1. Встановлення показів на основі розладів

При спробі роз'яснити невдале лікування у групі якимись змінами, які на­копичуються на боці пацієнтів, автори традиційно спрямовують погляд на симп­томи чи структурні дефіцити.

Тут читач при читанні або прослуховуванні лекцій, семінарів спантеличено чи роздратовано зупиняється, коли бачить, що в різноманітності відомих нау­кових поглядів практично не залишається поза увагою жоден розлад, який нібито виключає лікування у групі. До того ж, один професійний авторитет відкидає те, що інший рекомендує для лікування у групі. Наприклад, Б. Ґрін-берґ (Grinberg, 1960) відраджує від групової терапії пацієнтів із важкими депресіями та суїцидальними нахилами, натомість Беттеґі (Battegay, 1973) рекомендує лікування таких форм захворювань. У питанні щодо лікування нар-цисичних і психотичних розладів у груповій терапії ми доходимо схожих вис­новків. Барде (Bardé, 1994) підсумовує цю ситуацію таким чином: «У літера­турі на цю тему існує стільки ж протилежних точок зору, скільки групових аналітиків про це висловлюються» (Bardé, 1994, с. 28).

Зосередження уваги на напрямку структурних змін у пошуках критеріїв показів і протипоказів якийсь час, як бачимо, пробуджувало у фахівців спо­дівання на вирішальні зрушення, але намарно. Якщо Франк (Frank, 1968), як і багато інших авторів, робить спробу розглядати покази залежно від функцій Я, наприклад, від значення еластичності Я у здатності налаштувати себе на інших у групі, із здивуванням проте встановлює, що раптово «сам потрапляє у сферу мотивації терапевта. Структура його особистості, його ставлення до різних форм терапії та домінування певної терапії, — пише він далі, — можуть відіграти не останню роль при встановлені показів, цілком незалежно від сту­пеня та виду його освіти» (Frank, 1968, с. 780).

У Куттера (Kutter, 1976) ми знаходимо фактично розроблений спосіб встановлення показів щодо аналітичної групової терапії на основі діагнос­тичних і структурних міркувань стосовно пацієнтів. Він енергійно й унаоч­нено зображає перебіг трьох груп, із яких одна успішна, друга закінчила роботу із незначним успіхом, а третя пройшла геть невдало. Сам він, оче­видно, не пов'язує невдачу третьої групи із власним оцінюванням і чутли­вістю. Але ми вдячні цьому авторові за таке точне й відверте зображення дуже проблематичних групових сесій, бо читач відносно легко може вста­новити дієві гіпотези про його власне контр-перенесення і його роль у роз­пуску групи, а також негативні терапевтичні реакції щодо пацієнтів. Вигля­дає на те, що Куттер саме в третій групі, яка врешті-решт зазнає невдачі, втягнутий у нерозв'язний конфлікт із авторитетною особою. У цій групі були окремі пацієнти, якщо робити висновки з їхніх позицій та висловлю­вань, пов'язані зі студентським рухом. Вони критично, навіть ворожо на­лаштовані до будь-якої форми громадянського авторитету і продемонст­рували таке ставлення до сексуальності, що було характерним для руху 1968 року.

2. Стосунки ведучий групи — пацієнт

Це спонукає нас розглянути особистість ведучого та його значення у гру­повому процесі. 3. Фройд висловив свою думку щодо цього вже у 1910 році дуже чітким зауваженням. Він (щоправда, стосовно індивідуального аналізу) писав: «Кожен аналітик іде лише так далеко, наскільки йому це дозволяють його власні комплекси та внутрішні опори» (Freud, 1910, с. 108).

Щодо групової терапії Гайзінг підкреслював велике значення особистості ведучого і розглядав перебіг групи залежно від депресивних, фалічно-нарци-сичних чи нав'язливо невротичних ознак особистості (Heising, 1971; Heising, 1982).

Барде (Bardé, 1994, с. 28) узагальнює різноманітні, навіть беззаперечні докази великого значення особистості ведучого для групового терапевтично­го процесу, підтримуючи думку Лакана (Lacan, 1980) і кажучи, що ми в ролі ведучого групи як Деміург намагаємося створювати таку групу, яка відповіда­ла би нашим бажанням і жаданням, яких ми тоді можемо домагатися (Bardé, 1994, с. 47).

Покази до групової терапії для пацієнток/пацієнтів висувають на передній план запитання: яких стосунків терапевт-пацієнт слід очікувати з огляду на особистість, розлади пацієнтів та особистість терапевта? При цьому необхідно взяти до уваги професійну компетентність ведучого групи. Це означає, на яко­му рівні перебуває його рефлексія контр-перенесення, самоаналіз як такий, а також знання та досвід у сфері теорії, сеттінґу та техніки терапевта (Bardé, 1994, с. 31).

У зв'язку з цим виразні висловлювання Фукса (1964-1974) про те, наскільки важливою є толерантність і скромність та здатність до рефлексії у ведучого групи. Якщо взяти до уваги сказане вище, то поряд із поглядами Фукса сто­совно показів до групової терапії ще важливішим є його висловлювання про те, що однозначно негативне упереджене ставлення пацієнта до групової терапії є серйозним протипоказом, який необхідно враховувати (с. 22). У будь-якому випадку загальновідомо, що практично немає жодного розладу, який не вилі­ковували би в рамках групової терапії, що успіх чи невдача залежать від стосунків пацієнт-терапевт, від згаданих вище якостей терапевта. Із моїх спо­стережень при опрацюванні протоколів, складених нашими кандидатами у пси­хотерапевти впродовж багатьох років роботи груп власного досвіду в Аль-таусзее, я можу стверджувати, що на терапевтів лягає велика відповідальність у стосунках пацієнт-терапевт у питанні успіху чи невдачі групового процесу (Наупе, 1997, с. 59).

Це стосується передусім і тих випадків, де ми працюємо із ко-терапевта-ми. Я мав можливість на основі групових процесів, відображених у протоко­лах, встановити, наскільки вирішальними для групового процесу є стосунки між терапевтами та їхніми ко-терапевтами. Це підводить нас до концепції без­перервної функції пристосування шляхом комунікації між терапевтами/ко-те-рапевтами, які відповідають за рамки терапії, наприклад, у клініці, між тера­певтами та пацієнтами.

Разом із Фуксом (Foulkes, 1964-1974) я вважаю, що цей процес всебічної адаптації через комунікацію відображає вирішальний момент всієї групової терапії. Цілком погоджуюсь із Яломом (1983), який невтомно вимагає для роботи із груповими пацієнтами з важчими розладами так званого «higher level» («вищого ступеня»), аби вони сформулювали прагнення, а вже тоді вчилися змінювати ці прагнення з огляду на комунікацію та співпрацю Тут і Тепер цієї групи (Yalom, 1983, с. 212).