5. Конфлікт як форма поведінки

5.1. Характеристика та типологія поведінки в конфлікті

Як уже зазначалося, важливою фазою динаміки конфлікту є стадія розвитку конфлікту, стадія відкритого протиборства сторін, яка обумовлена конфліктною поведінкою конфліктерів. Саме в ній найбільш чітко проявляються позиції сторін: люди складаються із вчинків, а не з того, що вони про ці вчинки думають. Проте учасники конфлікту можуть поводити себе досить по-різному. Учені пропонують різноманітні типології людей у конфлікті. Наведемо декілька прикладів таких типологізацій.

О.Рапопорт виділяє три типи поведінки у конфлікті, кожний з яких має певні особливості здійснення (див.таблицю 6).

Таблиця 6

Типологія поведінки в конфлікті А. Рапопорта

Тип пове-дінки	Особливості дій та вчинків	Умови здійснення поведінки	Результати поведінки
“Бій” (нераціо-нальний)	Прагнення надати як можна більше шкоди своєму супернику. Готовність мати зайві збитки, аби нашкоди-ти противнику	Відсутність єдиної системи цінностей, що могла б бути підґрунтям для компромісу	Перемога або поразка
“Гра” (раціональ-ний)	Ретельне рахування своїх „ходів”, зважування втрат та надбань	Прийняття загальних правил гри	Прагнення випередити суперника набрати більше балів, щоб
“Дебати” (раціональ-ний)	Пошук спільного в загальній системі цінностей	Уміння модифі-кувати загальні правила гри відповідно до інтересів учас-ників конфлікту	Розв’язання конфлікту шляхом досягнення консенсусу

Учений вважає, що найбільш типовим прикладом нераціональної поведінки може бути „бій”, коли учасники зорієнтовані лише на перемогу і тому прагнуть надати один одному як можна більше шкоди. Прикладом раціональної поведінки в конфлікті можуть бути „гра” та „дебати”, котрі мають дещо спільне – прийняття загальних правил поведінки в конфлікті. Проте вони і відрізняються між собою і діями під час конфлікту, і результатом.

Науковець вважає найбільш ефективною таку поведінку, що має місце під час дебатів. Для того, щоб конфлікт розвивався за вказаним типом, на його думку, слід розв’язати три основні завдання:

• домовитися про природу конфлікту, що виник (у всіх учасників повинно бути однакове розуміння сутності конфлікту);

• виробити єдині правила поведінки в умовах конфлікту;

• домовитися про методи, засоби та процедури розв’язання конфлікту.

Зрозуміло, що консенсус, досягнутий під час „дебатів” – це результат тривалої та важкої роботи.

Однією з найпопулярнійших типологій поведінки в конфлікті є концепція К.У.Томаса й Р.Х.Кілменна. Відповідно до даної концепції, на основі незбігання інтересів сторін конфлікту можна виділити п’ять типів поведінки в конфлікті: ухилення, суперництво (конкуренція), пристосування, компроміс і співробітництво (рис. 11). Критерієм виділення вказаних типів поведінки є динаміка співвіднесення між ступенем настирливості в задоволенні своїх інтересів (вісь Y) і ступенем готовності піти назустріч іншому в задоволенні його інтересів (вісь X).

Ухилення – людина ігнорує конфліктну ситуацію, робить вигляд, що вона не існує і не застосовує ніяких кроків щодо її розв’язання та зміни. Цей стиль часто застосовують, коли предмет конфлікту не дуже важливий для конфліктера або коли він відчуває, що знаходиться в безнадійності.

Приклад: викладач бачить, що студент на лекції зайнятий читанням книги, замість того, щоб слухати лектора та конспектувати лекцію. Він віддає перевагу такому типу поведінки – не реагувати на дії студента, щоб не відривати інших студентів та не витрачати час на зауваження. Але таке ухилення приведе до того, що цей студент не буде знати м атеріалу, який подавався на лекції і отримає незадовільну оцінку на практичному занятті чи іспиті.

Рис. 11. Типологія поведінки в конфлікті Томаса-Кілменна

Д.Скотт¹³ наводить перелік типових ситуацій, у яких рекомендує застосування стилю ухилення, зокрема, коли напруженість є занадто великою і відчувається необхідність послаблення напруги; коли результат не дуже важливий для обох конфліктерів або вони вважають, що рішення таке тривіальне, що не варто витрачати на нього сили; коли в конфліктера важкий день, а вирішення цієї проблеми може завдати додаткових неприємностей; коли учасники конфлікту не можуть чи навіть не хочуть вирішити конфлікт на свою користь; коли необхідно виграти час, можливо, для того, щоб отримати додаткову інформацію або щоб заручитися чиєюсь підтримкою; коли ситуація дуже складна і конфліктери відчувають, що розв’язання конфлікту вимагає занадто багато; коли обмаль влади для розв’язання проблеми або для її розв’язання бажаним способом; відчувається, що в інших більше шансів вирішити цю проблему; коли термінове вирішення проблеми небезпечне, оскільки розкриття й відкрите обговорення конфлікту може тільки погіршити ситуацію.

Дослідниця зазначає. що не зважаючи на те, що дехто може вважати стиль ухилення „утечею” від проблем і відповідальності, а не ефективним підходом до розв’язання конфлікту, у дійсності ухилення чи відстрочка можуть бути реакцією, що цілком підходить, та конструктивною реакцією на конфліктну ситуацію. Зовсім вірогідно, що, якщо ви постараєтеся ігнорувати її, не виражаючи до неї свого ставлення, іти від рішення, змінити тему або перенести увагу на щось інше, то конфлікт розв’яжеться сам собою. Якщо ні, то ви зможете пізніше зайнятися ним, коли до нього більше будете готові.

Суперництво (конкуренція) – дозволяє добиватися необхідного результату, стимулює розвиток, сприяє прогресу. Є ситуації, дійовою силою та сутністю яких є суперництво. Це спортивні змагання, конкурси (зокрема, під час влаштування на роботу, вступі до навчального закладу тощо). Проте конкуренція потребує значних сил від учасників конфлікту. Воно може спокушати до застосування нечесних та жорстоких методів.

Вважають, що людина, яка застосовує стиль конкуренції, досить активна і воліє йти до розв’язання конфлікту своїм власним шляхом, вона прагне в першу чергу задовольнити власні інтереси на шкоду інтересам інших. Цей стиль може бути ефективним тоді, коли конфліктер має певну владу або знає, що його рішення або підхід у даній ситуації буде правильним і він має право відстоювати їх. Такі ситуації часто виникають між батьками та дітьми, коли перші, захищаючи інтереси дітей, яких останні не розуміють, наполягають на своєму рішенні. „Мене не турбує, що модно, що не модно, – каже мати. – Ти повинний одягнути шапку, оскільки на вулиці мороз”.

Д.Скотт наводить перелік типових ситуацій, у яких рекомендує застосування стилю суперництва: результат є дуже важливим для вас, і ви робите велику ставку на своє рішення проблеми, яка виникла; ви маєте достатній авторитет для прийняття рішення, і уявляється ймовірним, що запропоноване вами рішення − найкраще; рішення необхідно прийняти швидко, і ви маєте достатньо влади для цього; ви відчуваєте, що у вас немає іншого вибору і що вам нічого втрачати; ви перебуваєте в критичній ситуації, яка вимагає миттєвого реагування; ви не можете дати зрозуміти групі людей, що перебуваєте у безвиході, тимчасом як хтось мас повести їх за собою; ви повинні прийняти нестандартне рішення, але тепер вам необхідно діяти, і у вас достатньо повноважень для такого кроку.

Пристосування – означає, що конфліктер діє разом з опонентом, не прагнучи відстоювати власні інтереси. Поступки можуть демонструвати добру волю і слугувати позитивною поведінською моделлю для опонента. Нерідко поступка стає переломним моментом у критичній ситуації, що змінює її протікання на позитивне.

Приклад: працівника переводять на іншу, менш прийнятну для нього посаду, мотивуючи це виробничою необхідністю. Він погоджується, хоча не задоволений переводом. Він заручається обіцянкою перевести його на більш припустиму посаду в майбутньому.

Пристосування відрізняється від ухилення тим, що ухилення передбачає просто відштовхування від проблеми, пристосування – участь у ситуації і погодження робити те, що пропонує інший. Стиль пристосування може бути корисним,

• якщо учасника конфлікту не дуже хвилює те, що трапилося;

• якщо наслідки для одного з конфліктерів менш значущі, ніж для другого;

• якщо така поведінка дозволяє зберегти ресурси до більш сприятливого моменту;

• якщо баланс сил не на користь конфліктера, що застосовує даний стиль;

• якщо правота опонента очевидна;

• якщо зберегти мир і добрі стосунки з іншими важливіше, ніж відстоювати свої інтереси;

• якщо в конфліктера обмаль влади або мало шансів перемогти.

Стиль пристосування може мати негативні наслідки, якщо опонентом він буде сприйматися як слабкість. Якщо ви вважаєте, що поступаєтеся чимось важливим і відчуваєте у зв’язку з цим незадоволення, то стиль пристосування в такому випадку, очевидно, неприйнятний для вас. Він може виявитися неприпустимим і в тій ситуації, коли ви відчуваєте, що інша людина не прагне у свою чергу поступитися чимось чи ця людина не оцінить зробленого вами.

Компроміс – це часткове задоволення інтересів обох сторін конфлікту, взаємний обмін поступками для досягнення рішення, яке б влаштовувало обох конфліктерів. Стиль компромісу найбільш ефективний у тих випадках, коли конфліктери хочуть одного і того ж, але знають, що одночасно це не може бути виконаним.

Приклад: подружжя планує провести відпочинок разом, але дружина хотіла б провести відпустку у своїх батьків, чоловік – у своїх. Одночасно ці бажання виконати неможливо. Компромісне рішення – половину відпустки подружжя проведуть у батьків дружини, другу частину – у батьків чоловіка.

Оскільки компроміс іноді є лише тимчасовим рішенням, основа для конфлікту зберігається. Вірогідність виникнення конфлікту знову тим більша, чим більш нерівним був компроміс (одна із сторін поступилася більшим, друга – меншим).

Д.Скотт наводить перелік типових ситуацій, у яких рекомендує застосування стилю компроміс:

• обидві сторони мають однакову владу і мають взаємовиключні інтереси;

• є бажання вирішити все швидко, тому що немає часу чи тому, що це економічніший і ефективніший шлях;

• конфліктерів може влаштувати тимчасове рішення; опоненти можуть скористатися короткочасною вигодою;

• інші підходи вирішення проблеми виявилися неефективними;

• задоволення власного бажання має для учасника конфлікту не дуже велике значення, і він може дещо змінити визначену на початку ціль;

• компроміс дасть змогу зберегти взаємовідносини, і конфліктери віддають перевагу тому, щоб отримати хоч що-небудь, ніж усе втратити.

Співробітництво – це стиль, слідуючи якому конфліктери беруть активну участь у розв’язанні конфлікту і відстоюванні своїх інтересів, прагнучи до співробітництва з опонентом. На відміну від компромісу, для співробітництва характерний перехід від відстоювання власних позицій до рівня, на якому виявляється сумісність та спільність інтересів конфліктерів.

Фахівці зазначають, що співробітництво приваблює радикальним розв’язанням проблеми, партнерським характером відносин під час його протікання. Це єдиний засіб виходу з конфлікту, який дозволяє одночасно досягти бажаного результату і не порушити відносини між партнерами. Успішне співробітництво сприяє поліпшенню відносин і бажанню продовжувати взаємодії в майбутньому. Вважають, що коренем слова „співробітництво” є „робота”. Це відображає реальну необхідність використання інтелектуальних, емоційних та інших зусиль для його здійснення.

Коли цей стиль поведінки особливо потрібний? Вважають, що його потребують перш за все такі ситуації, коли сторони мають різні приховані потреби. У таких випадках буває складно виявити реальне джерело конфлікту. У книзі Д.Скотт наведений такий приклад:

працівник виявляє в роботі повільність, млявість. Якщо впливати лише на це, людина може стати менш млявою, але буде інакше проявляти те, що насправді є причиною конфлікту: незадоволеність оцінкою її праці. Співробітництво спонукає до обговорення потреб та бажань. Під час такого обговорення може бути досягнуте рішення, яке, на перший погляд, лежить за межами впливу на повільність – підвищення заробітної плати, висловлювання вдячності та подяки за працю, оприлюднення її успіхів.

Дослідники зазначають, що використання цього стилю поведінки не завжди можливо. Для його застосування потрібно, перш за все, взаємне бажання розв’язати проблему спільними зусиллями.

Д.Скотт наводить перелік типових ситуацій, у яких рекомендує застосування стилю співробітництва:

• вирішення проблеми дуже важливе для обох сторін, і ніхто не хоче повністю від цього усунутися;

• у конфліктерів тісні, тривалі й взаємозалежні відносини;

• є час попрацювати над проблемою, що виникла (це хороший підхід до вирішення конфліктів на основі перспективних планів);

• опоненти поінформовані про проблему й бажання обох сторін відомі;

• конфліктери хочуть винести на обговорення деякі ідеї і попрацювати над виробленням рішення;

• учасники конфлікту спроможні викласти суть своїх інтересів і вислухати один одного;

• обидві втягнуті в конфлікт сторони наділені рівною владою або не помічають різниці в становищі, аби на рівних шукати вирішення проблеми.

Науковці, розробляючи проблему продуктивної взаємодії між людьми, виділяють кілька груп факторів, які сприяють успішному співробітництву (див.таблицю 7).

Дослідники підкреслюють, що співробітництво є дружнім, мудрим підходом до вирішення завдання. Визначення та задоволення інтересів обох сторін, однак потребує певних зусиль. Обидві сторони повинні витратити на це деякий час, вони повинні вміти пояснити свої бажання, виразити свої потреби, вислухати одна одну і потім виробити альтернативні варіанти та рішення проблеми. Відсутність одного з цих елементів роблять такий підхід неефективним.

Стиль співробітництва серед інших стилів поведінки є найскладнішим, проте він дозволяє виробляти рішення, що найбільше задовольняють обидві сторони в складних і важливих конфліктних ситуаціях.

Завершуючи аналіз типів поведінки в конфліктній ситуації, треба сказати, що люди схильні, як правило, до декількох з названих стилів. Це залежить від багатьох факторів, які і стануть предметом аналізу в наступному параграфі.

Таблиця 7

Фактори, що сприяють співробітництву (М.Вінер, К.Рей)

Фактори, пов’язані з оточуючим світом	Історія співробітництва чи кооперації у суспільстві. Групи, що співробітничають і є лідерами в цій галузі в очах суспільства. Сприятливий політико-соціальний клімат.
Фактори, що стосуються членів співробіт-ництва	Взаємоповага, розуміння, довіра. Контакти членів співробітництва, що відповідають ситуації. Учасники співробітництва бачать у ньому свої інтереси. Здатність до взаємних поступок.
Фактори, пов’язані з процесом і структурою співробіт-ництва	Члени співробітництва погоджуються як з процесом, так і з результатом. Багаторівневий характер прийняття рішення. Гнучкість позицій. Розвиток конкретних ролей і політики. Пристосованість.
Фактори комунікації	Відкриті та часті зустрічі. Організація інформування і формальних комунікаційних зустрічей.
Фактори цілі	Конкретні цілі і об’єкти, прагнення. Спільна точка зору. Особливе завдання, мета.
Фактори ресурсів	Доступність фінансування, матеріального забезпечення. Освічені, умілі керівники.