23. Вересня 1929 р. Рнк урср прийняла постанову «Про захо­ди до поліпшення- роботи в справі виховання і навчання I

дефективних дітей і підлітків», якою було передбачено реорга­нізацію дитячих будинків для дефективних дітей у ні коли-інтер­нати. Для шкіл-інтернатів пропонувалося виділити окремі коніїн на стипендії найбіднішим учням.

Окружним виконкомам було запропоновано посилити увагу до виховання і навчання дефективних дітей і підлітків і поліп­шити матеріальне становище закладів, що обслуговують цих дітей і підлітків; асигнувати суми на виховання дефективних дітей своєї округи в закладах інших округ, якщо такі заклади в окрузі ще не організовано; забезпечити належним устатку­ванням та інструкторським персоналом навчальні майстерні за­кладів дефективного дитинства, а також збільшити асигнування на навчальну частину до норм, встановлених НКФ УРСР; виді­лити кошти на трудове влаштування сиріт і найбідніших під­літків по виході їх із закладів соцвихову для дефективних, а також дбати про їхнє влаштування на роботу на підприємствах кустарно-промислової кооперації або на некооперативних ку­старних підприємствах та в кустарів.

НКО УРСР було запропоновано скласти конкретний опера­тивно-фінансовий план організації на місцевому і республікан­ському бюджетах мережі навчально-виховних закладів для де­фективних дітей і підлітків, передбачивши її поширення на п’ятирічку.

Педагогічний персонал усіх закладів для дефективних дітей було прирівняно з 1929/30 навчального року щодо норм виробітку і заробітної плати до вчителів трудових шкіл II концентру.

Передбачалося також розширення установ для аномальних дітей в системах Народного комісаріату охорони здоров’я і На­родного комісаріату соціального забезпечення УРСР.

На початку 1930 р. НКО УРСР звернувся до всіх окружних інспектур наросвіти і закладів для дефективних дітей із спеці­альним інструктивним листом «Про реорганізацію закладів для дефективних дітей», в якому пропонувалося всі дитбудинки для аномальних дітей реорганізувати в школи-інтериати. Правда, заклади для глухих дітей не потребували серйозної реорганіза­ції, оскільки, як зазначалося в цьому листі, «вони самим життям давно вже перетворені на шкільні заклади. Школа в них є віссю, навколо якої обертається вся робота закладу» [ 12, 1930, № 4,2].

* - У січні 1930 р. НКО УРСР прийняв «Статут про заклади

соціального виховання для дефективних дітей і підлітків-глухо- німих, сліпих, розумово відсталих, калік», яким визначались основні типи закладів, умови прийому до них, характер педаго­гічної роботи, штати і керівництво цими закладами.

Усі вихованці шкіл-інтернатів для глухих дітей користува­лися безкоштовним навчанням. Що ж „до,.матеріального забез­печити, то вони поділялися на чотири групи. Одна група дітей перебувала на повному державному утриманні. Для інших двох груп встановлювали безплатне користування приміщенням і хар-

чуванням або тільки приміщенням. Для дітей четвертої групи (не більше як о% загальної кількості дітей) дозволялося вста­новлювати платні вакансії. Розмір плати встановлювали відпо­відні органи освіти, але не більше від дійсної вартості утри­мання.

Діти місцевих жителів, як правило, інтернатами не користу­валися. По закінченні школи вихованців передавали батькам. Тільки безпритульних і круглих сиріт працевлаштовувала школа.

У розділі «Педагогічна робота» вказувалося, що основне зав­дання школи глухих полягає в тому, щоб «виховувати дітей в дусі комунізму (комдитрух) як активних, в міру їх можливості, учасників соціалістичного будівництва і класової боротьби». Щоб вивести глухих з «ізольованого становища», рекомендува­лося поряд з навчальною роботою широко залучати їх до суспіль­но корисної праці серед населення, «якнайширше утворювати і розгортати дитячі організації, проводити гурткову і клубну робо­ту». Вказувалося на необхідність індивідуалізації навчання ано­мальних дітей. В основу спеціальної роботи з глухими був покла­дений розвиток словесної мови.

—Педагогічна робота в школі глухих передбачалася в обсязі початкової школи, для чого відводилося 8 років навчання. Якщо деякі глухі учні виявляли бажання вчитися далі, то вони мали можливість переходити до звичайних трудових шкіл або роб- факів.

У навчанні глухих дітей значне місце займала праця — почи­наючи від самообслуговування і аж до набуття певної професії. При кожному закладі передбачалося організувати не менш як дві майстерні. Робота в майстернях тривала від двох до трьох годин на день.

Давалися також конкретні вказівки щодо організації педаго­гічної роботи в навчально-виробничих майстернях для підлітків, у закладах для розумово відсталих глухонімих, щодо штатів за­кладів та їх управління.

Таким чином, була проведена принципова реорганізація за­кладів для глухих дітей, які остаточно втратили філантропічно- опікунський характер і стали справжніми навчально-виховними установами соціальної компенсації фізичних недоліків таких ді­тей. Проте мережа цих закладів була недостатньою. Так, у 1929/30 навчальному році на Україні було лише 10 шкіл-інтериа- тів, в яких виховувалося менше тисячі глухих дітей, або близько 17% до загальної кількості їх.

Зважаючи на такий стан охоплення спеціальними школами глухих дітей, НКО УРСР 31 березня 1930 р. звернувся до всіх окружних інспектур наросвіти з листом «Про притягнення сус­пільної уваги до закладів дефдитинства» [25, 45—46], у якому зазначалося, що виховання і навчання глухонімих ще «не має щільного зв’язку із загальною системою освіти, а стоїть якось

осторонь і не привертає до себе майже зовсім уваги суспільства»; вказувалося на необхідність наблизити ці заклади до робітничої маси, встановити зв’язок з виробництвом, організувати громад­ський контроль за їх роботою, а також «запровадити шефство над ними з боку пролетарських організацій»; рекомендувалося прове­сти загальне обстеження роботи закладів дефдитинства, створив­ши спеціальні бригади з представників громадськості з участю педагогів звичайної школи, а там, де є можливість, і працівників науково-дослідних закладів та лікарсько-педагогічних кабінетів. У цьому листі передбачалася і детальна схема обстеження закла­дів для дефективних дітей.

Питання про забезпечення загального навчання в країні було, поставлене ще на початку 20-х років, але тоді ще не було до­статніх можливостей, насамперед матеріальних, для повної реалі­зації його. Проте вже на початку першої п’ятирічки це питання висувалося на порядок денний як першочергове. П’ятирічний план культурного будівництва на Україні 1928/29—1932/33 рр. ставив завданням наросвіти «охопити своїм виховним впливом всі маси дитинства», хоч і «глибина того охоплення буде різна щодо різних шарів дитинства» [106, ф. 166, оп. 15, спр. 128, арк. /].

У загальному настановному розділі плану було сказано: «Се­ред багатомільйонної маси дитинства є категорія, що потребує не тільки соціального виховання, а й соціального захисту... Пов­ного охоплення їх (аномальних дітей. — М. Я.) закладами соці­ального виховання не проектується й на це п’ятиріччя. Розв’я­зується лише проблема ліквідації вуличної безпритульності і допомоги робітничій та бідняцькій родині виховати дефектив­них дітей (розумово відсталих, глухонімих тощо)».

У розділі «Дефективне дитинство в п’ятирічному плані» за­значалося, «що в галузі дефективного дитинства основне зав­дання— розширити мережу закладів як на місцевому, так поча­сти й на державному бюджеті». Більшість закладів для глухих передбачалося відкривати за рахунок місцевих бюджетів.

Розробляючи п’ятирічний план у галузі народної освіти, НКО УРСР передбачав розпочати з 1930/31 навчального року здійс­нення загального навчання глухих. Крім відкриття нових шкіл цього типу, планувалося значне розширення вже існуючих за­кладів. У своїх пропозиціях до п’ятирічного плану культурного будівництва на Україні НКО писав: «Маленькі заклади на ЗО— 40 дітей нерентабельні, і тому як стандартний встановлюється тип закладу на 80 дітей» [106, ф. 166, оп. 15, спр. 791, арк. 100— 102]. При кожному інтернатному закладі на 80—90 дітей проек­тувалося будівництво не менше як 2 майстерень. На кінець п’ятирічки малося на увазі охопити навчанням 42% глухих дітей соцвихівського віку.

~ Дошкільне виховання і навчання переростків-глухонімих НаркоМос ставив завданням другої п’ятирічки.

Аналогічні заходи щодо розгортання мережі закладів для глухих дітей здійснювалися і в інших союзних республіках. Та­ким чином, у першій п’ятирічці закладалися необхідні основи для дальшого розгортання навчання і виховання глухих дітей. Важ­ливо, що саме в цей час з усією рішучістю було поставлене пи­тання про необхідність загального обов’язкового навчання цих дітей, а також зроблено перші виразні кроки в цьому напрямі.

Важливою подією в розвитку радянської школи була поста­нова ЦК ВКІІ(б) від 25 липня 1930 р. «Про загальне обов’язко­ве початкове навчання», в якій зазначалося: «Розвиток соціалі­стичного будівництва і зв’язані з ним величезні завдання щодо підготовки кадрів, ліквідації культурно-технічної відсталості і комуністичне виховання широких мас вимагають якнайскорі­ше провести загальне обов’язкове початкове навчання, як най­важливішу передумову для дальшого розвитку культурної рево­люції» фі, 499].

Вказавши на значні досягнення в розвитку шкільної справи, ЦК визнав незадовільним темп підготовки і проведення загаль­ного обов’язкового початкового навчаннят-Було вирішено скрізь запровадити з 1930/31 навчального року загальне обов’язкове початкове навчання дітей 8—10 років з дальшим поширенням обов’язковості навчання для дітей 11 років у 1931/32 навчаль­ному році.

Постановою було передбачено збільшити асигнування на будівництво шкіл, збільшити і поліпшити підготовку педагогіч­них кадрів, посилити матеріальну допомогу в формі безплатного постачання підручників, взуття, одягу, харчування, транспорту тощо учням менш забезпечених робітників, наймитів і бідноти та ряд інших заходів, спрямованих на безумовну реалізацію поставленого завдання.

Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) 14 серпня 1930 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про загальне обов’язкове початкове навчання», де накреслювалися конкретні заходи здій­снення загального обов’язкового навчання у нашій країні, а 23 серпня 1930 р. аналогічна постанова була прийнята ЦК КП(б)У.

На виконання цих постанов партії і уряду народні комісарі­ати освіти республік та місцеві органи народної освіти вживали ряд заходів, спрямованих на дальше розгортання шкільної ме­режі і поліпшення якості навчання і виховання підростаючого покоління. На основі закону про всеобуч (1930 р.) Наркомосом РРФСР був виданий наказ від 8 червня 1931 р. «Про запрова­дження загального обов’язкового початкового навчання фізично дефективних, розумово відсталих та тих, що мають недоліки мови (логопатії), дітей і підлітків» та інструктивний лист до нього. Такі ж рішення були прийняті і наркоматами освіти інших союзних республік.

У листопаді 1930 р. 11КО УРСР розробив умови прийому до закладів соцвиху для дефективних. 17 листопада 1930 р. на

засіданні Колегії НКО УРСР слухалося питання «Про стан мережі інтернатних закладів і заходи боротьби з дитячою без­притульністю в умовах нового районування». В ухвалі з цього питання говорилося, що «неорганізованість і неналагоджсність вилучення переростків та прийому нових дітей з боку РВК на тій підставі, що заклади перейшли у відання і на бюджет РВК, тенденції скоротити обсяг і мережу закладів ставить під за­грозу цілу справу боротьби з безпритульністю».

Для нормалізації роботи закладів для дефективних вказува­лося на необхідність негайного вилучення з них всіх перерост­ків, що закінчили курс навчання. Методичному сектору НКО було доручено «налагодити в своєму апараті термінову розробку потрібних методичних вказівок про роботу інтернатних закла­дів».

Констатуючи значну ізольованість дитячих інтернатних за­кладів від суспільного і виробничого життя, Колегія зобов’язу­вала соцвих «накреслити заходи щодо збільшення громадського контролю над роботою дитбудинків, щодо участі суспільності в цій роботі та зв’язку дитбудинків з підприємствами і суспільними організаціями» [106, ф. 166, оп. 17, спр. 151, арк. 170, 181—183].

Піднесенню якості роботи шкіл для глухих дітей, а також забезпеченню їх кадрами сприяла також і постанова ВУЦВИКу і РНК УРСР від 24 липня 1930 р. «Про пільги робітникам соці­ально-культурних закладів». Поряд з іншими групами культур­но-освітніх працівників пільги встановлювали також і для педа­гогічно-інструкторського та виховного персоналу закладів для дефективних дітей. Цією постановою встановлювалися періодич­ні надвишки зарплати, а також передбачалося, що «після кож­них 5 років безперервної роботи у відповідних закладах даються наукові відрядження строком найменш два місяці коштом тих закладів і підприємств, що від них вони одержують заробітну плату» [33, 1930, № 17₉507—511].

Виробничим планом НКО УРСР на 1931 р. передбачалося розробити питання про запровадження загального навчання се­ред дефективних дітей і організувати роботу по складанню про­грам для шкіл глухих, оскільки до цього часу вони працювали за програмами, що розроблялися самими працівниками спеціальних шкіл. У 1931 р. було зроблено першу спробу видати методичні листи з головних розділів педагогічної роботи з дефективними дітьми різних категорій.

Щоб прискорити реалізацію загального навчання глухих дітей, НКО УРСР рекомендував місцевим органам Радянської влади організувати при масових трудових школах спеціальні групи для цих дітей. Потреба в організації таких спеціальних груп диктувалася тим, що в той час понад 80% глухих дітей шкільного віку залишалося поза спеціальним навчанням. НКО УРСР категорично виступав проти організації таких груп при допоміжних школах, цілком справедливо вважаючи, що при

такому поєднанні буде лише шкода і глухонімим, і розумово відсталим.

У серпні 1931 р. питання про загальне обов’язкове навчання аномальних дітей було заслухано на Колегії НКО УРСР, яка ухвалила з 1932 р. розпочати здійснення загального обов’язко­вого навчання дефективних дітей 8—10 років. Передбачалося, що глухонімі діти повинні пройти повний курс початкової школи за 8 років/ пізньооглухлі — за 6 років, туговухі важкого ступе­ня — за 6 років та туговухі легкого ступеня — за 5,5 року. Туго­вухі діти легкого ступеня мали навчатися в масових школах, але проходити одночасно спеціальні заняття по виправленню мови. Для глухонімих дітей-підлітків 11 —13 років встановлювалося п’ятирічне навчання.

—- Колегія зобов’язувала відділи народної освіти негайно роз­почати підготовчу роботу по здійсненню загального навчання аномальних дітей, зокрема провести облік дітей і кадрів дефек­тологів, виділити з учителів масових шкіл кандидатів на пере­підготовку, розгорнути широку громадську роботу тощо.

У серпні 1932 р. НКО УРСР видав наказ «Про організацію прийому дітей до закладів дефдитинства, що є єдині на Україні, на 1932/33 навчальний рік», де вказувалося, що «кожна область, маючи такий заклад, мусить для дітей з інших областей залишати 50% місць» [12, 1932, № 39, 8]. Область, що направляла на навчання аномальних дітей в школу іншої області, вносила кош­ти на утримання кожного вихованця за собівартістю. Місцевим органам народної освіти пропонувалося розгорнути роботу з популяризації серед широких кіл трудящих завдань навчання дефдитинства, зокрема забезпечити інформацію про мережу цих закладів.

крім того, було 16 дитячих Таблиця 8
виховувалося близько 500 осіб, Республіки та декілька груп для глухих	Кількість шкіл	Кількість учнів
при масових школах, в яких пе- ребувала незначна кількість у°сДьскьакаРгсР ДІТЄЙ. Закавказька РСР Велике значення ДЛЯ розвит- Білоруська РГ.Р КУ ГПРП ійлмт ппгянізпдянпгп 3 еІ*ькя	102 20 2 1 1	7973 1328 160 140 ПО
навчання глухих дітей В Укра- Разом: їнській РСР мав інструктивний лист Наркомосу	126 | 9711 УРСР «Про роз-

шйрення мережі шкіл для фізично дефективних, розумово відста­лих, логопатів на 1934 р. у зв’язку із запровадженням загального обов’язкового навчання дефективного дитинства», що був

Ці заходи органів народної освіти привели до значного зрос­тання як мережі шкіл для глухих дітей в країні, так і до поліп­шення навчально-виховної роботи в них. На початку 1932 р. мережа шкіл для глухих дітей була такою:

розроблений у квітні 1934 р. і направлений всім обласним і міським відділам народної освіти. Інструктивним листом перед­бачалося закінчити загальне навчання глухих у 1935/36 навчаль­ному році. Повне охоплення навчання туговухих дітей планува­лося на 1937 р. Щоб правильно визначити контингенти таких дітей, а також розподілити їх по школах, інструктивний лист давав схему і пояснення, за якими треба було збирати відомості про дефективних дітей.

У III розділі інструктивного листа було визначено основні завдання і специфіку навчально-виховної роботи в школах для дітей з порушеним слухом.

—- Термін навчання в школі глухонімих дітей встановлювався дев’ятирічний з проходженням скороченої програми семирічки, причому в останні два роки роботи надавався професійний ухил. Таким чином, добавлявся ще один рік навчання, що дало можли­вість виділити підготовчий клас. Одночасно різко збільшувався і обсяг загальноосвітніх знань, які необхідно було вивчати з глу­хими дітьми. Спеціальна школа для глухих дітей почала рівня­тися не на початкову, а на неповну середню школу (семирічку).

Для глухонімих підлітків встановлювався шестирічний термін^ навчання «з проходженням школи лікнепівського типу з про­фесійним ухилом». Для розумово відсталих глухонімих дітей передбачався восьмирічний курс навчання «з проходженням школи лікнепівського типу з професійним навчанням».

Для туговухих дітей важкого ступеня пропонувалося органі­зовувати спеціальні школи або окремі групи при масових школах із спеціальними заняттями (розвиток слухової уваги, читання з губ, виправлення дефектів мови тощо). Термін навчання вста­новлювався шестирічний з «проходженням повного обсягу семи­річки».

—» Для туговухих дітей легкого і середнього ступенів спеціально організованого навчання не було передбачено. Вони залишалися в загальноосвітній школі. Тільки у випадках, коли туговухість прогресувала, рекомендувалося надсилати таких дітей на спе­ціальні заняття «для розвитку вміння читати з губ При школах або групах для туговухих важкого ступеня».

—^ Для пізньооглухлих встановлювався дев’ятирічний курс на­вчання з проходженням обсягу програми семирічки. Спеціальні заняття мали бути ті самі, що й для туговухих важкого ступеня, але з доповненням і поглибленням знань з розвитку усної мови.

— Пізньооглухлих ні в якому разі не рекомендували посилати в школи глухонімих, «оскільки воьи там можуть перейняти мімі­ку і дактилологічну мову (мову руками) і через це затримува- . тимуть свій мовний і розумовий розвиток». Для них пропонува­лося організувати або спеціальні школи, або групи при масових школах. Дозволялося також об’єднання пізньооглухлих і туго­вухих важкого ступеня.

Для охоплення загальним обов’язковим навчанням дітей з

недоліками слуху встановлювалися такі типи закладів: школа- іитернат, школа-інтернат для приходящих і групи при масових школах. Для розумово відсталих глухонімих дітей створювали міжобласні школи-інтернати. Всі школи-іитернати для глухоні­мих дітей були закладами обласного значення, оскільки вони обслуговували дітей кількох районів, і підлягали керівництву безпосередньо облвно; контроль за роботою їх та інструктаж здійснювали міські і районні відділи освіти.

Наркомос УРСР вважав, що, запроваджуючи загальне обов’язкове навчання аномальних дітей, потрібно розгорнути широку роботу по дошкільному вихованню глухонімих дітей. Педагогічні колективи шкіл глухонімих мали проводити велику пропагандистську роботу серед батьків цих дітей.

У IV розділі інструктивного листа вказувалося, що навчаль­но-виховна робота в спеціальних школах будується:

па принципах і методах масової школи із застосуванням спе­ціальних методів і техніки виховання і навчання глухонімих дітей;

зміст і обсяг навчально-виховної роботи визначають спеціаль­ні програми, складені НКО на основі програм масової школи;

політехнічне навчання має проводитися за програмами і на­вчальними планами, затвердженими НКО; воно повинно бути забезпечене відповідними робочими кімнатами та належно об­ладнаними майстернями;

тривалість навчального року, перерв, їх кількість ті самі, що й для масових шкіл.

Багато уваги надавалося обладнанню шкіл для дітей з недо­ліками слуху. Так, згідно з положенням, кожна школа повинна була мати кіноапарат і належну кількість кінофільмів загаль­ного і спеціального характеру. Якщо немає кіноапарата, реко­мендувалося використовувати проекційний ліхтар з епідіаскопом. Для розвитку залишкового слуху при школах організовувалися спеціальні лабораторії з відповідною апаратурою, а для дітей з рештками слуху в класах встановлювалася мікрофонна апара­тура. Для розвитку навичок читання з губ пропонувалося вико­ристовувати кіношрифт І. О. Васильєва. НКО УРСР вважав, що, «як правило, всі ці школи мусять бути забезпечені в достатній кількості ілюстративними матеріалами».

Щоб поліпшити методичне керівництво спеціальними школа­ми, рекомендувалося з кращих учителів шкіл для глухонімих виділяти для громадської роботи позаштатних інструкторів- методистів, які повинні були безпосередньо допомагати в мето­дично-практичній роботі закладів і підтримувати постійний зв’я­зок з інспекторами шкільної і методичної групи.

Добір і прийом дітей до шкіл здійснювався спеціальними комісіями, які призначали місцеві органи народної освіти. Ці комісії складалися з завідуючого шкодою (голова), представни­ка партосередку при заводі, до якого прикріплена школа.

представника міськради, Товариства глухонімих, а також шкіль­ного лікаря. До школи приймалися діти з 8 до 10 років з нор­мальним розумовим розвитком. Для забезпечення індивідуально­го підходу та належної ефективності в роботі шкіл глухонімих клас складався не більше як з 10 учнів, а в школі туговухих і пізньооглухлих — з 12. Загальну кількість учнів на школу-інтер- нат для глухонімих дітей було встановлено 100.

Розгортання мережі спеціальних шкіл вимагало великої кіль­кості вчителів-дефектологів. Інструктивним листом було перед­бачено, що такі кадри «готуються на однорічних вищих дефекто­логічних курсах. Основна маса вчителів готується через корот­кочасні шестимісячні курси». На курси приймалися особи, що закінчили педагогічний технікум або інший заклад, прирівняний до нього, з педагогічним стажем не менш як два роки.

Таким чином, цей інструктивний лист був надзвичайно важ­ливим документом у справі забезпечення загального обов’язко­вого навчання аномальних дітей. Він враховував останні досяг­нення радянської дефектології.

У липні 1935 р. було видано наказ Наркомосу «Про навчан­ня і виховання глухонімих, сліпих та розумово відсталих дітей». Для дальшого упорядкування навчання аномальних дітей нар­комат зобов’язував обласні відділи народної освіти провести облік усіх аномальних дітей, що потребують навчання в спе­ціальних школах. При розгортанні шкільної мережі у 1935/36 на­вчальному році потрібно було всіх цих дітей охопити спеціальним навчанням.

Наркомос зобов’язував також облвно виділити з інструктор­ського складу методиста, який обслуговував би спеціальні шко­ли області. Це рішення мало виключно важливе значення для піднесення рівня навчально-виховної роботи шкіл глухих, оскіль­ки контроль і керівництво цією роботою здійснювались спеціаліс- том-дефектологом. Крім того, обласні педагогічні станції також повинні були виділити окремих консультантів-дефектологів для систематичної методичної допомоги таким школам.

Значну роль у здійсненні всеобучу глухих відіграла постанова Раднаркому РРФСР від 25 жовтня 1936 р. «Про боротьбу з глу­хонімотою і поліпшення культурно-побутового обслуговування глухонімих». У постанові зазначалося, що спеціальними школами в республіці було охоплено на той час 80% глухих дітей. Рад- нарком запропонував Наркомосу РРФСР забезпечити з 1937/38 навчального року повне охоплення навчанням всіх глухонімих і туговухих дітей шкільного віку, а також дальший розвиток до­шкільних закладів для глухонімих дітей. Для ліквідації негра­мотності серед дорослих глухонімих передбачалося відкриття для них міських шкіл і міжрайонних зимових шкіл грамоти на селі.

Усі ці заходи сприяли значному зростанню мережі спеціаль­них шкіл та кількості охоплення ними глухих дітей. Так, у 1938 р. в РРФСР було вже 250 шкіл для глухих, в яких навча-

лося більше 22 тисяч учнів. В Українській РСР працювало 49 шкіл, в яких навчалося близько 5500 учнів. Почали створюва­тися школи Для глухих дітей і в інших республіках.

Декілька шкіл було відкрито в Казахській РСР: в Алма-Аті (1931 р.), в Петропавловську (1936 р.), в Семипалатинську, Актюбінську і Уральську (1937 р.). У 1931 р. перша школа для глухих дітей створена у Вірменській РСР (Єреван), а в 1934 р.— у Киргизькій РСР, в 1935 р.— в Азербайджанській РСР (Баку), в кінці 30-х років — у Таджицькій РСР (Душанбе).

І все ж цих шкіл ще не вистачало для того, щоб забезпечити загальне обов’язкове навчання дітей з недоліками слуху. Саме тому уряди та освітні органи всіх республік у 1938—1940 рр. багато уваги приділяли дальшому розгортанню мережі спеціаль­них шкіл.

Для забезпечення загального обов’язкового початкового навчання глухих дітей НКО УРСР у травні 1938 р. видає наказ «Про планування мережі спеціальних шкіл для глухонімих і слі­пих дітей на 1938/39 навчальний рік» [34, 1938, № 18], де пропо­нувалося обласним відділам народної освіти так спланувати мережу шкіл на 1938/39 навчальний рік, щоб повністю забезпе­чити загальне обов’язкове початкове навчання глухонімих дітей віком від 8 до 16 років. Як додаток до цього наказу було видано «Інструкцію про порядок прийому дітей до шкіл глухонімих, сліпих та дітей з дефектами мови», в якій вказувалося, що до шкіл глухонімих треба приймати дітей глухонімих або з рештка­ми слуху від 7 до 16 років. До підготовчого класу приймалися діти 7—8 років, до 1 класу — 8—9 років тощо. У зв’язку з не­повним охопленням навчанням глухонімих у попередні роки було дозволено директорам шкіл приймати в підготовчі класи дітей 9—10 років. Для неписьменних глухонімих підлітків 11 — 13 років було організовано окремі школи з чотирирічним строком навчання. Неграмотних глухонімих підлітків 14—15 років мали приймати до цих самих шкіл, але в окремі класи з дворічним строком навчання.

—Багато уваги приділялося також розгортанню мережі спе­ціальних шкіл для дорослих глухонімих, серед яких переважна більшість була зовсім неписьменною. Крім шкіл, було створено окремі групи по ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослих глухонімих.

У 1929 р. Наркомос РРФСР організував «досвідну групу» ліквідації неписьменності дорослих глухонімих. Перед нею ста­вилося завдання розробити метод навчання дорослих глухоні­мих з тим, щоб дати лікнепу загальний шлях і засоби роботи.

У 1932 р. такі ж «досвідні групи» організував Центральний науково-дослідний інститут праці інвалідів, який ставив своїм завданням остаточно виробити адекватний метод та створити навчальний посібник. З того часу ліквідація неписьменності серед дорослих глухих просувалася досить швидко.

У 1931 р. навчально-методичним сектором Наркомосу РРФСР були видані «Програми і методичні записки для шкіл грамоти дорослих глухонімих». Програми розраховувалися на три роки навчання і мали на меті навчати глухонімих читанню, письму, міміці, дактилології та ряду загальноосвітніх предметів (матема­тики, географії та ін.). Велика увага зверталася на громадсько- політичне виховання і навчання.

На початку 1932 р. в школах грамоти дорослих глухонімих (лікнепи) навчалося близько 6000 осіб; працювало близько 400 ліквідаторів неграмотності серед дорослих глухих.

З кожним роком зростала кількість шкіл грамоти, а потім з’явилися і школи підвищеного типу для дорослих глухих. Так, лише в Українській РСР в 1938 р. працювало 82 школи грамоти і 7 шкіл підвищеного типу. Вони обслуговували в основному колективи глухонімих. Проте процент неписьменних у сільських місцевостях був значно вищий’, НІЖ у містах і промислових центрах. Тим часом організація спеціальних шкіл і груп для глухонімих-одиночок з села була надзвичайно складним завдан­ням. Це, звичайно, хвилювало працівників органів народної освіти.

Виходячи з конкретних умов, Наркомос УРСР вирішив для. неписьменних глухонімих, що живуть в селах, організувати між­районні школи з відривом від виробництва. З цього приводу інспектор НКО УРСР К. Киричек писав: «Ці школи повинні бути організовані так, щоб неТрамотнї глухонімі могли'за 7— 8 місяців навчитися грамоти, підвищити свій політичний розви­ток і набути бажану їм кваліфікацію на місцевих виробництвах або в майстернях, спеціально створених при школі» [49, 21]. В організації таких міжрайонних шкіл для дорослих глухонімих брали участь не тільки органи народної освіти і Товариство глу­хонімих, а й профспілкові організації, радгоспи і колгоспи, для яких в основному і готувалися грамотні кваліфіковані кадри. Організація цих шкіл почалася з 1939 р. Велике значення для розвитку освіти дорослих глухих мав наказ наркома освіти УРСР від 29 червня 1938 р. «Про зміцнення шкіл дорослих глу­хонімих і сліпих» [34]. У ньому було викрито ряд суттєвих не­доліків у навчанні дорослих глухонімих і накреслювались пееяі заходи до їх усунення.

Насамперед вказувалося, що обласні відділи народної освіти роботою шкіл дорослих глухонімих не керують і не контролюють її. Внаслідок цього деякі школи встановлювали свої строки закінчення навчального року.

Наркомос звертав увагу на те, що «внаслідок відсутності методичного керівництва з боку облвно навчання в школах дорослих глухонімих поставлено незадовільно» [34, 1938, № 23,

9. . Траплялись випадки, коли учні третього року навчання не оволодівали потрібним запасом слів, не набували елементарних навичок складання найпростіших речень, навіть не вміли на­писати правильно свого прізвища. Пояснювалося це тим, що в цих школах працювали переважно некваліфіковані вчителі, які ігнорували стабільні програми і найновіші методи навчання дорослих глухонімих.

У 1937/38 навчальному році було проведено короткотермінові курси підготовки і перепідготовки вчителів цих шкіл. У 1939 р. було організовано п'ятимісячні курси по підготовці кваліфікова­них сурдопедагогів, а також короткотермінові курси інспекторів тих відділів народної освіти, де були школи дорослих глухонімих.

Для організаційного зміцнення шкіл і поліпшення навчання дорослих глухонімих обласні відділи народної освіти, згідно з цим наказом, зобов’язані були виділити (з штату працівників облвно) інспекторів, які змогли б здійснювати систематичний контроль і організаційне керівництво школами дорослих глухо­німих. Крім того, облвно мали уточнити існуючу мережу шкіл і встановити точний облік неписьменних і малописьменних до­рослих глухонімих, забезпечивши повне охоплення їх навчанням у 1938/39 навчальному році.

Міським відділам народної освіти пропонувалося матеріаль­но і організаційно зміцнити школи, які переходили на бюджет наросвіти. Зокрема, групи підвищеного типу і групи ліквідації неписьменності і малописьменності треба було розмістити в одно­му приміщенні, призначити директорами кваліфікованих сурдо­педагогів, які забезпечили б організаційне і методичне керів­ництво цими школами.

Важливою подією в розвитку освіти дорослих глухонімих було прийняття Радою Народних Комісарів УРСР постанови від 19 серпня 1940 р. «Про перетворення шкіл грамоти і шкіл мало­письменних для дорослих глухонімих і сліпих на початкові шко­ли», якою було встановлено чітку систему закладів для дорослих глухонімих [35, 1940, № 21—23]. У початкових школах для дорослих глухонімих встановлювався шестирічний строк на­вчання. РНК УРСР зобов’язувала Наркомос УРСР до 20 серпня 1940 р. розробити і затвердити навчальні плани і програми для початкової школи дорослих глухонімих.

Незважаючи на великі успіхи в справі реалізації загального обов’язкового навчання глухих, у цьому питанні все ж ше були суттєві недоліки. Рада Народних Комісарів УРСР у постанові від 10 серпня 1938 р. «Про заходи до забезпечення загально­обов’язковим навчанням глухонімих і сліпих дітей» [34. 1938, № 27] зазначала, що Наркомат освіти і облвиконкоми не приді­лили потрібної уваги забезпеченню загальним обов’язковим навчанням глухонімих дітей, внаслідок чого в окремих областях чимало дітей ще не було охоплено спеціальними школами. Постанова зобов’язала Наркомат освіти УРСР та обласні вико­навчі комітети до початку 1938/39 навчального року організу­вати 14 нових шкіл-інтернатів для глухонімих дітей (в тому числі 7 шкіл додатково до передбачених народногосподарським планом на 1938 р.). Наркомат освіти і Держплан УРСР мали передбачити в плані капіталовкладень 1939 р. будівництво при­міщень шкіл-інтернатів для глухонімих дітей з урахуванням дійсних потреб в окремих областях.

Щоб забезпечити спеціальні школи кваліфікованими педаго­гічними кадрами, було вирішено організувати з 1 вересня 1938 р. постійні річні курси у Харкові. Контингент набору на 1938 р. було встановлено в 140 осіб, з них 100 осіб для підготовки вчителів І—IV класів спецшкіл з випускників педучилищ і 40 осіб для підготовки вчителів V—VIII класів з випускників учительських інститутів.

У постанові накреслювалося ряд заходів і щодо зміцнення керівництва спеціальними школами. Зокрема, було організовано в Управлінні шкіл Наркомосу відділ спеціальних шкіл, що скла­дався із завідуючого відділом та інспекторів шкіл сліпих, глухо­німих дітей і допоміжних шкіл. Крім того, в усіх обласних від­ділах народної освіти з 1 вересня 1938 р. встановлювалися поса­ди інспекторів спеціальних шкіл.

У серпні 1939 р. РНК УРСР прийняла нову постанову «Про виконання постанови РНК УРСР від 10 серпня 1938 р. «Про заходи до забезпечення загальним обов’язковим навчанням глу­хонімих і сліпих дітей» [34, 1939, № 24]. Відзначивши деякі досягнення в організації навчання дітей в спеціальних школах для глухонімих і сліпих дітей, РНК УРСР вказувала, що ця постанова виконувалася незадовільно. У 1938/39 навчальному році в республіці ще не було охоплено навчанням близько 40% глухонімих дітей. Особливо незадовільний стан із здійсненням загальнообов’язкового навчання був у Чернігівській, Дніпро­петровській, Кіровоградській та Вінницькій областях, де не було охоплено навчанням 60—86% глухонімих дітей. Педагогічними кадрами, зокрема керівними (директори, завучі), школи були укомплектовані погано, а наявний склад кадрів не мав відпо­відної підготовки. У постанові зазначалося, що професійне на­вчання в школах для глухонімих дітей організовано незадовіль­но. Переважна більшість викладачів профнавчання не мала від­повідної підготовки. Майстерні шкіл не були обладнані потріб­ним устаткуванням, а також не були забезпечені потрібним для здійснення навчального процесу матеріалом.

Щоб поліпшити навчання і виховання аномальних дітей, РНК УРСР зобов’язала Наркомат освіти УРСР, облвиконкоми і Рад- нарком Молдавської АРСР здійснити у 1939 р. загальнообов’яз­кове навчання всіх глухонімих дітей. Для цього було вирішено до початку 1939/40 навчального року організувати 23 нових школи-інтернати для глухонімих дітей. Крім цього, постанова передбачала розширити існуючі школи для глухих дітей, на­даючи їм додаткове приміщення.

Рада Народних Комісарів УРСР зобов’язала НКО УРСР організувати підготовку і перепідготовку вчителів професійного навчання через відповідні курси, забезпечити майстерні спец­шкіл матеріалом і устаткуванням, а також протягом 1939/40 навчального року переглянути і встановити профіль майстерень у кожній школі окремо.

Ця постанова вимагала також докорінно поліпшити підго­товку дефектологічних кадрів для спеціальних шкіл. У ній перед­бачалося з 1 вересня 1939 р. при Київському державному педа­гогічному інституті ім. О. М. Горького відновити дефектологіч­ний факультет. Контингент студентів І курсу цього факультету було встановлено в 60 осіб. Одночасно було вирішено збільшити контингент слухачів на річних курсах підготовки вчителів для шкіл глухонімих при Харківському науково-дослідному інститу­ті дефектології на 60 осіб, а також відкрити відділ спеціальних шкіл при Харківській педагогічній школі з контингентом набору в 60 осіб. Отже, у цій постанові не тільки підводились підсумки великої роботи органів народної освіти по забезпеченню за­гальнообов’язкового навчання глухонімих дітей, а й накреслюва­лись конкретні шляхи піднесення якості навчально-виховної роботи в спеціальних школах.

У січні 1940 р. РНК УРСР знову розглядає це питання і приймає відповідну постанову «Про виконання постанови РНК УРСР від 20 серпня 1939 року про заходи до забезпечення загальним обов’язковим навчанням глухонімих і сліпих дітей» [36, 1940, № 3], де вказувалося на незадовільне виконання по­передньої постанови. РНК УРСР звернула увагу голів виконав­чих комітетів на їх безвідповідальне ставлення до виконання цієї постанови. Органи народної освіти були зобов’язані до 1 березня 1940 р. виконати цю постанову щодо відкриття шкіл- інтернатів та повного охоплення навчанням глухонімих і сліпих дітей.

У 1939 р. відбулася визначна подія в житті українського і білоруського народів: героїчна Радянська Армія визволила західні області України і Білорусії. Тисячі людей визволилися з-під капіталістичного ярма. Перед ними було відкрито широкий шлях до культури, науки, матеріального достатку.

За часів господарювання польських, румунських, україн­ських, білоруських та інших капіталістів на цих землях була вкрай занедбана освіта і культура. Переважна більшість насе­лення була неписьменною. До визволення тут було тільки 2 шко­ли (Львівська і Чернівецька), в яких могли навчатися поодино­кі глухонімі діти здебільшого з заможних сімей. Ці школи разом охоплювали щорічно 100—ПО глухонімих дітей. Понад 95% глу­хонімих дітей шкільного віку не було охоплено спеціально орга­нізованим навчанням.

Саме тому зразу ж після визволення було вжито ряд заходів, що мали піднести рівень культури і освіти в західних областях. Велике значення мала постанова РНК УРСР від 26 лютого 1940 р. «Про організацію дитячих закладів — дитбудинків,

дитсадків і шкіл-інтернатів у західних областях УРСР» [36, 1940, № 6]. Щоб попередити дитячу безпритульність і бездо­глядність у західних областях України, РНК УРСР зобов’язала Наркомос УРСР, облвиконкоми і райвиконкоми до 15 березня 1940 р. провести реорганізацію дитячих притулків, захоронників, що існували на території Західної України, в державні дитячі заклади.

Сотні глухих дітей, як і всі діти Західної України і Білорусії, дістали можливість навчатися і брати активну участь у суспіль­но корисній праці і громадсько-політичному житті країни. У 1939/40 навчальному році в західних областях працювало вже 12 спеціальних шкіл для глухонімих, які охоплювали понад 1500 дітей з порушенням слуху.

Всього по Українській РСР у 1939/40 навчальному році пра­цювало 65 шкіл для глухонімих дітей, в яких навчалося 8145 уч­нів. Крім того, були 3 школи для дітей з недоліками мови і одна для туговухих. При чотирьох школах глухонімих були класи для пізньооглухлих.

Тільки в 1939/40 навчальному році було відкрито 10 нових шкіл глухонімих на 1006 учнів і додатково прийнято в старі школи 876 дітей. Швидкими темпами здійснювалося будів­ництво нових шкіл. Так, у 1939 р. було побудовано 3 нових шко­ли; у 1940 р. закінчено будівництво двох шкіл з плану 1939 р. і побудовано 7 нових шкіл. І все ж, поряд з успіхами, було ще і ряд недоліків у здійсненні загального обов’язкового навчання глухих дітей. Зусилля НКО і місцевих органів народної освіти і в цей період ще були спрямовані на дальше розширення мережі закладів для глухонімих дітей.

20 вересня 1940 р. Колегія НКО УРСР прийняла постанову «Про здійснення загального обов’язкового навчання в школах УРСР», де підкреслювалося, що «особливо в загрозливому ста­ні перебуває справа з охопленням навчанням підлітків та дітей з фізичними вадами» [36, 1940, № 27, 4]. По 12 областях 2158 дітей з фізичними вадами не було охоплено навчанням. У постанові зазначалося, що окремі обласні відділи народної освіти не виконали плану відкриття шкіл для дітей з фізичними вадами (глухонімих та сліпих). В поодиноких випадках замість розширення відбувалося навіть закриття цих шкіл. Так, Одесь­кий облвно закрив Одеську школу № 29 для глухонімих.

Рішучі заходи партії і уряду, народних комісаріатів респуб­лік та місцевих органів освіти привели до значного зростання мережі спеціальних шкіл для дітей з недоліками слуху. Країна на­ближалася до завершення загального навчання глухих. У 1941 р. в РРФСР працювала 271 спеціальна школа, де навчалося 31 426 глухих учнів; в УРСР було 84 спеціальні школи, в яких виховувалося близько 10 тисяч учнів. Крім того, працювало бага­то шкіл для дорослих глухих (лише на Україні їх було 93), яки­ми було охоплено близько 15 тисяч осіб. В планах на 1941/42

навчальний рік передбачалося завершити загальне обов’язкове навчання глухих в ряді республік. Передбачалося також удоско­налити структуру відповідних навчальних закладів, зокрема скоротити кількість років, що відводяться для вивчення про­грами початкової школи. Це дало б змогу організувати неповні середні школи в обсязі масової семирічки для глухих дітей. Про­те варварський напад на СРСР фашистської Німеччини не дав можливості здійснити ці плани.

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗМІСТУ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ В ШКОЛАХ ДЛЯ ГЛУХИХ ДІТЕЙ

—У 1927 р. методична комісія при Наркомосі РРФСР присту­пила до розробки спеціальних загальноосвітніх програм для шкіл глухих. Одночасно складались і програми з трудового навчання (розробляв їх педагогічний колектив В’язниківської школи).

^ На шо.чатку. 1929 р. було видано програми із загальноосвіт­ніх предметів для восьмирічної школи глухих. Вони офіційно ставили глухих учнів на один рівень з чуючими, передбачаючи для них навчальний матеріал масової початкової школи і 8 ро­ків навчання. У пояснювальній записці до програми детально розкривалися особливості особистості глухої дитини (порівняно з чуючими), вказувалося на характерні риси навчання глухих дітей. Ця записка свідчила про те, що її автори виходили з прин­ципових засад педагогічної системи «чистого усного методу». Зокрема, вони писали, що «в програмах для шкіл глухонімих культура мови повинна зайняти центральне місце і вся робота в школі глухонімих дітей повинна обертатися навколо завдання прищепити глухонімому словесну мову настільки, щоб вона ста­ла для нього органічною потребою» [63].

Перший рік навчання був підготовчим; це був період «дему- тизації» (виведення із стану німоти). Його основне завдання по­лягало в навчанні глухих учнів вимовляння і читання з губ.

У II класі робота з мови проходила в плані формування логіч­ної мови. Матеріал для уроків і занять брали безпосередньо з навколишнього життя. Разом з тим вимагалося при побудові занять дотримуватися лексичного, фонетичного і граматичного принципів, ігнорування яких, на думку складачів програми, не могло привести до бажаних наслідків.

* У III—IV класах центральне місце відводилося так званим «предметним урокам», мета яких — реалізація вимог комплекс­них програм масової школи. По суті, це була робота з розвитку мови глухих учнів на основі вивчення речей і явищ навколишньої дійсності, із застосуванням «активних» методів навчання (екс­курсій, практичних робіт в саду і на городі тощо). Це певною мірою «оживляло» сам процес формування у глухих дітей сло­весної мови як засобу спілкування.

—^3 II класу навчання мало здійснюватися за комплексними програмами. Однак реалізація комплексних програм вступала в різке протиріччя з «чистим усним методом» у навчанні глухих дітей мови, оскільки мовний матеріал потрібно було добирати за фонетичним принципом, що не завжди відповідало потребам комплексної теми. Ця невідповідність комплексних програм і системи навчання глухих дітей звукової мови примушувала сур­допедагогів складати окремі програми з таких предметів, як мова, арифметика, суспільствознавство, природознавство.

Наявність двох видів програм — комплексних і предметних — впливала і на навчальний процес. По суті проблема мовного розвитку глухих учнів розв’язувалася незалежно від комплекс­них програм. Це видно із навчального плану школи глухих, затвердженого Наркомосвіти РРФСР у 1929 р., в якому близько 40% часу відводилося на «проробку комплексних тем»; решта часу відводилася на оволодіння знаннями, передбаченими пред­метними програмами. Як вказує О. І. Дячков, «комплексні теми були лише матеріалом, що брався з метою наближення процесу навчання глухонімих до практики, до життя» [26, 263]. Це прин­ципово відрізняло школу глухих від масової загальноосвітньої школи, де неподільно панували в той час комплексні програми.

Характеризуючи зміст освіти і систему навчання глухих дітей в роки першого десятиріччя після перемоги Великого Жовтня, О. І. Дячков вказував, що в ці роки ще не було подолано впли­ву педагогічної системи «чистого усного методу». «Навчання усної мови,— писав він,— розглядалося як основа всього процесу навчання, а вивчення навчальних предметів перебувало в прямій і безпосередній залежності від ступеня оволодіння глухонімими учнями усною мовою» [26, 262]. Такий підхід до визначення змісту навчання глухих яскраво відбився і в першій спеціальній програмі, виданій НКО РРФСР у 1929 р.

^ Майже одночасно з першими загальноосвітніми програмами, для шкіл глухих з’явилися і перші спеціальні програми з тру­дового навчання. За ними навчання столярної і кравецької спра­ви розпочиналося в IV, а слюсарної — в V класах. До IV класу в школі глухих проводилися заняття з ручної праці. Спеціальної програми з ручної праці не було, а тому доводилося користува­тися програмами масової школи.

— Відповідно до чітко виділених трьох циклів предметів (за­гальноосвітні, для загального розвитку і праця) будувався і навчально-виховний процес у школі. Перша половина дня відво­дилася, головним чином, на загальноосвітні предмети (мова, лічба) і частково на предмети, що передбачали загальний роз­виток глухих дітей. У другій половині дня діти займалися руч­ною працею, малюванням, громадсько-корисною роботою і фіз­культурою.

Кожному закладу рекомендувалося мати «хоча б маленький сад-город, господарство, щоб можна було проводити справжнє наочне і трудове навчання, чого важко досягти, коли його бра­кує в самому закладі» [25, 661.

“^Рівень навчально-виховної роботи в школах-інтернатах для глухонімих дітей у цей час був низький. Пояснювалося це мате­ріальними труднощами, недосконалістю програм, нерозробле- ністїб ряду практично важливих питань в сурдопедагогічній науці тощо. Школи глухих погано були забезпечені педагогічни­ми кадрами. Більшість з них не мала не тільки сурдопедагогіч­ної, а й достатньої загальноосвітньої підготовки. Крім того, полі­тична підготовка сурдопедагогічних кадрів була досить низька.

Звичайно, це позначалося на якості роботи спеціальних шкіл, особливо на комуністичному вихованні глухих учнів. Саме тому ЦК ЛКСМУ і НКО УРСР на початку 30-х років багато уваги приділяли розвитку комуністичного дитячого руху серед глухо­німих, вважаючи це одним з найважливіших завдань спеціаль­них шкіл.

23 травня 1930 р. ЦК ЛКСМУ та Наркомат освіти УРСР звернулися до всіх окружкомів комсомолу та всіх окріно із спе­ціальним листом «Про розвиток комдитруху серед глухонімих, сліпих та розумово відсталих дітей» [25, 42—43], в якому писа­ли, що розвиток дитячого комуністичного руху серед глухонімих потребує більшої уваги, оскільки і аномальні діти в міру своїх сил і здібностей повинні готуватися бути корисними членами суспільства. У листі зазначалося, що до останнього часу окружні бюро юних піонерів працювали з вихованцями спеціальних шкіл лише епізодично, без певного плану.

Центральне бюро комдитруху при ЦК ЛКСМУ і Наркомосві- ти звертали увагу «на потребу більшого охоплення вихованців дефдитзакладів дитячим і комуністичним рухом, на поліпшення якості піонерроботи в цих закладах, а також на крайню потребу спеціальної підготовки піонерватажків для цієї роботи». Щоб здійснити це завдання, пропонувалося всім окрбюро комдитруху виділити найдосвідченіших та зацікавлених роботою в цих за­кладах піонервожатих. Окружкоми комсомолу та окріно зобо­в’язані були «приділяти якнайбільше уваги його роботі, всіляко підтримуючи ватажка».

—~У кожному закладі, що мав не менш як 60 дітей, встановлю­валася посада гііонервожатого. У листі вказувалося, що педаго­гічний персонал закладів повинен всіляко допомагати піонерво- жатому у його роботі і в ознайомленні з вихованням і навчанням дефективних дітей. Усю роботу піоиервожатий мав проводити за певним планом, що затверджувався відповідним комсомольським осередком.

Усе це мало на мсті налагодити комдитрух по закладах деф- дитинства і створити кадри постійних піонервожатих для роботи в спеціальних школах, що врешті повинно було привести до

ЗОЇ

значного поліпшення якості і результативності виховно! роботи з глухими дітьми.

25. серпня 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про почат­кову і середню школу». Вказавши на великі досягнення радян­ської школи, ЦК ВКП(б) засудив антиленінську «теорію відми­рання школи» і легковажне методичне прожектерство. ЦК вказав на основний недолік у роботі школи, який полягав у тому, що вона не давала учням достатнього обсягу загальноосвітніх знань.

Підкресливши, що боротьба за оволодіння основами наук е вирішальною ланкою в роботі школи, ЦК ВКП(б) звернув увагу на значення політехнічного навчання як складової частини кому­ністичного виховання, яке повинно дати учням основи наук, ознайомити їх теоретично і практично з головними галузями виробництва, здійснювати тісний зв’язок навчання з продуктив­ною працею.

На виконання постанови ЦК ВКП(б) у 1931 р. було введено в школах нові програми, складені за навчальними предметами.

Глибоко вивчивши досвід роботи за новими програмами, ЦК ВКП(б) у постанові від 25 серпня 1932 р. «Про навчальні програми та режим у початковій і середній школі» відзначив, що з введенням нових програм викладання в загальноосвітній школі значно поліпшилося, а також вказав на перевантаженість програм навчальним матеріалом, недостатній зв’язок між про­грамами з окремих предметів, на спрощеність, відсутність істо­ризму та на ряд інших недоліків.

Багато уваги в постанові зверталося на методи навчальної роботи (недооцінка з боку окремих теоретиків класно-урочної системи, «лабораторно-бригадний метод»). Основною організа­ційною формою навчальних занять у школі було визнано урок, на якому повинні застосовуватися різні методи навчання: систе­матичний виклад учителем навчального матеріалу, самостійна робота учнів з книжкою і підручником, письмові і графічні робо­ти учнів, лабораторні роботи, демонстрація дослідів і приладів, екскурсії тощо.

Постанови ЦК ВКП(б) про школу визначали принципи по­будови навчальних планів, програм, підручників, місце і роль найважливіших навчальних предметів у шкільній освіті, віднов­лювали керівну роль учителя в школі, піднімали його авторитет як вихователя дітей і молоді, вказували на шляхи зміцнення шкільного режиму і свідомої дисципліни.

Відповідно до змін, що були в масовій школі, принципово змінювалися зміст, форми і методи навчально-виховної роботи і в школі для глухих дітей.

Важливою подією в житті піонерської організації і радян­ської ніколи була постанова ЦК ВКП(б) від 21 квітня 1932 р. «Про роботу піонерської організації» [60, 20—26], в якій вказу­валося, що піонерська організація за десять років свого існуван­ня досягла значних успіхів. Разом з тим у постанові зосереджу-

валась увага на серйозних недоліках у розгортанні піонерського руху в країні (слабке керівництво роботою піонерських орга­нізацій з боку комсомолу, незначна допомога з боку органів на­родної освіти, незадовільна робота по підготовці кадрів для піонерської роботи тощо).

ЦК ВКП(б) визнав за необхідне, щоб в центрі уваги піонер­ської організації стояло виховання в учнів соціалістичного став­лення до навчання, праці і громадсько корисної роботи. ЦК рішуче засудив правоопортуністичні спроби ліквідації піонер­ського руху через його «злиття з школою», а також «лівацькі» перекручення, що пропагували передачу функцій школи піонерському рухові, що було прямим відбиттям антиленінської теорії «відмирання школи». У постанові накреслювався також ряд невідкладних заходів, спрямованих на значне поліпшення роботи піонерських організацій шкіл.

У 1932 р. НКО РРФСР відповідно до рішень партії і уряду про школу затвердив новий навчальний план школи глухих, який орієнтувався не на початкову, а на неповну середню школу (семирічку). Додавався ще один навчальний рік (підготовчий клас). Відповідно до цього навчального плану було розроблено проекти нових навчальних програм з російської мови, математи­ки, фізики, природознавства, суспільствознавства, географії та праці.

На програмі з російської мови великою мірою позначився вплив педагогічної системи «чистого усного методу». Основна увага в ній зосереджувалася на формуванні «фонетичного ви­мовляння».

У програмі недооцінювалась основна функція мови — функ­ція спілкування. Про це свідчить виділення практичного засто­сування знань і навичок в окремий розділ. Передбачалося, що глухонімі учні вже з перших днів перебування в школі повинні вивчати мову, її елементи і лише на окремих уроках «застосо­вувати» на практиці вивчене раніше. Мовний матеріал був під­порядкований фонетичному принципу; принцип потреби ігнору­вався. Навіть у розділі з практичного застосування знань і навичок з мови не було жодної вимоги щодо використання глухонімими учнями-випускниками словесної мови як засобу спілкування.

-—¹ Більш досконалою була програма з математики. Слід сказати, що математика тоді ще не займала належного їй місця у навчанні глухонімих; вона навіть не була виділена в самостій­ний предмет. Заняття з математики найчастіше носили епізо­дичний характер. Бували випадки, коли заняття з математики протягом тривалого часу взагалі не проводилися. У пояснюваль­ній записці до програми зазначалося, що «математику розгля­дали як предмет несамостійний, що служить лише підмогою для розвитку мови глухонімого» [С>4, 23]. Внаслідок недосконалої і неправильної роботи з математики школа глухонімих не тільки

не могла використати її для розвитку у глухонімих абстракт­ного мислення, а й не давала навіть елементарних навичок з вимірювання і лічби, потрібних у житті і роботі на виробництві. <*** Новим навчальним планом на математику як на самостійний предмет відводилося по 8 годин на тиждень у кожному класі. Щодо обсягу знань з математики в пояснювальній записці до програми зазначалося, що в основу береться програма І кон­центру масової школи. Матеріал цієї програми розподілений на 8 років (крім нульової групи) і давався в тій же системі, що і в масовій школі.

— Вперше в школі глухонімих вводився самостійний система­тичний курс фізики, вивчення якого починалося з V класу. У по­яснювальній записці зазначалося, що «учитель повинен дати можливість учневі усвідомити, що фізичні закони не стихійно виникли і не відірвані від життя, а що вони зв’язані з людською практикою» [64, 35]. Учителеві рекомендувалося уникати зайво­го мовного оформлення засвоюваного матеріалу з фізики, оскільки це позначатиметься на системі і обсязі виучуваного матеріалу. Крім того, вчителів застерігали від можливого пере­вантаження учнів зайвими поняттями.

В основу програми з природознавства було покладено про­грамний матеріал з природознавства для початкової школи з додатком розділу про грунт. У пояснювальній записці вказува­лося на необхідність «проводити тісний зв’язок пророблюваного матеріалу з виробництвом, з соціалістичним будівництвом і ви­світлювати його з точки зору господарчого значення» [64, 39]. При вивченні природничого матеріалу рекомендувалося широко використовувати екскурсії, досліди, мікроскопи та кінофільми.

Програма із суспільствознавства, в основному, копіювала аналогічну програму для масової школи, але з дещо іншим роз­поділом матеріалу за класами. Вона була досить складною, а в деяких питаннях навіть недоступною для глухонімих учнів, зокрема молодших класів.

Згідно з навчальним планом, географія вивчалася протягом чотирьох років (з V по VIII клас). Програма з географії, яка була розроблена на основі програми І концентру шкіл ФЗС (фабрично-заводська семирічка), була дуже перевантажена матеріалом.

Трудове навчання займало багато місця у всіх класах. У про­грамі з праці ще не було виділено окремо ручної праці і проф- навчання, хоч фактично в молодших класах передбачалися заняття з ручної праці. Програма не передбачала вузької спе­ціалізації глухих учнів. Починаючи з V класу, здійснювалася професійна підготовка учнів одночасно в трьох напрямах (робо­та з тканиною, деревом і металом). У кожній із зазначених галузей праці глухонімі учні повинні були оволодіти великою кількістю досить складних навичок, потрібних для того, щоб бути достатньо підготовленими до масового виробництва. Це,

звичайно, вимагало багато часу, що і передбачалося навчальним планом. Так, у V класі на пращо відводилося 10 годин, у VI кла­сі— 12 годин, в VII—VIII класах — по 10 годин на тиждень (від 20 до 30% всього навчального часу).

У 1934 р. було затверджено новий навчальний план для шкіл глухих, який передбачав за 8 років навчання дати глухонімим учням дещо скорочено освіту за неповну середню школу, що було, звичайно, нереальним в тогочасних умовах початкового навчання мови глухонімих. Так, суспільствознавство пропонувалося вивча­ти з І класу, а природознавство — навіть з підготовчого. Звичай­но, учні до вивчення таких предметів ще не були готові, оскільки їх мовний запас був надзвичайно обмеженим. Практично ці пред­мети перетворювалися на звичайні уроки з розвитку мови з за­зубрюванням учнями тих невеличких статей, що пропонувалися вчителем. У VII—VIII класах яскраво виражався професійний ухил, хоч, власне, такого предмета в навчальному плані і не було. Навчальний план передбачав тільки так звану політехнічну працю, на яку'відводилося від 9% часу в підготовчому класі і до 30% в VII—VIII класах.

Відповідно до нового навчального плану були видані і нові програми, розроблені на основі проекту програм 1932 р. та про­грам для масової школи ФЗС. У цих програмах виділялося три основні етапи педагогічної роботи в школах-інтериатах для глу­хонімих дітей:

«1. Період демутизації, тобто можливо повне виведення глухонімих із стану німоти шляхом розвитку у них мови в зв’яз­ку з загальноосвітніми знаннями, навичками, виховною роботою і трудовою підготовкою (0—III класи).

2. Період інтенсивного накопичення знань і навичок учнів, поглиблення комуністичного виховання і політехнічної освіти (І—VIII класи).

3. Період професійно-технічної підготовки (VII—VIII кла­си)» [65, 3].

Виділення таких етапів пояснювалося специфічністю і склад­ністю розвитку у глухонімих дітей словесно-логічного мислення,, без якого не можна досягти помітних успіхів у засвоєнні ними знань із загальноосвітніх предметів. У поняття розвитку словес­но-логічного мислення входила насамперед постановка і корекція звуків і читання з обличчя. Це свідчило про те, що й ці програми були ще під значним впливом педагогічної системи «чистого усного методу».

У пояснювальній записці рекомендувалося ряд прийомів роз­витку у глухонімих словесно-логічного мислення. Значне місце серед них займали різні педологічні тести «розуміння», «кмітли­вості», різні «лабіринти», «комбіновані методи» тощо. Все це, звичайно, було суттєвим недоліком програм.

Програма з російської мови значною мірою повторювала проект програми 1932 р. Правда, в ній вимоги були більш

систематизовані. Крім того, в ній було знято (за винятком під­готовчого класу) розділ практичного застосування знань і на­вичок, який проектом програми 1932 р. передбачено для кожного класу. Ряд вимог було уточнено. Обсяг же знань для кожного класу був, по суті, однаковий з тим, що давався і в попередній програмі.

Програма з математики була ідентичною програмі 1932 р.

Програма з фізики зазнала значних змін. Оскільки за новим навчальним планом цей предмет вивчався вже не 4, як це було у 1932 р., а тільки 3 роки (VI—VIII класи), то в програмі було зроблено деякий перерозподіл матеріалу. До кожного розділу курсу фізики передбачалися відповідні лабораторні роботи. Щоб полегшити глухим учням вивчення фізики, рекомендувалося складну термінологію (якої дуже багато в фізиці) не розкривати, а лише підводити учнів до розуміння окремих передумов, з яких виводиться закон.

Програма з природознавства принципово нічим не відрізня­лася від програми 1932 р. У ній була лише більша систематиза­ція матеріалу за класами і самих вимог. Деякий матеріал було перенесено в програми з інших предметів. Наприклад, наявні в проекті програми 1932 р. теми «Картини природи жарких і холодних країн», «Річка» та ін. було перенесено в географію.

Програма з географії була перероблена відповідно до про­грами неповної середньої школи.

Найбільших змін зазнала програма з праці, яка тепер охоп­лювала тільки підготовчий — VI класи, і де глухонімі учні ознайомлювалися з різними матеріалами, виробничими процеса­ми і галузями виробництва. Чіткість у визначенні основних вимог, наявність вимог щодо мовного розвитку глухих учнів на уроках праці — характерні позитивні риси цієї програми.

Водночас вона була занадто перевантажена матеріалом. У кожному класі здебільшого давалися цілком нові розділи. Ще не виділялася окремо ручна праця; фактично вона була части­ною загальнотехнічної підготовки. Саме тому окремі важливі розділи ручної праці не знайшли належного відображення в програмі. Так, ліплення було лише у підготовчому і І класах, причому і воно цілком було підпорядковане підготовці глухо­німих до будівельних робіт. Навіть назва розділу «Будівельні матеріали — глина» свідчить про те, що, по суті, ліплення тут як виду ручної праці не було. Учні навчалися замішувати глину і робити з неї кульки, іграшковий посуд, цеглинки тощо. Про пластилін у програмі навіть не згадується. Мало місця відведено аплікаціям та іншим розділам ручної праці. Отже, недооцінка ручної праці — суттєвий недолік цієї програми.

Для VII—VIII класів було розроблено цілком нову програму з виробничого навчання, яка мала на меті забезпечити підготов­ку глухонімих до їх майбутньої виробничої діяльності. Було розроблено програми з чотирьох видів професійної підготовки,

найбільш розповсюджених у школах, а саме: слюсарна справа по спеціальності інструментальника; столярна справа по спеці­альності мебельника; швейна справа (виготовлення білизни і верхнього одягу).

На виробниче навчання відводилося 600 годнії на рік, які розподілялися по кожній спеціальності так:

		Т а б л и	ц я 9
Види роботи	Розподіл годин
	Слюсар на	Столир на	Шиейпа
Операції	125	140	150
Контрольно-тре­нувальні роботи	250	225	200
Виробнича прак­тика	70	70	70
Спеціальний те­оретичний цикл	155	165	180

На практиці дозволя­лися відхилення від цього розподілу годин. Так, як­що група досить сильна і легко справляється із спе­ціальним теоретичним циклом, то можна було частину годин перенести на практичну роботу (зас­воєння операцій, конт­рольно-тренувальні робо­ти). Одночасно в поясню­вальній записці підкрес­лювалося, що «без зазначеного циклу школа не повинна випус­кати глухонімого, щоб не випускати колишнього ремісника-ку- старя, що володіє трудовими процесами, але не осмислює цих процесів і, отже, не може бути організатором трудового процесу, що вимагається від кваліфікованого робітника в СРСР» [65, 32]. До спеціального теоретичного циклу відносилася і графічна гра­мота (креслення), години на яку відводилися в навчальному пла­ні окремо.

Кожна програма складалася з двох циклів: практичний цикл і спеціальний теоретичний цикл. Практичний цикл у свою чергу поділявся на: прийоми й операції; контрольно-тренувальні робо­ти і виробничу практику на заводі або фабриці. Спеціальний теоретичний цикл поділявся на такі розділи: технологія мате­ріалу (метал, дерево, тканина та ін.); інструменти і відповідні роботи (слюсарні, столярні, швейні) та організація праці і виробництва. Все це мало на меті забезпечити високу професійно- технічну підготовку глухих учнів і тим самим дати їм можливість брати активну участь у продуктивній праці.

У середині 30-х років у нашій країні остаточно переміг соціа­лізм. Створилися принципово нові соціальні відносини. СРСР став країною суцільної грамотності, найпередовішої в світі культури і освіти. Якість роботи радянської школи з кожним роком все зростала. У таких умовах різко загострювалося питан­ня поліпшення якості навчально-виховної роботи і шкіл для глу­хих дітей, які помітно відставали від масової загальноосвітньої школи. Обмеженість стаціонарної підготовки дефектологічних кадрів у республіці приводила до того, що більшість вчителів у спеціальних школах не мала дефектологічної, а іноді навіть і загальнопедагогічної освіти. До того ж у всіх класах не

вистачало підручників, не було жодної стабільної програми. Проекти програм були недосконалі і майже щорічно змінюва­лися. З окремих предметів не було навіть проектів програм.

Спеціальні школи-інтернати практично було розділено на два види закладів. Інтернати при спеціальних школах перетво­рювалися на дитячі будинки, а школи — на допоміжні заклади при цих дитячих будинках без власного бюджету і без кваліфі­кованого керівництва. На місцях — в районних, міських і об­ласних відділах народної освіти—в керівництві спеціальними школами не було достатньої чіткості. Науково-дослідні інсти­тути та інші навчально-методичні заклади в галузі дефектології були відірвані від спеціальних шкіл та інших науково-педаго­гічних закладів. Кадрами вони були укомплектовані незадовіль­но, а тому не могли успішно виконувати покладені на них завдання, у зв’язку з чим школи залишалися без кваліфікованої допомоги і методичного керівництва.

Піднесенню рівня навчально-виховної роботи в школі глухих сприяла постанова РНК УРСР від 8 вересня 1935 р. «Про клас­них керівників у початкових, неповних середніх і середніх шко­лах», згідно з якою з 1 вересня 1935 р. в усіх школах вводився штат класних керівників. Класні керівники в старших класах одержували додаткову оплату в розмірі половини ставки.

На основі постанов РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 15 травня 1934 р. «Про структуру початкової і середньої шкіл в СРСР» та від 3 вересня 1935 р. «Про організацію навчальної роботи і внутрішній розпорядок у початковій, неповній середній та середній школах» значною мірою було нормалізовано життя загальноосвітньої школи. Від школи вимагалося давати учням міцні і систематичні знання з основ наук, насамперед з матема­тики, рідної мови тощо. Важливе значення щодо цього мала також постанова ЦВК і РНК УРСР від 28 травня 1936 р. «Про школу та шкільне будівництво», де давалися конкретні вказівки щодо організації навчальної і виховної роботи, керівництва роботою шкіл, роботи шкільних бібліотек, бюджету шкіл, шкіль­ного будівництва, роботи з учителями, а також культурно-побу­тового обслуговування вчителів.

Важливою подією в житті радянської школи, зокрема дефек­тології, була постанова ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 р. «Про педологічні перекручення в системі Наркомосів», у якій розвін­чувалась і засуджувалась лженаука педологія. ЦК ВКП(б) від­мітив, що «і теорія і практика так званої педології базується на псевдонаукових, антимарксистських положеннях. До таких по­ложень належить насамперед головний «закон» сучасної педоло­гії — «закон» фаталістичної зумовленості долі дітей біологічними і соціальними факторами, впливом спадковості та якогось не­змінного середовища. Цей глибоко реакційний «закон» пере­буває у кричущій суперечності з марксизмом і з усією практи­кою соціалістичного будівництва, що успішно перевиховує людей

у дусі соціалізму і ліквідує пережитки капіталізму в економіці і свідомості людей» [48, 55]. Ця постанова освіжала атмосферу в теорії і практиці навчання і виховання глухих дітей, де педо­логічні «шукання» теж мали місце і завдавали значної шкоди розвитку радянської сурдопедагогіки.

•—■У 1938 р. було змінено навчальний план школи для глухих дітей. Це було зумовлено необхідністю забезпечити вивчення в спеціальних школах навчального матеріалу в повному обсязі початкової школи, оскільки «колишні програми шкіл для глухо­німих, що невдало намагалися відобразити особливості навчан­ня дітей без слуху, фактично ставили школу для глухонімих поза системою загального початкового навчання, а нечіткість про­грамних формулювань дозволяла довільно тлумачити обсяг ви­мог до школи і однобоко розуміти питання навчання словесної мови при ігноруванні писемної мови» [65, 5]. У зв’язку з цим у навчальний план було внесено ряд суттєвих змін.

—- Насамперед у новому плані відводилося значно більше часу на рідну мову. Крім того, розділ «Техніка мови і читання з об­личчя» виділявся окремо як самостійний предмет^ізко зменшу­валася кількість годин на арифметику, природознавство, геогра­фію, працю та інші предметигДеякі предмети взагалі було знято, оскільки вони не вивчалися у початковій школі (фізика, хімія).

--Було знято також і такі предмети, як суспільствознавство, техно­логія, військова справа, образотворча діяльність. Креслення було приєднано до праці. До нового навчального плану вводився і ряд нових предметів — конституція, каліграфія, малювання. У молодших класах замість фізкультури була ритміка. Робота з розвитку залишків слуху у дітей за допомогою звукопідсилю­вальної апаратури повинна була проводитися у позанавчальний час. Уроки професійної підготовки також не рекомендувалося включати до розкладу. Вони проводилися за окремим розкладом після відпочинку учнів від шкільних занять.

У кінці 30-х років виросли кадри наукових працівників у га­лузі сурдопедагогіки, які змогли правильно зрозуміти і визна­чити причини недоліків навчально-виховної роботи в школах для глухих дітей (Всеросійська нарада сурдопедагогів 1938 р.). Про­те ще не було знайдено і науково обгрунтовано найдоцільніших шляхів і методів навчання глухих, не було розроблено справді наукової системи навчання й виховання дітей з недоліками слуху. Цим і пояснюється ряд недоліків навчального плану і програм, прийнятих у 1938 р. Незважаючи на те, що на Всеросійській нараді 1938 р. було піддано нищівній критиці основні положення педагогічної системи «чистого усного методу», цей навчальний план ще значною мірою перебував під впливом традиційної системи навчання і виховання глухих.

Суттєвим недоліком навчального плану було те, що в ньому різко зменшувалася кількість годин на працю. У молодших кла­сах (до IV) вона була знята взагалі. У плані залишалися тільки

години для професійно-технічної підготовки. Усунення праці II молодших класах негативно позначалося на підготовці глухих учнів до майбутньої продуктивної праці, до життя.

Відповідно до нового навчального плану співробітника ми Науково-практичного інституту спеціальних шкіл і дитячих будинків Наркомосу РРФСР разом з кращими вчителями-прнк тиками у 1938 р. було складено нові програми.

Програма з російської мови була оригінальною. Розділи «Тех­ніка мови» і «Читання з обличчя» виділялися у самостійні пред­мети. До програми давалася розгорнута пояснювальна записка, у якій визначалися основні завдання роботи з кожного розділу даного предмета та найважливіші методичні прийоми його вивчення.

——У новій програмі значно більше уваги зверталося на розви­ток у глухонімих учнів писемної мови, яка у попередніх програ­мах ігнорувалася. Зазначалося, що піднесення ролі писемної мови в школі глухих зовсім не принижує значення усної мови. Навпаки, розвиток писемної мови має сприяти удосконаленню усної мови учнів.

Від учителя підготовчого класу, робота в якому має найбіль­ше своєрідних особливостей, вимагалося: при розвитку усної мови забезпечити добір слів відповідно до можливостей вимов­ляння дітей на певному етапі навчання; добирати словник для маленького глухонімого так, щоб він відповідав потребам і розу­мінню дитини, яка тільки-но починає говорити.

У зв’язку з тим що можливості звуковимовляння глухонімих учнів першого року навчання надзвичайно обмежені, а, отже, розвиток смислової сторони мови на цій основі можливий лише в незначній мірі, у підготовчому класі роботу над писемною мовою було виділено у самостійний розділ. Передбачалося, що дві форми словесної мови (усна і писемна) у підготовчому класі повинні розвиватися відносно окремо. Розвиток усної мови передбачався за звуковим аналітико-синтетичним методом з до­держанням певної фонетичної послідовності при постановці зву­ків і доборі мовного матеріалу. Писемна мова у вигляді слів і коротких фраз в наказовій і розповідній формі, надрукованих на плакатах, картках і написаних на дошці, давалася відповідно до потреб учнів. Між писемною і усною мовою на початку на­вчання були значні відмінності (з перевагою писемної мови). Поступово, в міру засвоєння учнями нових звуків, цих відмін­ностей ставало менше.

-—Для розвитку мови учнів у І—III класах вводилися предмет­ні уроки. Мета їх полягала в накопиченні словника і закріпленні його на близькому для глухонімої дитини матеріалі. Важливого значення в цій програмі надавалося читанню, яке раніше ігно­рувалося і в програмах, і в практиці навчання глухих дітей. — Робота над граматикою поділялася на два періоди: період практичного засвоєння основних мовних форм і період вивчення

систематичного курсу граматики (основ морфології та синтак­сису).

" Перший період охоплював перші п’ять років навчання. У про­грамі цей розділ мав назву «Розвиток мовних форм». Вимага­лося, щоб вся робота по засвоєнню граматичних навичок на цій стадії навчання проходила на основі мовної практики, за допо­могою усних і письмових вправ. Жодних граматичних правил і граматичної термінології в цей час давати не рекомендувалося. З V класу починалося вивчення систематичного курсу граматики, базою для якого мали бути мовні навички, набуті учнями в перші роки навчання. Спочатку учні вивчали синтаксис (речення, го­ловні і другорядні члени речення). На цій основі розгорталося ви­вчення морфології (частини мови і основні граматичні категорії).

Для молодших класів передбачався окремий розділ з письма (каліграфія).

Робота з техніки мови поділялася на два періоди. Протягом першого періоду (підготовчий і І класи) здійснювалася поста­новка дихання, голосу, всіх звуків, словесного наголосу і вимов- лення найважливіших сполучень. Другий період (з II по VIII клас) присвячувався артикуляційним тренуванням, виправ­ленню недоліків у вимовлянні звуків, роботі над логічним наголо­сом і вивченню найголовніших правил орфоепії. У пояснювальній записці давалися методичні поради щодо кращої організації роботи з техніки мови. Цікаво зазначити, що вчителеві не реко­мендувалося допускати наближену вимову учнів.

^— Для молодших класів була розроблена окрема програма з читання з обличчя. Рекомендувалося на таких заняттях прово­дити різні ігри в лото, інсценівки, диктанти. У VI—VIII класах спеціальних уроків читання з губ не відводилося. Проте вправи, що сприяють розвитку навичок зчитування з обличчя (читання з обличчя оповідань з наступним переказом, диктант), рекомен­дувалося проводити на відповідних уроках розвитку мови і гра­матики.

^ Характеризуючи цю програму, слід зазначити, що вона була

(значним кроком у розвитку радянської сурдопедагогіки. Порів­няно з попередніми програмами у ній всі вимоги були чіткіші, більш систематизовані і вмотивовані; були зроблені перші спро­би щодо усунення з школи для глухих педагогічної системи «чис­того усного методу». Ця програма відновлювала в правах читан­ня як найважливіший засіб навчання і комуністичного вихован­ня глухих. Поряд з усною мовою надавалося великого значення і розвитку писемної мови у глухонімих учнів, а отже було зроб­лено спробу дещо відійти від фонетичного принципу при доборі мовного матеріалу у перші роки навчання. При початковому навчанні глухонімих учнів ця програма допускала компроміс між фонетичним принципом і принципом потреби (мовний матеріал для усної мови добирався за фонетичним принципом, а для писемної — за принципом потреби).

Програма мала і ряд недоліків. Насамперед вона ще не зовсім звільнилася від формалістичних ідей «чистого усного методу». При навчанні мови глухих ігнорувалася основна функ­ція мови — функція спілкування. І в програмі, і в практиці спе­ціальних шкіл єдиний процес формування мови поділявся на два відносно самостійні етапи: з одного боку, академічне вивчення мови, з другого — застосування вивченого на практиці. Про­грамні вимоги визначалися для класу в цілому, а не за чвертями, що ускладнювало роботу вчителя. Вимоги здебільшого не кон­кретизувалися тощо.

Програма з арифметики будувалася відповідно до загальних вимог початкової школи і з врахуванням особливостей глухо­німих дітей. У новій програмі було вилучено геометричний мате­ріал, який був у програмі 1934 р. Обсяг знань з арифметики по класах був приблизно такий самий, як і в попередній програмі. Правда, вимоги у новій програмі визначалися більш чітко і кон­кретно. Особлива увага приділялася задачам, які «є конкретною формою зв’язку арифметики з життям і однією з найцінніших вправ для розвитку логічного мислення у глухонімого» [66, 55]. Передбачалося, що в процесі розв’язування задач учні повинні зрозуміти співвідношення між різними величинами, які найчас­тіше зустрічаються в побуті, школі, у виробничому житті майс­терні, заводу, колгоспу тощо.

Програма з географії відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 15 травня 1934 р. «Про викладання географії в початковій і середній школі СРСР» була докорінно переробле­на. Насамперед збільшився час на вивчення цього курсу в школі глухонімих. Якщо раніше географія вивчалася у V—VIII кла­сах, то тепер її почали вивчати з IV класу. Програма передбача­ла засвоєння учнями географічного матеріалу початкової школи. Проте, враховуючи вік учнів у зв’язку з дев’ятирічним курсом навчання, в програму V—VII класів було включено частину матеріалу з тем «Географія СРСР» та «Географія частин світу».

Дещо змінена була і програма з природознавства. Якщо в програмі 1934 р. вона була розрахована на всі класи, починаючи з підготовчого, то тепер природознавство вивчалося тільки в IV—VIII класах. Природничий матеріал, що давався програмою 1934 р. для підготовчого і І—III класів, тепер був перенесений у програму з мови (розділ «Предметні уроки» для І—III класів). У IV—VIII класах вивчався, в основному, той самий матеріал, що і за попередньою програмою. Правда, програмні вимоги з кожного розділу були більш систематизовані і конкретизовані. Виходячи з того, що в школі глухих особливу увагу слід звер­тати на методи викладання, у програмі не тільки визначався зміст освітнього матеріалу і послідовність його вивчення, а й указувався обов’язковий мінімум екскурсій, лабораторних робіт, демонстрацій і спостережень у живому куточку. У пояснювальній

записці до програми давалися методичні поради вчителю щодо вивчення кожної теми цього курсу.

У 1938 р. вперше була видана спеціальна програма з історії СРСР для шкіл глухонімих. Курс «Історія СРСР» вивчався в VI—VIII класах, на що відводилося по 80 годин па рік. Річний досвід викладання систематичного курсу історії СРСР в школах глухонімих показав, що цей предмет має винятково важливе зна­чення в політичному розвитку дітей. Одночасно виявилося, що: час, який відводився на цей предмет в школі глухих,— недостат­ній і мав бути подвоєний порівняно з початковою школою; мовне оформлення історичного матеріалу вимагає продуманої роботи над словником; для швидшого засвоєння глухонімими дітьми історичних понять не можна обмежуватися словесною формою пояснення, що може відволікти від прямого завдання вивчення історії в бік навчання мови; потрібно широко використовува­ти такі засоби пояснення, як наочність, драматизація, мімічні знаки.

У пояснювальній записці рекомендувалося при викладанні тієї або іншої історичної теми широко використовувати біогра­фічні елементи, оскільки «найлегше учні засвоюють ті історич­ні події, які зв’язані з долею людей, з долею історичних дія­чів» [66, 113], а схематичний виклад подій утруднює сприй­мання.

У 1938 р. НКО РРФСР видав також нові програми з про­фесійного навчання для шкіл глухих, допоміжних шкіл та дитя­чих будинків з особливим режимом, які передбачали такі про­філі профпідготовки: слюсарна, токарна, столярна, швейна і трикотажні справи. До збірника як самостійні програми було включено також креслення, технологічні відомості з металу та технологія дерева.

У передмові до програм зазначалося, що «навчальний мате­ріал в них розміщений за періодами. Перший період закінчується оволодінням основними виробничими операціями. Другий період закінчується виробничою підготовкою, що дає кваліфікацію перших розрядів тарифної сітки. Третій є періодом наступної спеціалізації в даному виробництві» [67, 3]. Такий розподіл матеріалу в програмах обумовлювався тим, що вони признача­лися для трьох різних типів навчальних закладів (школи для глухонімих, допоміжні школи і дитячі будинки з особливим режимом) з різними строками навчання. Крім того, зазначалося в передмові, можливі випадки, коли вихованець через певні при­чини не зможе до випуску його з дитячого будинку вчитися у майстерні повні чотири роки, що вимагається для засвоєння всіх знань і навичок, встановлених програмою. Закінчивши не три, а два періоди, він все ж буде мати певну виробничу підготовку.

В основу цих програм була покладена послідовна система оволодіння робочими операціями. Кожна виробнича операція

розроблялася за певною структурою. Спочатку визначалися тех­нологічні відомості, які потрібні для осмислення цієї операції, потім зміст навичок, якими повинен оволодіти учень з цієї операції, і далі характер практичної роботи (виготовлення ви- робу).

Одночасно вчителі праці повинні були прагнути до розши­рення технічного кругозору учнів і виховання у них культури праці. З цього приводу у передмові зазначалося. «Надаючи тру­довому вихованню виняткового значення, варто рішуче застерег­ти вчителів проти недооцінки виховання культури праці і розвит­ку технічного кругозору учнів. Міркування про те, що на підпри­ємствах можуть поставити нашого учня на виконання однієї якоїсь операції і тому немає потреби піклуватися про те, щоб наш учень знав цю професію в цілому,— шкідливі міркування» [67,4].

До кожної програми давалися розгорнуті пояснювальні за­писки, у яких визначався основний напрям роботи з тієї або іншої професії. Крім того, були розроблені спеціальні методичні вказівки, де висвітлювалися питання організації навчального процесу, прийоми навчання, давався перелік обладнання і мате­ріалу.

У цьому збірнику була вміщена і програма з креслення для V—VI класів школи глухих. Програмний матеріал з креслення пристосовувався до вимог професійної підготовки і давався лише в основних рисах. Викладач повинен був конкретизувати і дета­лізувати його відповідно до того, який профіль професійної під­готовки мала школа.

У 1939 р. були видані такі самі програми і в Українській РСР, розроблені Науково-дослідним інститутом дефектології НКО УРСР на основі програм, виданих у РРФСР.

Характеризуючи програми 1938—1939 рр. для шкіл глухих взагалі, треба зазначати, що вони були значним кроком у роз­витку радянської сурдопедагогіки. На основі узагальнення пере­дового досвіду шкіл глухих у них була зроблена спроба більш точно визначити вимоги з усіх предметів, науково обгрунтувати їх, враховуючи особливості пізнавальної діяльності дітей з недо­ліками слухового аналізатора. Однак і в цих програмах ще досить виразно виявлялася залежність деяких принципових питань (особливо з мови) від основних положень педагогічної системи «чистого усного методу».

Отже, за роки довоєнних п’ятирічок відбулися значні зміни в структурі і спрямованості спеціальної школи для глухих дітей. Чіткіше визначився зміст освіти, виразнішою стала система навчання і виховання дітей з недоліками слуху. Радянські сурдо­педагоги, успішно долаючи різні прожектерські викривлення, домоглися значних успіхів у навчанні і вихованні глухих дітей, у підготовці їх до активної участі в громадсько-політичному і виробничому житті країни перемігшого соціалізму.

міркувань. Передбачалася організація спеціальних шкіл для глухонімих, розрахованих не більше як на 80—100 учнів. Кон­ференція помилково вважала, іцо «великі заклади шкідливі для правильної організації педагогічного процесу» [16,82].

—- Конференція ухвалила: починаючи з 1930/31 навчального року, реорганізовувати існуючі школи для глухонімих у містах за типом загальних шкіл ФЗС, а в сільських місцевостях — за типом сільської ніколи і ШКМ.

Багато місця в резолюції відводилося—поліпшенню навчаль­но-виховної роботи з глухими дітьми і, зокрема, піднесенню роботи з розвитку мови. Основним засобом успішного розвитку мови у глухонімих, вказувалося в резолюції, повинна бути, на­самперед, методика читання з обличчя, на яку школи не звер­тали достатньої уваги.

Характеризуючи систему навчально-виховної роботи школи глухонімих, резолюція передбачала: «Школа глухонімих повин­на проводити таку систему виховання і навчання, при якій всяке вивчення суспільних і природничих явищ будувалося б на кон­кретній ділянці продуктивної праціт-Необхідно прикріпити шко­ли глухонімих до підприємств — фабрики чи заводу і колгоспу, радгоспу. Цей захід має відкрити школі доступ і до високої тех­нічної бази політехнічної праці і буде виховувати в дітях справж­ню трудову ідеологію, підводячи їх до трудового влаштування» [16, 83].

Конференція вважала за потрібне значно пожвавити роботу піонерської організації школи глухонімих, а також удосконалити різні форми самоврядування учнів, зв’язків їх з учнями масових шкіл тощо.

другій резолюції конференції розглядалися питання удоско­налення методики навчання мови глухонімих учнів. Конференція схвалила і рекомендувала всім школам широко використовувати кіношрифт і словник дієслів І. О. Васильєва.

Третя резолюція конференції була присвячена розгортанню комдитруху-Ь позашкільної роботи з глухими дітьми.

-—' Четверта резолюція зобов’язувала значно пожвавити науково- дослідну роботу в галузі сурдопедагогіки, звертаючи особливу увагу на розробку її методологічних основ.

П’ята резолюція зобов’язувала всі школи глухонімих органі­зувати роботу по пристосуванню програм нормальної школи (комплексно-проектної системи) до особливостей дітей, позбав­лених слуху і мови. Замість наочного методу рекомендувалося широко використовувати дослідницько-екскурсійну і лаборатор­но-трудову діяльність дітей.

—У шостій резолюції давалися настанови школам щодо роз­витку політехнічного навчання глухонімих учнів. Конференція вирішила, що перші сім років навчання в школі глухонімих повинні охоплювати перші чотири роки загальноосвітньої під­готовки за програмою ФЗС і повну програму ФЗС в частині

години для професійно-технічної підготовки. Усунення праці II молодших класах негативно позначалося на підготовці глухих учнів до майбутньої продуктивної праці, до життя.

Відповідно до нового навчального плану співробітника ми Науково-практичного інституту спеціальних шкіл і дитячих будинків Наркомосу РРФСР разом з кращими вчителями-прнк тиками у 1938 р. було складено нові програми.

Програма з російської мови була оригінальною. Розділи «Тех­ніка мови» і «Читання з обличчя» виділялися у самостійні пред­мети. До програми давалася розгорнута пояснювальна записка, у якій визначалися основні завдання роботи з кожного розділу даного предмета та найважливіші методичні прийоми його вивчення.

——У новій програмі значно більше уваги зверталося на розви­ток у глухонімих учнів писемної мови, яка у попередніх програ­мах ігнорувалася. Зазначалося, що піднесення ролі писемної мови в школі глухих зовсім не принижує значення усної мови. Навпаки, розвиток писемної мови має сприяти удосконаленню усної мови учнів.

Від учителя підготовчого класу, робота в якому має найбіль­ше своєрідних особливостей, вимагалося: при розвитку усної мови забезпечити добір слів відповідно до можливостей вимов­ляння дітей на певному етапі навчання; добирати словник для маленького глухонімого так, щоб він відповідав потребам і розу­мінню дитини, яка тільки-но починає говорити.

У зв’язку з тим що можливості звуковимовляння глухонімих учнів першого року навчання надзвичайно обмежені, а, отже, розвиток смислової сторони мови на цій основі можливий лише в незначній мірі, у підготовчому класі роботу над писемною мовою було виділено у самостійний розділ. Передбачалося, що дві форми словесної мови (усна і писемна) у підготовчому класі повинні розвиватися відносно окремо. Розвиток усної мови передбачався за звуковим аналітико-синтетичним методом з до­держанням певної фонетичної послідовності при постановці зву­ків і доборі мовного матеріалу. Писемна мова у вигляді слів і коротких фраз в наказовій і розповідній формі, надрукованих на плакатах, картках і написаних на дошці, давалася відповідно до потреб учнів. Між писемною і усною мовою на початку на­вчання були значні відмінності (з перевагою писемної мови). Поступово, в міру засвоєння учнями нових звуків, цих відмін­ностей ставало менше.

-—Для розвитку мови учнів у І—III класах вводилися предмет­ні уроки. Мета їх полягала в накопиченні словника і закріпленні його на близькому для глухонімої дитини матеріалі. Важливого значення в цій програмі надавалося читанню, яке раніше ігно­рувалося і в програмах, і в практиці навчання глухих дітей. — Робота над граматикою поділялася на два періоди: період практичного засвоєння основних мовних форм і період вивчення

систематичного курсу граматики (основ морфології та синтак­сису).

" Перший період охоплював перші п’ять років навчання. У про­грамі цей розділ мав назву «Розвиток мовних форм». Вимага­лося, щоб вся робота по засвоєнню граматичних навичок на цій стадії навчання проходила на основі мовної практики, за допо­могою усних і письмових вправ. Жодних граматичних правил і граматичної термінології в цей час давати не рекомендувалося. З V класу починалося вивчення систематичного курсу граматики, базою для якого мали бути мовні навички, набуті учнями в перші роки навчання. Спочатку учні вивчали синтаксис (речення, го­ловні і другорядні члени речення). На цій основі розгорталося ви­вчення морфології (частини мови і основні граматичні категорії).

Для молодших класів передбачався окремий розділ з письма (каліграфія).

Робота з техніки мови поділялася на два періоди. Протягом першого періоду (підготовчий і І класи) здійснювалася поста­новка дихання, голосу, всіх звуків, словесного наголосу і вимов- лення найважливіших сполучень. Другий період (з II по VIII клас) присвячувався артикуляційним тренуванням, виправ­ленню недоліків у вимовлянні звуків, роботі над логічним наголо­сом і вивченню найголовніших правил орфоепії. У пояснювальній записці давалися методичні поради щодо кращої організації роботи з техніки мови. Цікаво зазначити, що вчителеві не реко­мендувалося допускати наближену вимову учнів.

^— Для молодших класів була розроблена окрема програма з читання з обличчя. Рекомендувалося на таких заняттях прово­дити різні ігри в лото, інсценівки, диктанти. У VI—VIII класах спеціальних уроків читання з губ не відводилося. Проте вправи, що сприяють розвитку навичок зчитування з обличчя (читання з обличчя оповідань з наступним переказом, диктант), рекомен­дувалося проводити на відповідних уроках розвитку мови і гра­матики.

^ Характеризуючи цю програму, слід зазначити, що вона була

(значним кроком у розвитку радянської сурдопедагогіки. Порів­няно з попередніми програмами у ній всі вимоги були чіткіші, більш систематизовані і вмотивовані; були зроблені перші спро­би щодо усунення з школи для глухих педагогічної системи «чис­того усного методу». Ця програма відновлювала в правах читан­ня як найважливіший засіб навчання і комуністичного вихован­ня глухих. Поряд з усною мовою надавалося великого значення і розвитку писемної мови у глухонімих учнів, а отже було зроб­лено спробу дещо відійти від фонетичного принципу при доборі мовного матеріалу у перші роки навчання. При початковому навчанні глухонімих учнів ця програма допускала компроміс між фонетичним принципом і принципом потреби (мовний матеріал для усної мови добирався за фонетичним принципом, а для писемної — за принципом потреби).

продуктивної праці. Навчання в наступних двох класах повинно проводитися на обов’язковій виробничій практиці в шкільних або на фабрично-заводських підприємствах.

Конференція констатувала, що «проведення в школах глухо­німих політехнічного виховання найкраще забезпечує форму­вання у глухонімих навичок нормальної усної мови» [16, 91]. «-—"Сьома резолюція конференції була присвячена розробці про­грам для шкіл глухонімих підлітків. Було передбачено органі­зувати два типи таких шкіл: для молодшого віку — з 11 років (семирічний курс навчання) і для старшого віку — з 13 років (п’ятирічний курс навчаніняТт^Загальноосвітня програма школи глухонімих підлітків, зазначалося в резолюції, мала орієнту­ватися на програму початкової школи міського або сільського варіантЗГГ^Ьсновиим методом навчання в школі глухонімих під­літків конференція визнала письмово-звуковий метод Лінднера. Допускався також метод цілих слів Малиша.

Як бачимо, II Всеросійська конференція працівників шкіл для глухих головним завданням сурдопедагогів-практиків, а та­кож наукових працівників у цій галузі поставила рішучу зміну форм і методів роботи шкіл глухонімих, дальшу науково-теоре­тичну розробку основ радянської сурдопедагогіки.

У березні 1937 р. в Москві відбулася Всеросійська нарада працівників шкіл глухонімих. На нараду були винесені такі питання: навчальні плани, програми, методи навчання, організа­ція навчальної роботи, внутрішній розпорядок та професійно- трудова підготовка глухонімих учнів. Отже, на нараді обговорю­валися майже всі важливі питання організації і методики про­ведення навчально-виховної роботи з глухонімими дітьми. Тут же розглядалися методичні вказівки щодо викладання Консти­туції в VII і VIII класах шкіл для глухонімих дітей.

Всеросійська нарада з питань навчання і виховання глухо­німих дітей, "іщг^тдбулася в серпні 1938 р. у Москві, поклала початок докорінної перебудови роботи спеціальних шкіл для глу­хих. Тут з усією рішучістю були викриті недоліки у роботі шкіл глухих, що полягали у формалізмі навчально-виховного процесу, у певному відриві школи від життя. Нарада пройшла під гаслом боротьби з проявами «чистого усного методу» в радянській школі глухих.

З основною доповіддю на нараді виступив І. І. Данюшевський (1890—Т 950) ^-Детально проаналізувавши недоліки навчально- виховної роботи шкіл глухих, а також їх причини, він підкрес­лював: «Наскільки не своєрідне завдання школи в справі навчан­ня глухонімих дітей мови, наскільки не важливе це завдання, воно все ж мусить бути підпорядковане найголовнішому — вивченню і міцному засвоєнню учнями навчальних дисциплін в обсязі програмних вимог. І лише в нерозривному зв’язку з вивчен­ням предметів навчального плану школи саме навчання мови перестане бути безпредметним» [62, 5]. Щоб успішно виконати

ті великі завдання, що стоять перед спеціальними школами, потрібно бу­ло відмовитися від універсального «усного методу».

І. І. Данюшевськщі.здзд&чав, що

традиційне навчання, яке полягає у вивченні глухими учнями основних складових частин мови, є гальмом для засвоєння дітьми розмовної мо­ви. Таким самим гальмом є праг­нення утримати на однаковому рівні звукову і словесну мову глухонімого.

Все це є наслідком механічного пе­ренесення в школу глухонімих при­йомів навчання мови чуючих дітей і суперечить особливостям глухоні­мих учнів.

Цілком справедливо в доповіді зазначалосягшт) вивчення мови глухоншимн не можна обмежити лише рамками класу. «Жива розмовна мова у всіх її формах (і не тільки в класі), постійне піклування про створення ситуації, що стимулює дітей до розмовної мови, продуманий до дрібниць мовний режим, всіляке заохочення учнів, що користуються сло­весною мовою, і постійна роз’яснювальна робота з залученням організованої громадської думки дитячого колективу повинні увійти в повсякденну практику шкіл для глухонімих» [62, 5—6]. —'Конференція вказувала на крайню потребу активізації ме­тодів навчально-виховної роботи в школах для дітей з недо­ліками слуху. У зв’язку з цим пропонувалося звернути особ­ливу увагу на обладнання навчального процесу наочними по­сібникам#^

У зверненні наради до всіх вчителів і вихователів шкіл для глухих дітей—зазначалося, що «система навчання, яка існувала донині в школах для глухонімих дітей, випливала з порочного принципу універсальності методу, який некритично перенесений в нашу школу з буржуазної науки, всупереч прямій вказівні ЦК ВКП(б) про те, що «жоден метод не може бути визнаний основним і універсальним методом навчання» (постанова ЦК ВКП(б) від 25 серпня 1932 р.), всупереч прямій вказівці ЦК ВКП(б) про обов'язкове застосування в школі різноманіт­них методів викладання» [56, 1—2]. Спроба протягти в школу глухих «чистий усний метод» як універсальний метод навчання привела до ігнорування основного завдання школи — дати дітям міцні і систематичні знання основ наук і виховати їх в дусі комунізму. Практично школи не давали глухонімим задо­вільних знань навіть в обсязі початкової школи. Техніка мов­лення виступала центральним, основним завданням школи глухих.

З цього приводу учасники наради писали: «Ця робота (маєть­ся на увазі техніка мовлення.—М. Я.), що була перетворена в самоціль і проводилася у відриві від боротьби за знання при ігноруванні розвитку у глухонімих дітей інших форм словесної мови (писемної мови у всіх її видах і дактилології), неприпусти­мо обмежувала можливості вчителів і вихователів повідомляти дітям нові поняття і тим самим штучно, злочинно гальмувала розвиток глухонімої дитини, а саме навчання техніки мовлення, побудоване на такій порочній основі, давало дуже малі наслід­ки» [56, 2]. Не ігноруючи питання навчання глухонімих дітей мови (і не тільки усної), нарада рішуче підкреслила, що це питання нерозривно пов’язане з вивченням дітьми основ наук і що всі засоби спілкування з дитиною, а не лише усна мова, повинні використовуватися сурдопедагогом в його роботі. „^.Нарада 1938 р. сприяла значному піднесенню рівня навчаль­но-виховної роботи шкіл глухих не тільки Російської Федера­ції, а й усіх союзних республік. Фактично вона мала значення всесоюзної наради.

У 1939 р. відбулася республіканська нарада кращих сурдо­педагогів і директорів шкіл глухонімих УРСР, на якій розгля­далися питання піднесення ефективності навчання глухонімих у світлі основних положень Всеросійської наради 1938 р. Нара­да рішуче засудила «чистий усний метод». Було визнано, що форми і методи масової радянської школи повинні застосову­ватися і в школах глухонімих з урахуванням особливостей на­вчання дітей, що не мають слуху і мови.

Всі ці заходи сприяли значному удосконаленню методики навчання глухонімих учнів, ліквідації проявів буржуазної сур­допедагогіки в радянських школах для дітей з порушенням слуху. Вони свідчили про значне зростання радянської сурдопе­дагогіки — найпередовішої в світі науки про навчання і вихо­вання глухонімих дітей.

* * *

Період довоєнних п’ятирічок є одним із найважливіших ета­пів у розвитку СРСР. Він знаменував собою перемогу нових суспільних відносин у нашій країні, які в свою чергу відкрива­ли величезні можливості і казкові темпи економічного і куль­турного розквіту багатонаціональної соціалістичної держави. За надзвичайно короткий час наш народ, керований Комуністич­ною партією, зумів успішно подолати всі труднощі і перешкоди на шляху будівництва нового соціалістичного суспільства.

Усі громадяни Радянського Союзу не тільки юридично, а й фактично дістали право на освіту. Школа стала не тільки за­гальнодоступною, а й обов’язковою для всіх дітей і підлітків від 7 до 16 років. Відповідно до рішень XVI з’їзду партії (1930 р.) у нашій країні небаченими темпами здійснювалося загальне обов’язкове початкове навчання.

Виховання і навчання аномальних дітей як складова частина єдиної державної системи народної освіти також досягло знач­них успіхів у своєму розвитку. Споконвічна мрія прогресивних представників сурдопедагогічної громадськості про забезпечення дітей з недоліками слухового аналізатора загальним обов’язко­вим навчанням стала реальністю.

Кількість шкіл-інтернатів для глухих дітей за роки довоєнних п’ятирічок зросла більш як у 7 разів, а учнів, що навчалися в них,— майже в 15 разів. Поряд з цим з’явилася досить широ­ка мережа закладів для дорослих глухих, яких до цього взагалі не було. Було покладено початок реалізації ідеї щодо диферен­ційованого навчання дітей з недоліками слуху (відокремлене на­вчання глухих, туговухих і пізньооглухлих). Швидких темпів роз­витку набирало спеціально організоване дошкільне виховання глухих дітей.

За роки довоєнних п’ятирічок значною мірою зміцнилась і вдосконалилася структура спеціальної школи для глухих дітей та зміст освіти в ній. Це був етап шукань і зростання в галузі сурдопедагогіки. І хоч школа глухих у цей час ще значною мі­рою перебувала під впливом формалістичних ідей «чистого усного методу», її розвиток був надзвичайно бурхливим. У краї­ні з’явилася велика кількість висококваліфікованих сурдопеда­гогів, які домоглися неабияких успіхів у навчанні і вихованні дітей з недоліками слуху. Перших успіхів було досягнуто і сур­допедагогічною наукою, яка базувалася на марксистсько-ленін­ській методології і радянській педагогіці. Яскравим свідченням сили і могутності радянської сурдопедагогіки була Всеросійська нарада працівників шкіл глухих 1938 р., яка, розвінчавши традиційну систему навчання і виховання глухих дітей, що характеризувалася крайнім формалізмом і схоластикою, на­креслила величні перспективи дальшого розвитку теорії і прак­тики радянської сурдопедагогіки. Віроломний напад на Радян­ський Союз фашистської Німеччини не дав можливості в той час перетворити в дійсність ці величні плани розвитку і зростання.

Розділ XXI. ВИХОВАННЯ 1 НАВЧАННЯ

ГЛУХИХ ДІТЕЙ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ (1941 — 1945)

НОВІ ЗАВДАННЯ І УМОВИ БОРОТЬБИ ЗА ЗАГАЛЬНЕ НАВЧАННЯ ГЛУХИХ ДІТЕЙ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Боротьба радянського народу з фашистсь­кою Німеччиною, яка віроломно напала на нашу країну 22 черв­ня 1941 р., вимагала величезних матеріальних засобів. Вона

відволікала від мирної праці мільйони найбільш працездатних людей. Це, звичайно, створювало складні умови і для діяльно­сті закладів народної освіти. Держава не могла виділяти на народну освіту тих коштів, які щедро виділялися до війни. В ході війни виникли серйозні труднощі в житті і діяльності школи. Тисячі учнів старших класів, вчителів і студентів пішли в Радянську Армію, в народне ополчення, в партизанські заго­ни. Школи розгорнули широку суспільно корисну працю: силами учнів проводилися ремонтні роботи в школах, учні допомагали колгоспам і радгоспам, працювали на заводах і фабриках. Із районів, близьких до фронту і тимчасово окупованих ворогом, в глиб країни було евакуйовано багато дітей, яких треба було врятувати від голоду і бомбардувань. Крім того, для них треба було додатково відкривати школи-інтернати.

• На тимчасово окупованій території гітлерівськими варвара­ми були зруйновані і пограбовані десятки тисяч шкіл. Лише на Україні було знищено 8104 шкільних приміщення і частково зруйновано 10 052. Системі Міністерства освіти УРСР було зав­дано збитків майже на 6 млрд. крб.

• За роки німецької окупації більшість приміщень спеціальних шкіл також було зруйновано; підручники, науково-методичну та художню літературу навчальних і наукових закладів спалено; шкільне майно розграбовано.

Лише окремі школи для глухих дітей під час німецької оку­пації продовжували працювати, але кількість учнів у них була мізерною. Вчителями працювали люди, далекі від навчання ано­мальних дітей, в більшості випадків політично нестійкі або й ворожі радянській державі.

Як тільки звільнялася територія від поневолювачів, зразу ж

відновлювали свою роботу і школи для глухих дітей. Комуністич­на партія і Радянський уряд вживали всі можливі заходи до того, щоб і в тяжкі роки війни забезпечувалося загальне обов’яз­кове навчання всіх дітей, в тому числі і глухих. Газета «Прав­да» в передовій статті від 24 березня 1942 р. піддала різкій критиці ті органи народної освіти і тих керівників шкіл, які, посилаючись на воєнний час, послабили увагу до загального навчання і навчально-виховної роботи в школах.

Показовим щодо цього було і розпорядження РНКСРСР від ЗО липня 1942 р. «Про залучення в школи всіх дітей шкіль­ного віку і використання шкільних приміщень за призначен­ням», згідно з яким раднаркоми союзних республік були зобов’я­зані:

- забезпечити залучення в школи всіх дітей шкільного віку, вживаючи всіх заходів до того, щоб не допустити відсіву учнів із школи протягом навчального року;

• проводити навчальні заняття в школах у дві зміни, при­пускаючи запровадження третьої зміни у виключних випадках і тільки з дозволу раднаркомів союзних республік;

— звільнити до 20 серпня всі шкільні приміщення, зайняті не за призначенням, без дозволу РНК СРСР або ЦКВКП(б), за ви­нятком шкільних приміщень, які використовуються госпіталями та евакуйованими підприємствами;

-—виділити і обладнати до 1 вересня додаткові приміщення, які потрібні для нормального розміщення шкіл у новому навчально­му році і проведення навчальних занять з дітьми.

Велике значення в загоюванні ран, нанесених за роки оку­пації німецькими фашистами народному господарству і культу­рі, мала постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. «Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації», а також постано­ва РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 27 лютого 1943 року «Про по­новлення роботи шкіл у районах Української РСР, звільнених від фашистських окупантів».

Щоб ліквідувати наслідки занепаду і розгрому шкільної осві­ти в республіці, Раднарком УРСР та Центральний Комітет КП(б)У зобов’язали наркома освіти, голів виконкомів облрад та секретарів обкомів КП (б)і£-негайно після звільнення районів від фашистських окупантів поновлювати роботу в усіх класах початкових, неповних середніх і середніх шкіл. Керівники визво­лених областей зобов’язані були забезпечити всі ніколи придат­ними приміщеннями і обладнанням та завезти паливо. Виконко­ми райрад і райкоми партії разом з учителями повинні були негайно переглянути всі шкільні підручники і поновити в них попередні тексти й оформлення. Наркомату освіти УРСР були — визначені конкретні строки щодо видання навчальних планів, програм та основних підручників для всіх класів загальноосвіт­ньої школи. У постанові передбачалися також заходи щодо виробництва шкільного письмового приладдя — ручок, пер, чор­нила, олівців тощо та своєчасного завезення в школи виданих підручників і зошитів.

На виконання цієї постанови уряду НКО УРСР розробив спеціальну інструкцію «Про організацію обліку дітей і підлітків віком від 8 до 15 років і про порядок контролю за виконанням за­кону про загальне обов’язкове навчання», яка була затверджена РНК УРСР 31 грудня 1943 р. Цією інструкцією повинні були керуватися місцеві органи Радянської влади і наросвіти щодо виконання закону про загальне обов’язкове навчання в респуб­ліці (в районах, звільнених від окупації).

В інструкції зазначалося, штгдля здійснення загального обо­в’язкового навчання дітей і підлітків—семирічного в містах і робочих селищах і початкового в сільських місцевостях — щоріч­но має проводитись облік дітей і підлітків від 7 до 15 років включно. Організація обліку покладалася па міські, районні виконкоми, селищні і сільські Ради депутатів трудящих. Перед­бачалися конкретні вимоги щодо порядку обліку дітей у містах і робітничих селищах та у сільських місцевостях, а також щодо

— Спеціальним розпорядженням від 11 серпня 1944 р. Рада Народних Комісарів СРСР зобов’язала раднаркоми і наркомоси союзних республік відновити мережу спеціальних шкіл сліпих і глухонімих та охопити ними в 1944/45 навчальному році всіх сліпих і глухонімих дітей, починаючи з семирічного віку. На ви­конання цього розпорядження уряд України 28 серпня 1944 р. видав постанову «Про поліпшення роботи щодо обслуговування сліпих і глухонімих», де накреслювалися конкретні заходи щодо відновлення шкіл для глухих дітей і значного піднесення якості навчальної і виховної роботи в них.

обліку сліпих, глухонімих, розумово відсталих дітей та підлітків. Останній розділ був присвячений порядку контролю за виконан­ням закону про загальне обов’язкове навчання дітей і цієї інст­рукції. В ньому вказувалося, що «за несвоєчасне призначення дітей до школи і за незабезпечення акуратного відвідування ними навчальних занять батьки й особи, що їх замінюють, притягаються до адміністративної відповідальності, встановленої за порушення закону про загальне обов’язкове навчання рішен­нями виконкомів обласних Рад депутатів трудящих і постано­вами Раднаркому УРСР».

—Народний комісаріат освіти РРФСР на виконання цього ж розпорядження 16 вересня 1944 р. видав спеціальний наказ, в якому обласні (крайові) відділи народної освіти та народні ко­місаріати освіти автономних республік були зобов’язані:

відновити мережу спеціальних шкіл, що існували до червня 1941 р., і забезпечити в 1944/45 навчальному році прийом у спе­ціальні школи всіх сліпих і глухонімих дітей з семирічного віку;

перевірити стан спеціальних шкіл і організувати система­тичний контроль за їх роботою;

вжити заходів до забезпечення всіх спеціальних шкіл-інтер- натів цілком придатними приміщеннями, зміцнити їх матеріаль­но-господарчу базу;

заборонити без дозволу НКО РРФСР реорганізацію спе­ціальних шкіл, а також їх переведення з одного приміщення в інше;

звернути особливу увагу на професійно-трудову підготовку учнів спеціальних шкіл, забезпечивши в 1944/45 навчальному році повне охоплення професійним навчанням всіх учнів, почи­наючи з 12 років.

—~5 березня 1944 р. РНК СРСР прийняла постанову «Про по­рядок повернення шкільних приміщень, що використовуються не за призначенням», де передбачалося, що шкільні приміщення, які звільнялися військовими частинами, госпіталями, підприєм­ствами, установами та іншими організаціями, повинні поверта­тися в повному порядку.

Рішучі заходи уряду, місцевих органів Радянської влади та народної освіти, керованих партійними організаціями, сприяли успішному розв’язанню питання загального обов’язкового на­

вчання глухих дітей на територіях, що визволялися від тимчасо­вої німецької окупації. Так, в Українській РСР на початку 1945 р. поновила свою роботу більшість спеціальних шкіл для глухих дітей, що існували перед початком Великої Вітчизняної війни. Хоч матеріальна база їх ще була досить слабкою, все ж вони забезпечували навчанням понад 50% глухих дітей шкільного віку.

•—Звичайно, порівнюючи з передвоєнним 1941 р., мережа закла­дів для глухих дітей та кількість учнів у них різко скоротилися. Це пояснювалося не лише матеріальними труднощами, а и тим, що за роки окупації учні старших класів переросли і більшість з них не повернулася до школи. Свідченням цього є те, що VIII, випускний, клас у 1945 р. на Україні був лише в одній Кірово­градській школі для глухих дітей.

—Основна увага після визволення, від окупації зверталася на охоплення навчанням глухих дітей 7—8 років. Майже третина класів були підготовчими, в яких навчалося понад 35% всіх учнів.

Прямим наслідком окупації була велика кількість класів для глухих дітей-переростків. Наприклад, в 1945 р. лише в школах Української РСР було 28 класів для глухих дітей-пере­ростків, у яких навчалося близько 300 учнів.

НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНА РОБОТА В СПЕЦІАЛЬНИХ ШКОЛАХ В РОКИ ВІЙНИ

^и ^ Спеціальним школам для глухдх дітей в роки війни доводи­лося здійснювати навчально-впховиу роботу в надзвичайно складних умовах. Не було спеціальних підручників; школи не­достатньо були забезпечені шкільним письмовим приладдям, були труднощі в забезпеченні шкіл меблями, м’яким інвентарем. До цього слід додати зовсім малу забезпеченість спеціальних шкіл педагогічними кадрами з дефектологічною освітою.

Народні комісаріати освіти, місцеві органи Радянської вла­ди та обласні і районні відділи народної освіти прикладали —значні зусилля до того, щоб нормалізувати роботу загальноосвіт­ніх шкіл, в тому числі і для глухих дітей. У тяжкі воєнні роки Радянським урядом було вжито ряд заходів, спрямованих на дальший розвиток народної освіти в нашій країні.

—. У жовтні 1943 р. Радянський уряд вирішив створити Акаде­мію педагогічних наук РРФСР. Це було виявом піклування пар­тії і уряду про піднесення народної освіти. Академія розпочала свою роботу у складі чотирьох науково-дослідних інститутів, серед яких був і Інститут дефектології, який згодом став справжнім штабом дефектологічної теорії і практики не тільки для РРФСР, а й для всіх союзних республік.

Виявом турботи про радянського вчителя була постанова РНК СРСР і ЦКВКП(б) від 11 серпня 1943 р. «Про підвищен­ня заробітної плати вчителям та іншим шкільним працівникам початкових і середніх шкіл».

• У роки війни були затверджені «Правила для учнів» (1943 р.), які, безумовно, відіграли позитивну роль в навчально-виховній роботі спеціальних шкіл, в їх боротьбі за міцну і свідому дис- циплінуг-У 1944 р., щоб поліпшити навчальну і виховну роботу в школах, було введено п’ятибальну цифрову систему оцінки знань і поведінки учнів. Позитивну роль у піднесенні рівня ус­пішності відіграла відміна соцзмагання в школі, яке сприяло штучному зростанню високих показників успішності. XII пленум ЦК ВЛКСМ (1944 р.) визначив, що головне завдання комсо­мольських шкільних організацій — подання допомоги вчителю в його роботі, у вихованні учнів палкими патріотами своєї Віт­чизни, у зміцненні авторитету вчителя. Пленум вказав також на те, що шкільні комсомольські організації спільно з керівниками ї працівниками шкіл повинні поліпшувати роботу піонерських організацій, робити її цікавішою і відповідною до вікових особ­ливостей піонерів.

_21 червня 1944 р. РНК СРСР прийняла постанову «Про заходи до поліпшення якості навчання в школі», якою передбача­лося, що учні початкових й семирічних шкіл обов’язково склада­ють випускні екзамени, а ті, що закінчують середню школу,— екзамени на атестат зрілостіЩля учнів, що виявили при скла­данні екзаменів на атестат зрілості видатні успіхи і мали відмін­ну поведінку, встановлювалися золота і срібна медалі. Ці захо­ди мали важливе значення для піднесення навчально-виховної роботи не тільки масових шкіл, а й шкіл-інтернатів для глухих дітей.

В 1941/42 навчальному році були проведені кущові конфе­ренції працівників шкіл глухих, на яких обговорювалися шляхи перебудови навчально-виховної роботи з глухими учнями у від­повідності з вимогами військового часу. Така конференція, зокре­ма, була організована і Горківським відділом народної освіти в м. Уренс, на якій були заслухані такі доповіді: «Урок як основ­на форма навчальної роботи в школі глухонімих», «Суспільно- політичне виховання в школі глухонімих в роки Вітчизняної вій­ни», «Виховна робота школи в роки Вітчизняної війни».

*■— 3 ініціативи Наркомосу РРФСР було проведено ряд між­обласних нарад сурдопедагогів, які відіграли помітну роль в дальшому зміцненні і розвитку спеціальних шкіл.

• На міжобласній нараді в Свердловську (8—10 березня 1943 р.) були прийняті такі рішення:

підвищити відповідальність керівників відділів народної осві­ти і шкіл за здійснення всеобучу аномальних дітей;

домогтися підвищення якості навчання і виховання дітей, по­ліпшення керівництва роботою учителів, налагодження мето-

дичної допомоги вчителям, систематичного підвищення кваліфі­кації працівників спеціальних шкіл та використання кращого досвіду роботи вчителів і вихователів цих шкіл;

звернути особливу увагу на роботу з дітьми військовослуж­бовців та евакуйованими дітьми, подаючи їм потрібну допо­могу;

забезпечити професійно-трудове навчання, прищепити учням практичні навички, потрібні для самостійного життя; кожній спеціальній школі мати навчальні майстерні і гуртки;

створити і розширити підсобні господарства при школах [105, 95].

Нарадою було також підняте питання про необхідність роз­гортання роботи з інвалідами Вітчизняної війни, що втратили в результаті контузії мову, зір, слух.

На нараді в Куйбишеві (25—31 березня 1944 р.) обговорю­валися питання про необхідність затвердження нових навчаль­них планів, програм і підручників, про створення єдиної систе­ми загальноосвітніх знань і трудової підготовки, про організа­цію спеціальних шкіл-інтернатів для туговухих і піз-ньооглухлих дітей і шкіл підвищеного типу для глухих (дванадцятирічок). — У 1943 р. НКО РРФСР видав нові програми з професійного навчання (слюсарна, столярна і швейна справа). На відміну від програм 1938 р. вони розраховувалися тільки на школу глухо­німих. Матеріал у них подавався не за періодами, а за роками навчання. Ці програми характеризувалися більшою вмотивова­ністю вимог та чіткішою системою їх викладу.

- У 1944/45 навчальному році в школах для глухих дітей РРФСР були введені нові програми з російської мови, а через деякий час на Україні відповідно до цих програм — нові про­грами і з української мови. Дещо змінювалась структура про­грами, а також підвищувалися програмні вимоги з кожного роз­ділу. У новій програмі окремо виділялися розділи «Техніка мови» і «Читання з губ».

-—Особливе місце в програмі 1944/45 навчального року відво­дилося підготовчому класу як початковому і найвідповідальні­шому етапу в навчанні глухих дітей. Згодом у програмі підго­товчого класу було виділено підготовчий період. Дуже детально в програмі було розроблено і розділ «Розвиток словесної мови».

Були переглянуті і уточнені програми і з інших предметів.

Трудова підготовка глухих учнів тісно пов’язувалася з су­спільно корисною роботою. Учні в майстернях виготовляли речі, потрібні населенню і фронту. Ремонт меблів, приміщень, як пра­вило, проводився самими учнями під керівництвом учителів та вихователів.

* Щоб зміцнити матеріальну базу шкіл, зокрема харчування учнів, відповідно до рішень свердловської наради, при всіх спе­ціальних школах були створені підсобні господарства або на­вчально-виробничі майстерні.

Робота дітей в підсобних господарствах сприяла зв’язку на­вчання з життям, піднесенню рівня свідомості у засвоєнні глу­хими учнями знань не тільки з природознавства, а й з інших предметів, кращому засвоєнню і використанню словесної мови для потреб спілкування в полі, на городі, в саду, на фермі тощо.

Отже, і в тяжкі роки війни не припинявся дальший розвиток радянської сурдопедагогіки. В роки війни школа глухих зміцнила свої зв’язки з життям, домоглася значного поліпшення комуністичного виховання дітей з недоліками слуху. Народні ко­місаріати освіти, місцеві відділи народної освіти докладали всіх зусиль до того, щоб якнайшвидше загоїти рани, нанесені фа­шистськими варварами, і створити найсприятливіші умови для піднесення рівня навчально-виховної роботи з глухими дітьми.

Розділ XXII. ВИХОВАННЯ І НАВЧАННЯ

ГЛУХИХ ДІТЕЙ В ПЕРІОД ВІДБУДОВИ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ЗАВЕРШЕННЯ БУДІВНИЦТВА РОЗВИНУТОГО СОЦІАЛІСТИЧНОГО СУСПІЛЬСТВА (1945—1958)

БОРОТЬБА ЗА ЗДІЙСНЕННЯ ЗАГАЛЬНОГО ОБОВ’ЯЗКОВОГО НАВЧАННЯ ГЛУХИХ ДІТЕЙ

Перші післявоєнні роки були тяжкими рока­ми для радянських людей: не вистачало робочої сили, щоб на місцях згарищ і руйнувань звести нові фабрики, заводи, житло­ві будинки, приміщення для культурно-освітніх закладів, щоб відновити нормальний рівень життя і виробництва у сільському господарстві; не вистачало підготовлених кадрів учителів, ліка­рів, інженерів тощо; не вистачало продуктів харчування; не вистачало одягу, взуття та інших предметів першої необхід­ності.

1. все ж, незважаючи на тяжкі умови, Комуністична партія і Радянський уряд докладали всіх зусиль, щоб якнайшвидше за­безпечити загальним обов’язковим навчанням всіх дітей 7—15 років, щоб створити для закладів народної освіти по можливості найсприятливіші умови роботи. Багато уваги приділялося і роботі з аномальними дітьми.

2. червня 1945 р. РНК УРСР і ЦККП(б)У у постанові «Про підготовку початкових, семирічних і середніх шкіл до но­вого 1945/40 навчального року» зобов’язали Народний коміса­

ріат освіти УРСР і виконавчі комітети обласних Рад депутатів трудящих значно розширити мережу спеціальних шкіл-інтерна- тів для глухонімих, сліпих і розумово відсталих дітей (в цілому на 1945/46 навчальний рік планувалося в республіці 100 спе­ціальних шкіл на 9000 учнів) і забезпечити їх устаткованими приміщеннями. У постанові накреслювалися також конкретні заходи щодо нормалізації роботи шкіл і матеріального забез­печення їх та вчителів.

— У 1946 р. союзний та республіканські уряди приймають ряд постанов, спрямованих на дальше поліпшення роботи шкіл, під­несення ефективності навчальної і виховної роботи в них. Це знайшло відображення і в першому післявоєнному п’ятирічно­му плані.

У «Законі про п’ятирічний план відбудови і розвитку народ­ного господарства СРСР на 1946—1950 рр.», прийнятому Верхов­ною Радою СРСР 18 березня 1946 р., передбачалося за роки п’ятирічки значно розширити мережу загальноосвітніх шкіл, «забезпечивши загальне обов’язкове навчання дітей з семиріч­ного віку як у місті, так і на селі».

На основі широкої організації шкіл робітничої і сільської молоді планувалося «забезпечити навчання тієї частини молоді, яка в умовах Вітчизняної війни і тимчасової окупації ряду радянських районів не могла здобути нормальної освіти в шко­лі» [52,94].

■ - Уряд і Комуністична партія особливу увагу приділяли роз­витку народного господарства і культури Закарпатської області, яка возз’єдналася з Радянською Україною після перемоги радян­ського народу у Великій Вітчизняній війні; тут треба було лік­відувати наслідки фашистської окупації, що зумовлювала еконо­мічну і культурну відсталість області. Для цього Рада Міністрів УРСР і ЦККП(б)У 22 липня 1946 р. прийняли постанову «Про заходи по розвитку народного господарства Закарпатської обла­сті на 1946 р.», в якій передбачалося значно збільшити кількість середніх, семирічних і початкових шкіл, дитячих садків і дитячих будинків в області, а також «провести облік дітей, які підляга­ють навчанню в спеціальних школах, і охопити їх навчанням з наступного навчального року» [52,116]. У постанові накреслю­валося ряд інших заходів, спрямованих на розвиток культури і освіти в Закарпатській області.

-—^Багато уваги в перші післявоєнні роки надавалося станов­ленню і розвитку радянської школи глухих у прибалтійських республіках, які увійшли до складу СРСР лише в серпні 1940 р. і помітно відставали щодо навчання і виховання глухих дітей від інших союзних республік. Так, в буржуазній Литві ие було жодної школи для глухих дітей. Тільки в окупованому білополя- ками Вільнюсі в 1925/26 навчальному році була відкрита шко­ла глухих, навчання в якій велося польською мовою. Дещо піз­ніше виник невеличкий заклад для глухих в м. Русне, який

з 1936 р. був переведений в м. Клайпеда. Навчання тут проводи­лося німецькою мовою. В роки фашистської окупації ці заклади фактично припинили своє існування.

• В буржуазній Латвії працювало 4 невеликих школи для глухих дітей. В буржуазній Естонії — лише одна. Зрозуміло, що цих закладів не вистачало для того, щоб охопити всіх дітей з не­доліками слуху спеціальним навчанням. До того ж система навчально-виховної роботи потребувала тут докорінної перебу­дови.

• Зразу ж після визволення цих республік від фашистської оку­пації тут розгорнулася велика робота по негайному відновлен­ню та реорганізації існуючих шкіл для глухих дітей. Було від­крито декілька нових закладів. Великого значення в становленні і розвитку сурдопедагогіки в цих республіках мали постанови, прийняті урядами Естонської, Латвійської та Литовської РСР про заходи по боротьбі з глухотою та глухонімотою та поліпшенню обслуговування глухонімих та глухих. Міністерство освіти Литовської РСР у 1954 р. видало наказ про загальне обов’язкове навчання глухих дітей у республіці.

Складні завдання стояли і перед Молдавською РСР, де під час окупації всі школи для глухих дітей були закриті.

Партійні і радянські організації країни, виконуючи рішення

партії і уряду про школу, за досить короткий час домоглися значних успіхів у відбудові і зміцненні шкіл, у створенні необ­хідних умов для здійснення закону про всеобуч, який у ряді областей здійснювався ще незадовільно. У перші післявоєнні роки чимало істотних недоліків було в організації і проведенні навчально-виховної роботи в школі/У постанові ЦК КП(б)У від 13 листопада 1946 р. «Про заходи до дальшого поліпшення роботи шкіл Української РСР» вказувалося, що в ряді випад­ків викладання хибувало на аполітичність, формалізм, недо­статність наочності; що слабо використовувалися лабораторно- практичні роботи та екскурсії, часто викладання зводилося до простого викладу фактів без належного їх аналізу і узагаль­нення; що в школі мало привчали учнів до самостійної робо­ти над підручником і книгою; що виховна робота багатьма вчителями проводилася відірвано від навчальної роботи, без зв’язку з життям і дійсними потребами дитячого колективу. Ці недоліки були наслідком незадовільного керівництва робо­тою шкіл з боку Міністерства освіти УРСР та відділів народної освіти.

У постанові передбачалися конкретні заходи щодо усунення цих недолікІЕГОсоблива увага зверталася на здійснення закону про загальне обов’язкове навчання дітей з семирічногю_щку, на звільнення шкільних приміщень, що використовувалися не за призначенням, на видання підручників, посібників, виготовлення шкільного приладдя, меблів тощсґ—Міністерство освіти УРСР було зобов’язане рішуче поліпшити якість навчання і виховання

дітей, звернувши особливу увагу на підвищення кваліфікації вчителів і працівників відділів народної освіти.

Заходи уряду та органів народної освіти сприяли швидкому розгортанню мережі закладів для глухих дітей.>*Це розгортання йшло не стільки за рахунок відкриття нових шкіл, скільки за рахунок кращої наповнюваності учнями існуючих закладів. Збільшення контингентів учнів у школах йшло, головним чи­ном, за рахунок підготовчих класів та класів для переростків, кількість яких зросла вдвоє.

-■ “"Поступове розширення шкіл для глухих дітей відбувалося і в наступні роки. У післявоєнні роки здійснювалося укрупнення шкіл. Якщо в передвоєнні роки типовими закладами для глухих дітей були школи на 80—100 учнів, то тепер такі заклади вва­жалися «карликовими». Цим і пояснюється те, що в перші після­воєнні роки не було кількісного зростання шкіл для глухих дітей, однак кількість дітей, що охоплювалася спеціальним на­вчанням, з кожним роком зростала. Так, у 1948/49 навчальному році в 48 школах для глухих дітей, 1 школі для туговухих і 1 дитбудинку для глухих УРСР виховувалося 5232 особи, що складало 170% порівняно з 1945/46 навчальним роком. ——Контингент учнів у школах глухих був досить складним. Більшість вихованців не тільки відчули на собі весь жах війни, а й втратили своїх^.батьків. Так, у 1948/49 навчальному році в 28 школах для глухих дітей республіки навчалося 2518 учнів, серед яких було 306 (понад 12%) круглих сиріт і 1120 (понад 44%) напівсиріт, а в 1949/50 навчальному році у 28 школах з 2709 дітей було 282 круглих сиріт (понад 10%) і 1122 напівси­роти (понад 41%). У більшості цих дітей батьки загинули під час Великої Вітчизняної війни>"всновною причиною глухоти було запалення мозку (менінгіти, менінгоенцефаліти тощо), що становило в різних школах від 55% до 75%. Нерідко причиною глухоти були бомбардування, різні травми, а також інфекційні захворювання, що були прямим наслідком війни.

— І все ж ще багато глухих дітей в республіці залишалося поза школою. Саме тому уряд і Міністерство освіти в ці роки велику увагу приділяли дальшому розгортанню мережі шкіл для дітей з недоліками слуху.

З грудня 1947 року ЦК КП(б)У в постанові «Про стан за­гального обов’язкового навчання в школах УРСР» констатував, що «у виконанні Закону про загальне обов’язкове навчання, а також у навчально-виховній роботі шкіл УРСР продовжують мати місце великі недоліки» [38, 1948, № 1, 15]. Значна частина дітей ще не була охоплена навчанням у школі, зокрема таких, що мали недоліки фізичного і розумового розвитку.

■^^У .1948 і 1949 рр. Міністерство освіти УРСР неодноразово зо­бов’язувало місцеві відділи народної освіти здійснити загальне обов’язкове навчання глухих дітей. Це приводило до збіль­шення контингентів дітей у спеціальних школах, до деякого

розгортання їх мережі. Однак і в 1949 р., і в наступні кілька років значна частина дітей з недоліками слуху все ще залиша­лася поза школою.

На початку 1950 р. Рада Міністрів УРСР у постанові «Про заходи по забезпеченню загальним навчанням дітей з розладом слуху і мови, зору і розумового розвитку» відмітила, що Закон про загальне обов’язкове навчання таких дітей виконується не­задовільно. Існуюча мережа закладів не забезпечує повного охоплення їх. Ряд місцевих органів Радянської влади і наросві­ти не приділив потрібної уваги навчанню цих дітей, внаслідок чого в республіці на 1 грудня 1949 р. не було охоплено школами 4 тисячі глухонімих дітей [38, 1950, №5, 14—15]. Особливо незадовільний стан був у Київській, Житомирській, Вінницькій, Харківській, Полтавській, Кам’янець-Подільській, Чернігівській, Дрогобицькій, Одеській та Ровенській областях. У постанові уряду вказувалося на незадовільне охоплення спеціальними до­шкільними закладами дітей з розладами слуху і мови.

На виконання постанови Ради Міністрів УРСР було видано ^ наказ по Міністерству освіти від 22 лютого 1950 р., де встанов­лювалися такі типи закладів для дітей з розладом слуху і мови: дошкільні заклади для дітей з розладами слуху (з окремими групами для глухонімих, глухих і туговухих дітей); школи-ін- тернати для глухонімих дітей; школи-інтернати для глухонімих переростків; школи-інтернати для пізньооглухлих дітей; школи- інтернати для туговухих дітей (різного ступеня туговухості); школи-інтернати для дітей з розладами мови (для ала- ліків, афазиків та дітей з різко вираженими формами косноязич- ності).

Для дорослих глухонімих передбачалися школи грамоти,

школи для малописьменних та школи робітничої молоді.

Таким чином, наказом було передбачено чітку диференціацію закладів для дітей з недоліками слуху і мови.

Обласні відділи народної освіти зобов’язувались до 1 верес­ня 1950 р. відкрити 17 спеціальних шкіл для глухих дітей на 1625 учнів та 4 дошкільні відділи на 140 дітей.

Відділ спеціальних шкіл Міністерства освіти УРСР було зобов’язано скласти інструктивного листа про порядок створен­ня на місцях медико-педагогічних комісій, що мали до 1 червня 1950 р. перевірити всіх дітей з розладом слуху, зору, мови і ро­зумового розвитку, які є на обліку та які навчаються в спеціаль­них школах-інтернатах, з тим щоб встановити, до якого типу дитячого закладу вони належать. У наказі передбачалися також заходи щодо поліпшення матеріальної бази спеціальних шкіл та підвищення кваліфікації вчителів-дефектологів.

Згодом міністерствами освіти, охорони здоров’я та соціаль­ного забезпечення УРСР було видано «Інструкцію про порядок прийому учнів до шкіл для дітей з розладом слуху та шкіл для дітей з розладом мови» [38, 1950, № 12, 14—16], в якій да-

валися конкретні поради, які діти до якої школи повинні прий­матися.

Вжиті заходи сприяли тому, що протягом 1950—1951 рр. було збільшено мережу і контингенти в школах для дітей з не­доліками слуху, зміцнено матеріально-технічну базу і оснаще­ність спеціальних шкіл. Відбулося значне укрупнення шкіл для глухих дітей, в яких тепер навчалося від 100 до 200 учнів.

Багато уваги в ці роки приділялося також дальшому роз­витку навчання дорослих глухих. .За післявоєнні роки значно було розширено мережу шкіл робітничої молоді для глухих. Так, якщо в 1945/46 навчальному році в республіці працювало 10 таких шкіл, то в 1949/50 їх було вже 44. Збільшилися і кон­тингенти цих шкіл (в 1945/46 навчальному році навчалося близько 500 чоловік, а в 1949/50 — вже 1148). І все ж проблему навчання дорослих глухих ще не повністю було розв’язано. Пе­ревіркою Міністерства освіти УРСР було встановлено, що в 1949/50 навчальному році не було охоплено навчанням 9155 не­письменних дорослих глухонімих. Стан навчально-виховної ро­боти в існуючих школах був незадовільний: вчителі, що працю­вали в них, здебільшого не мали спеціальної підготовки, школи не мали достатньої кількості спеціальних навчальних програм, підручників, методичної літератури.

У зв’язку з цим 22 лютого 1950 р. Міністерство освіти УРСР видало наказ «Про поліпшення навчально-виховної роботи в школах для дорослих глухонімих та дорослих сліпих» [38, 1950, №5, 11—12], який зобов’язував облвно і Українське товариство глухонімих провести до 1 травня 1950 р. облік усіх неписьменних і малописьменних дорослих глухонімих і охопити їх навчанням у школах з 1 жовтня 1950 р. Планувалося відкрити додатково спеціальні школи для дорослих глухих, а також вжити ряд за­ходів до поліпшення навчально-виховної роботи кожної школи. Для здійснення систематичного контролю за роботою цих шкіл облвно зобов’язані були прикріпити до них по одному інспек­тору. Наказом передбачено також заходи і щодо поліпшення оперативного керівництва цими школами з боку міністерства, кращого забезпечення їх навчально-методичною документацією, літературою, підручниками, посібниками, підвищення кваліфіка­ції учителів шкіл дорослих глухих тощо.

За роки першої післявоєнної п’ятирічки було досягнуто знач­них успіхів у навчанні і вихованні глухих дітей і дорослих. Проте ще не було здійснено загального обов’язкового їх навчан­ня. Незадовільно розгорталася мережа закладів для глухих дошкільників, що позначалося на якості роботи спеціальних шкіл. Суттєвого поліпшення потребувало і навчання дорослих глухих.

На кінець четвертої п’ятирічки у нашій країні було здійсне­но загальне семирічне навчання. XIX з’їзд КПРС у своїх дирек­тивах по п’ятому п’ятирічному плану розвитку СРСР на 1951—

1955 рр. дав вказівку про повсюдне завершення семирічного навчання і про перехід до загальної середньої освіти в столицях республік, в містах республіканського значення, в обласних, крайових і найбільших промислових центрах, а також директи­ву про здійснення політехнічного навчання в середній школі.

Домогтися повного виконання директив партії не можна бу­ло, не забезпечивши загального обов’язкового навчання дітей з недоліками слуху. Не випадково уряд, місцеві органи Радян­ської влади та народної освіти не послабляли своєї уваги до проблеми навчання аномальних дітей.

27 грудня 1951 р. Рада Міністрів СРСР і 15 січня 1952 р. Рада Міністрів УРСР прийняли постанови «Про заходи по бо­ротьбі з глухотою і глухонімотою та поліпшення обслуговуван­ня глухонімих і глухих», де вказувалося на ряд суттєвих недолі­ків у справі загального обов’язкового навчання і культурного обслуговування глухих і глухонімих. На виконання цих поста­нов 17 березня 1952 р. Міністерство освіти УРСР видало ана­логічний наказ, який зобов’язував завідуючих облвно провести по всіх населених пунктах повний облік глухонімих, глухих та туговухих дітей від 7 до 14 років і перевірити їх в медико-педа- гогічних комісіях, розробити плани охоплення цих дітей навчан­ням та мережу спеціальних шкіл на 1952—1955 рр., відкрити дошкільні заклади в 1952—1953 рр. для глухонімих дітей у Лу­ганській області на 60 дітей та у Харківській області на 45 дітей, а також дошкільні відділи при Житомирській, Львівській та Чер­нівецькій школах для глухих дітей. Передбачалося також від­крити дошкільні заклади для глухонімих у містах: Києві, Хар­кові, Донецьку та Чернівцях.

Відділ шкіл робітничої і сільської молоді та освіти дорослих Міністерства освіти УРСР зобов’язувався до 25 березня 1952 р. підготувати Раді Міністрів УРСР план заходів по ліквідації не­письменності і малописьменності серед дорослих глухонімих. На 1953/54 навчальний рік передбачалося будівництво нових шкіл-інтернатів для глухонімих дітей в 14 областях. У Києві з 1952/53 навчального року відкривалася заочна середня школа для глухонімих з контингентом учнів на 150 чоловік.

У наказі накреслювалися також заходи щодо поліпшення підготовки і перепідготовки сурдопедагогічних кадрів, кращого забезпечення спеціальних шкіл підручниками, науково-методич­ним обслуговуванням, посиленням керівництва і контролю за навчально-виховною роботою спеціальних шкіл-інтернатів.

Вжиті заходи привели до значного розширення мережі шкіл для глухих дітей і збільшення кількості учнів, що навчалися в них. Так, у 1952/53 навчальному році в 50 школах для глухих дітей республіки навчався 6231 учень (працювало 567 класів), в 1953/54 навчальному році у 55 школах навчалося 7328 учнів (працювало 638 класів), а в 1954/55 навчальному році в респуб­ліці працювало вже 63 школи для глухих і туговухих дітей, у яких навчалося 7155 дітей. На цей час практично наявна мере­жа спеціальних шкіл в республіці могла задовольнити потреби у навчанні всіх дітей з недоліками слуху. Звичайно, і тепер ще частина глухих дітей залишилася поза навчанням, але не тому, що не вистачало шкіл, а головним чином тому, що місцеві органи Радянської влади, відділи народної освіти не завжди виявлялися достатньою мірою розпорядливими і наполегливими у виконанні Закону про загальне обов’язкове навчання.

У цей час головна увага відділів народної освіти, працівни­ків спеціальних шкіл зосереджувалася на піднесенні рівня на­вчально-виховної роботи з глухими дітьми, на значне розширен­ня мережі спеціальних дошкільних закладів та шкіл для дітей

3. частковими недоліками слухового аналізатора (туговухих дітей). Серйозною проблемою була також ліквідація двозмін- ності навчання у школах глухих, яка особливо негативно позна­чалася на успішності дітей з недоліками слуху. Надзвичайно актуальним і практично ще не розв’язаним було також і питан­ня дошкільного виховання глухих дітей.

6 липня 1954 р. Міністерство освіти УРСР видало наказ «Про поліпшення виховання і навчання глухонімих і туговухих дітей», в якому накреслювалися конкретні заходи щодо дальшо­го поліпшення дошкільного виховання дітей з недоліками слуху. У дитячих будинках для глухих дітей вводилося додатково до типових штатів по одній штатній посаді сурдопедагога на кож­ну групу, а в дитячих садках — по одній штатній посаді сурдо­педагога і нічній няні на кожну групу. Кількість дітей у на­вчально-виховних групах встановлювалася від 10 до 12 осіб. Тривалість робочого дня сурдопедагога дошкільного закладу —

3. години. Щоб залучити до роботи в дошкільних закладах до­свідчених працівників, в наказі передбачалося, що «у випадках, коли сурдопедагоги зазначених дошкільних закладів фактично одержували зарплату за ставками більш високими, ніж перед­бачені цим розпорядженням, за ними зберігаються попередні ставки на час їх роботи в цьому закладі і на цій самій посаді» [38, 1954, № 14, 2]. Передбачалися також певні пільги для сурдопедагогів дошкільних закладів.

^й©.бласні.відділи, народної освіти були зобов’язані провести облік глухонімих і туговухих дітей в республіці І ВЖИТИ 11С О б X І 1 них заходів щодо організації дошкільних закладів і дошкіль­них груп для цієї категорії дітей при спеціальних школах інтер­натах.

^-«•Наприкінці 1954 р. було затверджено «Положення про меди- ко-педагогічні комісії при обласних відділах народної освіти» [38, 1955, № 1, 12—13], в якому чітко встановлювалися порядок створення та обов’язки цих комісій, визначалися характерні особливості певних груп аномальних дітей і порядок відбору їх до спеціальних шкіл. Чітка організація роботи медико-педаго- гічних комісій сприяла кращому обліку аномальних дітей і більш повному виконанню Закону про загальне обов’язкове на­вчання в республіці.

Багато уваги в цей час приділялося також поліпшений) опе­ративного керівництва і контролю за роботою спеціальних шкіл з боку органів народної освіти. Для цього Міністерство осніііі УРСР у 1954 р. розробило спеціальні «Вказівки до інспектуван­ня спеціальних шкіл і шкіл-інтернатів для дітей з порушеннями слуху, зору, мови і розумового розвитку та для логопедичних пунктів при масових школах» [38, 1954, №23, 14—16]. У загаль­ній частині вказувалося, на що повинен звертати увагу інспек­тор облвно (чи міськвно) при перевірці роботи спеціальних шкіл. У спеціальній частині давалися щодо цього конкретні по­ради. Так, при інспектуванні шкіл-інтернатів для глухих дітей рекомендувалося особливу увагу звертати на розвиток мови учнів, на мовний режим у школі, на слухову роботу тощо; при інспектуванні школи для туговухих дітей — на правильність комплектування учнів по відділеннях, на забезпечення класів мікрофонною апаратурою, на роботу по обстеженню решток слуху тощо.

Важлшнм- заходом, спрямованим на дальше зміцнення і Г розвиток спеціальних шкіл для глухих дітей, було затверджен- ¹ ня Міністерством освіти УРСР «Положення про школи для глухонімих дітей», в якому висвітлювалися принципові засади спеціальної школи для глухих дітей, порядок комплектування її учнями, організація навчально-виховної роботи, професійно- трудового навчання, робота інтернату при школі глухих, педа­гогічної ради, учнівських організацій, батьківського комітету, робота вчителя,вихователя тощо.

Завдяки батьківському піклуванню Комуністичної партії і

Радянського уряду за роки відбудови народного господарства і завершення будівництва соціалізму в СРСР було створено всі необхідні умови для реалізації загального обов’язкового навчан­ня дітей з недоліками слуху; значно зміцнено матеріальну базу спецшкіл і на цій основі збільшено контингенти учнів у них.

У середині 50-х років починається новий процес в галузі виховання і навчання дітей з недоліками слуху. Кількість шкіл для глухих дітей уже не зростав, а, навпаки, скорочується. По­яснювалося це, з одного боку, тим, що в зв’язку з неухильним підвищенням матеріально-побутового, освітньо-культурного та медичного обслуговування трудящих з кожним роком зменшува­лася кількість дітей з грубими фізичними дефектами; з другого боку, тим, що в ці роки продовжувалося укрупнення спеціаль­них шкіл, а тому малокомплексні школи закривалися.

Водночас починає зростати мережа дошкільних відділень при школах глухих та шкіл для слабочуючих дітей. На порядок дня було поставлено питання про загальне спеціально організо­ване виховання і навчання глухих дошкільників і дітей з част­ковими недоліками слухового аналізатора.

XX з’їзд партії (1956 р.) був визначною подією в житті на­шого народу і держави. Він поставив завдання здійснити в основ­ному загальну середню освіту в містах і сільських місцевостях шляхом навчання дітей і молоді в середніх загальноосвітніх школах (десятирічках) і середніх спеціальних навчальних закла­дах. З’їзд вказав також на необхідність дальшого розвитку по­літехнічного навчання і підвищення рівня всієї навчально-ви­ховної роботи школи. Реалізація директив з’їзду знаменувала собою значний крок по шляху повного здійснення програми пар­тії з народної освіти.

На основі завдань, поставлених XX з’їздом КІІРС, — роз­ширення загальноосвітнього рівня підростаючого покоління, піднесення виховного значення школи, здійснення політехнічного навчання і підготовки учнів до практичної діяльності — розгор­талася робота і по дальшому підвищенню освітнього рівня шко­ли для глухих дітей. Практичне розв’язання цього завдання здійснювалося за допомогою дальшого розширення і поліпшення дошкільного виховання дітей з недоліками слуху, збільшення кількості шкіл підвищеного типу (в складі IX—XII класів) і під­несення ефективності їх роботи, забезпечення чіткої диференціа­ції дітей з різними недоліками слухового аналізатора.

ДАЛЬШЕ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗМІСТУ

НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОЇ РОБОТИ В ШКОЛАХ

ДЛЯ ДІТЕЙ З НЕДОЛІКАМИ СЛУХУ

За роки довоєнних п’ятирічок більш-менш чітко визначався зміст навчання в школі-інтернаті для глухих дітей. Успішно до­лалися різні збочення і викривлення, що виникали в процесі бурхливого розвитку порівняно молодої галузі знань — сурдо­педагогіки. Лівацьке гасло «Глухонімі в ногу з чуючими», що було значно поширено до Всеросійської наради 1938 р. і на основі якого восьмирічна школа для глухих за обсягом знань орієнтувалася на семирічну масову школу, назавжди було від­кинуто теорією і практикою радянської сурдопедагогіки. Напе­редодні Великої Вітчизняної війни стабілізувався навчальний план восьмирічної школи глухих, яка почала рівнятися на по­чаткову школу. Було розроблено відповідні спеціальні програми з усіх основних предметів школи глухих, а також підготов­лено і видано спеціальні підручники з більшості предметів, пе­редбачених навчальним планом. Деякі уточнення в програми було внесено в роки Великої Вітчизняної війни. І все ж ще чимало питань змісту освіти глухих чекали свого розв’язання або значного удосконалення. Зрозуміло,< ими-ті післявоєнні роки, поряд з. боротьбою за загальне обов’язкове навчання дітей .з недоліками слуху, ‘найважливішим питанням було дальше удо­сконалення змісту навчання у школі глухих. Його розв’язання здійснювалося різними шляхами і засобами."'*

-— У 1947 р. Міністерство освіти РРФСР видало нові програми з російської мови, арифметики та природознавства. У них «най­шов відображення кращий на той час досвід радянської школи для глухих дітей, її помітні досягнення після Всеросійської па­ради сурдопедагогів 1938 р. Незважаючи на надзвичайно тяжкі умови роботи шкіл глухих під час Великої Вітчизняної війни та в перші післявоєнні роки, у навчанні і вихованні дітей з недолі­ками слуху було досягнуто помітних успіхів. У цей період було проведено і ряд наукових досліджень, зокрема працівниками Науково-дослідного інституту дефектології АПН РРФСР, які давали можливість по-новому підійти до розв’язання деяких конкретних проблем практики шкіл глухих. Особливо велике значення мали дослідження С. О. Зикова [40; 41], присвя­чені початковому періоду навчання глухих дітей, зокрема мови і грамоти, які і знайшли своє відображення у цій програмі.

Програма з російської мови за обсягом матеріалу, в основ­ному, відповідала програмі масової початкової школи. Дещо розширеним був тільки розділ граматики, що закінчувався ви­вченням типів простих і складних речень. Це мотивувалося тим, що розуміння побудови речення має величезне значення для розуміння тексту глухонімими, а уміння правильно оформити свою думку реченням — для чіткого викладу думок у писемній і усній мові. Особлива увага зверталася на вироблення у глу­хого учня розуміння практичної значимості мови як основного засобу спілкування.

- У ^П1‘пготовчому класі пропонувалося широко використовува­ти письмову форму мови (картки з написаними на них слова­ми), яка в цей період значно випереджала усну мову. У першо­му півріччі учні, спілкуючись з учителем і товаришами, мали користуватися переважно картками, з яких при потребі склада­лися речення. У міру оволодіння навичками письма і читання, крім роботи з готовими картками, учні мали складати слова і речення з «розбірного» тексту і писати. Навчання грамоти про­ходило паралельно з роботою над вимовлянням. На уроках грамоти використовувалися відповідні слова з писемної мови. На кінець першого року навчання майже весь словник писемної мо­ви проговорювався і читався учнями. Таким чином, різниця між писемною і усною мовою учнів поступово зменшувалася.

При...ознайомленні учнів з друкованими і писаними буквами рекомендувалося показувати їм і відповідні дактильні знаки. Спираючись на досвід навчання'глухонімих, у програмі зазна­чалося, що «користування дактилологічною азбукою з самого по­чатку навчання не заважає чистоті вимовляння, а, навпаки, по­легшує і закріплює засвоєння грамоти і користування словес­ною мовою, якщо вчитель повсякденно працює над технікою вимовляння не тільки в класі, а й протягом усього дня, керую­чи роботою вихователів класу або батьків приходящих дітей» [69, 11].

^ Для початкового навчання мови глухонімих у програмі да­вався словник-мінімум, який передбачав вивчення учнями під­готовчого класу. 115 слів для вимовляння і 305 слів для письма. Обов’язковий мінімум словника усної і писемної мови для першого року навчання визначався у 200 слів. Добір слів для вивчення давався на розсуд вчителя і керівництва школи. «Основний принцип відбору слів для словника, — вказувалося у пояснювальній записці,— принцип корисності, необхідності цього слова для спілкування» [69, У/].

-^Робота з техніки мови поділялася на два періоди: один з них охоплював перші півтора року навчання, другий — все на­ступне навчання. Основним завданням першого періоду була постановка всіх звуків мови. У другому періоді головна увага зверталася на автоматизацію звуків у мові і читанні. Для до­сягнення цієї мети рекомендувалося, починаючи з І класу, заучувати і автоматизувати вимовляння цілих виразів, що вжи­ваються у повсякденній мові (запитання, привітання, прохання та ін.). Великої уваги надавалося також роботі над словесним наголосом.

—-У розділі «Читання з губ» вимагалося від учнів розуміти з губ весь матеріал розмовної мови, що проводиться в певному класі. У розвитку мови глухих центральне місце відводилося читанню.

Враховуючи вік та інтереси глухонімих учнів VI—VIII кла­сів, в програму було введено деякі відомості з російської літе­ратури (біографії письменників, уміння розрізняти основні жанри, уміння розрізняти в оповіданні зав’язку дії, її розвиток і розв’язку, уміння виділити з тексту найважливіші і найціка­віші епізоди). До програми VIII класу було включено біографію К. Е. Ціолковського, а також біографії деяких глухонімих, на­городжених орденами СРСР, щоб «показати глухонімому учне­ві, чого він може досягти перш за все на близьких йому при­кладах з життя самих глухонімих» [69, 17].

—“Починаючи з III класу лередбачадцся вимоги до позаклас- ного читання глухих учнів. Одночасно рекомендувалося вже з І класу використовувати книжки-малятка з ілюстрованими оповіданнями, складати ілюстровані словники, довідники до окремих книжок з рекомендованого списку тощо. Багато місця відводилося також класному і позакласному читанню учнями газет. Для того щоб привчити учнів до самостійного читання газет, радилося складати політичні словники-довідпики, де б учні змогли знайти найбільш вживані газетні терміни.

—Т1рогр;шп з розвитку мови поділялася на два роаі.’іп: роз­виток розмовної (побутової) мови і розвиток описово-розповід¹ ної мови.

З розмовної мови учні перш за все засвоювали стандарти­зовані фрази (привітання, запитання про вік, час, стан здоров’я тощо). Розширення матеріалу розмовної мови передбачалося

в трьох напрямках: ускладнення фраз; розширення теми роз­мови і розширення змісту тем (двір — вулиця — місто).

Таким чином, спочатку учні мали вивчати мовні зразки, и потім використовувати їх на практиці, інакше кажучи, спочнт ку учні повинні були вивчити матеріал розмовної мови, а по­тім уже користуватися ним при спілкуванні. Отже, на цьому етапі ігнорувалася основна функція мови — функція спілку­вання.

Робота над розвитком описово-розповідної мови починалася з І класу. У пояснювальній записці вказувалося, що школа глухонімих недостатньо приділяє уваги опису навколишнього: «Нерідкі випадки, коли глухонімі учні старших класів пишуть досить складні перекази, але не можуть правильно скласти ре­чення про предмет, що в цей час знаходиться перед ними» [69, 20]. Щоб позбутися цього, рекомендувалося проводити різні вправи в описах окремих предметів, кімнат, двора, вулиці то­що, що розвиває спостережливість, уміння виділяти головне і виражати свої спостереження у форму словесної мови.

До III класу учні повинні були описувати предмети, речі, події, явища за запитаннями вчителя, а потім переходити до письма за планом. Велика робота передбачалася також і з листуванням глухих учнів.

- У програмі було наведено основні типи речень для кожного класу. Характерно, що в списку типів речень, якими повинні були оволодіти учні підготовчого і І—IV класів, не було жодно­го неповного речення, властивого для живої розмовної мови. Зрозуміло, що це було недоліком програми, оскільки вона орі­єнтувала вчителів навчати глухонімих учнів мови, яка, по суті, не може бути використана при спілкуванні.

З І .тишсу—програмою вводився окремий розділ «Елементи граматики», який мав підготувати учнів до вивчення система­тичного курсу граматики в IV класі. Основним прийомом ро­боти з граматики в молодших класах школи глухонімих мав бути добір прикладів за аналогією. У тих випадках, коли знайо­мі слова не підходять під загальне правило, пропонувалося виготовити відповідні плакати, на яких вони групуються, з написом «Запам-ятай». Особливо багато уваги приділялося вив­ченню учнями значень відмінків і прийменникових форм.

Таким чином, програма знаменувала собою певний крок у розвитку радянської сурдопедагогіки'. У ній знайшли відобра­ження результати великої роботи сурдопедагогів, проведеної в зв’язку з реалізацією основних настанов Всеросійської наради 1938 р. Проте вона мала і ряд/недоліків:/у ній були ше залишки «чистого усного методу», Найоїльше вони виявлялися в розділі «Розвиток словесної мови», де основна увага, акцентувалася на вивчення мови, а не на оволодіння нею як засобом спілкування. Навіть вивчення розмовної мови зводилося до окремих уроків, до зазубрювання учнями «стандартизованих фраз», розмов

тощо. Фактично вся робота з розвитку словесної мови спрямо­вувалася на навчання глухонімих учнів викладати свої думки у зв’язній формі. З розвитку ж власне розмовної мови не пе­редбачалося, по суті, жодної форми роботи.

Таким чином, учнів ставили перед необхідністю вивчати мо­ву, а не оволодівати нею для потреб спілкування. Зрозуміло, що така однобокість у навчанні мови глухих не могла забез­печити справжнього ефекту. Саме тому глухі учні непогано ви­кладали свої думки на уроках, в навчальному процесі і разом з тим були безпорадними при використанні словесної мови для спілкування. Причина полягала не в особливостях пізнаваль­ної діяльності глухих дітей, а в тому, що при їх навчанні ігно­рувалася основна функція мови як суспільного явища — функ­ція спілкування.

Програма з арифметики передбачала, що за дев’ять років навчання учні мали набути: міцних знань з чотирьох арифме­тичних дій; міцних знань з метричної системи мір і мір часу; початкових відомостей про звичайні дроби; міцних знань з чотирьох дій з десятковими дробами; елементарних знань з наочної геометрії; уміння розв’язувати різні арифметичні за­дачі.

Починаючи з підготовчого класу програма передбачала розв’язування основних видів і типів задач. У пояснювальній записці зазначалося, що на розв’язування задач треба відводи­ти не менш 50% часу, встановленого програмою на вивчення арифметики. Протягом усіх років навчання велика увага приді­лялася усній лічбі. Всю роботу з арифметики пропонувалося спрямувати на міцне засвоєння учнями цілого ряду практичних навичок, життєво необхідних для їх майбутньої діяльності. Для перших чотирьох класів програма передбачала мінімум мате­матичних слів і виразів. В інших класах вчителі повинні були самостійно визначати такий мінімум слів.

— Суттєві зміни було внесено в програму з природознавства. Вперше було чітко розроблено програму предметних уроків, які у 1938 р. включалися до програми з мови. У програмі зазнача­лося, що метою предметних уроків у II і III класах є «накопи­чення чітких уявлень про предмети, що найчастіше зустріча­ються дітям». Предметні уроки рекомендувалося проводити «на основі безпосередніх спостережень дітьми природи в най­тіснішому зв’язку з екскурсіями (в двір, сад, парк і т. д.) і за­няттями на пришкільній ділянці та в куточку живої природи» [69, 92].

З IV класу вивчався систематичний курс природознавства. Якщо порівняти цю програму з програмою 1938 р., то ми помі­тимо у ній ряд принципових змін. Так вивчення складу повітря було перенесено з IV у VII клас. Мотивувалося це тим, що цей матеріал тяжкий для розуміння. Тему «Життя рослин» було розроблено з урахуванням нового явища в житті школи — літньої сільськогосподарської практики. Щоб підготувати ді­тей до роботи на пришкільній ділянці, в програму V класу було включено розділ «Підготовка до весняно-літньої сільсько­господарської практики», де вимагалося «ознайомити дітей з посівним і садівним матеріалом, з деякими первинними при­йомами спостереження і догляду за сільськогосподарськими рослинами» [69, 90]. Передбачалося, що це дасть можливість учням не тільки осмислити сільськогосподарську практику, а й поповнити природничий словник і збагатити запас уявлень про рослини, їх основні частини тощо.

Програма VI класу з теми «Життя рослин» зливалася в єдиний курс з літньою роботою учнів на пришкільній ділянці, а також з роботами по вирощуванню і догляду за рослинами в куточку природи. Перестановка тем «Життя тварин» і «Будова і життя тіла людини» мотивувалася тим, що «загальне уявлен­ня про будову і життєдіяльність тваринного організму в цілому найлегше давати учням саме при вивченні тіла людини, оскіль­ки різні процеси, зв’язані з диханням, травленням тощо, учні можуть простежити на собі (наприклад, зміна об’єму грудної клітки при вдихові і видихові, скорочення м’язів під час рухів, їх стомлюваність під час роботи, биття серця тощо). Те, що учень може спостерігати на самому собі, йому зрозуміліше і легше ним засвоюється» [69, 91].

У VIII класі тварини вивчалися за допомогою порівняння між собою і з організмом людини, зокрема четверта чверть по­вністю присвячувалася порівнянню людини з тваринами. Це мало забезпечити учням розуміння поступового ускладнення в організації тварин від найпростіших форм до більш складних та осмислення місця людини в системі тваринного світу.

' У програмі вказувався обов’язковий мінімум екскурсій, ла­бораторних занять, демонстрацій і спостережень у живому ку­точку. Особливо наголошувалося на наочності (предметності) у викладанні природознавства. Вважалося недопустимим обме­жуватися показом об’єктів на малюнках і таблицях, якщо їх: можна дати учням у натуральному вигляді. Цій меті повинні були сприяти і тривалі спостереження учнів за рослинами і тваринами, і робота гуртків юннатів, і робота на пришкільній ділянці.

■ У 1948 р. Міністерство освіти РРФСР видало нові програ­ми з професійно-трудового навчання для шкіл глухих дітей. Програми з слюсарної, столярної і швейної справи були пере­виданням програм 1943 р. Мові програми було складено з; шевської і палітурної справи. До кожної програми давалася розгорнута пояснювальна записка і методичні вказівки, де ви­світлювалися основні питання організації навчального процесу і прийоми навчання.

З креслення була одна програма для всіх видів професійної підготовки, яка розраховувалася на чотири роки навчання.

Викладання цього предмета доручалося викладачеві праці. Кожен викладач повинен був конкретизувати загальні вимоги програми відповідно до особливостей тієї спеціальності, яку він викладав.

У 1950 р. на сторінках газети «Правда» відбулася дискусія з питань мовознавства, а згодом — об’єднана сесія Академії наук і Академії медичних наук СРСР, присвячена проблемам павловської фізіології. Ці визначні події мали безпосередній вплив і на розвиток радянської дефектології, зокрема сурдопе­дагогіки. Цілий ряд складних і принципових питань теорії і практики навчання дітей з недоліками слуху почали роз­глядатися по-новому. Щоб привести у відповідність практику навчання глухонімих дітей з передовою на той час сурдопеда­гогічною теорією, з’явилася потреба в перегляді існуючих програм.