаційний позов має багатовікову практику застосування і є універсаль­ним захисним інструментом права власності в суспільстві будь-якої суспільно-економічної формації. Нормативне закріплення він дістав і в цивільному законо­давстві радянського періоду, хоч і з певними особливостями встановлення пільгових умов захисту соціалістичної власності.

Віндикації присвячена ч. 1 ст. 50 Закону України "Про власність", у якій заз­начається, що "власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння". Проте у такій редакції ст. 50 виявилася мало­ефективною для застосування у практиці, оскільки в ній немає юридичних кри­теріїв для здійснення повернення майна власнику. Тому при вирішенні справ за віндикаційними позовами суди нині застосовували ст. 145 ЦК УРСР, конструк­ція якої виявилася юридичне досить вдалою, а відтак і придатною для захисту

500

Глава 26

права власності і в умовах ринкової економіки. Ці положення майже повністю відтворено і в новому ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 145 ЦК УРСР якщо "майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або ви­було з їх володіння іншим шляхом поза їх волею"¹. У наведеній нормі закріплено основоположні принципи витребування майна з чужого незаконного володіння, сформульовані світовою юридичною практикою і наукою. Віндикаційний позов базується на визнанні права власності абсолютним правом, яке не втрачається з незаконним вибуттям речі з володіння власника і переходом у володіння інших осіб. За таких умов право власності начебто слідує за річчю, що забезпечує аб­солютність і непорушність цього права. На таких же правових засадах побудова­на ст. 390 нового ЦК України, у якій записано:

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набу­вач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володін­ня, не з їхньої волі, іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його від­чужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фі­зичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законодавство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за від­повідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за ци­вільно-правовими договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін.), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, опе­ративного управління або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтвердити своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, дого­вір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управ-

Витребування майна із зазначених підстав не допускається, якщо майно було продане в поряд­ку, встановленому для виконання судових рішень (ч. 2 ст. 145 ЦК УРСР).

Захист права власності

501

ління перебування майна на її балансі, оскільки останній є формою ведення бух­галтерського обліку¹, а не правовстановлюючим документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприєм­ства (організації) суди можуть розглядати як один із доказових засобів з ураху­ванням правової підстави зарахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпо­ряджатися.

Віндикаційний позов має грунтуватися не лише на нормах матеріального пра­ва. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема тим, що визначають процесуальні вимоги до будь-якого позову. Це дані про суд, по­зивача і відповідача; зміст позовних вимог; обгрунтування позовних вимог; дока­зи, що підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову — предмет і підставу². Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою — посилання на належне йому пра­во, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обгрун­тування необхідності його захисту.

Таким чином, предмет віндикаційного позову становить вимога неволодію-чого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про по­вернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують право­мірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного воло­діння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, ви­буття його з володіння позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.). З позицій процесуального права ці та інші обставини становлять предмет дока­зування.

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між по­зивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин, що однак не завжди враховується у судовій практиці. Так, рішенням Вищого арбітражного суду Ук­раїни від 3 жовтня 1994 р. було задоволене позов радгоспу "Маяк" про витребу­вання від Дівичківського сільського споживчого товариства приміщення магази­ну на підставі ст. 145 ЦК УРСР і ст. 50 Закону України "Про власність", незважаючи на те, що в суді був встановлений факт передачі магазину в експлу­атацію відповідачеві³. За таких обставин, позов мав би бути задоволений за іншим правовим обгрунтуванням.

¹ Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирі­шення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності" від 2 квітня 1934 р. // Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — 1996. — №1. — С. 158—164.

² Скворцов О. Ю. Вещньїе иски в судебно-арбитражной практике. — М., 1998. — С. 22—27.

Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — К., 1995.— № 3—4.

502