Ефективність окремих результатів завершення конфлікту
„Виграш-виграш” − такий результат ефективний при проведенні переговорів з опонентом, який використовує будь-яку стратегію, особливо − з тим, хто орієнтується на такий підхід або на „виграш-виграш”.
„Виграш-програш” − такий результат ефективний в екстремальних ситуаціях, коли важливий тільки певний результат і подальші ділові зв’язки не мають суттєвого значення.
„Програш-виграш” − це результат, який може бути використаний, якщо результат переговорів має другорядне значення і переслідуються інші цілі.
„Програш-програш” − найменш вдалий результат, який навряд чи можна виправдати і краще всього його запобігати.
Імовірні форми завершення конфлікту − це дії, з допомогою яких конфліктери можуть вийти зі стану конфлікту. Можливі два варіанти поведінки щодо розв’язання предмета конфлікту: односторонні або спільні дії учасників конфлікту (остання форма пов’язана з переговорами та/або посеред-ницькими процедурами). З кожним із цих варіантів пов’язані певні форми завершення конфлікту.
6.2. Запобігання конфлікту
Насильство, примус. Це такий вихід з конфлікту, який пов’язаний з нав’язуванням такого закінчення конфлікту, яке задовольняє того з конфліктерів, котрий має більшу силу або володіє більшими ресурсами. Формула такого конфлікту: „Спільний завжди прав” (варіанти такого гасла є „Керівник завжди правий”, „Батьки завжди праві”, „Старші завжди праві тощо), оскільки під насильством у даному випадку мається не лише застосування фізичної сили. Насильство може набувати форми адміністративного та іншого примусу).
Єдиною перевагою такого виходу з конфлікту є можливість швидко завершити боротьбу, конфлікт. Головним недоліком такого засобу завершення конфлікту є мала ефективність насильницького розв’язання конфлікту, оскільки він, по-перше, створює загрозу нового конфлікту, а, по-друге, у повному програші опиняється друга сторона.
Людям відома велика кількість прикладів, коли із конфліктів виходили з допомогою сили. Проте відоме й інше − насильство завжди було джерелом великих утрат і аморальності. У той же час воно ще довго буде існувати. Це, на думку дослідників, обумовлено трьома чинниками.
По-перше, насильству віддають перевагу ті, хто сильніший, − але оскільки сильні на нього спираються, то довести їм зворотне можна лише з допомогою сили, адже вони сильніші.
По-друге, коли сила є, розуму не потрібно, так говорить відоме прислів’я. Дурість у світі набагато більше розвинена, ніж зловмисність.
По-третє, іноді реалізація насильства справді виявляється найшвидшим тактичним засобом розв’язання конфлікту.
Реалізація переваги силового засобу виходу з конфлікту, на жаль, обертається завжди новим конфліктом, до якого призводять дії переможеної сторони. І дійсно, під загрозою покарання чи звільнення, наприклад, працівник робить вигляд, що підкорився рішенню керівника, проте саботує це рішення як тільки може. Історики вважають, що принижене положення Німеччини після поразки в Першій світовій війні, яку примусили підписати мирний договір, нарешті, призвело до розв’язання Другої світової війни.
З іншого боку, було б помилкою вважати, що переможець у такому випадку має повний виграш. Для підтримки перемоги, отриманої силою, постійно потрібна нова і нова сила: це означає постійні витрати матеріальних і навіть моральних ресурсів. Єдина ситуація, у якій насильство назавжди розв’язує конфлікт, − це коли слабка сторона повністю знищена, оскільки доки переможений існує, доти існує і його незадоволення. Але навіть при повному знищенні конфліктера другому залишається моральне засудження або помста нащадків. „Дантес і Мартинов, що вбили на дуелях Пушкіна і Лермонтова, як справедливо зазначають сучасні конфліктологи, усе своє життя змушені були виправдовуватися, але навіть їхні нащадки не змогли їм простити пролиту кров великих поетів. Історія набагато вище оцінює тих правителів, хто безкровно відмовився від влади, ніж тих, хто захищаючи свою владу, заливав країну кров’ю”.
Роз’єднання, уникнення конфліктної взаємодії − спосіб виходу з конфлікту шляхом припинення взаємодії між сторонами конфлікту. Він буває можливим,
коли обидві сторони залишають „поле битви”: конфліктери „розходяться” в різні сторони − зникає об’єктивна конфліктна ситуація, обумовлена зіткненням протилежностей − носії протилежностей „зникають”, відсутнє протиріччя, а тому й немає конфлікту (подібна ситуація виникає в громадському транспорті після виходу одного з опонентів або після розселення мешканців комунальної квартири, які конфліктували);
одна сторона конфлікту спасається „втечею” − залишає місце зіткнення інтересів, переключає розмову на іншу тему, переводиться в інший підрозділ організації, звільняється взагалі.
Дослідники зазначають, що втечею спасаються від можливого насильства не лише окремі індивіди, але і цілі соціальні групи. Так, старовіри переселялися в глухі ліси, щоб уникнути переслідувань за віру. Протестанти втікали з католицьких країн Європи в Америку.
Що дає втеча від конфлікту його учасникам? Вона дає можливість обом сторонам обдумати ще раз свої позиції, оцінити стан речей, „охолонути”, „заспокоїтися” і, можливо, більш не повертатися на „поле битви”; дозволяє накопичити сили для нового зіткнення і більш ефективного вирішення власних проблем; переносить конфлікт у майбутнє, залишаючи загрозу нового спалаху пристрасті, оскільки постійне відкладення розв’язання конфлікту створює ефект „снігового клубка”, який росте, накопичуються обрàзи, незрозумілості у відносинах.
Саме тому було б помилкою вважати роз’єднання конфліктерів завжди завершенням конфлікту. Іноді це не- можливо в принципі: конкуренти не можуть іти з ринку, суспільні класи, що конфліктують, не можуть роз’єднатися, ворожі етнонаціональні групи не можуть і не хочуть залишити територію, де живуть бік о бік, подружжя пов’язані спільними обов’язками щодо дітей.
Наслідки роз’єднання
Завершення конфлікту;
виникнення постконфліктної ситуації, здатної викликати новий конфлікт;
припинення спільної діяльності як наслідок припинення комунікації між конфліктерами.
Примирення сторін конфлікту − означає вихід з конфлікту шляхом зняття напруги у відносинах конфліктерів та повним або частковим розв’язанням проблеми, що стала предметом конфлікту. Можливе досягнення примирення сторін шляхом стихійного згладжування конфлікту, регулювання конфліктних відносин та поступове розв’язання проблеми, підведення конфліктерів до згоди, розв’язання конфлікту шляхом досягнення угоди тим чи іншим способом, завдяки чому встановлюється рівновага між конфліктерами.
Стихійне згладжування конфлікту можливе, коли конфліктери поступово зменшують, а з часом і зовсім припиняють конфліктну взаємодію без досягнення спеціальних угод та узгодження взаємних дій. Воно може бути пов’язане з частковим погодженням з претензіями опонента (без відкритого визнання цього), з прагненням через різні причини демонструвати лояльність реальну або показову.
Регулювання та розв’язання конфлікту пов’язано з ситуацією, коли конфлікт уже став наочним. Проте існують ситуації, коли розвиток конфлікту можна призупинити на ранній стадії, коли його поява ще не очевидна для сторін конфлікту та оточення. У такому випадку можна говорити про запобігання конфлікту.
Постановка питання про запобігання конфлікту, на перший погляд, суперечить ідеї, що висловлювалася раніше: конфлікт є неминучим явищем, його не можна запобігти і не варто цього робити. Насправді протиріччя тут немає. Те, що ми називаємо „запобігання конфлікту”, найчастіше є нічим іншим, як засобом його розв’язання на ранній стадії − латентній фазі, коли він ще не став наочним, але фактично вже виник. У цьому випадку йдеться про запобігання деструктивності, а не запобігання взагалі.
Запобігання конфлікту − це сукупність заходів, що здійснюються для припинення конфлікту на ранніх стадіях його виникнення: стадіях виникнення об’єктивної та суб’єктивної конфліктної ситуації (рис. 12).
Рис. 12. Засоби запобігання конфлікту
Інформаційні заходи передбачають інформування сторін про інтереси та потреби учасників конфлікту, що зароджується, ситуацію навколо них. Ефективний інформаційний обмін частково знімає напругу, а також дозволяє правильно обрати стратегію і тактику поведінки, які дозволяють уникнути конфліктної взаємодії сторін. Наприклад, своєчасно поінформований про протиріччя в колективі керівник може здійснити перерозподіл функцій між конфліктерами, „розвести” їх у просторі або часі (конфліктери будуть працювати на різних ділянках виробничого процесу, у різні зміни тощо).
Ефективне інформування може також сприяти запобіганню чуток, які можуть стати основою для виникнення конфліктів.
Комунікаційні заходи пов’язані зі спілкуванням і нейтралізацією комунікативних бар’єрів, що перешкоджають установленню контактів між людьми і тим самим ведуть до конфліктів. Комунікація між учасниками конфлікту, який зароджується, буде сприяти з’ясуванню позицій, ранньому виявленню непорозумінь, що дозволить припинити конфлікт.
На комунікації ґрунтуються й організаційні засоби попередження конфлікту. Організаційні заходи попередження конфлікту пов’язані з таким соціальним процесом, який отримав назву інституалізації.
Інституалізація конфлікту − це нормативне та/або організаційне зміцнення та впорядкування потенційних або реальних учасників конфлікту, що забезпечує уникнення чи регулювання конфліктних взаємодій. Ознаками інституалізації є: виникнення певної соціальної спільності, що здійснює відповідну діяльність; поява соціальних норм, що регулюють цю діяльність; поява установ чи певних організаційних структур, що забезпечують систематичність, повторювальний характер цієї діяльності.
Значення інституалізації конфлікту: вона сприяє подоланню стихійності розвитку конфлікту, вносить в конфліктну ситуацію певні принципи і правила, що дозволяють керувати конфліктною взаємодією, забезпечує комунікацію потенційних або реальних учасників конфлікту, що сприяє попередженню або передбачуваності, спрямовує конфлікт у конструктивне русло.
Засоби інституалізації конфлікту:
1. Створення певних організаційних структур, що покликані забезпечувати комунікацію з предмета конфлікту і виступати як інструмент пошуку спільних рішень та захисту інтересів сторін конфлікту.
2. Правове регулювання відносин різних соціальних суб’єктів (закони в будь-якому суспільстві забезпечують регулювання суспільних відносин і можуть сприяти також запобіганню конфліктної взаємодії під дією загрози покарання).
3. Нормативне регулювання не правового характеру (моральні, релігійні, ідеологічні норми).
4. уведення потенційними або реальними учасниками конфлікту правил і принципів, які вони самі встановлюють на основі взаємної домовленості та згоди.
Усі перелічені засоби інституалізації конфлікту можуть діяти окремо або в певних сполученнях. Найбільш ефективними є перші два: вони передбачають більшу відповідальність та обов’язковість сторін. Проте деякі різновиди конфліктів (між- особові, внутрішньогрупові) інституалізуються частіше двома останніми засобами − конфлікт між батьками та дітьми найчастіше може бути попередженим або регулюватися моральними та релігійними нормами, між друзями − на основі домовленості та згоди. І лише коли ці конфлікти охоплюють правове предметне поле (майнові відносини, наприклад) основою їх регулювання та попередження мають бути правові норми.
Інституалізація конфліктів з використанням певних організаційних структур найчастіше стосується масових конфліктів. Так, у Канаді, як зазначають канадські конфліктологи, існує певний інституціональний механізм регулювання внутрішньодержавних конфліктів, пов’язаний з діяльністю структур міжвідомчої координації. Вона містить історично складену мережу інститутів, функція яких − обговорення тих чи інших питань, що відносяться до їхньої компетенції, розробка прийнятих для федеральної влади і провінцій рішень. Зверху цієї піраміди − щорічні конференції перших міністрів, тобто прем’єр-міністр Канади і прем’єр-міністри десяти провінцій і двох територій, свого роду внутрішньоканадські саміти. Крім регулярних форумів такого роду, проводяться і надзвичайні, тематичні, коли виникає потреба узгоджувати підходи до тих чи інших актуальних проблем.
Для того, щоб уникнути конфліктів між трудовим колективом та адміністрацією підприємств (або полегшити розв’язання конфлікту, що виник) в організаціях прийнято підписувати так звані колективні договори, у яких передбачені взаємні права та обов’язки сторін. Аналогічну роль грають і будь-які інші договори та угоди, підписання яких регламентує взаємовідносини сторін, що сприяє запобіганню конфлікту, а в разі його виникнення забезпечує правовий захист інтересів обох учасників угоди.
Міжнародні міждержавні організації фактично є засобом інституалізації міждержавних відносин. Дуже часто вони, сприяючи комунікації сторін конфлікту, сприяють забезпеченню їх попередження, регулювання та розв’язання.
Соціально-психологічні засоби попередження конфлікту можуть використовуватися не лише в міжособових та групових конфліктах, а й у масових. Фахівці зазначають, що попередженню конфліктів сприяють спільні переживання, згуртування перед загрозою „спільного ворога”, очікування радощів, участь в обговоренні гострих проблем, тактика „конструктивних кроків”, „метод емоційного погашення”, соціально-політичний тренінг, нейтралізація групового тиску.
На думку Д.Скотт, необхідною умовою попередження конфлікту є контроль над власним роздратуванням і страхом. Вона пропонує кілька засобів подолання свого гніву, які будуть сприяти уникненню конфлікту.