4. Аналітичний приклад

Ганс у групі енний раз доповідає про свою проблематику стосунків і розлади праце­здатності, скаржиться на те, що група йому не допомагає. У цьому випадку ніхто не зупинявся би на цьому детальніше, ані пан Мендельсон, ані інші. Пацієнт монополізує і контролює групу, яка з усіх боків дає йому заспокійливі поради або чинить відчай­душний опір. Своєю настирливою натурою Ганс уже і без того зрефлектував, вивчив, витлумачив і себе, і ситуацію, й інших у групі.

Мені не спадає на думку нічого, що я міг би ще сказати. Я майже засинаю, коли раптом мій погляд падає на пакет молочної сироватки, який Клаудія на початку сесії постави­ла посеред столу. (Клаудія декілька разів не приходила, тому переважно мовчала). її дія відразу впала мені у вічі, але у групі вже точилася розмова, і я забув про це. Тепер же раптом бачу лише цю річ, ніби уві сні, і, не розуміючи, чому, кажу: «Цікаво, що робить на столі цей пакет сироватки? Для кого вона?» Клаудія каже, що вже випила половину, а решту може взяти собі будь-хто. Вона також зауважує, що пакет має висувну пластмасову трубку для пиття. Асоціації у групі проходять від соска грудей униз до пеніса, висловлюються думки про їхню схожість і відмінність за формою та функцією.

Латентною спільною проблемою групи у цей час стає питання про особисту сексуаль­ну орієнтацію. У чоловіків було запитання: хочуть чи мусять вони бути «альтернатив­ними чоловіками» або «слабаками» (позначення групи), чи могли би краще знайти спільну мову з жінками як «нереконструйовані» традиційні мачо? У жінок: чи їхні гомосексуальні стосунки, які все більше проявляються у зовнішньому світі, урешті-решт не стануть привабливішими, ніж секс із чоловіками? Від кого це залежить: від них чи від чоловіків?

Чому саме цей випадок спав мені на думку наприкінці мого викладу? Я хочу сказати, що деякі вдалі аналітичні інтервенції з боку ведучого групи мають дещо спільне із цим пакетом сироватки: по-перше, є лише половина; по-друге, амбівалентність і невизначеність у висловлюванні; по-третє, не зрозу­міло, для кого він призначений? Але саме такими є властивості кожної мис­тецької й наукової думки, яка зароджується, пусковий механізм якої полягає у тому, що несуттєве спостереження ніби випадково, із передсвідомості рап­том виходить у центр процесу. Аналітичне ведення групи — це ремесло, але не тільки, воно стає живим, коли створює простір для наукового й мистецького імпульсу.

Рекомендована література

Barnes В., Ernst S., Hyde, К. An Introduction to Groupwork. — A Group-Analytic Perspective, Macmillan, London, 1999.

Bion W. Experiences in Groups. — Tavinstock, London, 1961.

Bion W. Attention and Interpretation. — Jason Aronson, New York, 1970.

Foulkes S. Therapeutic Group Analysis. — Geirge Allen & Unwin, London, 1974.

Foulkes S. Group Analytic Psychotherapy — Methods and Principles. — Karnac, London, 1975.

Kennan D., Roberts, J., Winter, D. A Work Book of Group-Analytic Interventions. — Routledge, London, 1933.

Nitsun M. Early development linking the individual and the group, Group Analysis 22/3. — Sage Publications, London, 1989.

Yalom I. The Theory and Practice of Group Psychotherapy, Basic Books. — New York, 1995.

Типові перебіги аналітичних груп

Міхаель Гайне Вступ

У психоаналітичній терапії від самого початку існує уявлення про типовий перебіг груп. Центральне значення мають вислови Фройда у його рекомендаці­ях щодо терапії, яку він тоді розумів як індивідуальну психотерапію, «актуа­лізувати та демонструвати приховані та забуті любовні пориви» (Freud, 1912, с. 374). Фройд уявляв собі, що аналітик при цьому повинен звернути увагу насамперед на те незавершене лібідозне наповнення, яке перебуває в особли­вому зв'язку із виникненням певного невротичного патологічного розвитку. Там, де у процесі розвитку пацієнта впродовж дитинства виникли особливі фіксації та патогенні захисні маневри з боку Я, слід застосовувати психоана­літичну терапію. Для цього Фройд рекомендував розглядати прояви перене­сення пацієнтів на особу терапевта як особливий індикатор й аналізувати їх із метою зцілення. (Freud, 1916-17, с. 461, порівн.: 1937, с. 84).

Імовірно, лише у подальших кроках розвитку психоаналітичної теорії сфор­мувалось уявлення, що предметом повного терапевтичного опрацювання є не лише певна патогенна фіксація (та її захист), яка виражається у перенесенні: Ґрінсон (Greenson, 1967-73) дає чітку пораду: «Ми повинні простежити за пев­ним феноменом перенесення впродовж фаз лібідозного розвитку і встановити, як його зрозуміти з точки зору Я, Воно і Над-Я» (с. 326).

В аналітичній груповій психотерапії простежуються паралелі до цього роз­витку. Невротичні конфлікти з дитинства, які постійно відреаговуються, по­винні були би вербалізуватися у рамках перенесення у групі та стати доступни­ми свідомості, тобто керуючому і управляючому Я. Унаслідок використання ведучими інтервенцій, які частково травмують, а частково підтримують, учас­ники групи повинні навчитися розуміти також несвідомі невротичні частки своїх інтеракцій і при цьому із несвідомого вираження симптомів переходити у більш здорову сферу свідомої чи принаймні придатної згодом для розуміння комун­ікації (Foulkes, 1964-74, с. 126, с. 167).

Перебіг терапії Фукс спочатку уявляв як розвиток у напрямку від почат­ково заданої залежності від ведучого до зростаючої самостійності членів гру­пи, а також групи як цілого (Foulkes, там само, с. 81-93). Він говорить про систематичне декрещендо (Foulkes, там само, с. 91) авторитету ведучого гру­пи і, звичайно, проводить паралель із малою дитиною, яка все більше еманси-пусться від своєї початкової залежності від референтних осіб на шляху до­рослішання.

184 Міхаель Гайне

Інші автори продовжили опрацювання цього основного положення про ди­ференційовані моделі перебігу (порівн.: Віоп, 1961-1990; Tuckman, 1965; Наупе, 1997). Але детальніше про це нижче. Різні автори переконливо показали, що теоретичні переконання групових терапевтів, які опублікували моделі пере­бігу груп, мають вирішальний вплив на формування їхніх концепцій. Залежно від того, як автор уявляє собі типовий перебіг групи, його група проходитиме відповідні типові стадії. Це означає, що свідома і несвідома настроєність веду­чих групи, тобто контр-перенесення у широкому розумінні, для перебігу гру­пового процесу матиме вирішальне значення. (Kutter, 1978; Parioff, Dies, 1977; Zech, 1985). Завдяки здобуттю аналітичної освіти, ми схильні «бачити» у нашій груповій терапії перебіг, який нагадує модель перебігу індивідуального роз­витку людини (порівн.: Freud, 1905). У сенсі думки суттєве значення для роз­витку культури, тобто для основного суспільного процесу має динамічна дум­ка, розроблена Фройдом (Freud, 1913): тут він зображує перебіг розвитку від залежних членів первісної групи людей, які потрапили під тиранію авторитар­ного вождя, до самостійних, але ідентифікованих із цінностями колишнього вождя індивідів. Цей розвиток, на думку Фройда, проходить обов'язково че­рез повстання проти вождя — повстання, яке врешті-решт увінчується смертю вождя. У наступному кроці, згідно із Фройдом, бунтівні вбивці жалкують за своїм учинком, намагаються знову з'єднатися з убитим, що частково набирає символічного образу в канібальському поїданні його тіла, і, зрештою, стають дієвими прихильниками репрезентованих ним норм. Це означає, що вони надалі ідентифікують себе із правилами та наказами вбитого і завдяки цьому об'єд­нуються на основних цінностях в єдине суспільство. Центральні цінності, які варто було би перерахувати, — взаємоповага, заборона для чоловіків цього суспільства обирати у сексуальні партнерки жінок із родини тощо.

Кожна теоретична система, якої ми дотримуємось, визначає наші уявлен­ня про типовий перебіг групи і тривалий час справляє вплив на те, що насправді відбувається у наших групах. Тому важливо враховувати спонукання можли­вих стадій перебігу групи поза психоаналітичним підходом. Перш ніж зупини­тися на деяких аналітичних моделях перебігу групи на основі прикладів, я хотів би продемонструвати деякі теорії із культурно-теоретичним підходом.

1. Приклади неаналітичних моделей перебігу групи

Брох (Broch, 1979) демонструє типовий перебіг розвитку великих груп у різних суспільствах у зв'язку із боротьбою членів групи проти страху перед смертю. Згідно із його положенням, людям нестерпно стояти перед власним безсиллям, яке найбільш драматично та беззаперечно проявляється як без­силля перед старістю, хворобами і, зрештою, зникненням у мороці смерті. Цей

Типові перебіги аналітичних груп 185

страх є найбільшою загрозою у людському житті і знаходить своє вирішення в тому, що веде передусім до самовидачі людських індивідів групам із харизма-тичними лідерами. У паніці перед загибеллю та смертю члени групи пов'язу­ють свої фантазії про чудову цілющу їжу та спасіння із своїм лідером. Цей здобуток, на думку Броха, особливо довго стабілізується, поки лідери групи не спорудять переважно деструктивні образи ворогів, проти яких є сенс боро­тися. У такому поборюванні цінність голови групи як рятівника стає особливо вірогідною. Цей процес ефективний передусім тоді, коли послуговуватись об­разами ворога, які добре зрозумілі завдяки інстинктивній заданій поведінці на власній території щодо меншості та чужинців. Брох стверджує, що психічно більшість людей жили у своєрідному стані сутінків, відтак вони могли бути втягнуті у названі групові процеси без особливих труднощів через налаштову­вання. Після плину фантазій про спасителя, які частково характеризуються екстазом, завершальною метою постає процес єднання з Богом.

Спостереження та міркування про типові перебіги груп, запропоновані Сар-тром (Sartre, 1960), у деяких центральних аспектах базуються на критичному аналізі усуспільнення людей Карла Маркса. Розвиток групових процесів Сартр, відповідно, вбачає у прагненні людей до свободи із використанням тих сил, які обмежують і руйнують свободу та самовизначення. У своїх намаганнях узяти гору над матеріальним, як, наприклад, під час спорудження будинку, люди, за Сартром, принципово гуртуються у групи. Це відбувається тоді, коли третій сприймає групу як таку і приводить її до завдання. У цьому полягає чітке роз­двоєння під час цілеспрямованого розширення свободи людини: адже завдяки спорудженню будинку здобувається незалежність від негоди та інших різних небезпек. З одного боку, такі задуми, що ведуть до згаданого робочого зав­дання, піддаються ефективнішому виконанню за допомогою утворення груп. З іншого — виникає небезпека підпорядкування групи третьому, що зводить групу разом, тобто підпорядкування підряднику чи власнику будівництва.

Окрім того, Сартр пояснює, що групи людей можуть діяти ефективно лише тоді, коли у досягненні мети послуговуються різними формами матерії. Проте у кожній матерії певною мірою чатує потужна несвобода: матерія, яку вико­ристовують під час застосування знаряддя, позбавляє її користувача ступеня свободи тим, що кожне знаряддя у своєму образі та побудові несе проект конст­руктора як вічну печатку. Розум і руки винахідника знаряддя увічнені в ньому і регламентують кожного, хто із цим знаряддям працює. Кожна матерія, якою послуговується група для досягнення своєї мети, таким чином, визначена чу­жим і вносить у групу певне чуже визначення. Сартр говорить, що використана матерія, як, наприклад, знаряддя, неминуче транспортує ранню людську ціле­спрямованість у групу. Він також доходить висновку, що застосована матерія знаряддя, яку використовують для опрацювання якоїсь іншої матерії, наприк­лад, матеріалу для будівництва будинку, є інертною і тому своєю інертністю

186 Мітель Гайне

інфікує людину, яка прагне за її допомогою прискорити свої проекти. Наступ­на обов'язкова властивість усіх матерій, за Сартром, — обмеженість, тому кожне знаряддя, яким послуговується група, зазнає спроби виступити проти законів обмеженості. Знаряддя необхідно здобути та оплатити. Наслідком цього є те, що необхідно видати себе групі людей через роботу, заробляння грошей і вступ у ринкові відносини.

Далі Сартр показує, що означає бути підпорядкованим групі. Робоча гру­па зазвичай починає зі шматочка впевненості у собі. Вона ставить собі за мету змінити якісь матеріали чи ситуації. На початку виконання завдання члени гру­пи почуваються у «взаємності»: перебувають у стосунках широкої рівноправ­ної взаємності, з якої лише третій виділяється нерівністю прав, що створює і зберігає групу (шеф чи спонтанний керівник). Через різноманітність сил, яким група віддає себе задля досягнення мети, вона зазнає відчуження. Група інфікується даними чужого визначення мети (визначення мети винахідника зна­ряддя, шефа, замовника, а також культури, у яку входить група) і видає себе силі матерії, яку необхідно обробити, яка наявна у знарядді. Так із групи, чле­ни якої перебували у стосунках взаємності, розвивається серія. У ній панують стосунки серійності. У серії люди поводяться між собою як продукти машин­ного виробництва, яких важко розрізнити. Людина відчужена.

Проти стану відчуження в типовому перебігу групової долі скеровується повстання. Маси постають як колективні рухи за свободолюбну мету людей задля подолання занепаду матерії та чужого визначення. Центральним при­кладом для Сартра була Французька революція 1789 року із штурмом мас проти влади каміння та сталі Ьастилії, а також проти людських наказових струк­тур, які стояли за цим.

У подальшому характерному поступі маса структурується, закріплюєть­ся й певною мірою закладає каміннями те, що досі було широким вираженням колективної свободолюбної мети. Колектив проймається рисами старої, а та­кож нової структури влади і знову видає себе силам відчуження.

З аналізів Сартра для терапевтичної діяльності можна зробити такий вис­новок, який, здається, не так легко побачити: у Сартра йдеться про загальну теорію групових процесів у групах.

Я вважаю, що концепція про неминуче відчуження, яка, згідно із Сартром, визначає всі групові процеси, може знайти застосування й у груповій психоте­рапії. Відтак можемо виходити з того, що в аналітичній груповій терапії ми підлягаємо регламентуванню через світ медицини. Очевидно, що усвідомлен­ня ролей у медичному закладі відчужує від початкової мети і групових тера­певтів, і пацієнтів. Сюди належать несвідомі очікування у групі, з боку керів­ництва повинні проводитись інвазійні та маніпулятивні втручання: втручання трапляються на медичному підприємстві, наприклад, через його типові заходи, як-от: іммобілізація, оперативне втручання та виписування медикаментів.

Типові перебіги аналітичних груп 187

Мені видається, що утворення реакції особливо часто скеровується проти рольових очікувань, результатом чого є надто висока пасивність групових те­рапевтів. Як і утворення реакції проти зловживань влади у часи авторитарних панівних відносин (які в Німеччині та Австрії у період нацизму набирали особ­ливо абсурдних форм), можливим і, як я бачу, поширеним є те, що групові терапевти аналітичних напрямків надто мало втручаються і пасивно піддають­ся процесу у своїй групі. Як і серед більшості нашого західного суспільства в орієнтації на цінності панує невпевненість, що проявляється у вихованні дітей та підлітків, наприклад, у невтручанні та пещенні, так і чимало групових ведучих, не вдаючись до необхідних інтервенцій, піддаються тому, що привнесено пацієн­тами у групу.

У посткомуністичних суспільствах Східного блоку, мабуть, відбуваються паралельні явища.

Отже, ми можемо сказати, що певні суспільні відносини є вирішальними для перебігу терапевтичних груп і визначають їх відчуженням. Цими силами, звичайно, зумовлені теорії, які є у нашому розпорядженні та якими ми керує­мось у нашій роботі групового терапевта. Терапевтичні знаряддя у нашому застосуванні відчужують нас від наших аналітичних цілей, перебуваючи при цьому у вирі всіх можливих суспільних сил. Цей процес відчуження необхідно постійно аналізувати.

2. Аналіз типових суспільних процесів за Ердгаймом

Розроблений Ердгаймом (ЕгсШеіт, 1982) аналіз суспільних процесів про­довжує та розширює започатковані Фройдом психоаналітичні теорії груп лю­дей. Ердгайм говорить, що пануючі особи зазвичай розвивають значний нарци-сизм. Це призводить до того, що вони намагаються скеровувати агресії у внутрішній світ підпорядкованих і робити їх несвідомими, агресії, які виникають у підпорядкованих людей проти їхніх вождів. Підпорядковані люди стають самокритичними й автоагресивними, витісняючи походження цієї агресії. Окрім того, вони шукають у групі заміну для задоволення своєї агресії та проду­кують утворення реакції проти можливого розкриття цього процесу: наприк­лад, можуть затягувати пишномовну похвалу владарюючим і регресувати в напрямку до зростаючої залежності.

У зв'язку із цим Ердгайм коротко окреслює типові перебіги, на які вже вказував Фройд у своїй психології мас: у сім'ї повсюдно відбувається едіпаль-на драма, яка загострюється у зростаючій сексуальній жазі та агресії дитини щодо батьків. Але перед загрозою кастрації дитина полишає ці пробудження трібів. У реакції на свій страх перед кастрацією вона регресує до більш при­мітивних форм фіксації ідентифікації із батьками, стає слухняною перед ними

188 Міхаель Гайне

та їхніми нормами. Тепер, унаслідок відмови від едіпального конфлікту, у ди­тячому розвитку виникає модифіковане батьківське імаго у Над-Я. Згідно з Фройдом (1921), у дитині стає можливим період і робочий стан латентності, поки зміни підліткового віку не подбають про нове вираження едіпальних на­пруг. Зрештою, останні більш або менш повно переміщуються на осіб поза сім'єю. Ердгайм указує, що інституції використовують ту схильність до підпо­рядкування, яка характерним чином насильно формувалася в едіпальній фазі: вони працюють за допомогою натяків на загрозу кастрації, наприклад, як дер­жавна влада з її погрозами покарань, даючи зрозуміти про ідентичність членів із нормами відповідних інституцій та з їхніми керівниками. У зведених таким чином групах людей формується ідея, яка узурпує Я-функціїїї членів. Унаслі­док таких ушкоджень Я-функцій члени групи менше здатні до критичної реф­лексії та використання своїх раціональних сил. Як діти вони більше схильні до емоційних поривів і піддаються навіюванню. Через ідеалізацію ведучого агре­сивні імпульси у групі нейтралізуються; частина цих імпульсів, які можуть ставити під сумнів і загрозу авторитет ведучого, також скеровуються назовні.

3. Терапевтичні моделі перебігу груп

Деякі автори дослідили перебіг терапевтичних груп і розділили їх на ха­рактерні стадії розвитку. У вступі я вже згадував про цікавий огляд Такмена (Тисктап, 1965), у якому досліджено 50 психоаналітичних стадій перебігу груп. Такмен доходить висновку, що спостерігалась велика регулярність тих перебігів у групах, які відповідали індивідуальному «психосексуальному» розвитку дітей (тобто, передусім дитячому розвитку трібів), про що відомо із психоаналітич­ної літератури.

Гадаю, ми можемо нині сказати: це пов'язано із тим, що тут працювали саме психоаналітичні ведучі груп, які на основі своєї освіти були схильні відна­ходити у групах те, чому вони навчились в індивідуальному аналізі. При кри­тичному розгляді наукової роботи нам більше нічого не залишається, як вба­чати у теоріях евристичні підходи, більш-менш придатні для систематизації нашого сприйняття.

У будь-якому випадку цікавим є те, що розроблений психоаналізом для індивіда хід розвитку виявився кризовим і для аналізу групових процесів. Само собою зрозуміло, що тут додатково свідомо долучаються аспекти із розвит­ку людини, поширені в сучасній психоаналітичній літературі в диференційо­ваній формі, тобто, крім так званого «психосексуального розвитку», у якому акцентувався розвиток трібів дитини, долучаються також інші процеси роз­витку, як, наприклад, розвитку Я, самості та об'єктних стосунків, а також процесів, які належать до латентності підліткового та дорослого періоду.

Типові перебіги аналітичних груп 189

Тут я хотів би для прикладу навести базові позиції («basic assumptions*) Біона (1961-1990), а також розроблену мною концепцію типових для груп вимірів переживань і поведінки.

3.1 Групові процеси за Біоном

Біон чітко спирається на теорії Мелані Кляйн, яка, як відомо, цікавилася дуже раннім дитинством та його архаїчними страхами. Через те у спостережу­ваних групових процесах Біон убачає паралелі до світу маленької дитини, отже — до того світу, у якому маленькі діти живуть до досягнення едіпового кон­флікту. Цей доедіпальний світ характеризується браком Я-зрілості, до якої належать очевидний брак орієнтації в реальності та яскраво виражені психо-тичні страхи. Об'єктні стосунки та образ Я опановуються поляризованими ча­стковими аспектами. Це означає, що аспекти ідеалізації та знецінювання, добрі та злі властивості референтних осіб і власної особи не пов'язані між собою і протистоять одні одним. Ці поляризовані часткові аспекти все ж почергово переживаються в одній особі, але не можуть сприйматися дитиною як якості, що належать одній єдиній особі.

На думку Біона, у групових процесах базова позиція характеризується тим, що учасники сприймають своє перебування у групі як загрозу. Тому вони схильні до таких афективних станів, у яких панують почуття провини та де­пресії. Задля захисту від цих небезпек вони розвивають залежність: виглядає так, ніби група сходиться разом, аби бути доглянутою, нагодованою і захище­ною могутньою особою ведучого. Ця базова позиція щодо ведучого групи на­бирає рис поклоніння перед святим. Із ведучою особою поводяться тепер як із якимось божеством групи.

Іще під владою ідеалізації встановлюються любовні стосунки як поступ у напрямку від залежності до більшої самостійності учасників між собою. Про­те і цю базову позицію Біон розглядає у світлі доедіпальних стосунків, тобто, ті, що вступають у парні стосунки, сприймають лише поляризовані часткові аспекти себе та один одного. Цей процес може стосуватися лише одного єди­ного зв'язку, у який учасники групи вступають не лише з іншою особою, але й з особливою ідеєю. Важливим тут є закладене в основі відчуття особливої надії; у зв'язку із цим Біон говорить також про «месіанські очікування».

Водночас при таких утвореннях пар чи фіксації на рятівні обнадійливі фан­тазії виключаються інші учасники групи. Можна також спостерігати, що внас­лідок таких процесів утворення пар виникає загроза ведучим групи у їхній функції консолідації.

Через це виникають почуття злості та ненависті. Тепер виглядає так, ніби група зійшлася, аби боротися проти чогось або від чогось утікати. Встановлю­ються образи ворогів, у які проектуються агресивні імпульси.

190 Міхаель Гайне

Біон уважає, що ті групи, у яких шляхом терапевтичних тлумачень вдаєть­ся подолати регресивні, пов'язані із ранньою інфантильністю стадії, розвива­ють здатність до реальної співпраці: нарешті настає стадія «робочої групи». Перешкодою для неї були регресивні процеси базових позицій («basic assumptions*).

Розглядаючи базові позиції як паралелі до кроків розвитку в архаїчному світі доедіпального дитинства, Біон пропонує, на мою думку, дуже плідну модель перебігу групових процесів. Проте такий підхід надто однобокий. Спосіб дій Біона нагадує нам карикатуру психічного розвитку, якою від раннього періоду докоряли психоаналізу. Ця карикатура говорить про те, що все важливе в розвитку дитини повинно відбутися до завершення едіпового конфлікту і що все наступне життя людини розвиває лише закладені тут риси особистості. Біон довів це до крайності, стверджуючи, що вирішальний процес закінчується не згідно з Фройдом у п'яти-шестирічному віці, а у два-три роки. Насправді розвиток людини продовжується і не закінчується ні в доедіпальний, ні в едіпальний періоди.

3.2 Результати дослідження в Альтаусзее

Тому я намагався долучити індивідуальний процес розвитку до розуміння перебігу групи, враховуючи при цьому кроки, які зазвичай настають під час індивідуального розвитку після едіпального конфлікту. На мою думку, при цьому має значення і розвиток Я, самості та об'єктних стосунків, тоді як у минулому акцент переважно ставився на психосексуальний розвиток, у якому особливо наголошувався розвиток трібів. У моїй розробці іманентних правил перебігу у групових процесах я керувався досвідом груп самодопомоги в Аль­таусзее. Упродовж 20 років там склали близько 250 протоколів спостере­ження робочих груп, кожна з яких тривала понад дев'ять днів. Під час кожної робочої групи відбувалися 23 групові сесії власного досвіду, які фіксували спостерігачі з відповідною освітою. Перш ніж сідати за письмові звіти, спо­стерігачі обговорювали свій досвід і гіпотези у різних робочих командах і ві­дображали ці процеси на супервізії. Я лише дуже коротко можу подати ці результати, а для детальнішого ознайомлення скеровую читача до свого звіту, представленого в іншій праці (Наупе, 197), у якій я деталізовано розглядаю згадані вище теоретичні методи.

Під час цього дослідження я зіштовхнувся із шістьома вимірами пережи­вання та поведінки у групах, які коротко охарактеризую.

3.2.1 Нідація («гніздування»)

Як і в базовій позиції Біона «залежність», в опрацьованих протоколах пе­ребігу груп проявлявся первинний жах перед конкурентною ситуацією у групі.

Типові перебіги аналітичних груп 191

У відповідь на загрозу загибелі ведучі та учасники групи намагалися спільно створити безпеку та захищеність. Спостерігалося сильне бажання вкластися у щось таке, що гарантувало би підтримку, тепло та догляд. Якщо провести біологічну паралель, ми можемо уявити собі вкладення заплідненого яйця у слизову оболонку матки чи дбайливе розміщення новонароджених тварин у гнізді. Водночас встановлена ідеалізація ведучих належала до наявних тут пошуків безпеки. Можна згадати також і про те, що саме Брох (Broch, 1979) показує як захист прастраху членів групи — прастраху, пов'язаного із особистим безсил­лям та здогадами про власну смертність.

3.2.2 Контроль

Незважаючи на намагання у вимірі нідації, група не уникає відчуття не­рівності, несправедливості, загрози. Це нагадує одне формулювання Біона у зв'язку із базовою позицією «боротьба-втеча», коли ми бачимо у групі спроби через захисний механізм проекції скинути зло на інших, а потім підпорядкува­ти їх. Тоді виникають спроби дисциплінувати інших встановленням норм, част­ково привнесених ззовні. Члени групи намагаються жити за примусовою лінійною вірністю, передусім вимагаючи її від інших. При цьому характерними є спроби дискримінації індивідів чи субгруп, їхнього підпорядкування або стирання.

Такі процеси нагадують також про рудиментарні форми інстинктів полю­вання, описані Канетті (Canetti, 1960) у його аналізі розгортання влади у групо­вих процесах. Щодо цього, на мою думку, можна згадати Сартра (1960), який описував, як втрачається самовизначення і ступінь свободи у групі, коли її члени підпорядковуються силам відчуження і потрапляють у стан серійності.

У вимірі контролю поряд із браком креативності зазвичай підготовлюєть-ся почуття виснаження та порожнечі.

3.2.3 Ініціація

Члени групи почуваються обманутими та покинутими напризволяще керів­ництвом, яке у зв'язку з нідацією та контролем сприймається надзвичайно мо­гутнім. Так виникає рух за усунення керівництва та оволодіння його харизма-тичними силами та вмінням. Ведучі групи посилюють цей рух, наприклад, тим, що встановлюють надмірний контроль або виявляють очевидну смиренність перед власним «скиненням із трону». Ведучі групи переживають у цьому вимірі палке бажання, аби члени їхньої групи демонстрували більшу активність і са­мостійність, та роблять для цього активні та пасивні пропозиції.

У рамках ініціації виникає повстання, яке нагадує нам частково те, що Фройд (1913) описував як батьковбивство, або те, що можна прочитати у Сартра про бунт відчужених.

192 Міхаель Гайне

Проте згодом повстанці демонструють готовність до подальшої роботи за принципами, які досі представляла керівна сторона: врешті-решт, уперте і безпо­радне заперечення ніби зникає, щодо попередніх вимірів учасники проявляють себе сповненими більшої надії та зміцнілими.

3.2.4 Екодомія («спорудження будинку»)

Це поняття, яке перекладається як «спорудження будинку», означає, що тепер група переживає вимір, у якому учасники почуваються захищеними під дахом норм і правил поведінки, які визнають усі більшою чи меншою мірою. Обов'язкові для всіх норми створюють враження безпеки та прийнятності. Під цим враженням зростає самопрофілізація членів групи: вони «теслюють» до певної міри власні приміщення у спільному будинку групи. Сюди належать тертя, конфлікти вторгнення і відмежування. Власна індивідуальність артикулюється в ідентифікації із основними вимогами ведучих групи тепер уже як триваліша і більш диференційована особиста історія.

У зв'язку із цим я думаю про здобуття особистих свобод, які Сартр опи­сує як тимчасовий результат повстання, або про сили власної самості, які, за Ердгаймом, скуті владою інституцій та їхніх лідерів.

Тут проходить також паралель до зображеної Фройдом ідентифікації із нормами батьків, яка встановлюється лише після успішного проходження еді-пального конфлікту. Для підтвердження гіпотези, що група у цьому вимірі щодо переживань і поведінки її членів виявляє схожість із періодом латент­ності та пубертату, тепер здійснюються спроби утворення пар, для яких ха­рактерна ще певна незрілість. На передньому плані при цьому дещо нерішучі зображення конфузного гомосексуального досвіду та зв'язків, а також інших форм сексуального досвіду, які вселяють більший чи менший страх.

3.2.5 Колективна асоціація

Під прикриттям оберігального даху інтерналізованих норм керівництва гру­пова комунікація все більше віддаляється від початкових поляризованих форм. Щоразу більшою стає відмова від чіткого в минулому поділу на друга і недру­га, на добре і зле. У цьому вимірі більше відчувається, що на один і той самий стан речей може бути багато правд, що виступи членів групи взаємодоповню­ючі, є частиною всеосяжної цілісності. У тому, що всі висловлювання — і вер­бальні, і невербальні, — належать до цілісної комунікативної мережі, Фукс (Foulkes, 1964-1974) убачав вирішальний здобуток групового аналітичного процесу. Стає, мабуть, зрозумілим, що чимало основних проблем у людсько­му житті можуть пом'якшуватись і по можливості долатися: йдеться про па­тогенні переживання, які беруть свій початок із форм залежності, конкуренції

Типові перебіги аналітичних груп 193

і частково ворожості, а також із страху бути непоміченим і кинутим. Багато розладів виходять із такої основної проблематики, як розлади страхів; ненависть, яка може призвести до прориву імпульсів чи до повороту проти власної особи в депресії; хворобливі ревнощі; параноїдні переживання тощо. Ця тематика, тобто загроза для кожного члена групи з боку інших, випливала вже у вимірі нідації, але витіснялася там, а також і в наступних процесах за допомогою чіткої та архаїчної дихотомії у груповому процесі. У ранніх вимірах переживання такі загрози самості отримували відповідь за допомогою грубого, проте втішного розрізнення «Я — добре» проти «Чуже — погане».

У вимірі колективної асоціації (яку можна позначити іншим висловом Фукса як «вільно минаючу групову асоціацію») у разі вдалого перебігу можна мири­тись із релятивністю індивіда серед інших без необхідності відмовлятись у групі від власних контурів і від почуття власної цінності.

3.2.6 Розрив

Розрив — це вимір, який дозволяє учасникам групи створювати міцні сто­сунки у парі: це може відбуватися у прямому розумінні, коли учасники набли­жаються одні до одних і роблять спроби партнерства в умовах обмежених правил терапевтичної групи чи групи власного досвіду. Розрив відбувається і тоді, коли учасники стають відкритими для повернення у свої будні чи для інших теорій, якими вони хотіли би зайнятись інтенсивніше.

Проте цей статус групового процесу чітко відрізняється від того, який Біон назвав утворенням пар. Як правило, у розриві відсутні катастрофальні глухі кути у спробах утворити пару, що в моделі Біона неминуче випливає із розгля­нутої ним архаїчної регресії. Навпаки, справжня цінність групового процесу у вимірі розриву досягає своєї межі. Життєдайність, яка лежала в основі кон­фронтації із зображеними проблемами та вимогами, тепер вичерпується.

Процес розриву зазвичай проходить із суперечливими почуттями: частко­во — сумними, частково — тріумфальними.

У групі виникає враження втрати чогось такого, що досі було гарантоване. Деякі члени групи розпочинають цей процес із того, що, як і у підлітковому віці, знецінюють попередні ідеали та просуваються вперед до ідеалізації влас­ної особи чи нових ідолів. Завдяки такій ідеалізації ці учасники повертаються до строго встановлених категорій раннього виміру переживання на «добре і зле», на «ідеальне і нічого не варте». Через знецінення попередніх зв'язків, мабуть, найшвидше уможливлюється наближення до нових зв'язків. Але саме в рамках виміру розриву нерідко трапляються коливання і жалі за тим, що втрачене.

Для поводження із окресленими вимірами групового процесу важливо не відштовхуватись від них як від певного фіксованого графіку. Наприклад, гру-

194 Міхаель Гайне

па, у якій відбулась зміна учасників (заміна тих, що вийшли), у виділенні окре­мих вимірів може запропонувати несподіванки, як і в послідовності чи опрацю­ванні певних відрізків із ансамблю вимірів.

Такою ж мірою очевидно, що на основі пояснень вимірів слід подумати про сприятливу та несприятливу поведінку ведучого групи, яка також пере­буває у вимірах групового процесу, та вміти її аналітично відображати і тлу­мачити.

На завершення зауважу, що огляд структури перебігу групового процесу може допомогти нам, ведучим груп, релятивувати власні спеціальні фіксації і, відповідно до цього, страхи, зробити їх корисними для групової терапевтичної роботи.

Значення снів у груповому аналізі

Юліане Ефа ван Вік Вступ

Тлумачення снів має таку ж тривалу історію, як і саме людство. Першим відомим нам системним дослідником снів був Артемідор з Ефесу (200 рік до P. X.), який збирав науковий матеріал для своєї праці «Онейрокрітіка» («Тлу­мачення снів») під час тривалих подорожей до відомих бібліотек того часу (Stevens, 1996). У цьому соннику впродовж багатьох наступних століть шука­ли роз'яснення сновидінь (Walde, 2001). Приділяючи особливу увагу асоціаці­ям, які сон викликає у слухача, Артемідор дуже близько підійшов до роботи з інтерпретаціями снів у групі. В історії тлумачення снів увагу від латентного до маніфестаційного змісту снів спрямовували за аналогією до ступеневого переміщення психоаналітичних точок зору від рівня психології трібів до рівня психології Я та об'єкта. І цей поворот від виняткового значення несвідомого до погляду, орієнтованого на Я-психологію та на рішення, веде саме до кон-цептуалізації ефективності групової аналітичної психотерапії, яку Фукс (Foulkes, 1992) описує як «автотренінг у дії», а Біон (Віоп, 1971) — як розви­ток групи базових позицій у робочу групу. Поводження зі сновидіннями у гру­повій аналітичній ситуації формується залежно від того, як у концептуаліза-ціях оцінюються імпульсивні, первинні процесуальні явища та рівні вторинних процесуальних подій і міжособистісної комунікації. Перед тим, як перейти до значення снів у груповому аналізі, я хотіла би коротко представити основні теорії сну.

1. Розвиток розуміння снів

Завдяки своєму «Тлумаченню снів» (1900) 3. Фройд поставив досліджен­ня сновидінь на наукову основу. Аби розуміти та лікувати душевні хвороби, він крокує новими дорогами по мосту снів задля оцінки смислових структур не­вротичних симптомів, які обумовлені несвідомими процесами і можуть розв'­язуватися завдяки усвідомленню. «Тлумачення снів є via regia (царською до­рогою) для усвідомлення несвідомого у психічному житті» (Freud, 1900, с. 613). Його розуміння сну як спроби втілення бажання є специфічною формою мис­лення, коли топічна регресія уможливлює відображення вищої форми органі­зації душевної діяльності через думки, «утілені переважно у візуальні образи, а отже, коли вербальні уявлення пояснюються відповідними предметними

196

Юліане Ефа ван Вік

уявленнями» (Freud, 1917, с. 418). Зацікавлення Фройда стосувалося не акту­альних конфліктів і актуальної життєвої ситуації сновидця, а дослідження інфантильних бажань, які були приборкані під час розвитку амнезії, але про­явились у невротичному симптомі та які можна розшифрувати з латентного змісту сну. Його уявлення про те, що безперервна нічна дія енергії трібів, яка виникає за подіями дня, знаходить уві сні образний вираз — «утілення бажан­ня» — і тим самим не дозволяє сновидцеві прокинутися, стає зрозумілим у його ж формулюванні: «Сновидіння є сторожем сну». Тлумачення снів за Фрой-дом, яке вважається фундаментальною працею психоаналізу, чимало критиків проте розглядають як «маргіналізацію і знецінення» (Krozova, 2001) культур­ної значущості сну, позначеної історично.

На основі клінічного досвіду К. Г. Юнґ розвинув уявлення про те, що уві сні ми володіємо значно більшим потенціалом спогадів, культурних символів і психічних можливостей, аніж при свідомості у бадьорому стані. У сні він уба­чав «балансуючу функцію несвідомого, яка полягає в тому, що ті думки, на­хили та тенденції людської особистості, які у свідомому житті проявляються занадто мало, починають функціонувати» (Jung, 1916, с. 96). Він посилається на значення маніфестаційного сну, «аби прийти саме до компенсаторних фак­торів латентного змісту сну» (с. 104), і наголошує, погоджуючись із Медером, на проспективній функції сну. «Несвідоме має проспективну функцію і для її вираження послуговується снами, а також мареннями і видіннями» (Maeder, 1946, с. 126).

Системне дослідження сну здійснили психоаналітики, які у своїй роботі спо­стерігали, що впродовж терапевтичних процесів змінювався вид снів, про які розповідали, і це супроводжувалося структурними змінами Я-функцій та об'єкт­них стосунків. Структура маніфестаційного сну здобула більше зацікавлення, на що свого часу скаржився Еріксон (Erikson, 1954), буцім його викидають, як шкарлупу горіха. Френч (French, 1953) висунув гіпотезу, що сни є мисленням образною мовою, яке розв'язує проблеми, коли різні рівні схожого значення утворюють між собою асоціативні зв'язки. Ці спочатку евристичні погляди зна­йшли своє підтвердження у нейрофізіологічному відкритті REM-сну (сну короткочасної пам'яті) (Aserinsky, Kleitman, 1953). Це започаткувало експери­ментальне дослідження снів у лабораторних умовах, де можна було розбудити сновидця і розпитати про його сни. Паломбо (Palombo, 1978) на основі цього методу дослідження розширив розуміння снів додатково процесами інформацій­ної обробки у взаємозв'язку із конфліктами стосунків. Він показав, що під час сну відбувається розміщення в асоціативній сітці довготривалої пам'яті нового досвіду, накопиченого у короткочасній пам'яті, і цей матеріал переплітається з уже існуючими структурами запам'ятовування та вирішення проблем.

Теорію сновидіння у психології самості представляє Фіс. Він вважає: «Чи­мало снів сконструйовані так, аби дати сновидцю, як я це називаю, «корекцій-

Значення снів у груповому аналізі 197

ний досвід розвитку», отже — досвід, який уможливлює подолання того пунк­ту в розвитку сновидця, на якому він зупинився» (Fiss, 1999, с. 181). Для Фіса найвагоміша функція сну полягає в тому, аби зберегти цілісність самості. У зв'язку із цим він посилається на дослідження депривації сну короткочасної пам'яті (Dement, 1967), які показують, що позбавлення людини сну короткочас­ної пам'яті призводить до поведінкових розладів (приступи звірячого голоду) та дисрегуляції афектів (роздратованість, коливання настрою). Фіс виступає також за те, аби величезний матеріал, зібраний на основі експериментальних досліджень сну, інтегрувати у клінічні знання і знайти йому застосування, аніж відкидати «як невро-балачки».

Дані індивідуально-аналітичних досліджень можна перенести на психоди-намічні процеси у групах, навіть якщо не завжди вдається провести досліджен­ня снів такої ж інтенсивності, як в індивідуальному аналізі. Але й у групах сновидці привносять матеріал у закодованій формі, який віддзеркалює зане­покоєння та побоювання інших членів групи, і опрацювання яких досі у групі не було можливим. Це можна продемонструвати на прикладі двох снів з однієї навчальної групи: група збільшилася завдяки прийняттю нових членів. У самій групі зберігався помітний спокій, учасники спільними зусиллями обережно намагались спочатку знайти працездатну основу. На четвертій сесії після цьо­го один учасник розповів про свій сон.

Я їду на велосипеді по сільській місцевості, там гарно, потім схил стає стрімким, велосипед їде все швидше й швидше, я не можу загальмувати. Я прокидаюсь у страху.

Тема у групі кружляла навколо безсилля щодо установ і страху осоро­митись і бути залежним, що супроводжувалось страхом перед можливими власними бурхливими афектами. Спробу інтерпретації про те, що ведучий гру­пи є також установою, перед якою почуваєшся безсилим, було само собою відхилено. Надалі сновидець зміг розпізнати свій страх перед регресивними спалахами, а також своє побоювання, що тоді він втратить контроль над со­бою. Через дві групові сесії інший учасник розповів про свій сон:

Уночі я вбив свого друга і його вагітну подругу кинджалом свого дідуся. Спочатку мені здавалось, що я не міг цього зробити, потім прийшли мої родичі і допомогли мені вбити їх.

Його друг був людиною, якою він спочатку дуже захоплювався, потім усе більше з'являлося відчуття того, що він ним маніпулює і підкоряє своїй волі. Уві сні за допомогою своїх родичів він, так би мовити, ритуально віддав його на заклинання, перерізавши йому шийну артерію. Здавалось очевидним, що тут ішлося про ведучих групи, які переповнили її, але група ще не могла про це сказати у такій відкритій формі. На відміну від першого сну, який пере­рвався почуттями паніки та пробудження, у другому сні чітко простежува­лось опрацювання агресивних імпульсів, що, у свою чергу, призвело до роботи над цією проблемою.

198

Юліане Ефа ван Вік

2. Моделі генерування сновидінь та їхнє значення у груповому процесі

Е. Гартманн (Е. Hartmann, 1998, 1999) пропонує модель сну, у центрі якої фокусується афективний матеріал сну. За його клінічними спостереженнями, які особливо стосуються серій снів після травматичних подій, центральний афект організує роботу сну, під час якої відбувається поєднання актуальних і ранніх емоційних переживань, а подія вплітається у більший часовий і змістов­ний взаємозв'язок і паралельно опрацьовується. Під впливом почуттів відбу­вається з'єднання на метафористичній образній мові сну, який вибирає такі си­туації, що відповідають афективному стану сновидця. Гартманн міг спостерігати в дослідженні сну, що впродовж певного часу після хвилюючої події багато сновидців розповідало про схожі образи вві сні, як, наприклад: «Мене накрила приливна хвиля», або: «Мене захопив смерч», які віддзеркалюють стан стра­ху, жаху і переповнення почуттями в аналогічних ситуаціях.

Цей феномен Гартман формулює як «сни, контекстуалізовані емоціями», і під сном розуміє, як згодом і Фіс, процес самозцілення у формі нічної психо­терапії.

Знаходити домінуючий уві сні афект і пов'язувати його з актуальною кон­фліктною ситуацією, йдучи за рекомендаціями Штекельса, узявся В. Шіндлєр: «Сон видає приховані афекти хворого, і ці афекти можна знайти тільки афек­тивним шляхом (за допомогою подібного афекту)» (Schindler, 1980, с. 66). M. Ґротьян (M. Grotjahn, 1977, с. 141) описує у своїй праці про поводження зі снами у групі сон однієї важкохворої на карциному учасниці, який вона розпо­віла під час повернення у групу після тривалої фази недуги. У цьому сні вона почувалася сильно затисненою восьминогом і відчула велике полегшення, коли після запеклої боротьби він відпустив її. Хоча сама не могла поєднати цей сон із своєю важкою хворобою, для інших учасників групи відразу було очевид­ним, що йшлося про її недугу та глибоке бажання остаточно звільнитися від неї. Цей сон підтверджує тезу Гартманна, що у процесі опрацювання травма­тичної події, до якої, на думку Фішера і Рідессера (Fischer, Riedesser, 1999), належить і важка хвороба, травма знаходить своє опрацювання і подолання за допомогою різних образних метафор сну.

Ментцос (Mentzos, 1995) на підставі психодинаміки драматургії сну опи­сує, як сни у сприятливому випадку можуть допомогти розв'язати основні конфлікти. Секвенцією сну він позначає «не лише черговість сцен у перебігу сну, а й головним чином той частий і загадковий перебіг снів один за одним, що нагадує постановку та виконання театральної вистави» (там само, с. 653). Мо­дель сну Ментцоса базується на двох гіпотезах. Одна відштовхується від при­пущення, що черговість сцен або снів не є випадковою, а виражає наявність внутрішньої інсценізації сну. Згідно з іншою, ідеться про спробу спочатку роз-

Значення снів у груповому аналізі 199

плутати заплутані комплекси конфліктів або розкласти їх на окремі компонен­ти, а потім спробувати створити з них нову творчу концепцію. Під комплекса­ми конфліктів він розуміє згущення розщеплених і витіснених у процесі душевного розвитку потенціалів, і приписує сну особливі можливості віднов­лення зв'язку з цими цінним і важливим потенціалом.

Ььокер (Вбкег, 1992) посилається на функцію реорганізуючих снів у пси-хотичних пацієнтів. На прикладі одного шизофренічного пацієнта він описує, як у процесі психотерапії маніакальні думки стають думками сновидіння і як «серії снів (дозволяють) говорити про зміни Я і його функцій, а також самості та об'єктних стосунків сновидця. Якщо супроводжувати пацієнта на цьому шля­ху, то сон виявиться роботою Я, яка дозволяє звернутися до жаданих об'єктів і при цьому не потонути у фузійному вирі» (Вбкег, 1992, с. 273). Щодо цього хотілося би навести приклад одного учасника групи, який раніше пережив де­кілька психотичних межових епізодів. Його сон на третьому році групового аналізу:

Я знаходжуся на своєму робочому місці, але не у клініці, а в парку. Мій директор кличе мене, і я дуже боюсь. («Насправді, — каже він, — мій директор мене ненави­дить, але уві сні він дуже дружелюбний»). Він запитує, чи не міг би я показати йому деякі речі на комп'ютері, що я й роблю, і нічого поганого не стається. Тоді я виходжу з клініки, йду вулицею і бачу поліцейського. Я боюся, що він мене оштрафує, бо від мене тхне спиртним, тому що я випив алкоголь. Я заходжу в під'їзд, де п'ю воду і зриваю листя з дерева, яке їм і витираю ним губи, аби від мене не відгонило алкого­лем. Приходить якась жінка. Вона каже мені, щоби я зайшов далі у двір, аби полі­цейський не знайшов мене. Я йду вглибину двору і думаю: чи не була ця жінка шпигун­кою, чи вона просто хотіла мені допомогти? На шляху до задньої частини двору є три бар'єри, через які я перестрибую. За бар'єрами я знаходжу своїх друзів і жінку одно­го товариша. Вона стоїть там у спідній білизні, в одних трусах. Я можу побачити її великі повні груди, і вона говорить мені, що ними вона годує свою дитину. Я роздивля­юсь навколо себе і помічаю, що є чимало іграшок, а серед них і прекрасна машина. На цьому мій сон закінчився.

У групи з'явились асоціації, що він усе ще боїться докорів і покарань, але починає захищатися. Його зображення дитини, яку годують грудьми і яка має достатньо іграшок, сприйняли за знак, що у групі він знайшов заміну сім'ї, яка щоразу ставала надійним місцем. Сон показав його коливання між шизоїдно-параноїдною і депресивною позицією у відчутті навислої над ним загрози і відчутті впевненості, водночас він звернув увагу групи на свою проблему з алкоголем, яку досі боязко приховував.

3. Концепція групового сну

Поряд із детальними працями на тему перенесення і сну є в індивідуально­му аналізі небагато посібників з технічного поводження зі снами і перенесен-

200 Юліане Ефа ван Вік

ням у груповому аналізі. За допомогою концепції групового сну Фукс спробу­вав надати сну власної структури в межах групового аналізу. «На наш погляд, кожен сон, який розповідають у групі, передусім є власністю цієї групи. Гру­пові сни інколи є важливою комунікацією, яка, зокрема, стосується актуаль­ної міжособистісної динаміки, ведучого, усвідомлення загальних, але несві­домих опорів» (Foulkes, 1992, с. 143). Поряд із аспектом перенесення Фукс представляє при цьому і Я-психологічний аспект сну: «Сон згодом змінив для нас своє значення разом із зміщенням акцентів від психоаналізу несвідомого змісту до аналізу опору та характеру і до аналізу неврозу перенесення Тут і Тепер терапевтичної (Т-) ситуації» (там само, с. 141). У розумінні групових процесів як «Я-підсилення в дії» його розуміння сну видається близьким та­кож і до описаних нових поглядів стосовно функції снів, орієнтованої на проб­лему та вирішення.

Але Фукс не розвиває власної техніки поводження зі снами, хоча він визнає аспект перенесення сновидця і сну, який виходить за рамки аспекту бажання, і у зв'язку із цим спирається на значення маніфестаційного сну. «Маніфестаційний зміст, хоч він і маскує та спотворює латентні думки сну, здобув особливе значення як дзеркало ситуації перенесення. Наш погляд досвідченим оком робить його маніфестації ще більш прозорими. Однак на такі спостереження, як зазначено вище, не звертають належної уваги, якої вони заслуговують у психоаналізі» (Foulkes, 1992, с. 141). Стосовно впливу сну в аналітичній груповій ситуації він таки більше дотримується індивідуаліс­тичної теорії сну: «Сон насамперед є індивідуальним витвором, непризначеним для широкого загалу, для повідомлення іншим. Коли пацієнти розповідають про свої сни на терапевтичних групових сесіях, у разі невмілого використання вони схильні зробити це маленькою епідемію — тоді загалом це є вираженням опору» (там само, с. 142). Таким чином можна стверджувати, що він ставився до снів амбівалентно, сприймаючи їх як регресивний та індивідуальний рух (див. також Brandes, 2001, с. 165).

Ґротьян (Grotjahn, 1977) поділяє з Фуксом розуміння групового сну, та, на відміну від останнього, розвиває власну техніку, яка за допомогою специ­фічної форми опрацювання перетворює розказаний сон у груповий сон. «Те, який простір займають сни, їхній аналіз і тлумачення в аналітичних групах, демонструє дуже чітко різницю між індивідуальним аналізом та аналітичною груповою роботою. Я працював 40 років аналітиком. Цей досвід я використо­вую, аби тлумачити сни, про які розповідають на групі. Учасники групи разом зі мною реагують на сни за допомогою своїх асоціацій і почуттів. Групова ре­акція виступає замість тлумачення. Можна також сказати, що реакція є тлу­маченням або носієм тлумачення... Сон члена працюючої групи стає сном усіх членів, спільним майном, «груповим сном» (Grotjahn, 1977, с. 141). Ґротьян встановлює також, що розповіді про сни пов'язані у групі з «певним почуттям

Значення снів у груповому аналізі 201

приналежності, із міцною матрицею на основі багаторазових перенесень» (там само, с. 140).

Також і Аммон вважає, що кожен індивідуальний сон, про який згадали і розповіли у групі, належить до групової ситуації, є груповим сном (Ammon, 1976, с. 358). При цьому він розглядає сон на Я-психологічному рівні, звертає увагу на маніфестаційний сон, навіть якщо вважає кожен сон інфантильним утіленням бажань. Однак він пов'язує ці бажання з прагненням до автономії відповідно до безконфліктної сфери Гартманна (Hartmann, 1939) і до бажання мати стабільні Я-межі в розумінні концепцій Федерна (Federn, 1952). Аммон виходить із того, що конфлікти первинної групи — сім'ї — у перенесенні реін-сценізуються на групову терапевтичну ситуацію і створюють переживання сну, зображуючи конфлікти, які були забуті чи стали несвідомими. Розповідь про сон є для нього ознакою того, «що вже споруджено когерентні групові межі, які уможливлюють аналітичну роботу і надолуження Я-розвитку» (там само, с. 354).

4. Функція перенесення групового сновидіння

Концепція перенесення як актуалізація минулого і пересування його на щось теперішнє, звісно, є однією з найпоширеніших в аналітичній традиції. На цьому тлі розповідь про сон у рамках процесу перенесення у групі стає не лише ком­плексним, а й цікавим клінічним і теоретичним випробуванням. Дезерно (Deserno, 1992, 1999) обґрунтовує особливе місце сну в аналітичній ситуації у зв'язку із перенесенням, бо, на відміну від снів, які розкриваються у лабораторії сну методом пробудження, сни, які розповідають у терапевтичній ситуації, обира­ються і згадуються сновидцем експліцитно під впливом перенесення та опору. Цим індивідуальна аналітична ситуація не відрізняється від ситуації у групі. При цьому актуальний контекст перенесення визначає і те, що сниться, і те, що від баченого сну згадується і потім розповідається. Пропонуючи перенесення за певними критеріями, сон дає змогу ввести це перенесення в інтерактивний груповий діалог. Проблеми, які опрацьовуються уві сні, знаходяться, з одного боку, в особі та історії життя сновидця, у його інтрапсихічному опорі, а також у проекції його страхів на групу. З іншого боку, вони знаходяться і в самій групі, готова вона сприйняти тему сновидця, не почуваючись розхитаною, без відповідних деструктивних реакцій, чи їй доведеться по-іншому чинити опір цій темі. До цього — один приклад: на одній із групових сесій старша учасниця розповіла сон, де я з'являюсь у цілком конкретній постаті. До того у групі йшлося про дуже особисті та інтимні почуття:

Вона стоїть зі мною на сходах до підвалу, там дуже брудно, і вона не хоче йти далі, та я хочу стягнути її донизу, а вона дуже боїться забруднитися. Коли вона рішуче відмов-

202 Юліане Ефа ван Вік

лається йти далі, я кажу їй: «Дивися на сходи, не дивися на бруд». Проти своєї волі вона погоджується пройти декілька сходинок.

Спочатку вона не хотіла розповідати про свій сон. Після розповіді про сон ji відчуваю у групі помітну стриманість у висловленні ідей, бо їх можуть зро­зуміти як тиск. Я міркую в тому напрямку, що мою «появу у сні за наявними теоріями слід розглядати як свідчення того, що розвиток афектів у процесі перенесень загострився і є проблематичним» (Moser, 1992, с. 926). Згідно з іншими теоріями сну (Fiss, 1999), поява аналітика у сні вказує також на потре­бу сновидця у стосунках до об'єкта самості. Ця потреба представлена у сні також символічно. Тому я підхоплюю обидві версії й кажу, що не знаю, чи потрібна їй уві сні допомога, аби зійти декілька сходинок донизу, чи, можливо, вона хоче мені сказати, щоб я на неї не тиснула. І справді, через декілька хви­лин винирнули як реакція на це спогади про генетично ранній і травматичний епізод, коли батьки її викрили, налякали і засоромили. Надалі крізь її сон про­йшла тема сорому та оголеності завдяки ідеям інших учасників групового процесу.

5. Комунікативна функція сновидінь у групах

Згідно із Фуксом (Foulkes, 1957, нім. 19926, с. 167), «у груповій аналі­тичній групі комунікація просувається від раннього первинного рівня до арти-кульованих форм свідомого висловлення... Терапевтична група утворює спільну сферу, у якій беруть участь усі члени і де вони можуть навчитися розуміти один одного. Завдяки цьому процесу члени групи починають розуміти мову симптомів, символів і снів так само, як мову слів... Цей процес комунікації має багато спільного з усвідомленням несвідомого і взагалі з концепціями несвідо­мого, передсвідомого і свідомого у топографічному та динамічному розумінні».

Виходячи із цих формулювань, стає дивним, що Фукс так мало цінує мож­ливість використовувати сни в їхній особливій функції моста до несвідомого та витісненого і у своїй метафорі епідемії побоюється переповнення групового процесу регресивним матеріалом.

Однак зі сказаного вище випливає, що учасники групи можуть спробувати за допомогою сну привнести у групу позначені страхом конфлікти або травма­тичні аспекти. Тоді функція групи знаходитиметься на рівні самооб'єкта, який «інтрапсихічно переживається так, ніби у стосунках він виконує функції про­будження, збереження почуття власної гідності або позитивного впливу на них» (Bacal, Newman, 1994, с. 279). У попередньому сні про сором учасниця переда­ла мені та групі своє бажання отримати емоційну підтримку на тлі ще не усві­домленого на той час перенесення батьків, які її засоромили. Таким чином, сон інсценізував, згідно із Ментцосом (Mentzos, 1995), драматичну сцену зі схода-

Значення снів у груповому аналізі 203

ми, де зображені я і сновидиця. Особлива форма комунікації завдяки сну сто­сується, таким чином, і несвідомого, і передсвідомого матеріалу, який, хоч до того моменту і був ефективний — учасниця раніше не була активною в групі, самою^'новидицею не міг свідомо згадатися (порівн.: Deserno, 1999). При цьо­му подальший перебіг показав також, що йшлося і про індивідуальний сон, і про груповий, коли інші учасники у подальшому груповому процесі змогли підхопити тему сорому та осоромлення у своїх власних контекстах.

6. Про практику тлумачення групових сновидінь

Робота зі снами у групах досить по-різному застосовується відповідно до теоретичних напрямків окремих шкіл. Хоча на можливість розвитку власного групового аналітичного методу опрацювання снів вказує концепція групового сну, яка виходить із того, що один учасник групи, так би мовити, бачить сон як частину замість цілого (pars pro toto), згадує і розповідає про нього. Поділ на сновидіння, згадування і розповідь, здійснений Мозером і фон Цеппеліном (Moser, v. Zeppelin, 1996), вказує на процес стосунків між сновидцем і одержу­вачем снів, на імпліцитну зміну суб'єктивного досвіду в інтерсуб'єктивний із аспектами перенесення та опору. Розказаний у групі сон створює можливість для мультиперсональних асоціацій і ампліфікацій, коли одержувачі, до яких належить і ведучий групи, приймають у собі сон як об'єкт, щоб у сновидній «reverie« (задумливості), за Біоном (Віоп, 1962, с. 18), поєднати його із влас­ними внутрішніми об'єктами як резонанс сну: «Ідея, яка стоїть за концепцією резонансу, полягає у тому, що індивід, залежний від іншого та від його комуні­кації поведінкою та словами, намагається несвідомо та інстинктивно відповісти у тому ж напрямку... Це так, ніби, вдаривши по одній струні або взявши певний тон, можна викликати специфічний резонанс у приймаючого індивіда, реципієн­та» (Foulkes, 1992, с. 31).

Якщо перенести припущення Паули Гайманн (Paula Heimann, 1950), що «Не­свідоме аналітика розуміє несвідоме пацієнта» на несвідоме учасників групи, то, за результатами семінару зі сновидінь (Morgenthaler, 1964), група може не лише осягнути душевний стан сновидця, а й доповнити власним відповідним ста­ном і образами, які були цим викликані. За словами Д. Метцера: «Коли я слу­хав про Ваш сон, я бачив сон» (D. Metzer 1984, с. 107) — те саме переживає і група, яка сприймає сон. І ці фантазії мають індивідуальне забарвлення: «Одна розповідь про сон викликає у слухачів» (до яких належить і той, хто розпові­дає сон) «образи та афективну настроєність. Із розповіді не завжди можна зро­зуміти, як виглядають ці образи сновидця, наскільки вони відхиляються від образу слухача» (Moser, von Zeppelin, 1996, с. 12). Але саме завдяки тому, що вони різняться, може стати ефективним той асоціативний і ампліфікований

204

Юліане Ефа ван Вік

модус, який Ґрінсон описав у межах індивідуальної аналітичної ситуації. «Його асоціації (аналітика) повинні настільки пройматись емпатією, ніби він поділяє життя (пацієнта)» (Greenson, 1970, с. 160).

Заключні зауваження

Функція втілення бажання, яку виконує сон, від часу першого системного опису Фройдом (1900, 1933) зазнала розширення свого значення, завдяки чому сон отримав важливу ключову позицію і в рамках групової аналітичної те­рапії. Особливо це стосується маніфестаційного сну, якому надається значен­ня своєрідної уяви та образної метафори щодо творчих аспектів, пов'язаних із психологією самості, вирішенням проблем та обробкою інформації. Окрім того, дослідження серій снів указує на процес розвитку й індивідуалізації, який сво­го часу пізнавав іще Юнґ. І хоча цей процес досліджували лише в індивіду­альній аналітичній терапії, він промовисто довів своє значення для розвитку групових процесів. Дослідницька діяльність, яка полягає у веденні протоколів снів у рамках індивідуальних аналітичних процесів, може представляти у цьо­му аспекті цікаву дослідницьку перспективу і для процесуального групового дослідження.

На цьому тлі позиція Фукса «Сни є комунікацією» отримує диференційо­ваний функціональний опис. Адже група із її багатобічними асоціаціями, рівня­ми регресії та різноманітною здатністю до резонансу та віддзеркалення може зробити значний внесок в опрацювання снів. Так, після тривалого періоду стри­маного поводження зі снами у групах групові аналітики починають знову і зно­ву відкривати цінність снів, усвідомлюючи, що «розповіді про сни і робота над снами у груповому процесі можуть завоювати важливе, фундаментальне для групового процесу значення» (Brandes 2001, с. 169).

Проте ця можливість також залежить від позиції ведучого групи, бо його ставлення до снів вирішує, чи знайдуть учасники так званий «простір снови­дінь» — «dream space« (Khan, 1981) для своїх снів. У роботі над снами група може перейти від первинних процесуальних до вторинних процесуальних уста­новок, як це робить матір зі своїм немовлям. Вона може сприймати сни пер­винно процесуально у вирішеній «reverie» (задумливості) і на вищому рівні відкрити та розвинути свою компетенцію інтерпретацій. У цьому розумінні роз­повідь та опрацювання снів у групі сприяє і розвитку автономії окремих учас­ників, і груповій когезії.

Груповий аналіз із літніми людьми

Альфред Пріц

1. Вступ

Психотерапія, а також психоаналітична психотерапія літніх людей у німець­кому мовному просторі від часу основних публікацій Г. Радебольда (Н. Radebold, 1991), P. Д. Гірша (R. D. Hirsch, 1997) і Ґ. Гойфта (G. Heuft, 1993) стоїть поза всяким сумнівом. Якщо до 80-х років минулого століття серед фахівців існував скепсис стосовно терапевтичних успіхів у лікуванні літніх людей, то тепер психотерапія старих людей переживає до певної міри бум. І справді, симптоми насамперед у сфері неврозів, психосоматозів і життєвих криз у старих людей не лише численні кількісно, а й особливо доступні психо­терапевтичному лікуванню якісно (Pritz, 1976-1983). Відповідно результати є задовільними.

2. Чи груповий аналіз придатний для лікування літніх людей?

Груповий психоаналіз як специфічна модальність у лікуванні старих лю­дей спонукає до роздумів стосовно придатності цього методу. Штроцка та інші (Strotzka, 1972) свого часу вважали, що для старих людей необхідно застосовувати переважно навіювання і гіпноз, оскільки відновлення та інте­грація (restitutio ad integrum) методом роз'яснення більше не можливі. З ог­ляду на специфіку клінічного матеріалу, який узагалі допускає такий досвід, мій досвід показує, що груповий психоаналітичний підхід для літніх людей може бути цілком корисним, якщо задано певні параметри. Звичайно, необхід­на когнітивна робота пацієнтів, як і готовність працювати над своїми внутріш­німи конфліктами. Перенесення, контр-перенесення та опір як центральні пси­хоаналітичні підходи у лікуванні мають центральне значення й у груповому психоаналізі старих людей. Як виглядає перенесення? У жодному випадку аналітик не може бути батьківською фігурою перенесення. Перенесення відбу­ваються також у напрямку син/донька або, з огляду на однаковий віковий досвід, у позиції брата/сестри. Для групового психоаналітика важливо зро­зуміти, у якій позиції він сприймається членами групи. У старих людей є важ­ливий елемент: поряд із невротичними колізіями вони мають удосталь жит­тєвого досвіду, з якого можна повчитись. Це робить груповий психоаналіз літніх людей плідним для ведучих групи. Цим визначається контр-перенесен­ня, але ставлення до старіння повинно рефлектуватись: надто часто міфи

206 Альфред Прій

дитинства про старіння недостатньо опрацьовані. Через те відбуваються ко­ливання між прославлянням старіння як вершини мудрості, з одного боку, і поглядом на старіння як занепаду фізичної та духовної спроможності — з іншого. Необхідне диференційоване ставлення до різноскладовості та різно-сторонності старіння, якщо ми хочемо віддати належне різноманітній про­блематиці.

Чи можуть літні люди розвивати у собі неврози перенесення? Відповідь на це запитання є чіткою і однозначною: так. Якщо Фройд говорить, що не­свідоме не знає жодного часу, то цей вислів слід доповнити: «Несвідоме та­кож не знає старіння». Основні імпульсивні бажання зберігаються, навіть якщо можуть трансформуватись. Значення латерального перенесення (Роиікез, 1948) особливим чином наявне у старих учасників груп: саме у такій групі особливо виразним є досвід спільної долі, який уможливлює взаємне розу­міння, що не завжди зустрічається у групах молодших людей. Часто сюди належить гумор як елегантна форма захисту, що дозволяє відповідно опра­цьовувати удари долі.

Слід зазначити особливу дисципліну у таких групах, не в останню чергу через те, що учасники вислуховують одні одних чуйно — саме цього їм бракує в «нормальному» житті. Скарга тут часто є звинуваченням нечуйним дітям, агресивним сусідам і нестерпним установам.

3. Питання терапевтичної техніки

Кожне групове терапевтичне лікування є виключно індивідуальним проце­сом: і ведучий/ведуча групи, і учасники групи є індивідуальними особами з інди­відуальними слабкостями та можливостями. Ці слабкості та можливості необхідно враховувати. Існують ведучі групи, які відповідно до їхнього темпе­раменту активніше втручаються у груповий процес, є і такі, що надають пере­вагу веденню групи на дистанції. Вирішальним є розуміння групової динаміки та динаміки окремих учасників групи. Якщо йдеться про закриті групи, то ди­наміка відбувається по-іншому, ніж у відкритих групах чи напіввідкритих. Те­рапевтична техніка не повинна суттєво відрізнятись від ведення інших груп, але мусить орієнтуватись на специфіку літніх людей.

Простий приклад: багато старих учасників групи не дочувають. Тут по­трібен гучний голос і готовність при необхідності навіть повторити інтервен­цію. Слід врахувати особливості старого віку, як це буде описано нижче. Утім, позитивне ставлення до літніх людей як основна терапевтична позиція є вкрай необхідним.

Груповий аналіз із літніми людьми 207

4. Покази

Покази до участі в терапевтичній групі широко розподілені (Pritz, 1990). Існують обслуговуючі групи для душевно важкохворих, наприклад, для пацієнтів із деменцією. Ми маємо позитивний досвід щодо настрою, який може бути створений цими групами. Звичайно, їхні терапевтичні цілі обмежені з огляду на можливості пацієнтів змінюватися.

Для пацієнтів, чия соціальна та духовна компетентність не обмежена яки­мось особливим чином, цілком показано групове аналітичне лікування, неза­лежно від рівня освіти. Але при цьому необхідно враховувати особисті пара­метри: існує чимало пацієнтів, які з почуття сорому відмовляються від участі у групі. Вони бояться осоромитися, відтак участь протипоказана. Уявлення про свої особливі страждання, розуміння яких недоступні для інших, окрім аналітика, також може стати перешкодою для участі у групі. Вік у жодному випадку не може стати перешкодою (мій найстаріший пацієнт мав 85 років), якщо збережено певну мобільність. Іноді, особливо у стаціонарному сеттінґу, необхідно, аби ведучий групи за допомогою асистентів забирав пацієнтів із їхньо­го відділення чи кімнати. Фізична інвалідність не може бути причиною для виключення з групи. Композиція групи, як і в інших групах, повинна відповідати можливостям, спільним полям переживання за межами групи. Стосовно діагнос­тичних критеріїв (ICD-10 чи DSM-III) діє те саме правило, що і для груп молод­ших людей: не один лише симптом вирішує, а й особистість — як вона поводить­ся із симптомом — і чи можливий доступ для розуміння.

5. Визнання старіння

Багатьом людям важко усвідомити факт старіння. Досвід фізичних змін, утрати привабливості та пружності болючий для багатьох.

Відповідно до цього багато літніх і старих людей перебувають у поганому настрої, особливо коли помічають, що із виходом на пенсію втрачають про­фесійні контакти, потрапляють у небезпеку усамітнення. «Старіти не важко, але дуже важко бути старим», — це вислів, із яким можуть погодитися чима­ло літніх людей. Проте старість має не лише негативні властивості. Наприк­лад, життєвий досвід, можливість дистанціюватись і спокій часто оцінюються позитивно. Пацієнти, які беруть участь у психотерапії, страждають від бага­тьох конфліктів і невротичних ускладнень, які з віком можуть загострюва­тись. Часто порушені стосунки із дітьми, але й стосунки із собою піддаються перегляду, який не завжди виявляється позитивним. Терапевтичною метою повин­но стати усвідомлення старості як процесу, який, хоч і задається долею, усе ж залишає простір для рішення і тим зміцнює почуття індивідуальної свободи.

208 Альфред Прій

6. Збереження свободи/страждання від багатьох хвороб

Метою ведучого групи повинно бути стимулювання та підтримка терапев­тичної якості групи як такої. Саме на початку групи, а також час від часу учасники групи звертаються до ведучого як до лікарського авторитета (навіть якщо ведучий групи не лікар), аби отримати відповідну медичну пораду. Зви­чайно, ведучому групи приписуються магічні сили. Доречно відмовитися від ролі всезнайка. Для цього потрібна особлива делікатність, бо чимало хто звик до лікарського трактування, а це веде до «здитиніння» пацієнта. Саме питання про відмінність досвіду у медичній системі часто викликає гарячі дебати про її смисл і нісенітницю, і це має взаємний просвітницький характер. Збереження здоров'я чи досвід того, що кожен чоловік і кожна жінка страждають від подагри та інших хвороб, іноді від смертельних захворювань (як-от рак), ста­ють джерелом обміну досвідом і досвіду універсальності страждання. Хоча оцінку хвороби і можливостей лікування здійснюють тверезо, такий досвід допомагає.

Страждання від багатьох хвороб є багатоманітним: дехто страждає від невротичних симптомів, натомість інші мають органічні страждання. Для роз'яснення важливо простежити ці страждання в минулому і зрозуміти у контексті життя. Водночас необхідно розглянути терапевтичні заходи, які існують понад десятиліття чи від дитинства. Повинен опрацьовуватись страх, що виникає при діагнозі важких захворювань, про які пацієнтам відомо, що вони можуть призвести до смерті. Навіть група старих людей через захист надто легко обходить це питання. Цей страх жодним чином не відрізняється від переживання страху молодшими людьми. Старші знають про короткий відрізок життя і поки більш-менш здорові хочуть жити, як і молодші. Лише коли страждання зростає, перспективи видужання зменшуються, починаєть­ся зустріч із смертю.

7. Втрата рідних

Чимало членів групи пережили смерть чоловіка, дружини і навіть своїх дітей. В аналітичних групах ця тематика може добре опрацьовуватись, бо тут особливо чітко проявляється універсальність страждання, а також досвід того, що жалоба не мусить тривати все життя і має свій кінець. Тут учасники групи стають моделлю один для одного. Іноді смерть близьких викликає більший страх, аніж власна смерть. Особливо, коли діти вмирають раніше. Це стає при­чиною безмежного суму. Найбільш доречною тут буде чуйність. Повторення розповідей про померлого часто приносить велике полегшення пацієнту.

Груповий аналіз із літніми людьми 209

8. Самотність

Самотність може довести до смерті: люди, які не можуть зберегти жод­ного задовільного контакту, часто схильні до депресивних настроїв, почуття непотрібності, мають фантазії про самогубство. На жаль, час від часу трапля­ються суїциди. Терапевтична група — це антисуїцидне лікування. Терапевтичні групи можуть зменшити почуття самотності, дати новий сенс життю і знову збільшити радіус стосунків. Відповідь на запитання, чи пацієнти повинні або можуть зустрічатися за межами групової аналітичної сесії, саме для цих пацієнтів мусить бути ствердною. Можливо, вони зрозуміли би обмеження на груповий процес, але були би позбавлені простору для експериментування. Ведучий групи повинен дати цій тематиці стосунків самій пожвавитись на гру­повій сесії, якщо учасники групи не можуть чи не хочуть про це говорити.

9. Зміна місця проживання: переїзд до будинку для старих та інвалідів, у лікарню

Здебільшого старі люди бажають жити вдома, поки це можливо. Але ре­альність є такою, особливо у місті, що чимало літніх людей живуть або зму­шені жити у будинку для старих, інвалідів чи тимчасово у лікарні. Крок до переїзду часто пов'язаний із великими страхами, бо разом із цим може розпо­чатися непевне життя: чи у будинку для старих мене сприймуть, чи вийду я з лікарні живим — саме так формулюються страхи. У групі ці страхи можуть артикулюватись. Переважно вже є хтось, хто переживав схоже і може про це розповісти. Пропозиція провідати хворих для багатьох стає опорою у важку хвилину. Тут доречним є опрацювання конкретних побоювань.

10. Конфлікти у будинку для старих людей

Будинки для старих людей через свою структуру, в якій згуртовуються сотні літніх людей, звичайно, стають місцем численних міжособистісних конфліктів: усі пристрасті людини можуть і повинні, на жаль, переживатися знову. Вони часто є предметом обговорення в аналітичних групах. Урегулю­вання конфлікту належить до шляхетних завдань терапевтичної групи.

11. Наближення життєвого кінця

Для багатьох літніх людей великою полегкістю є можливість поговорити про наближення кінця життя. Часто у сім'ї до цього немає готовності, бо діти

210 Альфред Пріц

чи партнер зі страху та неправильно зрозумілої поваги напружено уникають цієї теми. До того ж, у суспільстві існує табу на обговорення смерті та вмиран­ня. На щастя, з огляду на допомогу перед смертю та кращий догляд за вмира­ючим ставлення поступово змінюється, і це передусім стосується ефективно­го знеболюючого лікування.

У групах учасники зазвичай раді, коли обговорюється тема «вмирання». Обмін досвіду про укладення заповіту, про вид лікування перед процесом уми­рання та проведення похорону багатьма учасниками групи сприймається як велике полегшення. Це вимагає від ведучого групи, який переважно є молод­шого віку, певної готовності, водночас є повчальною моделлю. У будь-якому випадку цієї теми не варто уникати.

Старі люди, хоч і зберігають усі пристрасті молодих людей у собі, усе ж мають у своєму розпорядженні багатший життєвий досвід — необхідно його активізувати і вчитись один від одного.

Груповий аналіз у місцях позбавлення волі

Ефа Кучера, Зузанне Ойллєр-Герц Вступ

Ця стаття змальовує досвід однорічної психоаналітичної групової терапії у в'язниці злочинців із психічними відхиленнями. Наскільки цікавою і водно­час важкою була ця робота, ми змогли ще раз відчути під час написання цієї статті: знову довелося мати справу з важкозрозумілою підвідомчою бюрок­ратією в'язниці, зі спробами маніпуляцій усякого роду і насамперед із нашими власними, амбівалентними почуттями.

Що стосувалося самої в'язниці, то за неї відповідали відразу два відом­ства: міністерство юстиції — за керування та адміністративне управління, і міністерство науки — за психіатрію. Наша пропозиція групового психоаналізу відбулась саме у переламний час. Чимало в'язнів уже мали досвід індивіду­альної терапії, однак після зміни керівництва, спричиненого вбивством (один із колишніх в'язнів, відбувши термін покарання, заколов тринадцятирічного сина своєї співмешканки), акцент був, очевидно, зроблений на методи групової те­рапії.

У будь-якому випадку робота відбувалася майже винятково за американсь­кою моделлю «Relapse Prevention Program* — програмою запобігання рециди­вів, яка орієнтується на поведінкову терапію. Окрім того, були запропоновані техніки релаксації та соціальний тренінг. Наша група залишилася цього року єдиною психоаналітично орієнтованою і часто порівнювалася в'язнями та пси­хіатрами із проектами, які проходили паралельно, не на нашу користь.

1. Клієнти

Убивці, педофіли, ґвалтівники, грабіжники, аферисти та палії брали участь у нашій групі. Маючи доступ до документації в'язниці, ми знали історію життя в'язнів і з перших інтерв'ю, і від психіатричних експертів і поліції.

Наші клієнти походили переважно з деструктивних сімей і виявляли більш-менш важкі розлади особистості. Найчіткіше це було видно з відсутної здат­ності налагоджувати стосунки з іншими.

Група розкололася на «боязких-депресивних» і «злих-недовірливих» учас­ників. Афекти, звичайно, зрозумілі із ситуації у в'язниці, хоч і сама установа була певною мірою причиною параної: усе, що відбувалося у групі, могло мати безпосередні наслідки. Часто можна було простежити депресії, які проявля-

212 Ефа Кучера, Зузанне Оиллєр-Герц

лись лише у прихованій формі: наших клієнтів «затримали» згідно з парагра­фом 21 Кримінального кодексу про так звані «превентивні заходи», відтак їхнє звільнення залежало від суддів і психіатрів. Отже, вони не тільки відбували покарання, а й не знали, коли і чи взагалі їх випустять. Безвихідь такої ситуації більшість людей, мабуть, загнала б у важку депресію і навіяла би думки про самогубство.

2. Сеттінґ

Група, яку ми — дві жінки — вели в цій чоловічій в'язниці, відбувалась раз на тиждень у приміщенні поблизу амбулаторного відділення для хворих. Кількість учасників коливалася від двох до дванадцяти.

На вході у заклад ми повинні були віддавати мобільні телефони і значною мірою забути про свої попередні уявлення про груповий терапевтичний сеттінґ. Тут не було ані добровільності, ані анонімності. Для першого інтерв'ю в'язнів відбирала лікар-психіатр. За її побажанням треба було підписати «терапев­тичні угоди», які зобов'язували до регулярної участі. На першу сесію троє з шести учасників не прийшли і з'явилися тільки з протесту. їм погрожували, як вони повідомили, переведенням у непсихіатричний заклад.

Сеттінґ у в'язниці, визначений сторонніми, викликав, без сумніву, низько-пороговий емоційний стан альянсу з учасниками групи. Нас усіх закривали у приміщенні і наприкінці сесії ми повинні були чекати появи «ключника» — чи то охоронця, чи то терапевта в'язниці, чи то медсестри.

Уже на першу сесію увірвався охоронець із запитанням, чи ми викликали тривогу. Один в'язень із терапевтичним досвідом прокоментував цю сцену як «інсценування». Насправді нам ніхто не показував кнопку тривоги. Не знати, чи цей інцидент був помилкою, чи простою демонстрацією влади. Так само, як і те, кого могла стосуватись ця демонстрація влади: в'язнів чи нас, тера­певтів.

Брак прозорості був незмінним на сеттінґу в'язниці. Інколи в'язні не при­ходили, а потім пояснювали це тим, що охорона нібито забула привести їх. Інколи у групу вливались нові учасники: терапевт в'язниці просто присилав їх, не повідомляючи нас про це заздалегідь. Інколи в'язні обґрунтовували свою відсутність роботою або візитом до них. Установити, хто, де і як тут діяв, було майже неможливо. Урешті-решт, лише в особливих випадках ми намага­лися довідатись про правду цих повідомлень і застосовували її передусім як терапевтичний матеріал.

Груповий аналіз у місцях позбавлення волі 213

3. Груповий процес

«Спійманий на ласо», «ведений на повідку» — такими словами члени групи висловлювали свій протест на першій сесії. Вони почувалися так, ніби їх по­клали на лопатки, обурювались терапевтичним «примусовим щастям» і глузу­вали з нас як про модне явище установи, яке «приходить і відходить». Однак у цей настрій безсилля і злості додавалися також фантазії про гармонію та ба­жання взаємної опіки: один учасник, який на сесії їв яблуко, на наступну сесію хотів принести два десятки яблук. Наприкінці першої сесії ми домовилися про таке: «Такою, як група є тепер, вона повинна залишатися і надалі». Супереч­ливі тенденції визначали груповий процес і в наступні місяці: з одного боку, учасники всіляко намагались переконати нас у тому, наскільки нестерпною була їхня ситуація, з іншого — група постійно знецінювалась як позбавлена сенсу та повністю непотрібна.

Учасники оживали передусім тоді, коли йшлось про несправедливість та інтриги у буднях в'язниці, непередбачуваність системи і вже згадуваного пара­графу 21. Із певною зверхністю, інколи навіть гордістю, вони розповідали про репресії та жахіття життя в установі. Чи ми знали, що відбувалося у «виправ­ній камері»? Чи здогадувались ми, що означає гуркіт поверхом вище: що там нагорі охоронці тренувалися, як палицею вгамувати в'язня? Чи знали ми про неуцтво експертів, які виносили вирок уже за декілька хвилин? Чи знали ми взагалі, що це означає — сидіти у в'язниці?

У цьому контексті постійно виникала тема самогубства. Вони спокійно розповідали про в'язнів, які «підвісилися маятником», тобто вкоротили собі віку повішанням.

Якось один член групи описав смерть висловом «отримати фрак». Раніше, як нам пояснили, в'язнів ховали в костюмі. Лише у поховальному вбранні (та­кою була фантазія групи) для них робилося дещо таке, що ніби повертало їм частку їхньої гідності.

Ми пояснювали цей вступ у життя установи, до якого належало також заняття з відповідного «портового» жаргону, як своєрідний тест: скільки ми — «пані ззовні» — могли витримати те, що дозволяла спільна мова, і — не в останню чергу — скільки ми могли зробити зі своєї вищої позиції для окремих учасників. Постійно виникала фантазія, що у нас ніби є добрі зв'язки з міністер­ством юстиції, а отже — і можливість усунути порушення або, ще краще, при­швидшити звільнення окремих клієнтів.

Наскільки настирливою, а інколи навіть агресивною була ця позиція очі­кування, стало видно на прикладі одного учасника, який щоразу сильніше ви­магав відповіді на запитання: «Чи думаєте ви інколи про мене під час вечері?»

Поряд із позицією очікування простежувалось постійне розчарування. Учасники почувалися «нашвидкуруч зібраною купою». Вони скаржились на

214 Ефа Кучера, Зузанне Ойллєр-Герц

нашу слабкість, некомпетентність, безвідповідальність і вимагали простих, чітко структурованих стосунків.

Зробити перерву, аби попалити, випити кави, почитати «Гамлета», поспати чи помедитувати, — це були лише деякі пропозиції для проведення сесії, яка б не змушувала так сильно перейматися своїми почуттями. Неодноразово вини­кала фантазія, якби ж ото всі учасники скоїли однаковий злочин, тоді можна було би по-справжньому спілкуватися і розуміти один одного.

Неспроможність учасників зробити з групи щось конструктивне часто ви­ливалася в руйнівні імпульси: «Що ми тут робимо?» — лунало це так, і — «Усе лайно!» Інколи групу уявляли у вигляді небезпечної ями, у яку можна беззахисно впасти.

Страхи, а ще й сильні бажання щодо нас, ведучих групи, мали багато граней. Вони отримали унаочнення в образі одного члена групи, який порівняв нашу те­рапевтичну роботу із втручанням США у війну в Косово. Наскільки ми були могутніми? Чи ми були у змові з керівництвом установи, а якщо так — то з ким конкретно у цій сварливій купі? Чи ми були наприкінці такими ж безпомічними, як і самі в'язні? Чи ми хотіли використати їх тільки для заробляння грошей?

Без нашого (ведучих групи) захисту учасники почувалися все ж небезпеч­ними об'єктами, які використовують один одного. їхній гнів постійно був ске­рований на мовчазних учасників, яких або знецінювали як непридатних членів групи, або вважали за шпигунів та побоювались. Дійшло до того, що двоє учас­ників спробували виключити з групи одного з таких мовчунів, однак інші пере­шкодили цьому.

Коли на одну сесію зненацька з'явилися троє нових учасників, яких без попередження привели від терапевта в'язниці, фантазії про суперництво та по­мсту сягнули апогею. Один із новачків провокаційно відхилився на спинці крісла і вирішив, що тепер він «оцінюватиме» групу саме «так, як авто під час його купівлі». Реакції на це сягнули від фантазії поставити у приміщенні перекриття між поверхами до того, аби підірвати весь будинок.

Той учасник, який завжди запитував, чи думають про нього ведучі групи, зненацька розповів про те, «чого ніколи не було в його особистій справі», а саме «про дим від пороху та запах крові» після його злочину. У його фантазії на одній із наступних сесій він розстрілював усю групу пістолетом 48 калібру.

Водночас у групі були моменти надії та взаєморозуміння. Відповідно до важкої ситуації в установі виринали спогади про образи з дитинства. Учасники групи виявили чимало спільного у своєму минулому: п'яні, жорстокі або відсутні батьки, неспроможні, депресивні та слабкі матері. Вони відчували себе нелюбими та обділеними. Один учасник описував, як батько годинами тримав його зачиненим у підвалі, а матір, яка хотіла його визволити, не знайшла ключ. Наша інтерпретація, яка стосувалась нашого «стану без ключа» в установі, відразу знайшла позитивний відгук.

Груповий аналіз у місцях позбавлення волі 215

Інший учасник розповів про свого молодшого брата, якого він, на його думку, «послав на смерть». Замість того, аби самому збігати за цигарками для вітчима, він умовив зробити це свого брата, а його переїхав автомобіль. На таких сесіях виникало почуття близькості, можна було говорити про вину та відповідальність. Один член групи із запеклих «мовчунів», якого засу­дили за декілька спроб зґвалтування, висловив якось сподівання, що його жертви, можливо, уже пробачили йому. Декілька учасників запитували себе: як почувалися після скоєного члени їхніх сімей і як вони тепер жи­вуть із цим?

Сам злочин обходили боком, часто йшлося про теми зневаги та сорому. Один учасник розповів, що раніше на дверях кожної камери була табличка з описом злочину в'язня. Група обурилася такою формою етикетування. І вона також захищалася від нас, ведучих групи, які — за бажанням керівництва установи — постійно нав'язували теми злочину. Образ таблички на дверях камери ніби сигналізував нам: «Ці двері зачинені». Тему знову порушили через декілька сесій, коли йшлося про брудну білизну в установі, про плями крові та сперми на рушниках, які міг кожен побачити у пральні, плями, які не змивалися. І тоді двоє з учасників змогли заговорити про свій злочин. Вони переживали це ніби окремо від себе. «Я втратив глузд», — сказав один засуджений за вбивство, а інший ґвалтівник описав свій стан так: «У моїй голові вибухнула чорна діра». Позаяк група була обмежена одним роком роботи, ми відмовилися від її поповнення, коли одного члена групи переводили в іншу установу або він не міг приходити з інших причин. Постійно редукована купка учасників почувалася покинутою напризволяще тими, хто про­сто «чкурнув». Із тією ж інтенсивністю, що й на перших сесіях, учасники почали нарікати на психіатрів установи. «Як хижаки йдуть вони поверхами, висмикують окремих в'язнів і ніби підтримують їх, хоча весь організм залишається ураженим і пораненим», — так скаржився один в'язень. Розчарування нами, ведучими групи, висловлювалося більш стримано: вони ж бо, учасники, розповіли нам про всі неподобства, а ми нічого з цим не зробили.

На одній із останніх сесій група складалася тільки з двох учасників і нас, ведучих. «Можна подумати, — сказав один в'язень, — що ми підемо разом». Образ, у якому водночас знайшли своє вираження туга за сексуальністю, сто­сунками та свободою.

4. Контр-перенесення

Контр-перенесення у в'язниці є безмежним полем. Контр-перенесення сто­суються і самої групи, й установи, і деяких осіб — керівників установи, тера­певтів, охоронців. Існує небезпека, що при цьому щось змішається.

Наші фантазії розпочалися ще задовго до першої групової сесії. Як і більшість

216 Ефа Кучера, Зузанне Ойллєр-Герц

людей, ми ніколи не мали справу із злочинцями, які скоїли тяжкі злочини. У нас була цікавість, ми боялись, ми почувалися особливими — як жінки, які на щось відважуються.

Що ж до наших страхів, то вже після перших сесій вони ніби розвіялися. Ми сиділи навпроти чоловіків, які справляли враження і впертих, і безпорад­них, які навіть не могли висловити словами свої проблеми і які, незважаючи на декілька сильних вибухів, ніколи не видавались особливо небезпечними.

Те, що страх усе ж був, відображалось у декількох неспокійних ночах перед сесіями, а найвиразнішим він став тоді, коли нам почали допікати анонім­ними телефонними дзвінками. У нас відразу виникло припущення, що це пов'я­зано з в'язницею.

Від самого початку учасники групи дали нам зрозуміти, що ми потрібні їм або терміново, або взагалі не потрібні. Один в'язень хотів проводити з нами індивідуальну терапію, навіть у крайньому випадку робити це з адвокатом. Інший забажав собі щось на кшталт амбулаторного лікування, ми завжди повинні були бути на місті тоді, коли йому було погано, навіть уночі.

Звичайно, такі бажання таїли в собі якусь вимогу і загрозу: велику кількість прямих запитань про наше особисте життя ми сприймали як передусім пору­шення меж та агресію.

Водночас група постійно давала нам відчути, що ми не «достатньо добрі», не задовольняємо її. Учасники сумнівались у нашому професіоналізмі, заки­дали, що ми ведемо групу занадто примітивно і не достатньо строго караємо за порушення групових правил. Ми повинні були би задавати такі теми, які змуси­ли би нарешті говорити тих учасників, які мовчать, і взагалі, більше стежити за порядком. Строгість і безжалісність окремих членів групи щодо нас та інших учасників дозволяли нам припустити, наскільки жорстоко та безжалісно по­водились із цими чоловіками.

Часто розповіді про будні в'язнів викликали в нас свого роду ефект всмок­тування, ми повинні були боротись із тим, щоб не ідентифікувати себе надто сильно з їхнім безсиллям і безпомічністю. Інколи ми почувалися м'ячиком у боротьбі за владу в установі, ми також відчули на собі свавілля тотальної установи під назвою «в'язниця».

Безконечні повторення на сесіях, однаковий основний тон скарг — усе це ніби огортало нас туманом. Ми почувалися виснаженими і під час обговорення після сесій намагались реконструювати груповий процес. Проте для нас були і позитивні моменти — коли завдяки якійсь інтерпретації досягали ясності, коли нам удавалося зробити зрозумілими внутрішні процеси. У групі це інколи зна­ходило вихід через сміх, що приносив полегшення.

Груповий аналіз у місцях позбавлення волі 217

Підсумки

Відбування покарання та превентивні заходи належать, очевидно, до най­важчих галузей застосування групової терапії — чи це психоаналіз, чи інший напрямок. Основна проблема:

Відсутні захисні рамки: будь-який вислів учасника може мати реальні наслідки. Хоча ми від самого початку з'ясували, що про груповий процес вес­тимуть лише анонімний тематичний протокол, недовіра і страх були виправ­даними. В установі, у якій, за словами в'язнів, досі панує свого роду капо-система¹, кожен може багато чого втратити.

Груповий процес проходив подібно до інших груп, тільки тиск страждань був помітно сильнішим.

Часто здавалось, що складний рефлектуючий світ психології переобтя­жував членів групи. Звикнувши до твердих правил системи покарання, вони хотіли, аби групу вели так само жорстко, під гаслом: хто мене утримує під охороною, повинен за мене думати та діяти.

У деяких випадках ми практично нічого не могли змінити з певними учас­никами. Вони проектували всі свої розщеплені деструктивні сили на групу і врешті просто перестали приходити. Інші члени, навпаки, змогли отримати значне полегшення завдяки терапії.

З огляду на проведену терапію, ми вважаємо, що варто відважитися на аналітичну групову терапію у місцях позбавлення волі всупереч наведеним тут утрудненням та обмеженням.

' Капо — це в'язень у нацистських концтаборах, який ставав співробітником керівництва табору і наглядав за іншими в'язнями.

Аналітична групова терапія з узалежненими хворими

Ірмґард Айзенбах-Штанґль Вступ

У нашому промислово розвиненому суспільстві залежність — один із най­поширеніших психічних розладів. Його виявили у XIX столітті. Відкриттю спри­яли нові можливості наукового пізнання, які знайшли своє відображення в ди­ференціації та заснуванні психіатрії та психології. До цього спричинилися та­кож змінені внаслідок індустріалізації та впровадження ринкової економіки умови життя: тверезість стала необхідною умовою для роботи з машинами, а також того, аби бачити перспективи ринку (праці) та виживати завдяки раціо­нальності та гнучкості, що стосувалось і працедавців, і найманих працівників (Ьєуіпє, 1986).

Утворенню залежностей усіх видів сприяли змінені умови виробництва, і це, можливо, також зробило свій внесок до їхнього відкриття. Це можна про­демонструвати на прикладі наркотичних залежностей, якими обмежується ця стаття: наркотики, як і всі алкогольні напої та тютюнові вироби, можна було виробляти та продавати у більших кількостях за більш доступними цінами. З часом розробили нові наркотичні речовини, наприклад, ліки під загальною наз­вою «психофармацевтичні препарати». Нарешті, зростаюча внаслідок індуст­ріалізації мобільність принесла наркотики з інших культур. Завдяки тому, що зілля вживали «чужинці», воно сприймалося як «чуже», а особливе повод­ження з ним набувало нової приваблюючої сили.

Із відкриттям залежності розвинулися відповідні методи її лікування (Вигіап, ЕІ5епЬасЬ-8іап§1, 1980). У будь-якому випадку лікування не було і не залишається єдиним заходом для вирішення індивідуальних і суспільних про­блем, пов'язаних із залежністю. Застосовували різні профілактичні заходи, які у випадку із так званими «нелегальними» наркотиками досі стоять на пер­шому місці відповідно до того, чи йдеться про легальні, а чи про нелегальні засоби залежності (Eisenbach-Stangl, ІЛіІ, 2000). Відповідно до цього лікуван­ня залежності відбувається за різних передумов: узалежнені від нелегальних наркотиків часто потрапляють на лікування, щоб уникнути покарання шляхом позбавлення волі, а узалежнені від легальних наркотиків перебувають під тис­ком неформальних обставин: втрата місця роботи, сім'ї, борги, позбавлення прав водія тощо.

В Австрії, як і в інших промислово розвинених країнах, серед усіх засобів залежності переважають алкогольні напої (ЕІ8ЄпЬасп-8[ап§1, 1993). На друго­му місці — залежності від нікотину, на третьому — залежності від фармацев-

Аналітична групова терапія з узалежненими хворими 219

тичних препаратів. Залежність від нелегальних наркотиків — це категорія, яка об'єднує залежності від великої кількості найрізноманітніших речовин і яка дещо нечітко позначається як наркотична залежність або наркоманія — зу­стрічається найрідше з огляду на інцидентність та превалентність. У більшості випадків ідеться про залежність від опію і про політоксикоманію, а отже — про залежність від декількох наркотиків, легальних і нелегальних.

Від залежності страждають передусім чоловіки. Причину слід шукати у рольових очікуваннях, сформованих у суспільстві, які, з одного боку, дають чоловікам свободу та забезпечують їх необхідними матеріальними засобами, аби прийняти наркотик, а з іншого — змушують їх доводити свою чоловічу сутність шляхом ризикованого поводження з наркотиками — обставини, час­то позначувані як «примус до випивки». Серед жінок переважають лише за­лежності від психофармацевтичних препаратів, тобто від таких наркотиків, які вважають не стільки наркотичними засобами, скільки лікарськими препарата­ми, споживання яких, на противагу іншим наркотикам, відбувається за рецеп­том лікаря і на самоті (ЕІ5епЬасп-8іап§1, 1995).

Нарешті слід згадати, що від залежності найбільше потерпають чоловіки середнього віку, 30-50 років. Це пояснюється тим, що для утворення залеж­ності потрібно чимало років: у випадку з алкоголізом це триває в середньому сім років. При наркотичній залежності тривалість коротша, і це не в останню чергу пояснюється тим, що споживачі наркотиків переважно декласовані, за-непалі у багатьох відношеннях люди, у них залишилось мало психічних, соці­альних і матеріальних ресурсів, мало можливостей для конструктивного по­водження зі собою та довкіллям.

1. Визначення залежності

Визначення залежності змінюється історично і відповідає культурі, у якій вона розвивається. В Австрії, наприклад, у період між світовими війнами «пи­яцтво», як тоді називали алкоголізм, відомі наркологи трактували як хворо­бу моралі або волі (\Vlassak, 1929) і лікували в окремому відділенні психіат­ричної лікарні («лікувальний заклад для питущих»), підпорядкованому в той час соціальній системі, а не психіатрії. Лише у 1953 році лікарняні каси визна­ли алкоголізм хворобою, що уможливило заснування «відкритих закладів» для узалежнених. «Відкриті заклади», на противагу психіатричним установам, не зобов'язані примусово приймати осіб і проводити примусове лікування. Пе­реконання, що алкоголіків можна лікувати без правового примусу, закріпило­ся лише наприкінці 1960-х — на початку 1970-х. Якщо йдеться про нелегальні наркотики, то досі панує думка, що правовий тиск чи примус є необхідним або принаймні допоміжним.

220 Ірміард Айзенбах-Штаніль

На противагу іншим культурам, в Австрії, а також у Німеччині та Швей­царії, традиційно виходять із того, що під залежністю слід розуміти симптом, «в основі якого лежить хвороба, яку не так легко визначити» (Hoff, 1956, с. 351). Відповідно, за залежність відповідає психіатрична система лікування. У США алкоголізм розглядають як sui generis (свого роду) хворобу, яка знач­ною мірою характеризується втратою контролю. Найважливішу (переважно на приватній основі) амбулаторну та стаціонарну форму лікування розробили завдяки групам самодопомоги, які стали відомими у всьому світі: анонімні алкоголіки. У скандинавських країнах алкоголізм розглядають насамперед як соціальну проблему, якою займаються соціальні працівники (Miller, 1986).

Пануюча в німецькомовних країнах думка про залежність як симптом зна­ходить своє вираження у психоаналітичних теоріях залежності: тут відобра­жається також велика кількість психічних проблем, які можуть супроводжу­вати наркотичну залежність. Зіставляючи психоаналітичні теорії алкоголізму, Рост говорить: «Синдром алкоголізму [може] розвиватися на основі різних психічних структур, а також базуватися на різних місцях фіксації у психічно­му розвитку [...]. Бачення індивідуальної патології, яка лежить в основі цього, місце симптому алкоголізму в особистості й у її розвитку є центральними не тільки для розуміння, але і для терапії узалежненого» (1987, с. 23). Буріан спостерігав, що у психоаналітичних теоріях залежності відображається роз­виток психоаналітичної теорії: «Психоаналіз залежності відображає історію психоаналітичних концепцій, зміщення Воно до Я, розвиток Я-психології, теорію об'єктних стосунків, і нарешті, розкриття поняття нарцисизму» (1984, с. 215).

І хоча важко дати єдине визначення «узалежненій особі», більшість пси-хоаналітиків уважає «щонайменше хронічну залежність самобутньою карти­ною хвороби» (Rost, 1987, с. 124). Існує значна одностайність у тому, що йдеться про важкі та ранні розлади. Буріан, наприклад, підсумовує психоана­літичні дані, де видно, що більшість узалежнених зазнали в ранньому ди­тинстві масивних травматизацій і що вони характеризуються «браком внутрішніх структур» (1984, с. 215 і наст.). Рост спостерігає у справжній «алкогольній залежності» і передусім при героїновій залежності недостат­ню інтегративну роботу Я і водночас переважання психосоматичних процесів, автодеструкції та примітивних захисних механізмів (1987, с. 124 і наст.). Гай­не пише: «Узалежнені часто перебувають у полоні особливо насильницьких бажань і фантазій. У результаті цього виникає найважливіший і найзрозумілі-ший мотив уникнення ними афектів» (1990, с. 109).

Гайґль-Еверс (1995) виходить із того, що внутрішні структури узалежне­ного не сягають «триангулярного рівня (едіпального рівня) і застигають на [...] діадних [...] взірцях стосунків». І далі: «Унаслідок недостатньо інтегрованого третього об'єкта та відповідно при відсутній триангуляції внутрішні напружен-

Аналітична групова терапія з узалежненими хворими 221

ня конфліктів не можуть утворюватись: відбувається нестерпне неузгоджен­ня між внутрішніми позиціями, які у типовому випадку роз'єднуються завдяки розщепленню і цим пом'якшуються у своїй нестерпності, а також зміщуються для розвантаження внутрішнього світу в зовнішній світ, у зовнішню реальність, у стосунки до зовнішніх об'єктів (часткових об'єктів) і там інтеракційно опра­цьовуються» (с. 14). В іншому місці Гайґль-Еверс розглядає захист від по­дразнень, який дає наркотик особам із недостатньою, зміщеною назовні внутріш­ньою структурою: «Уживання наркотиків є необхідним [...] у розумінні спроби самозцілитися, щоб не відчувати страждання від нестачі зовнішніх об'єктів, отже — аби не сприймати їхню інакшість» (1993, с. 15).

«Справжні узалежнені» — це особи із найсильнішими і найстійкішими роз­ладами, у лікуванні яких не можна виходити із «зцілення» (Burian, 1984). Зага­лом, залежність можна уявити собі як безперервність (континуум), «найбільш патогенний полюс» якої представляють «хронічні або справжні узалежнені», а найменш хворобливий утворюють ті, що хоч і демонструють поведінку залеж­ності, але їхні психічні структури порушені незначною мірою та непомітно. Якщо в останніх і розвиваються хвороби, то вони насамперед страждають від (фізич­них) захворювань унаслідок надмірного споживання наркотиків.

Ця «безперервність залежності» спонукала велику кількість авторів най­різноманітніших професій, у тому числі й психоаналітиків (порів., напр.: Rost, 1987), до створення типологій. Однак жодна із них досі не знайшла визнання. Залишається зауважити, що більшість типологій виходять із того, що існують змішані форми і що можна спостерігати кар'єри залежності, які рухаються вниз по «безперервності залежності» — у напрямку до найбільш патогенного полюса, і такі, що просуваються вгору по «безперервності залежності» в на­прямку до відносного здоров'я. Однак розвиток рідко йде постійно в одному напрямку: це стає видно, зокрема, завдяки центральному місцю рецидиву, який чимало авторів розглядають як суттєву складову залежності. Щодо терапев­тичної реакції на це, звісно, існують значні відмінності.

Бьолє, Дікман та Елєрс (Bohle, Dieckmann, Ehlers, 1995) пропонують пси­хоаналітичний аспект рецидиву і можливого терапевтичного поводження з ним, який наводимо тут як приклад. Вони пишуть:

«Кожен рецидив звичайно є чимось іншим і означає щось нове на горизонті певної особистості. Ми, психоаналітики, маємо концепції, які допомагають нам упорядкува­ти деякі феномени, знайти взаємозв'язок між ними, життям і стражданням наших пацієнтів. Ми знаємо про архаїчні об'єктні репрезентації і Я-патологію наших пацієнтів із їхньою тонкою, як папір, толерантністю до фрустрації, знаємо про їхнє спотворене сприйняття внаслідок недостатнього диференціювання афектів, інколи можемо опи­сати регресію Я аж до психосоматики, яка передує рецидиву, та все ж під час рецидиву наші пацієнти стають чужими, вражають наше терапевтичне марнославство, дисциплі­нованою та старанною життєвою позицією підривають нашу ідентифікацію, що зроста­ла впродовж самовідданого професійного життя» (с. 160). У випадку рецидиву Бьоле,

222 Ірміард Айзенбах-Штанґль

Дікман та Елєрс пропонують убачати екстатичне переживання, тобто таке, яке, на відміну від здорової людини, не тільки повністю відділене від тверезого переживан­ня, а й містить загрозу внаслідок ригідного розділення. Оскільки тверезі будні в екстатичному переживанні («захоплення, жах») усунені, це призводить до нового досвіду, це завжди є спокусою, особливо для узалежнених, які повинні залишатись тверезими. Терапевт може використовувати рецидив для того, аби звести разом обид­ва дезінтегровані боки («стани») узалежненого: «Метою інтервенцій під час і особ­ливо безпосередньо після рецидиву є значною мірою страх пацієнта перед своїм іншим витісненим аспектом і його специфічний конфлікт між різними субфункціями його Я» (с. 166).

Інший аспект тверезості — а також спокуси знову впасти в рецидив — позначається страхом, який опановує узалежненого, котрий повинен обі­йтися без наркотиків: «Узалежнений, який повинен обійтися без наркотиків, перебуває у стані регресії в масивному страху. Вживання наркотиків по­винне захистити Я не тільки від переповнення внутрішніми подразненнями, а більшою мірою від помітного скорочення чи навіть раптового скасу­вання засобу, аби перешкодити новому прориву старих травматичних конфліктів. Цей процес відповідає «тілесно зумовленим» явищам абс­тиненції, які завжди є комбінацію фізичних і психічних ознак» (Burian, 1993, с. 39).

2. Групи для узалежнених

«Лікування розмовою» («talking сиге») для узалежнених на сеттінґу, який охоплює кількох осіб і виходить за межі діадних стосунків, має стільки ж років, скільки і саме поняття залежності. Іншими словами: групи для узалеж­нених заснували відразу після того, як відкрили залежність. У середині XIX століття заснували так звані «вашингтоніанці» — групи алкоголіків для алкоголіків, які відкрито сповідалися у своїй залежності, в її історії та привсе­людно у письмовій формі зобов'язувалися вести тверезий спосіб життя. Ва-шингтоніанців, які через декілька років після свого заснування розпалися, можна трактувати як попередників анонімних алкоголіків (АА), заснованих у 1935 p., які з того часу постійно зростали й закріпилися в усіх промислово розвинених країнах: кількість їхніх членів налічує близько двох мільйонів (Eisenbach-Stangl, 1993; Makela та інші, 1996).

Отже, це були також узалежнені, які заснували перші групи для узалеж­нених і розвинули власні терапевтичні методи для них. Зазначимо, що АА, які винайшли груповий метод, що згодом розвинувся у школу, побічно перебува­ли під впливом психоаналітичних методів: одним із їхніх засновників був, хоч і на короткий час, пацієнт К. Ґ. Юнґа. Юнґ не міг допомогти йому і порекомен­дував «спіритуальну терапію».

Аналітична групова терапія з узалежненими хворими 223

У Європі, насамперед у німецькомовних країнах, групоподібна терапія уза­лежнених завжди мала центральне значення: тут були, звичайно, професіона­ли — лікарі та психіатри, які запровадили й розвинули цю форму терапії. Заснов­ником і керівником першої австрійської лікарні для питущих був, наприклад, Рудольф Влассак, який одразу ж після її відкриття у 1925 р. за швейцарським зразком заснував для своїх колишніх пацієнтів об'єднання «Майбутнє». Тут хоч і не проводили власне групової роботи, та чільною темою було «спілку­вання» під час розваг і навчання (зокрема «пияцтво»), а колишні пацієнти опі­кувалися актуальними. Власне групову роботу з узалежненими в Австрії запровадили лише на початку 1950-х років. У зв'язку з цим варто згадати (Eisenbach-Stangl, Uhl, 1995) відомого психоаналітика Вільгельма Зольмс-Ре-дельсгайма.

Професійна групова робота з методологічними засадами є майже не­від'ємною складовою стаціонарного та частково стаціонарного лікування узалежнених і часто — складовою посттерапевтичної опіки. Нині навіть пси-хоаналітики, які працюють у психотерапії алкоголізму, розглядають групу як метод вибору (порів. Rost, 1987). У США ця робота відбувається на ме­тодологічних засадах, розроблених передусім АА, у Європі домінують різні психотерапевтичні школи. У суто амбулаторній галузі, навпаки, групова ро­бота з узалежненими не закріпилася. Причини цього найрізноманітніші. З одного боку, узалежнені часто готові до терапії лише тоді, коли є загроза їхньому існуванню, як, наприклад, утрата сім'ї або роботи, або якщо є серй­озні проблеми зі здоров'ям (Fox, 1972). Не в останню чергу можна назвати просту причину, що у винятково амбулаторних умовах важко підібрати го­могенну групу. Подальші виклади про групову аналітичну роботу з узалеж­неними базуються переважно на досвіді з групами, пов'язаному зі стаціонар­ними установами для узалежнених.

3. Груповий психоаналіз із узалежненими хворими

Як і в індивідуальній аналітичній роботі з узалежненими хворими (порівн., напр.: Burian, 1984; Наупе, 1990; Heigl-Evers і Seidler, 1993), у психоаналітичній роботі з узалежненими панує єдина думка про те, що треба модифікувати ана­літичний сеттінґ. Ці модифікації подібні до тих, які пропонують для важких і ранніх розладів. Першочергова мета психоаналітичної групової роботи — підси­лити дефектні Я-структури узалежнених, а також навчити більш свідомому та диференційованому поводженню з афектами. Більшість авторів погоджу­ються із тим, що ведучий групи повинен займати загалом підтримуючу, актив­ну й директивну позицію.

Беттеґі, наприклад, уважає:

224 Ірміард Айзенбах-Штаніль

Стосовно позиції терапевта варто сказати, що у групі узалежнених від алкоголю він ніколи не може поводитися суто психоаналітично-стримано-пасивно, бо узалежнені від алкоголю менш толерантні до фрустрації. З одного боку, вони, у силу своїх нар-цисичних потреб, потребують теплої уваги, з іншого — з огляду на їхню нестабільність, більш послідовного керівництва (порівн.: ВаМ^ау, 1989, с. 4).

У подальшому Беттеґі рекомендує утримувати групу в порівняно малій кількості, вести її якомога довше (за певних обставин — «довічно») і проводи­ти її при можливості «центрованою на групі, а не центрованою на ведучому». Можливу залежність від групи, яка може прийти на зміну залежності від нар­котичних засобів, Беттеґі визнає як необхідну підтримку та «опору»: «Тера­певтична група часто є для токсикоманів єдиним середовищем, яке береже їх від повного (повторного) занурення в порожнечу та відчаю цілковитого без­глуздя» (порів.: Вап^ау, 1966, с. 73).

Підтримуючу функцію терапевта для узалежнених Гайґль-Еверс позна­чає як «допоміжне Я» і методично розвиває далі: «Терапевтичний підхід, який ми пропонуємо для лікування узалежнених із структурними розладами, — це психоаналітичний інтеракційний метод, який орієнтується на інтервенційний прин­цип «відповіді» (1993, с. 22): узалежненому, який страждає від браку «само­ствердження» і від надламаної, суперечливої ідентичності, який практично не зносить критики і намагається захиститися «інтеракційно збудованим опором» від можливого знецінення, терапевт демонструє й інші можливості реагуван­ня. Це відбувається за зразком: «Я б на Вашому місці...» або: «Я б у Вашій ситуації...». Терапевт користується тенденцією узалежненого, ідентифікує себе з ним, однак водночас демонструє йому свою відмінність і при цьому забезпе­чує його альтернативною — диференційною — моделлю, як поводитися з афек-тами. Завдяки такому підходу уникають прямої критики та конфронтації, які в узалежнених легко можуть призвести до розриву терапевтичних стосунків. Для пацієнтів із краще розвиненими Я-функціями, Я-силою та опором («захист від подразнень») Гайґль-Еверс рекомендує «групову терапію на базі глибинної психології» (Heigl-Eveгs, 1986) — метод, який важко застосувати для гомо­генних груп узалежнених, бо вони, як зазначено вище, часто виявляють важкі розлади.

Буріан наголошує на «розрідженні» контр-перенесення на терапевта в гру­пах, що сприяє терапії, і дозволяє йому зайняти більш «толерантну та пермісив-ну позицію, а пацієнту дає змогу модифікувати своє строге Над-Я: «У груповій терапії значно зменшуються амбівалентність і, як наслідок, ворожі та агресивні напруження від контр-перенесення щодо терапевта [...]. Пацієнти ідентифікують себе з ним, замінюють своє строге Над-Я ідеалізованою фігурою толерантного терапевта». Ідентифікація з іншими членами групи допомагає узалежненому на­вчитися поводженню із такими афектами, як страх, злість і почуття вини та висловлювати свої потреби (1986, с. 139 і наст.). Беттеґі звертається у цьому

Аналітична групова терапія з узалежненими хворими 225

контексті до групи як до «суспільства в малому форматі», у якому учасники вчаться розуміти, якому навантаженню вони мають право піддавати своїх близь­ких і які труднощі та напруження повинні взяти на себе (1972, с. 155).

Хоча від «доброї» групи також виходить небезпека: «Узалежнені від ал­коголю можуть настільки сприймати інших у групі як Друге-Я, що вони прак­тично не усвідомлюють Я-меж і втягують навіть терапевтів у свою фузійну позицію (позицію злиття). При цьому вони часто втрачають будь-яку готовність нести відповідальність за себе або навіть за все коло» (Battegay, 1989, с. 10). Група відступає на позиції нарцисичної групової самості, що надає — як і засо­би узалежнення — почуття грандіозності, і вже не здатна до обговорення. І навпаки, група може стати невдалою, якщо переважає страх близькості та злиття; ця небезпека, на думку Роста (Rost, 1987), властива передусім амбу­латорним групам.

Групи з узалежненими від алкоголю відбуваються, як уже згадувалося, у більшості випадків у стаціонарних і частково стаціонарних закладах. Аналі­тична групова терапія, як і інші методи, може розкрити свої терапевтичні мож­ливості лише тоді, коли вона вміщена у відповідні організаційні рамки, або, як пише Шульце-Дірбах: «Терапевтичний процес у спеціалізованих клініках для лікування залежностей відбувається у трикутнику напруження «пацієнт-тера-певт-установа» (клініка/носій витрат) у дуже різних вимірах сприйняття та пе­реживання» (1995, с. 103). І далі: «Терапевту також необхідні рамки, що да­ють час і простір, є підтримкою та опорою», — аби впоратися із реакціями контр-перенесення та колізіями, аби мати змогу діяти як модель або «допо­міжне Я», а не втікати з почуттям власної безпорадності в адміністративну діяльність.

Проблема, особливо характерна для наркодиспансерів із короткотрива­лою терапією, — це постійна зміна учасників групи за рахунок нових і вибулих. Одним із можливих варіантів вирішення цієї проблеми (фінансово несприятли­вий) є узгодження прийому та виписки з груповою роботою. Інший варіант — використовувати групу як інструмент для першого інтерв'ю і таким чином швидше інтегрувати нових членів групи (Burian, 1984, с. 148 і наст.).

Гайґль-Еверс та інші (1986) пропонують розрізняти в роботі у стаціонар­них і частково стаціонарних закладах «терапевтичний простір» і «реальний простір» та інтегрувати їх на регулярних зборах, участь у яких беруть усі співробітники. Інтеграція «різних аспектів стосунків із пацієнтом у межах ко­лективу» веде до того, що завдяки узгодженню позицій і дій пацієнтові нада­ють підтримку під час інтеграції його розщеплених репрезентацій частки, об'­єкта та самості (с. 57 і наст.). Буріан говорить у зв'язку із цим про «holding function» — підтримуючу функцію відділення, що повинно мати таку структу­ру, яку пацієнт «здатний витримати і яка водночас може надати достатньо підтримки» (1994, с. 73).

226 Ірміард Айзенбах-Шташль

До реального простору належать повсякденні події у відділенні, де актив­ними є органи управління, тут вирішують усі питання порядку денного, відбу­вається реакція на всі дисциплінарні проблеми. У терапевтичному просторі, навпаки, з'ясовуються, напр., мотиви порушення порядку денного. У невели­ких відділеннях, звичайно, не завжди можна повністю реалізувати «біполярну модель» — відмежувати реальний і терапевтичний простори, або також: між стосунками контр-перенесення, реальними стосунками та конфліктами, що, у свою чергу, викликає проблеми (Burian, 1994, с. 65).

4. Приклади аналітичних випадків

Як уже згадувалося, узалежнені лише тоді шукають лікування, коли перебувають під формальним або неформальним тиском. У випадку з неле­гальними наркотиками це, передусім, кримінальне право, згідно з яким їм загрожує або вже на них накладено покарання грошовим штрафом або позбав­ленням волі. У випадку з легальними наркотиками — передусім алкоголь­ними напоями — це переважно тиск збоку працедавця, партнера, віруючої людини, загроза позбавлення прав водія або важкі проблеми зі здоров'ям: примусове розміщення у психіатричний заклад і примусове лікування відігра­ють нині другорядну роль. Різного виду зовнішній тиск для багатьох уза­лежнених, у силу їхньої психічної структури, є поясненням їхніх внутрішніх проблем. Вони часто ставлять за провину найближчим особам, несприятли­вим обставинам або суспільству свої проблеми, пов'язані з алкоголем. Вони споруджують бездоганну систему алібі та логічних пояснень і вороже реа­гують на тих, хто наполягає на тому, аби вони покінчили з чаркою (порівн.: Fox, 1972, с. 142).

В аналітичних групах із узалежненими, у яких ведучий групи не налашто­вує на абстиненцію, не наполягає, аби учасники припинили пити, пошук винуват­ця або винуватців може зайняти багато місця: у стаціонарних закладах навіть інші пацієнти, переважно ті, що не належать до групи, керівництво групи або навіть сам заклад сприймають як зовнішнього ворога і причину всіх проблем. Хворий на алкоголізм, наприклад, якому (унаслідок зловживання алкоголем) вирізали підшлункову залозу і якого привезли в наркодиспансер одразу після операції, впродовж усього свого багатотижневого стаціонарного перебування у клініці регулярно скаржився у групі, яка проходила тричі на тиждень, що вперше — у зв'язку з операцією — дізнався, що йому не можна пити; що він не розуміє, чому це так, адже вживав лише пиво помірним дозами, що саме пере­бування в наркологічній клініці зробило його хворим, що йому ще гірше, аніж було після операції, і що він лише чекає, коли зможе виписатись. Як і багато інших учасників групи, він жодного разу не потрапляв на примусове лікування.

Аналітична групова терапія з узалежненими хворими 227

Постійні сумніви ведучої та учасників групи щодо його розповідей не змінили у його позиції нічого.

У складніших випадках можуть відбуватися «позірні прозріння»: одна за­крита група узалежнених чоловіків (переважно від нелегальних наркотиків, але також і алкоголіків), яка тривала декілька тижнів, виключила спочатку ведучу групи: учасники сіли разом в одному кінці приміщення, розмовляли тихо і використовували жаргонні вислови — таким чином їх неможливо було зрозуміти на великій відстані. Коли ведуча група зверталася до них, їй прямо пояснювали, що через свою привілейовану позицію (місце роботи, вища освіта) і стать вона зовсім не в змозі зрозуміти учасників групи. Наркологічну клініку вони кваліфікували як непридатну для лікування та допомоги. Згодом ведуча групи змогла інтегруватися, зокрема, відбувся обмін думками про мотиви вживання наркотиків та алкоголю, і учасники диференціювались: один із них усвідомив, що його алкогольні ексцеси мотивовані далеко не «фазами Міся­ця», іншому вдалося під час вихідних зав'язати багатообіцяючі стосунки із жінкою, які тривали ще багато місяців після його виписки. А двоє інших учас­ників «обдурювали» групу, її ведучу і наркодиспансер: перед випискою вони порушили правила клініки (палили у кімнатах), а після виписки виявилося, що один із них уживав опій іще під час перебування у клініці та крадькома підтри­мував стосунки з пацієнткою із жіночого відділення. У колективі відділення, де проходила ця група, обговорювали розвиток окремих пацієнтів, однак дина­міка групового процесу не була усвідомлена в усьому її діапазоні. Обман за­лишив в усіх почуття безпорадності, слабості та вразливості: відділення ал­коголіків, на спільну думку, непридатним для лікування наркозалежних.

Румпельтес (Кшпре1іе8, 1992) змальовує яскравіший випадок «зловжи­вання довірою та обману» у стаціонарній аналітичній групі алкоголіків, де трапи­лися рецидив і вагітність, які не були до кінця з'ясовані і призвели до виписки. У цьому випадку мали місце не розщеплення у групі, а інтрапсихічні розщеп­лення: «Не знаючи нічого про приховані події у групі, я відчував, до моменту виявлення пляшки шнапсу, особливу стурбованість, відповідальність саме за тих пацієнтів, у яких була найскладніша біографія [...]. Доки цей [...] «фаль­шивий» баланс можна було втримати, група могла працювала лише тоді, коли ідентифікувалася зі мною, тим паче, що це були її власні частки опіки та відповідальності, які представляв і виконував я. З іншого боку, постійно спо­стерігалися масивні порушення зовнішніх і внутрішніх меж, які призводили до збільшеного почуття вини та сорому, очевидно, доти, поки не трапився рецидив у групі» (с. 52).

З аналітичної точки зору Румпельтес у подальшому дискутує про виписку як «невдачу», однак урешті вирішує, що було необхідно встановити межі, і не в останню чергу для власного захисту. На перший погляд, цією думкою він ніби протиставляє себе іншим терапевтам, які виходять із того, що у виклю-

228 Ірміард Айзенбах-Штаніль

ченні з терапії повторюється соціальне виключення: «Поступово викристалі­зовується те, що йдеться про таку клієнтуру, яка не досягає невидимої проник­ної нормативної межі соціального прийняття» (Dieckmann, Otto-Wulff, 1993, с. 39). Суперечність можна було б розглядати, якби терапевтична пропозиція охоплювала установи з різними «порогами» (також «установи з низьким поро­гом»). Пропозицію лікувати та опікувати узалежнених від нелегальних нарко­тиків за цим принципом за останні 10 років розширили і доповнили.

Соціальне виключення, що загрожує індивіду, супроводжують важкі по­чуття сорому та провини узалежнених, які в аналітичних групах часто вира­жаються у пошуку «справжніх пияків» або «хроніків». Часто знецінюються ті, що не належать до групи, а також ті члени групи, які особливо занепали в соціальному, психічному та фізичному плані. Так, митець із вищою освітою, який сам обмежив свій термін перебування в клініці до двох тижнів (середня тривалість перебування становить вісім тижнів), не міг навіть дивитись на без­робітного селянина, який декілька разів лікувався у стаціонарі, не мав освіти, був судимим, жив зі своєю матір'ю і страждав від хронічної, зумовленої ал­коголем хвороби ноги, ніби лише погляд у його бік міг отруїти або заразити чимось. За порівняно короткий час (два тижні) навіть постійні зауваження ве­дучої групи не могли змінити бодай щось. Після вибуття художника селянин, який єдиний у групі постійно наголошував на особистій відповідальності за свої рецидиви і проблеми, зміг краще інтегруватись у групі. Це було, до речі, перше стаціонарне перебування, яке обіцяло прогресивний вплив на його кар'єру за­лежності.

Почуття провини та сорому можна відбивати і прямими атаками на ведучо­го/ведучу групи, хоч у стаціонарних сеттінґах це трапляється нечасто, бо потре­ба та залежність пацієнтів від закладу великі. Пацієнт, який декілька разів прохо­див лікування, і мотиви якого — знову потрапити на стаціонарне лікування — були незрозумілими для всього колективу, постійно кричав на ведучу групи впродовж багатьох сесій, що вона божевільна, бо працює у наркодиспансері за допомогою психоаналітичних методів. Це нагадувало допит. Інший член групи узяв із нього приклад, однак зміг змінити своє сприйняття, коли ведуча групи не «зізналася» у відповідь на його докучливі запитання, а зауважила, що групові правила не дозволяють її допитувати. Зненацька він почав говорити, що після виписки почне займатися (психоаналітично орієнтованою) психотерапією і вже дав цьому хід. Згадуваний на початку пацієнт покинув заклад передчасно.

Зауважимо, що почуття провини та сорому стосуються не тільки вживан­ня наркотичних засобів, а й абстиненції, бо такою ж мірою (або: спочатку) необхідна абстиненція показує, що узалежнені є «іншими», не можуть жити так, як «інші», і змушені жити не так, як «інші», і повинні завжди це доводити. Особливо це стосується хворих на алкоголізм чоловіків: «Зовсім не пити оз­начає для нього те саме, що слабість, втрата мужності та погляди скоса» (Fox,

Аналітична групова терапія з узалежненими хворими 229

1972, с. 143). Абстиненція вимагає Я-сили, для «тренування» якої добре при­датні аналітичні групи.

Строге Над-Я, яке простежується у сильних почуттях провини та сорому тверезих узалежнених, може розкрити в аналітичних групах не тільки свій образ, який мучить і переслідує, воно може також втратити свою силу на ко­ристь Я: «Так, наприклад, учитель, який декілька разів проходив стаціонарне лікування, після перших групових сесій під час мовчанки на початку відкидав­ся розслаблено у кріслі і пояснив пізніше, наскільки приємним є для нього це мовчання, яке ні до чого не спонукає і нічого не вимагає, і наскільки він може сконцентруватися сам на собі. Офіціант, який також декілька разів проходив стаціонарне лікування і часто бував за кордоном, був приємно враженим тим, наскільки швидко та невимушено можуть змінюватися теми у групі від нібито повсякденних незначних до значних, надзвичайно вражаючих. Прийнятий у гру­пу робітник зміг після декількох сесій застосувати свою дотепність щодо осві­чених людей і з гумором розповісти про свої пролетарські хобі, хоча інші не завжди схвально сприйняли це.

Стаціонарне лікування починається переважно після позбавлення від фізичної залежності. У деяких закладах існують навіть можливості для цього. Чи є це сприятливим фактором, чи ні — думки розходяться. Наприклад, Фукс (1972) виступає за те, аби розпочинати (групову) терапію якомога раніше, тоді як Беттеґі уважає, що повинен минути певний час між позбавленням від фізичної залежності і (терапевтичним) лікуванням. Що швидше відбувається терапія після дезінтоксикації організму, то більш регресивними стають афекти (передусім страх), які виникають у групі. Це може створювати для групи проблему, зокрема тому, що ці пацієнти часто претендують на всю увагу ве­дучого групи і цим викликають загрозу переповнення подразненнями в інших пацієнтів: політоксикоман, наприклад, упродовж багатьох тижнів у групі на­рікав на постійний «гуркіт» у голові і лише згодом зміг обережно налагод­жувати стосунки з іншими. А хворий на алкоголізм, позбавлений фізичної залежності при поступленні в наркодиспансер, володів ситуацією у групі і ведучим групи впродовж багатьох сесій своїм практично нестриманим, збу­дженим говорінням.

Як видно з викладених вище міркувань, соціальні умови узалежненого знач­ною мірою схожі на його стосунки із наркотичними засобами і часто заміня­ють одну форму залежності іншою. Як це висловила Гайґль-Еверс: «Об'єктні стосунки узалежненого є «діадні», а не «триангулярні». Так, багато узалежне­них чоловіків часто мешкають (іще або знову) разом зі своїми матерями; нар­котичний засіб часто вживають разом із близьким оточенням однакової або протилежної статі або, як часто трапляється, отримують безпосередньо від них (батьків, партнерів, друзів по чарці); уживання — або навіть позбавлення залежності — доводиться приховувати від близьких, або ж це скеровується

230 Ірміард Айзенбах-Шташль

проти них із думкою звільнитися від них, а отже — триангулювати стосунки залежності.

Для прикладу можна назвати одного чиновника віком близько 40 років, із вищою освітою, усебічними зацікавленнями, який жив зі своєю матір'ю, напи­вався до безтями і якому його рідна тітка щодня приносила у ліжко літр шнап­су, коли він занедужав на зумовлену алкоголем хворобу. Історію захворю­вання від залежності, яка безпосередньо пов'язана із соціальною залежністю, дуже яскраво розповіла датчанка Туве Дітлєвсен (1980): вона вдруге вийшла заміж за лікаря, який робив їй ін'єкції опію і тим викликав у неї нечувані досі почуття щастя. Звільнення від наркотиків тривало паралельно із її звільнен­ням від цих стосунків. Тому зрозуміло, що групова терапія для узалежнених є терапією вибору, що аналітичні групи найкраще придатні для того, аби розірва­ти діадні структури стосунків узалежнених і підтримати їх у розвитку нового.

Груповий аналіз із безпритульними

Елізабет Викукаль 1. Рамкові умови

До 70-х років XX століття за безпритульність в Австрії карали як за відсутність осілості або бурлакування.

На початку 80-х ця ситуація змінилася: інтеграція та надання допомоги безпритульним стали метою соціального законодавства і громадської адміні­страції. У Відні заснували соціальний відділ для безпритульних. Церковні та соціальні об'єднання взяли на себе зобов'язання забрати з вулиці якомога більше безпритульних.

Нині у Відні близько 5000 бездомних і понад 3000 місць для ночівлі і пунктів надання допомоги. Одним із таких центрів надання допомоги є «Склеп».

У грудні 1986 група школярів із гімназії Амерлінґа за ініціативи тодішньо­го пастора району Маріагільф організувала чайну для безпритульних. У 1987 р. ця установа розширилася до денного центру, а 1994-го стала цілодобовим за­кладом, що додатково пропонує вуличну роботу в нічний час. 1 липня 1996 р. організацію взяло на себе представництво «Карітас» архієпархії Відня.

Пропозиції закладу звернені до бездомних, жінок і чоловіків із австрійсь­ким громадянством віком від 18 років, яким загрожує безпритульність і які мають різні психосоціальні проблеми.

Насамперед клієнти задовольняють тут свої основні потреби: їжа, одяг, особиста гігієна, місце для сну, перша медична і подальша допомога. Доступ до «Склепу» є легким: «Нікого не питають, як його звати, звідки він і що йому потрібно» (Peter, 1999, с. 4).

Так, у 1998 p. у «Склепі» переночували 34 049 бездомних. У холодні місяці в установі спить понад сто осіб, а в теплі — до 80. У 1998 р. роздали 31940 обі­дів і 24441 вечерь особам, які потребують допомоги. Стосовно надання допо­моги для задоволення основних потреб існують лише загальні цифри, бо такі клієнти анонімні.

Соціальні працівники щодня впродовж 10-12 годин надають допомогу, кон­сультують бездомних. Соціальне забезпечення пропонує, зокрема, підтримку в отриманні документів, з'ясування фінансових претензій і врегулювання боргів, клопотання та супровід в офіційних установах, посередництво у житлових уста­новах, спонукання до проходження амбулаторної дезінтоксикації для узалеж­нених.

Мета роботи щодо соціального забезпечення полягає у підтримці клієнтів на шляху до розвитку самостійності. «Не можна залишати безпритульних у їхній

232 Елізабет Викукаль

безнадійності та безперспективності, треба вивести їх із цього стану, активізу­вати. Постійна невпевненість у майбутньому, постійне переслідування з боку поліції та служб охорони, постійне перебування в опалі перед суспільством і ніякого особистого життя — усе це веде до психічного перенавантаження.

За власними підрахунками соціальних працівників, 25% клієнтів нічим не виділяються, 13% виявляють комплексну проблематику (залежність і психічні захворювання), 43% страждають від залежності, 19% мають психічні пробле­ми» (Peter, 1999, с. 16).

2. Погляд збоку

На початку моєї роботи ініціативу проявили ззовні: студенти-соціологи пи­шуть курсову роботу про «Склеп». Вони ведуть спостереження за можливос­тями закладу, беруть інтерв'ю у відвідувачів, соціальних працівників і добро­вільних помічників і поміж іншим констатують, що в наданні опіки відсутня психотерапія. Це ж очевидно, що соціальні біди пов'язані з психічним страж­данням, незалежно від того, чи причиною цього є актуальна кризова ситуація, алкогольна або наркотична залежність, хронічне психічне захворювання. Мене запитують: чи зацікавила би мене ця сфера діяльності? Звісно, безоплатно, бо коштів на це не виділено. Після розмови з керівником «Склепу» і відвідин я погоджуюся.

На цьому старті помітно, що бажання йде не від тих, кому потрібна допомога, а від соціальних працівників і спостерігачів. З одного боку, це пояснюється тим, що така крайня гїрорма злиднів, коли життя повністю заповнює щоденна боротьба за задоволення основних потреб, викликає відчай і безнадію. Тому потребу та мож­ливість змінити ситуацію бачать швидше сторонні, аніж самі небораки.

З іншого боку, у прагненні видно також, що ця група маргіналій заважає більшості суспільства, її ігнорують або, у кращому випадку, хочуть вилікува­ти, аби не бачити цієї біди, яка вказує також і на свою, власну. Бо саме ця група на межі суспільства, група збіднілих і безпритульних, указує на небезпеку, що загрожує кожному, хто не встигає за ходою життя сучасного суспільства, орієнтованого на успіх і результат, тому, хто надто слабкий, надто хворий, надто старий.

У цьому розумінні концепціями периферійних груп займається також Курт Ґаляйтнер: «У науковому наближенні до проблеми утворилися два різні теоретичні відгалуження. «Психологічний» аспект ідентифікує збіднілих «чле­нів периферійних груп» як людей, які внаслідок дефіцитного або травматично­го досвіду соціалізації неспроможні досягнути тієї адаптації, якої вимагає сус­пільство. Дезінтеграція інтерпретується як результат ушкодження особистості в період раннього дитинства, як спадкова або створена в сім'ї нездатність підпо-

Груповий аналіз з безпритульними 233

рядкуватися суспільній системі результатів і норм. «Соціологічний» підхід убачає в потерпілих жертву капіталістичної виробничої логіки. Певні групи вивільняються ринком праці, тимчасово або на триваліший період часу, через це виникають процеси зубожіння, пов'язані із поведінкою, відмінною від за­гальноприйнятої. Для обох теорій спільним є те, що потерпілим приписують ексклюзивний статус жертви. «Приналежних до периферійних груп» розгля­дають як жертв або суспільних відносин, або дефіцитного розвитку особис­тості. В одному випадку бідність трактують як вихідну точку, в іншому — як кінцевий пункт розвитку індивіда» (Сапіеітпег, 1996, с. 52). Бажання інтегру­вати та допомогти супроводжується також тенденцією повернутися спиною до потерпілих замість того, аби побачити та підтримати їхній потенціал.

У «Склепі» на нижньому рівні турбуються про задоволення базових по­треб. Як психотерапевт я не втручаюся у цю опіку. Але почуваюся відпові­дальною за розвиток здатності вступати в контакт із іншими, за підтримку готовності розглядати актуальну ситуацію, за потребу розповісти та зрозумі­ти власну історію. Отже, моє бажання — повернути погляд збоку на погляд всередину.

3. На вході

На вході спочатку є спуск: з боку церкви декілька сходинок ведуть у «Склеп». На групових сесіях завжди обговорюється це просторове розмі­щення «Склепу» — це спуск, якщо тут приземлитись, нижче вже нікуди; якщо ти вже тут опинився, можна тільки підніматися (додається поміж іншим); інколи це також означає кінцеву зупинку — далі вже нікуди.

Унизу є місце — від 80 до 100 осіб. Переважно приміщення заповнене, лише у дуже гарні літні дні буває, що зайнято тільки половину місць.

Люди сидять за довгими столами, мов у пивничці. Вони розмовляють, їдять, палять, читають, грають у карти, шахи, кості, малюють або пишуть. Дехто просто дивиться, інші поклали голову на схрещених на столі руках, сплять, куняють, шукають шляхи виходу від оточення. Тут можна цілком зручно влаш­туватися — про це також часто йдеться на групі: тут добре, за тебе дбають, навіть затишно стає, це паралізує власну ініціативу й мотивацію вийти звідси та вести самостійне життя.

У це громадське приміщення я входжу щоб зібрати групу. Знову й знову я веду групу сама; першого року працювала з груповим аналітиком Фрід-лєм Кубелькою, минулого року — із системним психотерапевтом Андреа Тренкер.

Коли я приходжу, я чужа, непроханий гість, за мною уважно спостеріга­ють. Моя пропозиція зібратись у групу, вийти з великого приміщення і піти зі

234 Елізабет Викукаль

мною у конференц-зал, сісти разом із чужими людьми, викликає дискусію про сенс говоріння: «Це ж нічого не дасть, знайдіть мені краще квартиру, я ж не божевільний», — кажуть деякі. Інші, навпаки, одразу встають і йдуть зі мною. Дехто хоче знати, чому я це роблю, чого я очікую. Інші починають говорити про те, що їх хвилює.

Раз на тиждень я йду у це приміщення і роблю свій обхід від столу до столу. Ініціатива і неперервність ідуть від мене, бо люди, які тут сидять, уже настільки часто були покинутими напризволяще і розчарованими, що самі по собі не відва­жуються на перший крок. Вони постійно в дорозі, у пошуках, утікають. Моя мета — знайти їх, запропонувати припинити блукання і погодитись на перебуван­ня у групі. Зазвичай утворюється група і йде зі мною у приміщення для групи. Це кімната для обговорення та переодягальня для соціальних працівників. Декіль­ка сходинок ведуть угору, приміщення повинно бути відчиненим. Тут є зручніші крісла, аніж у великій кімнаті, і трохи більше спокою. Навіть якщо приміщення зарезервоване для групи, інколи хтось таки зайде, щоб терміново взяти щось. Отже, і тут робота проходить у порівняно беззахисних рамках. Про це йшлося вже на першій груповій сесії, групу бачили як маленького білого зайчика і по­ставало запитання: чи залишиться він живим?

4. Про «Давати» і «Брати»

Якщо у перші місяці майже щоразу вдавалося зібрати групу, то з почат­ком літа ситуація змінилася. Початкова стадія у великому приміщенні трива­ла довше, інколи так і залишалися у розмовах у цій кімнаті. Причиною цього була, мабуть, гарна погода — менше відвідувачів. Інша причина полягала у зміні керівництва групи, тепер я вела групу разом зі своєю колегою, і це, ймо­вірно, також спричинило невпевненість і недовіру.

Коли одного вечора нам знову не вдалося утворити групу, ми відреагува-ли на це роздратуванням і через півгодини вийшли зі «Склепу». Ми вирішили дистанціюватись, оголосивши про групу і години проведення на великому пла­каті, а самі сіли у великій кімнаті та чекали. Люди, які можуть стати ініціатив­ними, повинні прийти, а інші і так зігнорують.

Після деяких роздумів ми вирішили спробувати чіткіше звертатися до людей, показати їм, що ми готові дати їм свій час і вміння, пристати на їхні умови. Частиною цих умов була ненадійність, яка пояснюється тим, що їх час­то покидали і самі вони покидали багато чого такого, що було для них нестерп­ним. Якби ми зараз знову від них відвернулися, ми би просто повторили старі взірці і не досягли би жодних змін.

Ми вдалися до простого способу: принесли солодощі, цигарки і почали нашу групу у великому приміщенні, пригощаючи гостей. Цим ми сигналізува-

Груповий аналіз з безпритульними 235

ли: ми не знаємо, що вам потрібно, але ми даємо те, що ми хочемо дати. Це залежить від вас — узяти чи відмовитися, або самим сказати, що ви хочете.

Тема для обговорення на групових сесіях «Давати» і «Брати»: що є важли­вішим, коли даєш: коли це приймають чи коли це від щирого серця? Щоразу, коли пропонують щось взяти, існує небезпека розчаруватись самому і роз­чарувати іншого. Дуже важко взяти щось, бо той, хто дає, хоче взаємної послуги і забирає свою пропозицію, якщо йому не пропонують цього взамін. Кожен дар — це мов недоглянутий сад, який комусь віддають на використан­ня. Можна вирвати бур'яни і зробити сад квітучим, але потім тебе знову відішлють геть.

Одна група починається з додаткових вимог: ми не хочемо тільки соло­дощі та цигарки, ми хочемо також напоїв. Ми купуємо декілька пляшок кока-коли і лимонаду. Вони палять, ласують і п'ють. Але цього також недостатньо, один учасник хоче мою хустинку із шиї, аби прикрити свій хворий живіт. Роз­мова точиться про алкогольну та наркотичну залежність, про крадіжки та насильство, група повинна це слухати і сприймати. Один каже: «Моє немовля викотилося з мене і його поховали, я його ніколи не бачив». Це потреби та залежність групи, які треба бачити і сприймати, аби група могла вижити.

Наступного разу група значно більша, ми повинні розставити ще крісла, аби всі мали місце, солодощів для всіх не вистачить. На початку розмовляємо про успіхи у щоденній боротьбі за виживання: від кого можна отримати щось у дарунок, куди можна піти, як досягти успіху в розмові з незнайомцями, аби вони щось дали. Нарешті йдеться про почуття провини, яке випало на долю кожного. Тут учасники жорсткі й нещадні, повторюють докори суспільства бідним і неспроможним, соціальним паразитам, які висять на шиї в інших, бо не можуть зібратись із силами. Ця жорсткість до самих себе робить непотрібним обговорення теми залежності від допомоги та доброчинності, перешкоджає сприйняттю власних слабкостей. Визнання провини дозволяє зберегти конт­роль над власною ситуацією, уникнути розчарування, підтримати бездіяльність.

На наступну групу один учасник приносить із собою печиво, його роздають разом із нашим, група сама себе забезпечує. Один розповідає про 20 шилінгів, які він винен і не може віддати, інший дає йому ці гроші. Про базові потреби потурбувалися, але йдеться про більше. Один учасник говорить: «Я народив­ся із вродженою вадою, я у цьому не винен, але моя матір била мене ще немовлям, бо вона не могла слухати мого плачу. Тепер її б'є батько. Я пішов геть, аби його не вбити. Група сприймає насильство: такого треба вбити, він нічого іншого не заслуговує. Я додаю: групі, очевидно, потрібен месник. Та чи перешкодить помста тому, що їм заподіяно?

Вони відходять від теми насильства, але про свої образи говорити не мо­жуть. Можливо, це буде наступного разу, хоча немає впевненості, що вони ще прийдуть.

236 Елізабет Викукаль

5. Рухатися — куди?

На вулиці літо, повітря у «Склепі» задушливе, група — одна жінка і три чоловіки — пропонує пересісти у церковний дворик. Там надто холодно, ми стоїмо нерішуче на вулиці, нарешті йдемо у конференц-зал. Але й там блукан­ня залишається темою: важко знайти місце, де ти захищений і можеш перепо­чити, і немає відчуття відсутності домівки. Для цього найкраще придатні вок­зали та поїзди, але може статися, що ти раптом прокинешся у чужому краю. Так, один розповів про вимушену подорож до угорського кордону. Інший — про своє перебування у Франції. Там він заробляв на прожиття тим, що випро­шував гроші на зворотній квиток, якого навіть не мав наміру купувати. Таким чином, він блукав із місця на місце. Нарешті повернувся, але тут він мусить іти у «Склеп», аби вижити. Йому тільки тоді добре, коли може вдавати, що не хоче залишатися.

Два учасники цієї сесії впродовж декількох місяців досить регулярно брали участь у групі. Вони утворили ядро, навколо якого постійно могли групуватися нові учасники. Інколи вони вже чекають на групу, розповідаючи про успіхи та невдачі в пошуках квартири або роботи, про свої справи зі соціальними працівни­ками, чиновниками та працедавцями. Можуть розмовляти про алкоголь, нарко­тики та злочинність, час від часу участь беруть аутсайдери, які сидять у велико­му приміщенні ізольовано і яких зневажають. Одного разу до них долучився один із таких зневажених наркоманів, і група почалась дуже деструктивно: ко­жен із нас повинен би був сказати своїй матері, аби вона зробила аборт і не допу­стила такого життя для нас. Але інший учасник розповідає, хоча його часто перебивають, історію свого розлучення, говорить про свою провину у краху шлюбу. Група реагує цинічним презирством. Узалежнений реагує жартом: я був у пустелі з одним яблуком, однією цигаркою і сірниками. Зненацька прийшов лев, я видряпався на дерево, яблуко кинув вниз, але лев не хотів іти геть. Потім я викурив цигарку і з останньою затяжкою¹ поїхав додому».

Група сприймає жарт як образ своєї ситуації: немає нічого, крім надмірних зусиль, нужденності, та все ж є надія, що колись буде поїзд додому. Вони говорять про зрошування пустелі. Нарешті один учасник зауважує: «Я розу­чився сміятися, і в мене немає навіть більше води для сліз».

Група стає місцем, де можна виражати свою тугу за батьківщиною, навіть якщо ця туга видається абсурдною. Вона базується на погребі знайти таке місце, де можна говорити і бути вислуханим.

' Слово «Zug» німецькою мовою означає «поїзд» і «затяжка», тобто буквальний зміст сказаного такий: «І останнім поїздом поїхав додому» {прим, перекл.).

Груповий аналіз пар*

Теорія, техніка та практика Міхаель Лукас Мьоллєр Т

Теза про те, що покази до групового аналізу пар (ГАП) є першим загаль­ним показом до психотерапії, обґрунтовується вище. Питання, чому цей над­звичайно важливий метод так рідко застосовують на практиці, ми розглянемо нижче. При цьому формування групи пар у психотерапевтичній практиці мож­на назвати практично легким.

Груповий аналіз пар поєднує психоаналітично орієнтовані концепції пар­ної та групової терапії. Терапевтичним об'єктом ГАП є спільні несвідомі сто­сунки партнерів. Перенесення та опір визначаються обома партнерами, тобто біперсонально. Іншою специфікою, особливо тоді, коли ГАП проводять те­рапевт і ко-терапевт, є стосунки контр-перенесення. У різноманітті феноменів контр-перенесень слід ураховувати подвійне головне перенесення: до тера­певта і до партнера. У груповому процесі можна виділити п'ять терапевтич­них фаз. Терапевтичним успіхом вважають зменшення біперсональної фор­мації захисту.

1. Чи є покази до групового аналізу пар першим загальним пока­зом до психотерапії?

Покази до групового аналізу пар, на мою думку, не є специфічним, так би мовити, віддаленим показом до терапії. Навпаки, я хотів би запропонува­ти, можливо, провокаційно імпонуючу тезу, що воно, порівняно з показами до інших методів, є першим загальним показом до психотерапії. Лише тоді, коли груповий аналіз пар здійснити неможливо, наприклад, коли один пацієнт не має постійних стосунків у парі, або якщо його партнер не може брати участі у терапії, лише тоді можна подумати про інші терапевтичні форми. Навіть Фукс (Foulk.es, 1974) на самому початку вважав групову терапію першим показом до психотерапії, якому підпорядкована будь-яка індивіду­альна терапія.

Для далекоглядного твердження про те, що груповий аналіз пар є першим загальним показом до психотерапії, є щонайменше п'ять способів обґрунтувань:

* Ця стаття запозичена з: Wirsching, М., Scheib, P. (вид.): Paar-und Familientherapie. Berlin: Springer Verlag, 2002. Ми вдячні видавництву за люб'язний дозвіл на передрук.

238 Міхаель Лукас Мьоллєр

1. Теоретичне обґрунтування

Теоретичне обґрунтування треба вбачати в тому, що груповий аналіз пар працює конкретно над колізією, схрещенням і взаємодією декількох несвідо­мих (Dicks, 1963; Willi, 1975 b), які визначають наше спільне життя і душевні розлади, і загалом є вирішальними для розвитку дітей. Груповий аналіз пар намагається з'ясувати основну причину душевних конфліктів і значною мірою превентивно діє як агент-терапія соціалізації батьків.

2. Терапевтичне обґрунтування

Терапевтичне обґрунтування передусім постає результатом малоусві-домлених побічних дій кожної психотерапії: якщо один партнер проходить те­рапію, а інший — ні, виявляється, як правило, «перекіс» у стосунках пари, що частіше, аніж нам хочеться, веде до розриву. Мобілізовані конфлікти та де­фекти, а також прискорений власний розвиток є надмірним навантаженням і джерелом занепокоєння у стосунках пари. Гесслєр і Лампрехт (Hessler, Lamprecht, 1986) спостерігали у стаціонарних пацієнтів із психосоматикою, що їхні партнери не лише частіше ходили до лікаря і частіше хворіли, а й у 16% учиняли серйозні спроби суїциду. Це привносить із собою додаткову відпові­дальність.

Якщо обидва паралельно проходять індивідуальну терапію, то, на жаль, послаблення навантаження не спостерігається, бо процеси розвитку часто проходять у різних напрямках, а акценти психічної роботи відрізняються між собою. Пара розвивається, принаймні у першій половині терапії, у різних на­прямках. Дилема виникає також у рамках паралельних навчальних аналізів.

Висновок простий: найсприятливіша ситуація виникає тоді, коли інтенсифі­ковані процеси власного розвитку відбуваються у спільній терапевтичній ситу­ації, де є взаємне узгодження та проникнення в почуття іншого. Тут група пар завдяки взаємному ефекту віддзеркалення та спонукання має, як свідчить мій досвід, значні переваги, на відміну від індивідуальної терапії пар.

3. Практичне обґрунтування

Практичне обґрунтування виводиться з того факту, що груповий аналіз пар — це практична центрована багатосімейна терапія. Хоча сімейна тера­пія більш доречна, ніж терапія лише пари батьків, у повсякденній практиці її не так легко здійснити. До того ж, Еона не охоплює інші «багатоосібні субкуль-тури», не використовує взаємні потенціали самодопомоги. Груповий аналіз пар є справді потужним терапевтичним підходом до декількох сімей.

4. Економічне обґрунтування

Економічне обґрунтування полягає в тому, що груповий аналіз пар у формі групової терапії не претендує, як індивідуальна терапія пар, на обмежений по­тенціал експертів, а використовує діючий у групі потенціал самодопомоги і відпо­відно заощаджує кошти. Окрім того, він більш прибутковий і для терапевтич­ної практики.

Теорія, техніка та практика 239

5. Екзистенційне обґрунтування

Над усіма вище зазначеними аргументами стоїть, звичайно, те обґрунту­вання, яке для загалу залишається несвідомим — екзистенційне. Тут йдеться про ті чотири моменти, які я позначаю як квадратура прив'язаності. Вона стосується всіх форм парної та сімейної терапії: суттєві стосунки пари в усьо­му світі вважають вирішальним аспектом щастя (або навіть нещастя) у житті, а це означає, що справжня, душевна якість життя або, якщо сформулювати більш пишномовно — «існування нашого існування», визначається саме ними.

Окрім того, у перспективі терапії стосунків якість центральних стосунків залишається для здоров'я або хвороби найважливішим фактором, який діє практично безперервно (порівн., зокрема: Lynch, 1977, 1979; Pennebaker, 1989, 1991; Ornish, 1998, 1999). Психоневроімунологічні дослідження (Kiecolt-Glaser та інші, 1987, 1996) довели цей прихований взаємозв'язок у людей, а дослід­ження фізіології тварин — у ссавців (Holst, 1997).

Урешті, переживання та поведінка майбутніх поколінь значною мірою по­значені закарбованими в пам'яті стосунками батьків із раннього дитинства, а також зв'язків із матір'ю та батьком. Стосунки пари чинять невидимий вели­кий вплив на покоління (порівн.: Moeller, 2000 f, с. 175), від чого залежить солідарність або ненависть до чужих. Це стосується і власного щастя у сто­сунках або навіть очікування від життя, які у дітей розлучених батьків є мен­шими.

Якщо неосвічені пари стають освіченими, будь-який здобуток у здатності розвивати стосунки відразу йде на користь усім іншим стосункам. Ефективний потенціал цього здоров'я, яке передається, важко переоцінити.

Усі п'ять обґрунтувань сходяться до етики психотерапевтичних показань. Вона досліджує питання, якій формі терапії надати перевагу над іншою. Хоча ми звикли, що вирішує ситуація клієнта; однак, на мою думку, є загальна етич­на рангова послідовність. Чи проводити, наприклад, індивідуальний аналіз без парної або сімейної динамічної перспективи? На семінарах із групового аналізу (GRAS) індивідуальний аналіз визначено як «груповий аналіз з однією особою», а це велика різниця.

Звісно, доволі дивно звучить питання: чи можна згідно з усіма сучасними дослідженнями проводити виключно інтраіндивідуально орієнтовану індивіду­альну терапію, чи вона, можливо, у своєму ізолюючому скороченні є помил­кою Кунса? Як би там не було, цього питання ми не повинні уникати в будь-якому випадку.

Етика психотерапевтичних показів досліджує питання, якій формі терапії надати перевагу і встановлює рангову послідовність у межах одного методу.

240 Міхаель Лукас Мьоллєр

2. Чому ж цю надзвичайно важливу форму терапії так мало прак­тикують?

Груповий аналіз пар поєднує психоаналітично орієнтовані концепції терапії пар і групової терапії. Він інтегрує дві основні терапевтичні форми, про які вже накопичено великий досвід, існують великі дослідження. Незважаючи на цю сприятливу вихідну основу і всупереч її високому теоретичному та соціально-політичному значенню, його все ж практикують порівняно мало. Огляд літе­ратури останніх двох десятиліть дає нам лише незначну кількість німецьких праць на цю тему (порівн., зокрема: Sies, 1982; Papp, 1985; Wickert, 1986; Dech-Bender, 1991; Jellouschek, Kohaus-Jellouschek, 1993; Curman і Curman, 1999; Hamburger, 2000). Це не пояснюється однією лише подвійною освітою в на­прямках парної терапії та групової терапії.

Груповий аналіз пар більшою мірою змушений боротися із сильними опорами фахівців та потенційних пацієнтів. Опір експертів є резуль­татом освіти, орієнтованої переважно індивідуально, аніж інтра-індивідуально. Опір потенційних клієнтів випливає, найголовнішим чином, із традиційного, індивідуально центрованого уявлення про не­дугу.

Водночас опитування західнонімецьких вищих шкіл психосоматики/ пси­хотерапії виявило, що всі амбулаторні відділення регулярно проводять кон­сультації та терапію пар. Однак у фахівців і пацієнтів є значні перестороги саме з огляду на особливу ефективність терапії пар, бо опрацьовується схрещена з партнером захисна формація. Унаслідок цього терапія енергійно втручається у життя індивідів. Тепер уже немає тих сумнівних, удаваних зцілень, які в інди­відуальній терапії виникають завдяки тому, що за допомогою психосоціальних методів захисту накладається навантаження на партнера, відсутнього на те­рапії, аби самому видаватися здоровим. Цей психічний шлях утечі зачинено і для пацієнтів, і для терапевтів, особисті стосунки яких не залишаються за ме­жами цієї терапевтичної форми. Вони змушені інтенсивно займатися не тільки тим, що самі переживають, а й тим, що заподіюють партнеру. Через те, що у психотерапевтів зафіксовано високий відсоток розлучень, а також унаслідок інших якостей (підвищене домінування, опосередковано виражена агресивність, труднощі у встановленні прямих стосунків, мазохізм) (порівн.: Schmidbauer, 1977; Willi, 1975а), вони видаються не особливо придатними для шлюбу, для багатьох із них величезна мобілізація власних конфліктів у стосунках може стати надто небезпечною у процесі групового аналізу пар. Психоаналітики Петер Куттер і Вальтер Бройтігам, які знайшли у собі мужність розпочати роботу з групами пар, із неприхованим жахом відмовилися від цього через нелюдські

Теорія, техніка та практика 241

навантаження. Звісно, аматорам буде не легше. Коли я з дружиною ЗО років тому вирішив розпочати груповий аналіз пар, лондонські колеги з Інституту групового аналізу застерегли нас, що зрештою ми або розлучимося, або отри­маємо великий особистий здобуток у стосунках. Ми мали надзвичайні пробле­ми, але таки виграли від цього. Я вважаю, що серед тих форм психотерапії, які я проводжу, а це індивідуальна терапія, групова терапія, індивідуальна терапія пар і сімейна терапія, груповий аналіз пар є найбільш жвавою, найінтенсивні-шою і найважчою терапевтичною формою.

3. Формування групи пар у рамках власної практики

Якщо працювати з окремими пацієнтами, то формування групи пар почи­нається з розширення терапевтичного погляду: частіше, ніж ми припускаємо, ураження партнера є відчутним симптомом несвідомих стосунків пари. Згадай­мо за Юрґом Віллі (Jiirg Willi, 1975b) про депресивну жінку як симптом псев-додепресивного чоловіка.

Частіше, ніж ми припускаємо, ураження партнера є відчутним симпто­мом несвідомих стосунків пари.

Окрім того, кожне захворювання завжди стосується партнера — не тільки в розумінні чистої реакції. Він несвідомо глибоко задіяний у парно-динамічно­му аспекті, або щонайменше патопластично. Як сказав би Петер Фюрстенау, партнер також задіяний у формуванні розладу.

Урешті, достатньо свідомого та передсвідомого рівня розгляду, аби зрозуміти, що душевні зміни одного повинні призводити до душевних змін іншо­го. З якого боку на це не дивись, партнер завжди є невід'ємним моментом інди­відуального розладу або зцілення.

Якщо хтось звик розглядати душевні явища як форми прояву матриці, а отже — як результати несвідомого сплетіння стосунків, він не може не задія-ти партнера в рамках свого показу (представлення).

Проте виникає важлива проблема: можлива різниця з індивідуально орієн­тованим порядком оплати. Беззаперечним може вважатися і те, що партнери страждають від одного й того ж ураження — їхнє взаємне поєднання не повин­но бути складовою частиною теорії відшкодування — і вони повинні лікувати­ся разом, бо, як свідчить мій досвід, це підвищує шанс одужати, а терапія, незважаючи на підвищену складність, є коротшою.

Така ж банальна проблема виникає і з пацієнтами: утруднення, навіть не­спроможність у присутності партнера викласти всі карти на стіл. Процес відкрит­тя — у розумінні «відкритися» або «Opening up» Пеннебейкера (Pennebacker,

242 Міхаель Лукас Мьоллєр

1989, 1991) — потребує певного часу, але настає завжди. На початку можна зменшити ці страхи, якщо зазначити, що парна терапія не містить у собі примусу до одкровення, а кожен відкривається настільки, наскільки здатний у цьому стані розвитку.

Каверзність цієї інтервенції полягає, зокрема, у нашому контр-перене-сенні: чи ми, експерти, здатні до такої відкритості в наших особистих стосунках? Власний досвід пар у групі видається мені багатообіцяю-чим шляхом розвитку і для терапевтів — для подолання власних бар'єрів такого роду.

Якщо ж таким чином знайти дорогу до індивідуальної терапії пар або від самого початку проводити парну терапію, слід домовитися про майбутню гру­пову роботу із п'ятьма чи шістьма парами. Це може відбуватися поступово, тут немає цейтноту. Якщо чотири або п'ять пар готові, можна розпочинати групу. У рефлексійному процесі наших щорічних симпозіумів парних груп п'ять-шість пар розглядають як оптимальну кількістю у групі.

Задля швидшої асоціативної реакції на основі більшого різноманіт­тя, виходячи зі свого досвіду, побудованого на декількох десяти­літтях роботи, найбільш сприятливою величиною я вважаю групу із шести пар.

Індивідуальна робота з парою отримує завдяки цьому особливу перспективу підготовки до наступного групового процесу: з одного боку, у сенсі встанов­лення спеціального конфлікту стосунків, з іншого — вправляння у терапев­тичній поведінці, як, наприклад, здатності сприймати і вербалізувати внутрішні процеси.

Мій позитивний досвід проведення паралельних діалогів налічує понад де­сять років. Пари в індивідуальному та груповому аналізах проводять щотиж­ня півторагодинну розмову вдома, без перешкод (див. розділ 16 у цій книзі). На основі взаємного зростання ступеня ефективності ці розмови належать до основної умови (condition sine qua non) моєї аналітичної роботи з парами. Зав­дяки інтенсифікації процесу розвитку та багатостороннім перевагам синергії вони уможливлюють (якщо є бажання) і нечастотну індивідуальну парну ро­боту. Зазвичай, у моїй практиці після початкового узгодження щомісяця про­ходять парні сесії в поєднанні із чотирма самостійними діалогами вдома. Та­ким чином, при великому часовому навантаженні у практиці можна приймати декілька пар.

Теорія, техніка та практика 243

4. Спільні несвідомі стосунки партнерів — терапевтичний об'єкт

Теоретично йдеться не лише про індивідуальне несвідоме пацієнтів, як ми до цього звикли у психоаналітичних формах терапії, а про інтеракційно і стосунково орієнтований психоаналітичний терапевтичний підхід, який розгля­дає сплетене між собою несвідоме двох близьких партнерів як терапевтичний об'єкт. За 3. Фройдом, хоча «індивідуальна психологія від самого початку водночас є соціальною психологією» (Freud, 1921, с. 73), терапія пар, у нашому випадку у групі, дозволяє терапевтам безпосередньо зазирнути у перехрещен­ня обох партнерів. Тоді швидко можна зрозуміти, наскільки переживання і поведінка одного партнера узгоджується з іншим партнером до глибоких не­свідомих шарів. Так, звична індивідуум-центрована перспектива, яка належить передусім до інфантильної історії розвитку, релятивується і доповнюється аспектами біперсональної взаємодії, а отже — специфічним розвитком пар, що актуалізує, усуває або робить певні конфлікти хронічними.

Виходячи з цього, можна винайти нову парадигму: винятковою оди­ницею спостереження є не індивід зі своїми валентностями стосунків, якого розглядають ізольовано, а конкретні унікальні стосунки між людьми. Сімейна терапія і частково групова терапія окремих осіб базуються, звичайно, на цьому спостереженні сплетінь стосунків.

5. Перенесення та опір мають біперсональну організацію

Відтак у груповому аналізі пар перенесення та опір отримують біперсональні форми організації. Так, наприклад, ідеться про перенесення стосунків — не тільки тих, де партнер є сам по собі, як у класичному перенесенні (порівн.: Moeller, 1977), а також про реінсценування інших, надзвичайно важливих для власного розвитку в дитинстві стосунків як таких, які мали між собою батьки (порівн.: Moeller, 1979). Окрім цього, перенесення стосунків постає не лише у формі «так-ніби», як це буває у психоаналізі, тобто мобілізовано як уявлення, а конкретно обговорюється і переживається між партнерами. Відбувається постійний «acting» — реагування у груповому аналізі пар, і «acting out» — реагування у проміжні періоди. Звідси, мабуть, походить драматизм і живучість груп пар, що, на мою думку, рідко спостерігається у групах окремих осіб. Форми опору утворюються і практикуються також двома особами, як, наприклад, поляризація, повернення ролей, крах шлюбу (через суперечності) або адаптація одного партнера до конфліктної по­ведінки іншого. Цю взаємодію ретельно опрацювали Дікс (Dicks, 1963) і Віллі (Willi, 1975b) і позначили як колізію.

244 Міхаель Лукас Мьоллєр

Відбувається постійний «acting» — реагування у груповому аналізі пар, і «acting out» — реагування у проміжні періоди.

6. Повернена до життя структура стосунків є червоною ниткою те­рапевтичної техніки

Із точки зору терапевтичної техніки, у груповому процесі пар спочатку не так просто налаштувати тлумачення та опір послідовно на вимір стосунків, а отже — усвідомлювати, що кожне явище є результатом динаміки стосунків і зумовлене інтенсивною несвідомою взаємодією партнерів. Доцільно буде не лише спитати себе, наскільки страх перед розлученням однаково викликаний або інсценізований одним чи іншим партнером, але й спрямувати вільно плаваючу увагу на структуру стосунків, яка при цьому виникає. Червону нитку в лабі­ринті подій найлегше знайти за допомогою запитання: які стосунки повторю­ються, наприклад, у групі? Це, так би мовити, технічна терапевтична вісь гру­пового аналізу пар. При цьому, як і завжди, контр-перенесення є допоміжним або перешкоджаючим і залежить, звісно, значною мірою від сетгінґу, на чому я хотів би дещо зупинитися.

Які стосунки повторюються, наприклад, у групі? Це, так би мовити, технічна терапевтична вісь групового аналізу пар.

7. Про різноманітність можливих констеляцій із ко-терапевтом

У рамках нашого десятирічного емпіричного дослідження групового аналі­зу пар, профінансованого Німецьким дослідницьким об'єднанням, ми вирішили збільшити невелику кількість терапевтів, аби отримати кращі можливості для порівняння. Так виникло «Німецькомовне робоче об'єднання групового аналізу пар» із понад 50 терапевтів, які працюють із групами пар у психоаналітичному ключі. Вони обмінюються досвідом на щорічних симпозіумах парних груп. Так, кожен із нас отримав нагоду порівняти свій сеттінґ, який він практикує.

Утворилися декілька видів групового керівництва. Спочатку є вибір між окремим терапевтом і парою терапевтів. Пара терапевтів може мати різну струк­туру: вони можуть бути одруженими, мати однакову освіту, підтримувати гете-росексуальні стосунки тощо. На V Міжнародному конгресі групової терапії у Філадельфії (1978) у нас був досить великий симпозіум на тему: «Ко-терапевти — одружені чи ні?» При цьому завжди палали пристрасті. Недоліки та переваги збалансовуються тут за допомогою терапевтичної техніки. Зазвичай, схильність

Теорія, техніка та практика 245

чи стійкість до стресів одруженої пари психотерапевтів визначає, як виглядати­ме керівництво групи пар. Автентичність подружніх стосунків терапевтичної пари не може не впливати значною мірою на груповий процес. Вона конфронтує сильніше і мобілізує інтенсивніший процес переважно через той факт, що перенесення завдяки фактичній шлюбності батьківської пари актуалізується глибше. Ця конкретна близькість і випробування одружених ко-терапевтів може викликати сильніший опір, який у випадку стосунків за формою «ніби-то» неодруженої пари ко-терапевтів не відбувається. Симетрія чи асиметрія ко-тера­певтів задають рівність партнерів або відмінність у стосунках, що у впливі на стосунки подружніх пар у групі необхідно ретельно рефлектувати. Адже можуть виникнути перешкоди для регресії стосунків, наприклад, симетричною парою терапевтів, або через асиметричні взаємини ко-терапевтів може фіксуватися хро­нічна нерівновага у стосунках пари, як це зазвичай буває між псевдопрогресив-ним чоловіком і регресивною жінкою (порівн.: Willi, 1975b).

Симетрія чи асиметрія ко-терапевтів задають рівність партнерів або відмінність у стосунках, що у впливі на стосунки подружніх пар у групі необхідно ретельно рефлектувати.

8. Стосунки контр-перенесення — специфіка групового аналізу пар

Розглянемо спочатку ко-терапевтичну пару у зв'язку із контр-перенесен-ням. Контр-перенесення у цьому випадку я розумію як звичайне контр-перене­сення, тобто реакцію на перенесення пацієнта (порівн.: Moeller, 1977; Moeller, 1997). Поряд із відомими нам інтраіндивідуальними контр-перенесення ми є інша важлива форма контр-перенесення у груповому аналізі пар — стосунки контр-перенесення. Вони проявляються в тому, що пара терапевтів сприймає свої власні стосунки у груповому процесі у специфічно зміненій формі. Тут можна побачити рішучу реакцію на актуальну ситуацію перенесення у груповому аналізі пар. Ко-терапевт зненацька почувається сильно залежним від іншого терапевта або ідеалізує його чи сердиться на нього тощо. Загальні стосунки, які є між терапевтом і ко-терапевтом, змінюються специфічним чином завдя­ки об'єднаному перенесенню пар групи. Головна проблема полягає в тому, що терапевт не так, як завжди, відчуває загальне контр-перенесення лише в собі й може його усвідомити, але в кожній терапевтичній ситуації не знає про те, що ко-терапевт тепер відчуває, переживає, думає тощо. Тут аналітична позиція абстиненції стає специфічною перешкодою. З іншого боку, нею не можна жерт­вувати, аби перенесення могло з'явитись у неспотвореній формі. Ось чому відразу після групової сесії з великою користю для нас ми запровадили емоційно насичений неструктурований діалог, який триває близько півгодини і надзви-

246 Міхаель Лукас Мьоллєр

чайно ефективно сприяє з'ясуванню стосунків контр-перенесення. Пара тера-певт-ко-терапевт, особливо, якщо вони одружені, має особисту перевагу в тому, що не потрібно відреаговувати у себе вдома мобілізовані в ній конфлік­ти. До цих стосунків контр-перенесення, які завжди є основним контр-перене-сенням, додається ще безліч окремих форм контр-перенесення (порівн. детально: Moeller, 1997).

Стосунки, які є між терапевтом і ко-терапевтом, змінюються специфіч­ним чином завдяки спресованому перенесенню пар групи.

9. Два одночасні основні контр-перенесення: на терапевта і партнера

Вони відповідають на безліч феноменів перенесення у групі пар. Але через те, що є, так би мовити, переломленням одного й того ж променя світла, вони часто допомагають краще зрозуміти процес. Загалом можна виокремити де­сять форм перенесення у груповому аналізі пар. Ця різноманітність зумовле­на тим фактом, що група пар поряд із терапевтом чи парою терапевтів, групою та окремими учасниками містить іще одну, четверту психологічну одиницю: пару. Так, наприклад, під час перенесення стосунків малої дитини на матір може по-різному проявитися розщеплення на ідеалізовані, люблячі, добрі або нена­висні, деструктивні стосунки з матір'ю: група як ціле може сприймати одного терапевта як доброго, а іншого — як руйнівного. Тоді це було би перенесенням групи на терапевтів. Хоча таке ж перенесення може виражатися і на двох ок­ремих учасників або на дві пари. Тоді це будуть обидві форми перенесення на окремих учасників і пари. Відтак окремі пари та окремі учасники мають чоти­ри можливості перенесення, а саме: на окремих учасників, на пари, на групу та на терапевтів. Ця комплексність виглядає більш заплутаною, ніж це прояв­ляється на практиці. Зазвичай вона допомагає. Бо ту саму подію можна спос­терігати різноманітними способами: вона, так би мовити, стає надмірною.

Звісно, серед них — окрім перенесення на терапевтів — є одна форма перенесення, яка має вирішальне значення, а саме: перенесення на влас­ного партнера. Воно часто фіксувалося впродовж розвитку шлюбу, який призвів до дуже згущеного сплетіння перенесень і контр-перене-сень між партнерами. Саме він створює ці несвідомі стосунки, які вирі­шальним чином визначають долю пари. Отже, у груповому аналізі пар наявні два основні перенесення, які існують поряд або одне з одним. Виходячи з цього подвійного джерела, терапевтичний процес розгор­тається і проходить через усі можливі форми стосунків.

Теорія, техніка та практика 247

10. Терапевтичні фази і терапевтичний успіх

10.1 Розвиток групи пар

Результатом мого інтенсивного досвіду з чотирма паралельними на­півзакритими групами пар упродовж 25 років є, у клінічному плані, значна зміна групового клімату та здатності всієї групи: відкритість до самого себе і стосовно інших збільшується і цим пришвидшується процес розвитку, відтак покращується здатність вербалізації, проникливість поглиблюється і стає ширшою, ініціатива бути більш активним у групі дається легше, а внут­рішня комунікація (Метхоз, 1997) стає багатшою та змістовнішою (див. також розділ 16 про діалоги у цій книзі). Група, яка працює півроку, ви­дається, порівняно з річною групою, менш готовою, більш незграбною та скутою. Наприклад, перед великою літньою перервою майже не виявля­ються гнів і сум. Групи двох, трьох або чотирьох років, як на мене, чітко відрізняються. Це призводить до дивних наслідків: сидіти у досвідченій групі означає інтенсифікувати власний розвиток більше, ніж у групі початківців. Із цієї точки зору група є завжди економічнішою, якщо вимірювати терапев­тичним успіхом.

Звичайно, терапевтичний успіх залежить від складу групи та фахо-вості терапевта. Щодо цього: де б ви охочіше брали участь — у добрій групі з поганим терапевтом чи в поганій групі з добрим терапевтом? Зовсім забутий основний закон терапевтичного успіху, який загалом залежить від особистості терапевта (40%) і дуже незначною мірою від концепції (15%) (Meyer, 1994), не так легко перенести на групи, бо те­рапевтичні стосунки утворюють усі члени групи.

У зв'язку із цим дослідження результатів набуває комплексності. На засно­ваних мною 25 років тому семінарах із групового аналізу (GRAS), де близько 100 індивідуальних психоаналітиків пройшли навчання на групових аналітиків, нам потрібен був болісно тривалий період розвитку для емпіричного супровід­ного дослідження (Moeller, 2000). Таке дослідження потрібне і для парної, і для сімейної терапії у будь-якій практиці.

Але навіть прості фази розвитку групи пар не так легко простежити. Шість докторантів опрацьовують процеси розвитку чотирьох груп пар. Перші підтвер­джені результати про всіх членів виявили, що чоловіки значно послаблюють свою здатність до самоконтролю за перший рік (контрольна шкала № 3 Несе­на) (Beckmann та інші, 1990; Dunker, 1999, неопублікований рукопис).

248 Міхаель Лукас Мьоллєр

Фазова модель групового розвитку

Важко сказати, наскільки типовими є фази групового розвитку. Загалом ми можемо підтвердити фазову модель Флінта і МакЛеннена (Flint, McLennan, 1962) з клінічної практики:

1. Тут, спочатку відносно свідомо, відбувається відкриття власної ситуації пари. Пари усвідомлюють подібності між собою, що значно знімає навантаження, але також і відмінності, які ставлять під сумнів зрозумілість світогляду пари.

1. Настає розвиток збалансованої взаємності — робота у передсвідомій сфері. Пари діють у напрямку того, аби зменшити нерівність у стосунках, на­приклад, аби обидва партнери однаковою мірою могли висловитися, що, як відомо, не завжди трапляється у щоденному житті подружжя.

2. Нарешті настає перша переміна, яка виходить із несвідомого: послаб­лення індивідуальних захисних механізмів, які найменше схрещені із такими ж механізмами партнера. Це означає узяти назад проекцію з ефектом помітного послаблення симптому та зменшення тиску страждання. Чимало пар хочуть припинити роботу саме тут. Це зрозуміло.

3. Наступна фаза — влучно позначена як боротьба за відособлення (4) — супроводжується глибокою регресією, базується на біперсональному захис­ному схрещенні та на попередніх, переважно витіснених важливих власних по­требах і конфліктах, погіршує симптоматику аж до небезпеки суїциду. Інколи настає послаблення спільного захисту пари до його повної відсутності.

4. Лише після того, як партнери відкрили свій власний світ і можуть захища­ти свої потреби, відбувається встановлення нових стосунків між цими новими ідентичностями на менш патологічному рівні. Вони можуть означати розрив чи нове укладення шлюбу.

10.2 Емпіричний вимір терапевтичного успіху

Наші емпіричні дослідження виявили, зокрема, що переконливим підтвердженням терапевтичного успіху є не лише індивідуальні зміни, а зміни у стосунках пари в сенсі зменшення біперсональної формації захисту (Moeller, Moeller-Gambaroff, 1978).

Два десятки років тому я склав «Інтенсивну документацію стосунків» (Moeller, 1979) у рамках галузі особливих досліджень 32, яка фінансувалася Німецьким дослідницьким об'єднанням упродовж десятиліття та охоплювала численні проекти з вивчення аналітичних стосунків лікар-пацієнт. Цей метод містить 12 версій тестів Ґіссена (GT), які спочатку були задумані для сто­сунків пар, однак згодом із великим успіхом застосовані на стосунках тера-певт-клієнт.

Теорія, техніка та практика 249

Відповідь на 40 поляризованих запитань цього психоаналітично-орієнтова­ного тесту особистості (ОТ) вимагає від п'яти до десяти хвилин. Якщо взяти усі дванадцять версій, то визначення триває від однієї до двох годин. Зазвичай, можна вибрати декілька версій за інтересами. Інтерес терапевта та клієнта є незвичними критеріями в дослідженні, хоча, на мою думку, вони є обов'язко­вими для взаємної мотивації та безперервності.

Звісно, можна обрати інші анкети. Однак тест Ґіссена надзвичайно придат­ний для терапевтичної практики і на основі своєї напівстабільної концепції може охопити і постійні характеристики, і змінні.

«Інтенсивна документація стосунків» представлена у наступному огляді (таблиця):

Детальна документація стосунків
1. Власний образ	Як я себе бачу
2. Образ партнера (чужий образ)	Як я бачу тебе
3. Образ стосунків	Як я відчуваю себе стосовно тебе
До цих трьох додаються ідеальні форми:
4. Ідеальний власний образ	Яким би я хотів бути
5. Ідеальний образ партнера	Яким би я хотів бачити тебе
	в ідеалі
6. Ідеальний образ стосунків	Яким би я хотів бути в ідеалі
	стосовно тебе
Усі шість версій утворюють основу для емпатичних образів
7. Емпатичний власний образ партнера Яким ти себе бачиш
8. Емпатичний образ партнера	Яким ти мене бачиш
9. Емпатичний образ стосунків	Як ти себе відчуваєш стосовно мене
10. Емпатичний ідеальний власний	Яким би ти хотів бути
образ партнера
11. Емпатичний ідеал партнера	Яким би ти мене хотів бачити
12. Емпатичний ідеал стосунків	Яким би ти хотів бути стосовно мене

За допомогою батареї тестів, на мою думку, можна дуже добре працюва­ти на практиці. Вибрані профілі тесту Ґіссена я копіюю на прозорі плівки, аби навіть аматори могли побачити відхилення кривих. Ми використовуємо сім тестів (1; 2; 3; 4; 7; 8; 9). На одній із сесій, де будуть вести документацію, про що ми

250 Міхаель Лукас Мьоллєр

домовляємося з парою, наприклад, після завершення групи пар, можна дуже легко продемонструвати та пояснити порівняння До і Після. Так, обговорю­ються не тільки власний образ як симптом актуальних стосунків із собою, а й різноманітні аспекти стосунків пари. Пари пацієнтів виявляють надзвичайне зацікавлення і здивування, коли бачать результати такої «рентгенології сто­сунків». Результати можна, звичайно, отримати і на рівні розділів, тобто з окремих даних, із яких складаються шість вимірів тесту Ґіссена. Так, наші дослідження аналітичних груп пар виявили, що пацієнти оцінюють себе після участі у групі більш жвавими, здоровими, менш депресивними, вони менше скар­жаться на фізичні страждання та виявляють більшу здатність підтримувати стосунки, аніж раніше (порівн., зокрема: Moeller, 2000b).

Досвід роботи з інтеркультуральними групами

Йозеф Шакед Вступ

Будь-який аналітичний досвід, який намагається зрозуміти несвідомі про­цеси, є зустріччю із чужим у нас самих. Адже наше несвідоме відображає осад тих часток нашої особи, які нам не доступні. Під час зустрічі із чужим першо­чергову роль відіграють проективні процеси, і це стосується ідеалізації та зне­важання чужого. З точки зору психоаналізу, почуття чогось чужого пов'яза­не з власним переживанням нестачі та втрати. Ранні психічні травми, які підірвали довіру дитини до матері і зробили її чужою, створюють основу для того, що згодом усе чуже видається їй небезпечним і загрозливим. І навпаки, туга за втраченим раєм проектується на чуже. Ось чому розгляд іншої, чужої культури може слугувати тому, аби піддати сумніву наші власні критерії.

Аналітична група є свого роду суспільством у зменшеному форматі, яке відображає суперечності та конфлікти учасників: різні умови соціалізації у сім'ях батьків, статеві відмінності, вікову різницю та супровідні конфлікти поколінь, різницю в освіті та світосприйнятті. Якщо серед учасників групи є представники інших культур, відбувається конфронтація між власними, близь­кими нормами та чужими уявленнями, які за певних умов можуть бути плідни­ми, але можуть призвести до затвердіння (закостеніння) власних упереджень. Із викладеного вище випливає, що аналітична робота над індивідом недоскона­ла, якщо не враховано його культурне тло. І навпаки, можна застосовувати культурні цінності та табу як опір аналітичній роботі. В аналітичній діяльності перевагу, звичайно, має дослідження несвідомого, з безперечним урахуван­ням особистих і культуральних меж індивіда.

У малих групах встановлюється досвід, пов'язаний з іншими людьми, які у процесі аналізу перенесення виявляються близькими особами з минулого. На противагу цьому велика група — це більша кількість людей, яка потужно впли­ває на учасників як щось чуже і загрозливе. На відміну до малої групи, яку сприймають як сім'ю дитини і де переважає відчуття близькості та інтимності, велика група видається якоюсь безформною масою. Через те, що у великій групі складно відтворити традиції та побутову мову, учасники почуваються пригніченими, ніби в чужій країні, де панують інші закони та звичаї. Вони повин­ні спочатку знайти свою власну мову, якою могли би висловити свої почуття. Мова великої групи плакатна та символічна, вона спирається на казки та міфи або створює собі свою власну міфологію, аби висловити бажання та страхи. Залежність від ведучого групи є значно більшою, аніж у малій групі, відповід-

252 Йозеф Шакед

но він має більший вплив на груповий процес. Із самого початку його сприйма­ють як чужий і загрозливий елемент. Його соціалізація та стиль керування відіграють важливу роль під час вибору теми у групі.

Аналітична велика група регулярно виявляє конфлікти між поколіннями та статями, постійною темою є також з'ясування історичного минулого. Вели­ка група, безперечно, придатна значно більше до спостереження за культу-ральними феноменами, ніж мала. Почуття безпорадності та загрози, які опра­цьовуються у великій групі, зростають саме тоді, коли учасники втілюють різні культури або коли велика група відбувається у чужій культурі, особливо, якщо вона здійснюється іноземною мовою та за допомогою перекладача (про проблематику аналітичної групової роботи за допомогою перекладача порівн.: Мапіег-Вш^еге, 1995, с. 45-61). Ведучий групи переживає при цьому почуття невпевненості та безпорадності, які його обтяжують, хоча за сприятливих об­ставин можуть зробити його більш чутливим до сприйняття нового навчально­го досвіду. Особливість інтеркультуральної великої групи полягає в тому, що колективні події у групі можна переживати і вивчати як зіткнення культур і як проекцію інтрапсихічних процесів і конфліктів одночасно. Наш досвід ведення аналітичних груп у різних культурних сеттінґах свідчить про те, що наша свідомість гостріше реагує на культурні відмінності у сприйнятті та опрацю­ванні подій, проблем і конфліктів. Далі я хотів би розповісти про деякі осо­бисті враження, які отримав під час ведення великих груп у різних культурах.

1. Інтернаціональна робоча група групового аналізу, Альтаусзее

Організовуючи великі групи, які вже понад 25 років проходять в австрійсь­кому Альтаусзее двічі на рік, ми з самого початку звертали велику увагу на інтеркультуральний сеттінґ. Виходячи з кількості, більшість наших учасників походять із Німеччини, далі йдуть австрійці та швейцарці, час від часу ми маємо, звичайно, учасників з Італії, періодично — з Ізраїлю. Завдяки стипендіям стала можливою участь колег зі східноєвропейських країн — Угорщини, Болгарії, України та Росії. Останні отримують навчання лише після розпаду Радянського Союзу, тоді як угорські колеги могли виїжджати за межі країни і брати участь у наших заходах ще у 1980-х роках. Наші ведучі груп також походять із різних країн — Англії, Норвегії, Німеччини, Італії, Австрії та Ізраїлю.

У 1970-х та на початку 1980-х років у великих групах домінував конфлікт поколінь німецьких учасників. Молодші колеги зводили порахунки зі своїми батьками за те, що ті вплуталися у злочини Третього райху, тоді як старші учасники, які ще були учасниками війни, намагалися виправдатися. При цьому можна було побачити національні відмінності в опрацюванні колективної історії: швейцарці, а також більша частина австрійців, вважали себе непричетними

Досвід роботи з інтеркультуральними групами 253

і практично не брали участі у дискусії. На відміну до них, старші учасники з комуністичної Угорщини єврейського походження ділилися спогадами про пе­реслідування та смерть, тоді як інші угорці, знову ж таки, розповідали про пережите ними при комунізмі. Досить характерним у цілому було те, що угорські гості відокремлювалися від інших учасників і не брали участі ані у зборах західних колег під час перерв, ані у спільних вечірках у кав'ярнях. Це стало приводом вважати їх зарозумілими, доки не з'ясувалося, що вони мали обмаль коштів, відтак харчувалися консервами у готельних номерах. Ті мізерні гроші вони витрачали на придбання книжок, які вони потім копіювали і роздавали своїм колегам вдома. їхня гордість не дозволяла їм обговорювати цю проблему привселюдно. З того часу ми підтримуємо цих колег коштами на харчування, окрім того, ініціювали акції збору книжок і грошей для східноєвропейських колег. Цей крок назустріч призвів, у свою чергу, до різних з'ясовувань про комплекс залежності, почуття сорому та вдячності.

Наприкінці 1980-х і в 1990-х роках в західних країнах сфопмувалось нове покоління, яке менше, ніж раніше, цікавилося суспільними процесами. Велика група більше займалась індивідуальними страхами та проблемами стосунків між учасниками. В окремих випадках точилися дискусії між західними та східними німцями. У колективній площині тепер можна було спостерігати де­бати між українцями, росіянами та болгарами на тему їхнього минулого та невпевненості в їхньому професійному та суспільному майбутньому. Учасники з цих країн мали і мають досі труднощі з вільним вираженням своїх думок і відчуттів, їм також властива більша, аніж західним колегам, скутість у ви­словлюванні інтимних почуттів у великій групі.

2. З'їзди в Німеччині

Іншим інтеркультуральним досвідом у великій групі став з'їзд DAGG¹ у м. Кассель на початку 1990-х років, у якому вперше взяли участь гості зі Східної Німеччини. Цей захід відбувався на досить напруженому тлі. Східні німці почувалися ніби під опікою представників західнонімецьких аналітиків, відтак перші навіть у гніві полишили велику групу ще під час сесії. (Зауважи­мо, що план об'єднання DAGG по всій Німеччині на той час не був здійснений). Ця політична боротьба між функціонерами у площині аналітичного досвіду призвела до того, що учасники відчули себе свідками історичних подій із силь­ною емоційною заангажованістю. Після сесії до мене підійшли деякі колишні східнонімецькі дисиденти і розповіли, що атмосфера на сесії нагадала їм кон­спіративні зустрічі в НДР, які були єдиною можливістю вільно спілкуватися.

¹ Deutscher Arbeitskreis für Gruppenpsychoterapie und Gruppendynamik — Німецька робоча група групової психотерапії та групової динаміки.

254 Йозеф Шакед

Європейський симпозіум групового аналізу у Гейдельберзі у 1993 році став першою свого роду особливою інтернаціональною зустріччю, на яку зібралися учасники зі Східної та Західної Європи. Спільною мовою спілкування на великій групі було погоджено англійську, однак порозуміння давалося важко, бо деякі учасники недостатньою мірою могли висловитися цією мовою. Зокрема, це було проблемою для деяких німців, які почувалися вимушено чужими у своїй рідній країні. Унаслідок цього виникли дискусії між німцями та євреями, бо частина англійців складалася з німецьких емігрантів. Інша проблема полягала у великій кількості учасників — 300-400 осіб, що надзвичайно утруднювало здатність гру­пи до комунікації. До того ж, доповіді учасників важко було сприймати акустич­но, що значно збільшило параноїдну готовність до страху і відцентрові тенденції у групі. Я зітхнув із полегшенням, коли більшість групи відхилила пропозицію про передачу мікрофона, зроблену на початку. У цьому можна було розгледіти важ­ливий орієнтир, сигнал того, що група сама вирішила розібратися зі своїм власним страхом і почуттям незвичності в незатишному оточенні, аніж полегшити комуні­кацію завдяки технічним засобам. Велика група усвідомила, що конфронтація з власними комунікативними труднощами є невід'ємною частиною власного досві­ду. Упродовж тижня здатність учасників слухати та розуміти один одного покра­щилася, бо стало очевидно, що акустика була не тільки фізичною, а насамперед психологічною проблемою. Схожа ситуація спостерігалася і з зазначеними вище мовними бар'єрами, які під час роботи сесій удалося значною мірою подолати.

Особливістю великої групи був і її інтеркультуральний склад, який звів нанівець увесь попередній досвід. Було відчуття, ніби тебе перемістили в мікро­космос, де зіштовхнулися погляди учасників зі Сходу та Заходу, а також де­якою мірою з Півночі та Півдня, що викликало у групі свого роду культурний шок. Суспільні та політичні перевороти в Європі останніх років знайшли своє відображення у переживаннях групи, як, приміром, нестерпна та незбагненна війна в Югославії. Безпомічність перед цією війною у безпосередній близькості та почуття власної безсильної заангажованості чітко відчувалися у великій групі. Окремою темою у великій групі став Голокост. Довелось іще раз твере­зо усвідомити, що стосунки між німцями та євреями, хоч і минуло півсторіччя, ще не «нормалізувалися». Деякі учасники були дуже спантеличені цією диску­сією й намагалися — як це можна констатувати на загальносуспільному рівні — залишити минуле у спокої, аби нарешті перейти до порядку денного. Однак вони були у меншості. Ця вирішальна історична подія виявилася стійкою до всіх спроб релятивізації. Голокост став для групи метафорою всіх жахіть і загроз людству. Це була специфіка великої групи — розглядати минуле не тільки у площині раціональної дискусії, а й завдяки власним подекуди зворуш­ливим виступам зробити її колективним переживанням, у якому брали участь англійці, представники Східної Європи та Азії. Для мене це стало натхненним знаком того, що велика група загалом прийняла на себе цей виклик.

Досвід роботи з інтеркультуральними групами 255

3. Психотерапевтична освіта в Україні

Міжкультурні зустрічі завжди мають місце під час проходження навчаль­ної програми з групової терапії в Україні, яка організована Австрійською пси­хотерапевтичною спілкою за участю німецьких та австрійських колег і відбу­вається двічі на рік неподалік Львова за допомогою перекладачів. Перший такий захід у всій наочності виявив два великі табу: для учасників було майже неможливо обговорювати своє радянське минуле, вони уникали розмов про інтимні сімейні проблеми та питання, пов'язані зі стосунками. Усілякі пояснення цих відмінностей у менталітеті між Східною та Центральною Європою, виходячи з культури та психології народу, не були вичерпними. Одразу на початку першої великої групи розставили віхи для цих табу, які визначали весь перебіг захо­ду. Після того, як я запропонував групі поділитися своїми думками, бажано у спонтанній і невідредагованій формі, я на свій подив переконався, що учасники сприйняли пропозицію про вільні асоціації, очевидно, як нове вчення із Заходу, яке повинно прийти на заміну старій комуністичній ідеології. Наслідком цього був потік «чемних» і відповідно поверхневих асоціацій, підґрунтям яких було намагання за будь-яких обставин дотримуватися «аналітичного основного пра­вила». Одночасно виникли масивні страхи, що безперешкодне вільне мовлення може вилитись у загрозливий занепад традицій. Це занепокоєння сягнуло своєї вершини у палкій тираді одного літнього учасника, адресованій засобам масо­вої інформації, які пропагують безсоромний секс. Моя жартівлива інтервенція про те, що учасників, які не дотримуються основного аналітичного правила, зішлють у Сибір, група зовсім не сприйняла як жарт, а реакцією було зніяко­віле мовчання. Очевидно, що трактована як догма психоаналітична «правда» повинна була замінити втрачену впевненість комуністичного вчення; одночас­но важко було не помітити, що за надто сумлінним дотриманням основного аналітичного правила приховувався ще й опір як такий.

Іншу проблему в українській реальності виявила нагода провести експери­мент: велика група відбувалася в їдальні санаторію, куди час від часу з ціка­вістю зазирав персонал кухні. Оскільки двері не зачинялися, у групу інколи міг заблукати якийсь відпочивальник. Організатори хотіли поставити на дверях охоронців, аби відгородити велику групу від зовнішнього світу, я ж запропону­вав просто виставляти зайд за двері. Унаслідок цієї рекомендації у великій групі виникла функція встановлення ідентичності. Група виявила, що за цей час вона розвинула власну культуру, яка різниться від оточення. Гості диву­валися з цього дивного заходу, який ніяк не могли класифікувати.

Через два роки учасники могли вже значно вільніше говорити про своє недавнє минуле. Очевидно, їм потрібен був латентний час, аби вони змогли го­ворити про ці обтяжливі події. Хоча табу обговорення інтимних деталей, звісно, залишилося. А потім і ця проблема прояснилася приголомшливо простим чи-

256 Йозеф Шакед

ном. Вона виявилась результатом скрутних житлових умов, коли інколи дек­ілька сімей змушені жити в одній квартирі. З огляду на це цілком логічно, що вони встановили для себе непроникні межі сорому, аби зробити сумісне життя взагалі можливим. Досвід такого роду потрібен для того, аби застерегти від надто швидких суджень про чужі культури. Наведені приклади роботи з анал­ітичними навчальними групами в Україні демонструють, що ставлення людей до проблем близькості та інтимності щонайменше такою ж мірою пов'язані з умовами життя за радянської системи і скрутними житловими умовами, як і з особливостями культури. Подальша робота з українськими групами виявила, що сором'язливість в інтимних питаннях поступово можна подолати.

4. Велика група в Єрусалимі

Уже тривалий час я приймаю щорічні запрошення на триденну аналітичну велику групу в Єрусалимі. При цьому виявилося, що теми переважно оберта­ються навколо арабо-ізраїльського конфлікту і внутрішнього напруження в ізраїльському суспільстві. Велика група відображає спосіб життя у великих сегментах ізраїльського суспільства — від самовпевненого націоналізму до задумливості та самокритики. Вирішальну роль відіграють також протисто­яння між емігрантами з різних культур і між віруючими євреями та вільно­думцями.

5. Університетська освіта в Будапешті

Велика група зі ста учасників у Будапешті, яка відбулася цієї осені в рам­ках університетської освіти за фахом «психічна гігієна», дозволила зазирнути у проблеми суспільства у часи змін. Із самого початку у групі відчувалися неспокій і хвилювання. Внутрішні лави завжди займали ті особи, які ніби спові­далися у своїх проблемах і сексуальних невдачах. Ця поведінка нагадала ко­муністичну практику привселюдного самозвинувачення, однак потім виявило­ся, що у цьому навчанні брали участь деякі духовні особи місцевої громади. Згодом внутрішнє коло замінила група, члени якої провадили між собою інтимні розмови і цим викликали велике незадоволення інших. Після того, як велика група врешті розпалася на чотири малі групи, група у внутрішньому колі поча­ла співати і танцювати, при цьому деякі учасники після певного вагання також приєдналися до цього дійства. Мені відібрало мову, я був повністю спантели­ченим і почувався безсилим і знеціненим; нездатним зрозуміти, що діється, сам собі я видавався загубленим етнологом у чужій культурі. Аби врятувати залишки свого авторитету, на наступній сесії я сам сів у внутрішнє коло. Коли

Досвід роботи з інтеркультурольними групами 257

група почала обговорювати події попередньої сесії, виявилося, що внутрішня група складалася з випускників певної терапевтичної освіти, вона хотіла мені «асистувати» і водночас доводила мені свої терапевтичні навички. Оскільки цей напрямок передбачав у своїй основі рольову гру та психодраму, для ви­пускників було важливо мобілізувати групу і привнести в неї динаміку шля­хом виконання всіляких дій. Я не задовольнився цим поверхневим поясненням, тому інтерпретував груповий процес як відображення суспільного розпаду та пошук нових норм і правил у посткомуністичну еру. Група задумалася і про­аналізувала з великою серйозністю культурні зміни в новій Угорщині. На­слідком моєї інтервенції стало також повернення моєї, здавалось би, втраче­ної честі аналітика.

6. Світовий психотерапевтичний конгрес у Відні

Останнім прикладом міжкультурної зустрічі я хотів би назвати велику групу у Відні, яка відбулася влітку 1999 року в рамках Світового конгресу із психотерапії. Учасники представляли різні культури та континенти, були при­сутні також прихильники найрізноманітніших психотерапевтичних методів. Оскільки єдиної мови не було, а порозуміння частково відбувалося за допо­могою мікрофонів, серед учасників панувало значне сум'яття, яке можна було лише дещо пом'якшити тим, що деякі доповіді іноземними мовами носії мови перекладали німецькою або англійською. Як ведучий великої групи я не міг розраховувати на загальне розуміння аналітичних інтерпретацій, і тому част­ково сам виступав у ролі перекладача, при цьому переклад перетлумачував на свій кшталт. Це викликало незадоволення деяких учасників, які засуджували мій переклад і вважали його фальсифікацією. Інші, навпаки, захищали мене і мій спосіб викривати приховані значення людської комунікації. Загалом мені здалося, що ця амбівалентна суперечка за позицію ведучого зробила динамі­ку в групі значно інтенсивнішою. Іншим динамічним елементом, який надав групі власної ідентичності, була спільна боротьба проти зовнішнього ворога, а кон­кретно — проти служби безпеки «Австрія Центр», де відбувався конгрес. При­водом для цієї конфронтації стало невдале розміщення сидячих у залі, учас­ники нашвидкуруч переставили лави і утворили концентричні кола. У відповідь на це охорона зчинила галас і заборонила великій групі приходити наступного дня у зал, посилаючись на загрозу виникнення пожежі. Тому ми перенесли наш захід в інше приміщення. Але там не було достатньо стільців, відтак учасники принесли крісла із сусідніх аудиторій. Про таке неподобство служба безпеки доповіла президентові конгресу Альфреду Пріцу, який, звісно, заявив про свою солідарність із нами. Усі ці процеси лише сприяли консолідації великої групи і надали їй свого власного відбитку в боротьбі проти ворожого середовища.

258 Йозеф Шакед

Наприклад, один учасник з Італії розповів про свої труднощі, пов'язані з над­мірною любов'ю австрійців до порядку, тоді як колега з Індії запевнила, що почувається у групі як удома, де багато культур уживаються, незважаючи на відсутність обов'язкових для всіх правил.

Підсумки

Я згадав про ці події в роботі з інтеркультуральними групами для демон­страції специфічних проблем і вимог у цих групах. Саме контр-перенесення ведучого групи зазнають особливого випробовування, бо його звичні орієнти­ри, як правило, тут безсилі. З огляду на ситуативно обумовлені безпомічність і безпорадність, він наражається на небезпеку реагування власних проблем, коли втрачаються необхідні спокій і дистанція. Особлива складність полягає, знову ж таки, у психоаналітичній роботі з перекладачем. Його переклад часто є обробкою та спотворенням виступів учасників, при цьому втрачаються багато нюансів і тонкощів мови. Інколи перекладач безпосередньо емоційно втягну­тий у груповий процес, він сам потребує психологічної підтримки. Це трапило­ся, наприклад, на сесії великої групи в Україні, коли один учасник попросив групу висловити думки стосовно однієї надзвичайно емоційної справи. Деякі учасники сприйняли це як нечуване нахабство, вони вибухнули, почали крича­ти та жестикулювати, аби позбутися роздратування. Серед них був і мій пере­кладач, який повністю забув про свою функцію.

Загалом необхідно зібрати якомога більше інформації про чужу культу­ру, аби від самого початку уникнути непорозумінь. Невипадково етнологи спо­чатку вивчають відповідні країни, цілком свідомо заглиблюються в історію, культурні звичаї і лише тоді наважуються робити висновки про певне «сус­пільне виробництво несвідомого» — як це висловив Маріо Ердгайм (Mario Erdheim, 1982). І навпаки, було би хибним, якби ми відмовилися від нашого аналітичного саморозуміння на користь суто культурного та соціологічного способу розгляду, бо обробка соціальних явищ у несвідомому дотримується інших законів, аніж свідоме сприйняття. У рамках аналітичного розгляду куль­турні відмінності можна легко поставити на службу опору, аби уникнути не­приємного досвіду.

Отже, з одного боку, можна стверджувати, що суспільну та культурну площини ніколи не можна залишати поза увагою. З іншого — завжди треба усвідомлювати, що ці фактори можна застосовувати в аналітичній ситуації як опір в опрацюванні внутрішніх конфліктів. Таким чином, наше завдання поля­гає в тому, аби висвітлити інтрапсихічний світ в аналітичному ключі і при цьо­му не бути сліпим до культурних особливостей учасників.

Супервізія з точки зору групового аналізу

Корнелія Штайнгардт Вступ

Говорячи про супервізію, спочатку необхідно з'ясувати, що це означає, бо в загальній мовній практиці існують найрізноманітніші тлумачення цього по­няття, що може легко призвести до непорозумінь. Утворення різних значень поняття «супервізія» пов'язане з історичним розвитком тих форм дій, із яких і складається власне супервізія.

Поняття «супервізія» почали використовувати в американському мовному середовищі для позначення специфічних завдань керівника щодо своїх співро­бітників (підлеглих). Цими завданнями насамперед були контроль і професій­ний нагляд. У першій половині XX століття поняття зазнало значного розши­рення та парадигматичної зміни, його застосовували для позначення роботи зовнішніх фахівців, задіяних у якості практичних інструкторів для працюючих у соціальних галузях (casework¹ ). До цих фахівців належали психоаналітики, які емігрували з Німеччини і Австрії (Federn, 1990). Коли після Другої світо­вої війни експерти зі СІЛА почали підтримувати відродження соціальної робо­ти в Німеччині, супервізію застосовували в рамках практичної консультації або практичного інструктажу.

В Австрії після Другої світової війни супервізія базувалася, на думку Зауе-ра (Sauer, 1997), на ініціативах, які мали важливе значення у «червоному» Відні у період між світовими війнами і які були знищені націонал-соціалізмом. У 1920-х роках такі педагоги з психоаналітичною освітою, як Анна Фройд, Авґуст Айх-горн і Віллі Гоффер, розпочали спеціальні курси підвищення кваліфікації та семінари для вчителів, вихователів дитячих садків, вихователів інших установ і соціальних працівників. Так звані «педагогічні курси» мали на меті рефлектува­ти професійну діяльність педагогів, аби підвищити не тільки зростаючу при цьо­му здатність до емпатії, а й конфліктність і толерантність до фрустрації, а в подальшому — їхню професійну компетентність (порівн., також: A. Freud, 1929, 1933). Ці ініціативи можна вважати зародками супервізії в Австрії. Традицію практичної рефлексії продовжили Авґуст Айхгорн і його співробітниці після Другої світової війни, коли заходилися відроджувати соціальну роботу і працю з хворими, зокрема за допомогою інтернаціональних контактів.

У процесі інституціоналізації психоаналізу поняття супервізії набуло ще одного значення. У рамках психоаналітичної освіти у Психоаналітичному інсти-

¹ Робота з хворими (прим, перекл.).

260 Корнєлія Штайнгардт

тугі в Берліні вперше, починаючи з 1920 року, рефлексія та опрацювання кон­трольних випадків учасників навчання у навчаючого аналітика стали обов'язко­вим третім базовим предметом поряд із навчальним аналізом і контрольними випадками (Cremerius, 1990). Ця форма супервізії, позначена у психоаналітичних об'єднаннях як контрольний аналіз, стала за цей час складовою частиною всіх видів психотерапевтичного навчання і чітко закріплена в законодавчих актах про психотерапію.

Підбиваючи підсумки, можна назвати три значення супервізії: супервізія визначає, по-перше, фаховий нагляд і контроль; по-друге, це особливий метод рефлексії психотерапевтичної практики під час навчання на психотерапевта; по-третє, це опрацювання прагнень, проблем і конфліктів, які стають злоякіс­ними в контексті професійної діяльності.

Наступні міркування стосуються останньої форми супервізії, зміст якої полягає в опрацюванні та рефлексії професійних питань.

1. Перше наближення до супервізії

Бурхливий розвиток і зміни у світі праці та його організаційних структу­рах за останні десятиріччя вплинули на всі ті форми консультування, метою яких є підтримка професійної діяльності. Цих змін зазнали також інтенсивні процеси перетворення і певною мірою відмежування, які тривають і досі. Як можна точніше описати супервізію у загальному аспекті? Ґоттгардт-Лоренц і Шюерс (Gotthardt-Lorenz, Schüers, 1997, с. 14) подають таке визначення: супервізія — це такі рамки, у межах яких можна опрацювати конфлікти, питання, проблеми, а також знайти концепції та перспективи, які виникають у процесі робочої та професійної діяльності. Таким чином, супервізія є інстру­ментом, який повинен сприяти виконанню професійних вимог, предметом якого є рефлексія робочих стосунків і робочих процесів у межах однієї робочої організації. Сюди належать, по-перше, взаємовідносини працюючих із їхніми адресатами (наприклад, клієнтами, пацієнтами), по-друге, взаємодія з їхніми колегами та начальниками, по-третє, з'ясування вимог і очікувань, які є в організаціях на тлі суспільної реальності. Отже, супервізія має на меті підтримати рефлективні процеси супервізанта, аби розвинути ефективніші стратегії вирішення робочих завдань, які вони повинні виконувати в рамках своєї професійної діяльності.

Супервізія завжди відбувається в полі напруження, що оточує колег по роботі, організацію, супервізора та утримується певним робочим завданням: розв'язувати конфлікти у спільній роботі команди, рефлектувати та покра­щувати роботу з клієнтами, супроводжувати втілення нової організаційної структури. Поле напруження між співробітниками, установою або організа-

Супервізія з точки зору групового аналізу 261

цією² та супервізором можна розуміти, на думку Пюля (Puhl, 1998, с. 51) як «інституційну триангуляцію». Робоче завдання цього трикутника орієнтується на другу інституційну триангуляцію, утворену співробітниками, організацією та клієнтами, і стосується певного первинного робочого завдання, яке співробіт­никам слід виконати. Ці триангуляції мають симетричний склад, у схематично­му зображенні створюють структуру супервізії (див. рис. 1):

Рис. 1: Інституційні триангуляції (Puhl, 1998, с. 52)

Описані тут визначення можна приймати за основу супервізії, і немає зна­чення, у якому сеттінґу вона відбувається: чи з окремими особами, чи з група­ми, для яких характерно те, що супервізанти належать до однієї професійної групи або до споріднених професійних груп, не працюють у тих самих устано­вах, і що групи відбуваються за межами установ супервізантів (так звані «stranger groups»³); чи з відокремленими функціональними підрозділами в межах однієї організації. До останнього сеттінґу належить, наприклад, супервізія команди співробітників, які у будь-якій формі співпрацюють разом для виконання сво­го робочого завдання і належать або до однієї професійної групи (напр., вихо­вателі дитячих садків), або мають мультипрофесійний склад (напр., команди терапевтів у лікарнях). Сюди, приміром, належать супервізії всіх членів керів­ництва підприємства, проектної групи, відділу зі своїм начальником тощо. Цей сеттінґ, який прийнято називати командною супервізією, займає центральне місце серед різних супервізійних сеттінґів⁴.

² Поняття «установа» та «організація» — не синоніми і, за Вольфом (Wolf, 1995, с. 143), можуть розрізнятися таким чином: «організації» є ансамблем соціальних ролей у співпраці та взаємопов'язані між собою за ієрархічним принципом управління для досягнення певної мети; «установи» є організаціями з необхідними для суспільства функціями і тому необхідні членами суспільства, яких охоплюють.

³ Групи незнайомців (прим, перекл.).

⁴ Наведені приклади пояснюють, що назва командної супервізії не достатньою мірою описує багатошаровість можливих форм супервізії в межах одного сеттінґу. Це робить широковживаний термін командної супервізії розпливчатим і неточним, ось чому це поняття часто створює проблеми (Weigand, 1996). Це призводить до того, що постійно лунають думки про утворення нових дефініцій (наприклад, Gotthardt-Lorenz (1994) замість цього говорить про супервізію організації).

262 Корнелія Штайнгардт

2. Наближення до супервізії з перспективи групового аналізу — перша частина

Наведені вище роздуми є основним доступом до супервізії, який не повністю висвітлює особливості розуміння та підходу групової аналітичної роботи. Пе­ред тим, як розглянути їх, я наведу уривок із супервізійного процесу, який я проводила. Представлення випадку фокусується не на окремому фрагменті, а описує тривалий процес.

На перше інтерв'ю мене запросив керівник гуртожитку для молоді, якій важко вдава­лося самостійне подолання життєвих проблем. Колектив шукав нового супервізора-жінку, з якою хотів опрацювати випадки з її роботи в соціальній галузі та проблеми в команді. Під час першого інтерв'ю, яке проходило, як і подальші супервізії, у службовому приміщенні гуртожитку, я дізналася про робочу ситуацію таке: гурто­житок, який існував близько трьох років, був частиною організації, яка об'єднувала різні педагогічні установи. У ньому проживали близько десяти молодих людей, яким допомагали — на довготривалий період часу — жити і працювати самостійно. Коман­да вихователів складалася із шести працівників і керівника, при цьому залишалася ще одна вакансія. Окрім одного вихователя, який працював від самого початку існування гуртожитку, ніхто не затримувався тут на довше, аніж на півроку. Посаду керівника саме запровадили, її обіймала нова людина, призначена два місяці тому. До того команда працювала без керівника, що, на думку її членів, не створювало суттєвих проблем. Тому команда з нерозумінням сприйняла це рішення, хоча у принципі не була проти. Команда показала себе цілком автономною, самостійною та незалежною від керів­ництва. Водночас пролунало, що керівництво не особливо дбає про гуртожиток, що для керівництва важливо лише те, аби все проходило без ускладнень і не виникало серйозних проблем.

Моїм робочим замовленням на супервізію, як про це ми домовилися з командою, було, з одного боку, обговорити випадки, тобто рефлексія педагогічної роботи з окремими молодими людьми, розробка реальних перспектив стосовно того, як раціо­нально підтримати їх на шляху до самостійності та продумати скоординовані стратегії дій. З іншого боку, треба було опрацювати проблеми в команді, які постійно виникали у зв'язку зі структурою, яка неодмінно призводила до тісної співпраці та необхідності постійно узгоджувати між собою поточні справи робочих буднів. Було передбачено, що супервізія відбуватиметься раз на два тижні. Це могло трапитися в робочий час команди. Усе оплачувало керівництво, якому я повинна була безпосередньо надіслати рахунок для отримання гонорару. Команда не могла надати мені жодної інформації про те, чи мій гонорар погоджений, бо не знала і не запитала у керівництва, скільки організація була готова платити за цю послугу.

Після укладання контракту з командою я відвідала керівника. Після того, як я до­сить довго змушена була чекати на нього, на початку розмови ми швидко та без уск­ладнень з'ясували питання мого гонорару. Окрім того, він не висловив ані найменшого зацікавлення супервізією, а на моє додаткове запитання зауважив, що я повинна прово­дити з командою супервізію випадків і команди, що я ніби вже обговорила з коман­дою. Він дав мені зрозуміти, що дуже поспішає, і досить швидко закінчив розмову.

На цьому місці я хотіла би перервати зображення підготовки до супер­візійного процесу, аби розкрити на основі цього пасажу перші роздуми про супервізійне розуміння з перспективи групового аналізу. Вже у цій фазі супер­візійного процесу, на стадії укладання контракту, можна виокремити важливі

Супервізія з точки зору групового аналізу 263

моменти, характерні для супервізійних процесів, які можна трактувати у ключі групової аналітичної роботи.

Супервізійна робота у цьому випадку відбувається на рівні команди в ме­жах однієї організації. У терапевтичних групах утворюється групова матриця, процеси перенесення та контр-перенесення стосуються однакових за ієрархією членів групи, натомість у супервізійних процесах матриця концентрується на стосунках між учасниками однієї установи, які слід розуміти тільки в кон­тексті установи. Матриця установи значною мірою визначається свідомою та несвідомою структурою установи (Puhl, 1998, с. 50; порівн.: також Gfäller, 1990) і утворюється в полі напруження інституційних триангуляцій, про що описано вище. Особливої уваги при цьому заслуговує той факт, що, розгляда­ючи стосунки в трикутнику працівників, керівництва організації і клієнтів, гово­римо про ієрархічні відносини, які значною мірою визначають структуру робо­чого поля, своєрідність та особливості якого для окремих учасників часто свідомо не доступні.

Якщо під час супервізії учасники обговорюють конфліктні або обтяжливі теми, можна виходити з того, що вони містять водночас конфліктний і свідомо несприйнятий матеріал усієї установи. Для супервізійного процесу це виявляє далекосяжні наслідки. У супервізійному процесі називають важкі робочі ас­пекти й висвітлюються розбіжності між первинними робочими завданнями та їх реалізацією. При цьому, на думку Веллєндорфа (Wellendorf, 1994), місце цих проблем у структурі та динаміці організації важко визначити, воно свідо­мо недоступне. Бо динаміка установи не є доступною безпосередньо на когнітив-ному та афективному рівнях, вона утворюється у стосунках між супервізо­ром та установою: той спосіб, за допомогою якого команди та представники установ встановлюють контакт і стосунки із супервізором, визначаючи супер-візійний сеттінґ і робоче завдання для супервізії, є «свого роду проекційною площиною для прихованої інституційної динаміки та структури» (там само, с. 30). Ось чому динаміку супервізійного процесу — зокрема у його почат­ковій фазі — треба розглядати як діагностичний інструмент, який дозволяє принаймні частково розшифрувати несвідому інституційну динаміку (Steinhardt, 1999, с. 70). Постають запитання: якими є очевидні та приховані цілі супервізії? Хто належить або повинен належати до опрацювання поставлених проблем, що стосуються системи супервізанта? У якому сеттінґу це доцільно провести і хто є замовником супервізії?

Як ми розуміємо інституційну динаміку в описаній вище початковій ситу­ації — у першій спробі, не претендуючи на повноту викладу? Запит на супер­візію зробив керівник спільноти гуртожитку, який усередині структури спільноти зайняв нову посаду, хоча і вихователі ставили під сумнів її необхідність. Окрім того, було ще вище керівництво, яке мені як супервізору повідомило, що впов­новажує команду з'ясовувати всі питання та домовлятися про супервізію.

264 Корнелія Штайнгардт

Тільки питання грошей залишалося однозначною компетенцією керівництва. Напрошується запитання: хто має право або повинен брати на себе управління у цій організації? Якщо керівництво «не втручається у більшість справ», але водночас не дозволяє команді бути повністю автономною (як це з'ясувалося у питанні з грішми), виникає думка, чи команда не почувається несвідомо покинутою керівництвом напризволяще або без достатньої підтримки? Чи не була тоді посада керівника спільноти створена для того — у латентному смисловому зв'язку, — аби заснувати функцію заступника дирекції, якого, у латентному смисловому зв'язку, наділено завданням перейняти у якості заміни підтримуючу роль? Із цього випливає запитання: чи сподівався свідомо керівник, посада якого у спільноті не була постійною і який усвідомлює небезпеку «бути стертим на порох» у напруженні між командою та керівництвом, що супервізор, яку залучили насамперед для зовнішнього супроводу рефлективних процесів, візьме на себе функцію керівника і таким чином зніме з нього тягар у цій важкій (з точки зору структури) ситуації з дирекцією, а також надасть йому підтримку, якої він сподівається для подолання цього нерозв'язного завдання?

Якщо поцікавитись, хто ж є замовником супервізії з цього питання, виявить­ся, що однозначно це з'ясувати неможливо. Дирекція, хоч і надає фінансові ресурси та оплачує робочий час, майже не виявляє зацікавлення тим, що відбувається на супервізії. І навпаки — команда, хоч і дає замовлення на су­первізію, поводиться при цьому так, ніби її не стосується питання фінансування супервізії і вона не має нічого спільного з реальністю фінансових питань.

На завершення можна сказати, що в початковій фазі цього супервізійного процесу було відтворено конфлікт, який латентно впливав на роботу команди. Запитання, наскільки команда почувається покинутою напризволяще і без підтримки дирекції, наскільки це її ображає, не сприймається командою свідо­мо, а заперечується тим, що, з одного боку, уявляє себе автономною, а з іншо­го — такою, що знаходиться під опікою (не порадившись з нею, було призначе­но керівника спільноти).

Якщо у процесі супервізії йде робота над усвідомленням несвідомих стра­тегій, які, на думку Ментцоса (Метгов, 1977), можна трактувати як інституційні позиції опору, то йдеться про усвідомлення (у значенні сценічного розуміння) тих частин конфлікту, які діють відкрито і приховано, для розробки відповід­ного способу обходження з ними задля вирішення завдання. Аби дійти до ро­зуміння таких сценічних інсценізацій, потрібен аналіз феноменів перенесення та контр-перенесення у супервізанта та супервізора. У будь-якому випадку не йдеться про підтримку регресивних тенденцій супервізанта таким чином, аби залучати перенесення з їхнього раннього дитинства, пов'язані із сім'єю батьків. Разом із Обергоффом (ОЬегіюіі, 1998, с. 70) можна стверджувати, що тільки «проблематичні схеми стосунків із процесів вторинної соціалізації [...] доступні

Супервізія з то чки зору групового аналізу 265

супервізійному аналізу перенесень, натомість глибоко витіснені травми раннього періоду можна опрацьовувати тільки у терапевтичному сеттінґу». Отже, слід було опрацювати латентні конфлікти з керівництвом на рівні перенесень робочого поля, аби зрозуміти несвідомі на цей момент аспекти в організації, а не конфліктні стосунки з батьком із раннього дитинства учасників команди. У цьому значенні Зіверс (Біеуегв, 1999, с. 20) наголошує, що під час психо­аналітичного опрацювання проблем в організаціях на передньому плані стоїть не розгляд едіпальних стосунків, а реальність організації, якій треба надати додатковий, самостійний реальний зміст.

3. Наближення до супервізії з перспективи групового аналізу — друга частина

Супервізія — це і зовнішні рамки, і внутрішньопсихічний простір, у якому можна сприймати ті почуття та відчуття, які часто заперечуються в робочих буднях. Почуття страху, безсилля та безпорадності часто виникають в уста­новах, і при цьому в самих організаціях немає можливості сприймати їх як такі. Перед тим, як піти далі, я продовжу перерваний вище фрагмент:

Після першого півріччя супервізії виникла така картина: якщо йшлося про те, аби зрозуміти важкі та конфліктні ситуації в педагогічній роботі з молоддю і знайти нові стратегії поводження з цим, члени команди працювали з ентузіазмом і намагалися, як це стало видно в зображенні під час наступних сесій, утілити свої знання у професійних буднях. При цьому постійно виникали думки, як можна допомогти тій чи іншій мо­лодій людині за підтримки колективу виселитися з гуртожитку і переїхати у власне помешкання. Якщо на супервізії виникало бажання, яке стосувалось робочих про­цесів і співпраці учасників команди, досягти диференційованого розуміння проблеми і відповідно стратегії дії було складніше. Виявилося, що робочі завдання керівника спільноти не мали чіткого визначення. Це призвело до неясності, хто і яку відпові­дальність несе у спільноті. На супервізійних сесіях ішла робота над з'ясуванням і виокремленням різних робочих сфер, але в робочих буднях співпраця колег у цьому напрямку не зазнала значного покращання.

Після восьми місяців роботи супервізійний процес отримав новий поворот. Коли я прийшла у спільноту на звичну годину супервізії, виявилося, що цього дня не було пана, який працював тут багато років. Під час початкового з'ясування теми обгово­рення вихователі стали нерішучими і не могли дійти згоди. Лише після тривалої наради вони вирішили обговорювати свою роботу з одним молодиком. Однак реф­лективний процес відбувався не так, як завжди. Розмова відхилялася від основної теми, і вихователі загубилися у малозначущих деталях буднів спільноти. Я все більше почувалася некомфортно, відтак вирішила перервати сесію і вийшла. Та потім я звернула увагу на відсутність співробітника і на те, що не поцікавилася при­чиною його неприсутності. Радше інтуїтивно я поставила запитання: чому цього ви­хователя сьогодні немає? Можливо, у нього відпустка? Моє запитання викликало мовчання, нарешті одна працівниця розповіла, що колега під час нічного чергування минулого тижня вийшов із гуртожитку, напився в сусідньому барі, а потім молоді люди застали його зранку у стані важкого алкогольного сп'яніння. У відповідь на це

266 Корнелія Штайнгардт

керівництво тимчасово усунуло його з посади і поновить тільки за умови, що він не питиме. У даний момент він перебуває у стаціонарі для позбавлення від алкогольної залежності. Хоч колеги і знали, що він часто прикладався до чарки, та не підозрюва­ли, що він алкоголік, зрештою, досі не було випадків, аби він напивався на роботі. У розмові з'ясувалося, що вихователі вперше разом говорили про ці події. Спочатку це викликало бурхливе почуття провини, що вони не змогли допомогти колезі, тому йому довелося піти. Потім у декого з'явилися роздратування та злість, бо саме цей співробітник, який працював тут найдовше і для інших був безцінною опорою та над­ійною підтримкою, покинув їх.

Коли минув якийсь час, керівник вирішив повідомити мені, оскільки команда про це вже знає, що його посада у цій формі скасована, а замість неї створено нову посаду ще одного вихователя. Ось чому він залишить спільноту і шукатиме собі нову роботу.

Якщо розглядати події на цій супервізійній сесії, то на перший погляд видається, що випадково й одночасно трапилися дві події: двоє колег поки­нули команду, про що і йшлося на сесії. Один працівник повинен був піти через особисту неспроможність, а іншого, колишнього керівника спільноти, так би мовити, «відраціоналізували». При ретельнішому розгляді ситуації видно, що з точки зору команди тут простежується певний зв'язок. Обидва ніби різні питання ведуть до небезпечної проблеми: чи для кожного конк­ретного члена існує небезпека та загроза піти зі спільноти? На прикладі цих колег команда відчула: якщо піти з команди, то, ймовірно, не обійдеться без образи. Якщо один із них був змушений піти у зв'язку із залежністю (захворюванням), то інший довідався, що більше не потрібен на своїй по­саді. Постало запитання: чи решту членів не спіткає така ж доля, якщо вони також будуть вимушені піти зі спільноти і відтак «насильно» втратять робоче місце?

Упродовж наступної роботи над цією обтяжливою ситуацією вдалося про­яснити два важливі для команди аспекти:

По-перше, команда усвідомила, що вона не була незалежною від дирекції, якою постійно хотіла бачити себе. Вихователі та колишній керівник спільноти були боляче вражені тим фактом, що в ієрархії установи вони знаходились у чіткій залежності від керівництва, навіть якщо воно і дозволяло їм безпере­шкодно працювати (але й без видимої підтримки). Вони зрозуміли, що керів­ництво провело чіткі межі, коли зауважило загрозу виконанню першочергових завдань, і не злякалося заходів щодо реструктуризації, навіть якщо це й при­звело до втрати посади одного працівника (а для нього це означало зміну місця роботи). Команда була змушена відмовитися від колективної фантазії про ав­тономність своїх дій під час виконання роботи.

По-друге, порушено тему відходу, покидання команди вихователів, на латентному рівні важливу для спільноти з огляду на те, що першорядним завданням у її роботі було підтримати молодих мешканців на їхньому шляху до самостійного життя та власної відповідальності. А це означає, що в один момент вони покинуть спільноту. Поки вихователі вважали це за мету, якої

Супервізія з то чки зору групового аналізу 267

намагалися досягнути для окремих мешканців, щоб ті могли і були у стані виїхати з гуртожитку, вони самі пережили в цій ситуації, що відхід зі спільно­ти не можна сприймати загалом як позитивне явище, як до цього ставилися на самому початку. Команда завжди вважала це «звільненням» мешканців, коли вони нарешті зможуть жити автономно (як і себе вони бачили автоном­ною командою). Цей обтяжливий досвід у команді відкрив вихователям новий погляд на тему «покидання спільноти» з точки зору клієнтів. Можна обміркувати, що спільнота була для мешканців важливим місцем захисту, стабільності та безпеки. Стало можливим побачити, що в декого з мешканців думка про те, що колись доведеться залишити спільноту, могла викликати страх.

Поки команда інтенсивно займалася питаннями, як краще підтримати мо­лодих людей, вона залишила поза увагою тему специфічних страхів, пов'я­заних із виходом із спільноти. Але не тільки команда уникала конфронтації зі своїми страхами, сама структура та спосіб роботи установи були організо­вані так, що й інші організаційні одиниці, як, наприклад, керівництво, не були змушені перейматися темою, скільки страху можуть викликати зміни та відхід. На думку Менціс Лют (Мепгіев ЬуіЬ, 1998), характерним для інститу­цій і соціальних систем є така організація, аби кожному зокрема дозволити уникнути свідомого сприйняття таких почуттів, як страх, сумнів або невпев­неність. Ці почуття можна витіснити, однак у реальності установи вони залишаються нечіткими і неінтегрованими, а отже — інституційно несвідоми­ми (\Уе11епо!огг, 1996, с. 185) і впливають на професійні дії та структурні заходи.

У подальшому супервізійному процесі стало зрозуміло, що відхід — по­ряд із оптимістичним поглядом — може бути загрозливим і страшним. Завдя­ки рефлексії власних страхів стало можливим обдумати, наскільки заперечу­валася загроза цих почуттів на різних рівнях установи. Труднощі у командній роботі трактувалися таким чином, що хоч працівники і намагалися виконувати свої професійні завдання, їм не потрібно було усвідомлювати приховані за­грозливі відчуття. Подібне трапилося на рівні установи, бо навіть керівництво виявилося неспроможним розробити такі стратегії, аби конструктивно вирі­шувати питання загрозливих явищ, які виникають у цій роботі та підсилюються внаслідок змін. Виявилося, що загроза відходу мала приховане значення не тільки для клієнтів, але й усередині самої установи. Шляхом активного та не­втомного шляху до самостійності команда отримала змогу не сприймати ці страхи⁵.

⁵ Темою страхів у робочому полі медсестер займається Менціс Лют (1998), а Ґрац і Штаніль(1991) показують, які несвідомі страхи проявляються у в'язницях.

268 Корнелія Штайнгардт

Підсумок

На підставі зображених фрагментів супервізійного процесу стає очевид­ним, що супервізія відбувається в полі напруження інституційних триангуляцій, де для розуміння конкретних дій у робочих процесах значну роль відіграють латентні смислові структури організації. Супервізія відтак представляє простір для свідомого сприйняття та опрацювання почуттів, специфічних для робочо­го поля, які несвідомо сприймаються як загрозливі, а тому заперечуються. У значенні Віннікота супервізія створює інтермедійний простір, який дозволяє наблизитися до обмежень, неприємного та небезпечного в підтримуючому ото­ченні.

Групова психоаналітична освіта

Ірмґард Веллєрт

А. Групова психоаналітична освіта в Австрії Вступ

Групова психоаналітична освіта в Австрії з 01.01.1992 р. закріплена на законодавчій базі законом про психотерапію. Груповий психоаналіз належить до визнаних законом напрямків психотерапії, освіта завершується внесенням у список психотерапевтів при відповідному міністерстві. Вирішальні заслуги у прийнятті закону належать, зокрема, почесному професору д-ру Альфреду Пріцу та д-ру Міхаелю Кірайну, а також представникам уповноваженого міністерства.

1. Фахова секція групового психоаналізу в ÖAGG¹

Фахова секція групового психоаналізу належить ÖAGG, штаб-квартира якої розташована за адресою: А-1080 Wien, Lenaugasse 8.

Детальну інформацію про освіту надає секретаріат ÖAGG. Тут можна от­римати актуальні освітні директиви фахової секції групового психоаналізу, їх надсилають безкоштовно на запит. Можливе позачергове членство за заявою. Заяви слід надсилати на адресу Фахової секції групового психоаналізу в ÖAGG: А-1080 Wien, Lenaugasse 8, тел. 01/405 39 93, факс: наскрізний набір 20. (+43/1/405 39 93-20)

2. Законодавча основа: Закон про психотерапію

У федеральному законодавчому положенні BGBl № 361/1990 уперше був закріплений професійний стан психотерапевтів. Закон набрав чинності 01.01.1992 р., перехідні положення датуються 31.12.1997 р. Психотерапевтична освіта повин­на відповідати всім вимогам цього закону. Освіта ділиться на два етапи: 1) психо­терапевтична пропедевтика і 2) психотерапевтична фахова спеціалізація.

¹ Österreichischer Arbeitskreis für Gruppentherapie und Gruppendynamik — Австрійська робоча група з групової терапії та групової динаміки.

270 Ірмґард Веллерт

3. Психотерапевтична пропедевтика — передумова допуску до фа­хової спеціалізації

У §10, абз. 1-5 закону про психотерапію перераховані умови для пропе­девтики: критерії допуску, обсяг теорії, практики та власного досвіду. Після здачі випускного іспиту видається сертифікат про завершення навчання. Він дає право приступати до фахової спеціалізації.

4. Умови прийому фахової секції групового психоаналізу

Необхідно подати заяву на ім'я навчальної комісії. До цієї заяви слід до­лучити:

• Сертифікат про закінчення пропедевтики;

• Детальну біографію — мінімальний вік: 24 роки;

• Представлення професійної діяльності;

• Професійне посвідчення в оригіналі або

• Дозвіл, що засвідчує допуск до фахової спеціалізації, виданий відпові­дним міністерством.

Навчальна комісія призначає двох навчаючих терапевтів групового психо­аналізу, які відповідають за співбесіду. За це справляється платіж на користь секції. У разі позитивного результату цих співбесід прийом кандидата підтвер­джується навчальною комісією у письмовій формі. Про причини відмови кан­дидата повинні повідомити після співбесіди в навчаючого терапевта.

У випадку відмови кандидати мають право подати через деякий час заяву фаховій секції про прийняття на навчання.

Навчальна комісія зобов'язана забезпечити конфіденційність усієї інфор­мації, яка стосується навчання.

5. Умови групової психоаналітичної освіти (станом на 2000 р.)

У навчальних категоріях A-G представлені освітні етапи, які необхідно пройти.

А: власний досвід — 550 годин

300 годин індивідуального власного досвіду,

250 годин групового власного досвіду; із них:

160 годин групового власного досвіду в постійній річній групі

щонайменше впродовж двох років, по дві години на тиждень; 90 годин у трьох блочних групах власного досвіду групового

психоаналізу.

Групова психоаналітична освіта 11\

В: теорія — 300 годин

120 годин теорії психоаналізу, а саме: 20 годин теорії особистості;

20 годин загального і спеціального вчення про неврози;

20 годин психоаналітичної теорії розвитку (включає Я-психологію

і теорію об'єктних стосунків); 20 годин теорії ранніх уражень;

10 годин загального і спеціального вчення про психози; 30 годин техніки психоаналізу.

180 годин теорії групового психоаналізу, а саме:

50 годин теорії особистості та взаємодії аналітичної групи;

60 годин групових аналітичних засад і теорії;

50 годин техніки групового психоаналізу (покази, діагноз, перше інтерв'ю, сеттінґ, форми інтервенцій);

20 годин спеціального застосування групового психоаналізу

(методика та техніка, наприклад, індивідуальна, дитяча, підліткова, сімейна терапія і терапія пар, антиалкогольна те­рапія, терапія залежності, кризові інтервенції, супервізія, гру­пи Балінта, великі групи, короткі групи, інтенсивні групи, інтервізійні групи, робота з психосоціальними закладами, пси­хіатричними установами, контакти з колегами, обов'язок дотримання конфіденційності та ведення протоколу тощо).

С: психотерапевтична діяльність — 600 годин

300 годин групової психоаналітичної діяльності,

300 годин психоаналітичних індивідуальних сеттінґів, наприклад,

попереднє та перше інтерв'ю, кризові інтервенції, опіка після терапії, індивідуальні сеанси, які включають підготовку до групової здатності тощо.

D: супервізія — 160 годин

у навчаючих ведучих фахової секції групового психоаналізу:

100 годин індивідуальної супервізії, 60 годин групової супервізії.

Е: практика — 550 годин

Цінується передусім психіатрична практика з груповим досвідом.

F: супервізія практики — ЗО годин

Супервізія повинна відбуватись паралельно з практикою.

272 Ірмґард Веллєрт

С: представлення випадку

На завершення навчання треба представити навчальній комісії випадок, який слід розглянути і в теоретичному аспекті.

6. Перебіг і тривалість

В особистій розмові почесний проф. д-р Альфред Пріц, навчаючий тера­певт фахової секції групового психоаналізу, роз'яснює тему навчання так:

Важливим є розуміння методу групового психоаналізу. Це вимагає відпо­відних семінарів, а також багаторічного ознайомлення з теорією та практи­кою, тому освіта триває, як свідчить досвід, чотири-п'ять років. Кваліфікація «груповий психоаналіз» означає також відшкодування коштів через лікарняні каси. Із 01.01.2001 р. в Австрії заведено, щоб лікарняні каси брали на себе 100-відсоткове відшкодування витрат на групову психоаналітичну терапію, «психотерапія за лікарняним» стала реальністю.

7. Завершення та внесення в перелік психотерапевтів

Після успішного завершення всіх навчальних етапів навчальна комісія ви­дає сертифікат про завершення навчання. На прохання кандидата його прізви­ще вносять у перелік психотерапевтів, що дає право на додаткове позначення «груповий психоаналіз».

8. Можливості отримати освіту з групового психоаналізу в німецькомовному просторі

Цей огляд можливостей навчання, створений на основі досліджень Еліза-бет Викукаль, не претендує на повноту відображення.

• Інститут ім. Александра Мітшерліха з психоаналізу та психотерапії, м. Кас-сель, Зареєстр. об'єдн.

Спілка підвищення кваліфікації з групового аналізу (\¥ОА) — контактна особа — дипл. психолог Екгардт Брокгауз (ЕкпагаЧ ВгоскпаиБ), тел./факс: 0561/ 473437

Інтернет: www.dpv-institute.de/ami-ks

• Робоча група з підвищення кваліфікації в аналітичній груповій психотерапії, м. Штутгарт Інститут ім. К. Ґ. Юнґа, м. Штутгарт, Зареєстр. об'єдн.; Інст. психоаналізу та психотерапії робочої групи, м. Штутгарт при ЭРв, Зареєстр. об'єдн.

Групова психоаналітична освіта 273

• Психоаналітичний інститут "Штутгартська група", Зареєстр. об'єдн., контак­тувати через: Штутгартська академія глибинної психології та аналітичної психотерапії, Зареєстр. об'єдн.; контактна особа - пані Гайнріх (Frau Heinrich). Інтернет: dpg-stuttgart.de/grappe.htm

• Фахова секція групового психоаналізу в Австрійській робочій групі групової терапії та групової динаміки — звертатись у секретаріат ÖAGG, пані Гільде Штайнбьок (Hilde Steinbock), адреса: А-1080 Wien, Lenaugasse 8, тел.:+43/1/ 405 39 93, факс:+43/1/405 39 93-20.

Інтернет: www.oeagg.at/gruppenpsychoanalyse.htm

• GRAS семінари з групового аналізу

Курси підвищення кваліфікації секції аналітичної групової психотерапії Німець­кої робочої групи групової психотерапії та групової динаміки (DAGG) при DPV і DBG. Контактна особа — Доріс Гойзер (Doris Heuser) Falltorstrasse 4, 35398 Giessen, тел.: (06430) 3283, факс: (064403) 59 41 Інтернет: www.gruppenanalyse-gras.de

• Інститут групового аналізу, м. Гайдельберг

Підвищення кваліфікації — чотири роки. Контакт через Інститут групового аналізу, м. Гайдельберг, Зареєстр. об'єдн., Institut für Gruppenanalyse Heidelberg Märzgasse 5, 69117 Heidelberg, тел. 06221/162689, телефакс: 0622/ 16 24 46.

• Інтернаціональна робоча спілка групового аналізу, м. Альтаусзее Контактна особа — Інґрід Берендее (Ingrid Berendes) D-53227 Bonn, Kreuzherrenstrasse 65, тел. +49/228/478 951.

Інтернет: www.gruppenanalyse-aussee.com

• SGAZ Семінар із групового аналізу, м. Цюріх

Контакт через SGAZ Семінар із групового аналізу, м. Цюріх, секретаріат: Quellenstrasse 27, 8005 Zürich. Тел. 01/271 81 73. факс: 01/271 73 71.

• Інститут Тріангель, м. Берлін

Контактна особа д-р Гаральд Пюль (Dr. Harald Puhl), Institut Triangel e.V., Horstweg 35, 14059 Berlin, тел. 030-3260 93 28, факс: 030-3260 93 29. Інтернет: www.institut-triangel.de/inhalt/kurse-weiterbildungen/gruppenleitung-analyse.htm

Автори

Зузанне Ойлер-Герц,

маг., психолог, психотерапевт і груповий психотерапевт у Відні.

Беттіна Фінк,

д-р мед., лікар-психіатр і невролог, груповий аналітик, працює головним лікарем у земельній неврологічній клініці Ґугґінґ, веде психотерапевтичну приватну практику. Член керівництва секцією групового аналізу в Австрійській робочій групі з групової терапії та групової динаміки (ÖAGG — Österreichischer Arbeitskreis für Gruppentherapie und Gruppendynamik), член Європейської Асоціації з транскультурального групового аналізу (EATGA — Europ. Association for Tanscultural Group Analysis). Післядип-ломна освіта у Віденській робочій групі з психоаналізу (WAP — Wiener Arbeitskreis für Psychoanalyse), у Міжнародній робочій спілці групового аналізу в Альтаусзее (Internationale Arbeitsgemeinschaft für Gruppenanalyse in Altaussee) та в Академії аналітичної психотерапії у Мюнхені.

Д. Міхаель Гайне,

проф. д-р філос, 1937 р. н., співзасновник групового аналітичного семіна­ру в Альтаусзее, після вивчення психології, соціології та філософії здо­був освіту психоаналітика. Тривалий час працював головним психологом і психоаналітиком у психосоматичній клініці, з 1985 року — у приватній прак­тиці та як супервізор клініки у Бонні, з 1990-го викладає в Клаґенфуртсь-кому університеті. Публікації передовсім про аналітичну групову терапію.

Ефа Кучера,

тележурналістка ORF (Австрійське радіо), редактор журналу «Psychotherapie Forum» (Springer Verlag, Wien-New York), психотерапевт і груповий аналітик у Відні.

Райнгардт Лобе,

д-р філос, маг. соц. і екон., психоаналітик, груповий психоаналітик, тре­нер із групової динаміки та консультант з організації праці у Відні, навчаю­чий психотерапевт із групового психоаналізу; тренер у психотерапевтич­ному навчальному проекті Української спілки психотерапевтів у Трускавці (недалеко від Львова).

Фелікс де Мендельсон,

навчаючий аналітик у Віденській робочій групі з психоаналізу (WAP — Wiener Arbeitskreis für Psychoanalyse) і навчаючий терапевт у секції групо-

Автори 275

вого аналізу в Австрійській робочій групі з групової терапії та групової динаміки (ÖAGG). Викладає у Віденській академії соціальної роботи та на семінарах Макса Райнгардта. У травні 2000 року проводив читання Фукса у Лондоні про «Естетику політичного у груповому аналітичному процесі».

Міхаель Лукас Мьоллєр, f

проф. д-р мед., психоаналітик, директор Інституту медичної психології при клініці Університету ім. Ґете у Франкфурті-на-Майні. Основні напрямки роботи: участь у русі груп самодопомоги Німеччини, психоаналіз стосунків двох і групового аналізу пар. Керівник міжрегіональних семінарів групо­вого аналізу (GRAS) підвищення кваліфікації та післядипломної освіти для індивідуальних і групових аналітиків.

Альфред Пріц,

проф., д-р філос, груповий психоаналітик у Відні.

Йоганнес Ранефельд,

д-р мед., лікар-психіатр, невролог, лікар психотерапевтичної медицини, здійснює психотерапевтичну та психоаналітичну практику, педагогічна ква­ліфікація з психоаналізу та групового психоаналізу. Співвидавець «texte.Zeitschrift für psychoanalyse, ästhetik. kulturkritik» (Passagen-Verlag, Wien). Публікації про сп'яніння, залежність, делінквентність, теорію трібів у психології розвитку та теорію психоаналітичної техніки.

Дітер Занднер,

унів. доц., д-р філос, дипломований психолог, М.А. (соціологія), психо­аналітик і груповий аналітик у Мюнхені. Захистив докторську дисертацію з «Психології із врахуванням психоаналізу» при гуманітарному факуль­теті Клагенфуртського університету. Основні напрямки роботи: теорія та терапевтична техніка групового аналізу, психоаналітична теорія культу­ри, суспільні імплікації психоаналітичного і групового аналітичного мис­лення та дій.

Йозеф Шакед,

проф., д-р мед., лікар-психіатр, невролог, психоаналітик і груповий аналі­тик, співзасновник Міжнародної робочої спілки групового аналізу в Аль­таусзее, керівник секції групового аналізу в Австрійській робочій групи групової терапії та групової динаміки (ÖAGG), почесний член Німецької робочої групи групової психотерапії та групової динаміки (DAGG — Deutscher Arbeitskreis für Gruppenpsychotherapie und Gruppendynamik).

276 Автори

Корнелія Штайнгардт,

маг. філос, асистент факультету педагогіки Віденського університету, гру­повий психоаналітик (ÖAGG) супервізор Австрійського об'єднання су­первізії (ÖVS — Österreichische Vereinigung für Supervision).

Елізабет Викукаль,

д-р філос, психотерапевт і груповий аналітик у Відні.

Ірмґард Веллєрт,

доц., д-р філос, соціолог і груповий психоаналітик, співробітниця Інститу­ту ім. Людвіґа Ьолтцманна з дослідження залежності при Інституті ім. Антона Прокша у Відні, викладачка факультету соціології Віденського університету.

Юліане Ефа ван Вік,

лікар психосоматичної медицини та психотерапії Німецького товариства психотерапевтичної медицини (DGPM — Deutsche Gesellschaft für Psycho­therapeutische Medizin), здійснює приватну психоаналітичну та групову ана­літичну практику (DAGG); доцент, аналітик контролю та навчання (DGPT) при Інституті психоаналізу та психотерапії у Райланді, Зареєстр. об'єднан­ня, м. Кьольн.

Література

Alexander, F. (1950): Analyse der therapeutischen Faktoren in der psychoanalytischen Behandlung, Psyche 4, 401-416.

Ammon, G. (1976): Ich-psychologische und gruppendynamische Aspekte der psychoanalytischen Gruppentherapie, in: Ammon, G., Gruppenpsychotherapie. Beiträge zur Theorie und Technik der Schulen einer psychoanalytischen Gruppentherapie, Kindler, München, 223-246.

Ammon, G. (1976a): Gruppenpsychotherapie. Beiträge zur Theorie und Technik der Schulen einer psychoanalytischen Gruppentherapie, Kindler, München.

Anthony, E. J. (1971): The History of Group Psychotherapy, in: Kaplan, H. 1., Sadock, B. J. (eds.), Comprehensive Group Psychotherapy, Williams & Wilkins, Baltimore, 4-31.

Arendt, H. (1989): Menschen in finsteren Zeiten, Piper, München.

Arentewicz, G., Schmidt, G. (Hrsg.) (1986): Sexuell gestörte Beziehungen. Konzepte und Technik

der Paartherapie. Springer, Berlin-Heidelberg-New York-Tokio. Argelander, H. (1968): Gruppenanalyse unter Anwendung des Strukturmodells, Psyche 22,

913-933.

Argelander, H. (1972): Gruppenprozesse. Wege zur Anwendung der Psychoanalyse in Behandlung,

Lehre und Forschung, Rowohlt, Reinbek bei Hamburg. Artemidor von Daldis (1979): Das Traumbuch. Deutscher Taschenbuch Verlag. München. Aserinsky, E., N. Kleitman (1953): Regularly occuring periods of eye motility and the concomitant

phenomena, during sleep. Science 118: 273-274. Bacal, H. A., K. A. Newman (1994): Objektbeziehungstheorien - Brücken zur Selbstpsycho­logie. Fromann - Holzboog, Stuttgart. Balint, M. (1932): Charakteranalyse und Neubeginn, in: Balint, M., Die Urformen der Liebe und

die Technik der Psychoanalyse, 1966, Klett, Stuttgart. Balint, M. (1934): Das Endziel der psychoanalytischen Behandlung. In: Die Urformen der Liebe

und die Technik der Psychoanalyse. Stuttgart. Klett, 1966. Balint, M. (1935): Zur Kritik der Lehre von den prägenitalen Libidoorganistionen, in: Balint, M.

(1953): Die Urformen der Liebe und die Technik der Psychoanalyse, Huber/Klett, 1966,

Bern und Stuttgart.

Balint, M. (1953): Die Urformen der Liebe und die Technik der Psychoanalyse, Huber/Klett, 1966, Bern/Stuttgart.

Balint, M. (1966): Die Urformen der Liebe und die Technik der Psychoanalyse. Klett-Cotta, Stuttgart.

Bardé, B. (1994); Indikation, in: R. Haubl, F. Lamott, Handbuch Gruppenanalyse, Quintessenz, Berlin/München.

Bareuther, H. (1995): Traum und Gedächtnis. Tagung des Sigmund Freud Institutes Frankfurt zur

Traumforschung. Lit, Münster. Bareuther, H. et al. (1999): Traum, Affekt und Selbst. Edition discord. Tübingen. Barnes, B., Ernst, S., Hyde, K. (1999): An Introduction to Groupwork - A Group-Analytic

Perspective, Macmillan, London. Battegay, R. (1966): Die Gruppe als Ort des Haltes in der Behandlung Süchtiger, Praxis der

Psychotherapie 11, 31-41. Battegay, R. (1972): Die Gruppe als Medium zur Behandlung Süchtiger, in: Preuss, H. G. (Hrsg.),

Analytische Gruppenpsychotherapie. Grundlagen und Praxis, Rowohlt, Reinbek bei

Hamburg.

278 Література

Battegay, R. (1973): Der Mensch in der Gruppe, Bd. 2, Huber, Bern. Battegay, R. (1974): Der Mensch in der Gruppe. Huber, Bern.

Battegay, R. (1975): Defective Developments of therapeutic groups, in: Uchtenhagen, A. et al., Gruppentherapie und soziale Umwelt, Huber, Bern/Stuttgart/Wien, 150-158.

Battegay, R. (1989): Die (therapeutische) Gruppe als Milieu zur Erfassung des Alkoholkran­ken, Vortrag gehalten am Dresdner Symposium «Alkoholkranke in ihren Gruppen» am 26. Mai 1989.

Becker, H. (1998): Psychoanalyse und Organisation. Zur Bedeutung unbewußter Sozialisation

in Organisationen, Freie Assoziation 1, 81-100. Beckmann, D. (1974): Der Analytiker und sein Patient, Huber, Bern. Beckmann, D., Brähler, E., Richter, H. E. (1990): Gießen Test (GT). Hogrefe, Göttingen. Behr, H. L., Hearst, L. E., van derKleij, G. A. (1985): Die Methode der Gruppenanalyse im Sinne

von Foulkes. In: Kutter P (Hg) Methoden und Theorien der Gruppenpsychotherapie.

Frommann-Holzboog, Stuttgart, S. 93-120. Behr, H. L., Hearst, L. E., van der Kleij, G. A. (1985): Die Methode der Gruppenanalyse im Sinne

von Foulkes, in: Kutter, P. (Hrsg.), Methoden und Theorien der Gruppenpsychotherapie,

Frommann-Holzboog, Stuttgart. Bion, W. R (1961) Erfahrungen in Gruppen und andere Schriften, Klett, Stuttgart. Bion, W. R. (1961): Experiences in Groups and other Papers, Tavistock, London. Bion, W. R. (1961/1971): Erfahrungen in Gruppen und andere Schriften, Klett, Stuttgart. Bion, W. R. (1962): A Theory of Thinking, Int. Journ. Psa. 43, 306-310. Bion, W. R. (1962): Learning from experience. Deutsche Übersetzung (1990). Lernen durch

Erfahrung. Frankfurt am Main. Suhrkamp. Bion, W. R. (1962): Learning from experience. Deutsche Übersetzung (1990). Lernen durch

Erfahrung. Frankfurt am Main. Suhrkamp. Bion, W. R. (1970): Attention and Interpretation, Jason Aronson, New York. Bion, W. R. (1990): Erfahrungen in Gruppen und andere Schriften, Fischer, Frankfurt am Main. Bohle, A., Dieckmann, A., Ehlers, I. (1995): Ekstase und Verantwortung. Die Beziehung zwischen

Therapeut und trinkendem Patient beim Rückfall, in: Heigl-Evers, A., Helas, I., Vollmer, H. C.

(Hrsg.), Suchtkranke in ihrer inneren und äußeren Realität, Vandenhoeck & Ruprecht,

Göttingen.

Bowlby, J. (1958): The nature of the child's tie to his mother. Int. J. Psycho-Anal. 39, 350-373. Bowlby, J. (1969): Bindung. Eine Analyse der Mutter-Kind-Beziehung. Kindler. München 1975 Bowlby, J. (1976): Trennung. Psychische Schäden als Folge der Trennung von Mutter und Kind. München: Kindler.

Brandes, H. (2001): Der Umgang mit Träumen in der Gruppenpsychotherapie. In: Tschuschke, V.

Hrsg. (2001):Praxis der Gruppenpsychotherapie. Thieme Verlag, Stuttgart. Breuer, J. (1985): Beobachtung I. Frl. Anna 0. In: Freud, S. (1999): Gesammelte Werke.

Nachtragsband. Texte aus den Jahren 1885-1938, S. 221-243. Fischer Taschenbuch

Verlag.

Broch, H. (1979): Massenwahntheorie. Beiträge zu einer Psychologie der Politik, Suhrkamp, Frankfurt am Main.

Brody, W. M. (1955): Transference and counter-transference in psychotherapy, Psa. Rev. 42, 88-94.

Buchinger, K. (1981): Die Wiederkehr mythologischer Vorstellungen in Gruppen, in: Grup­pentherapie und Gruppendynamik 17, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen, 57-76.

Література 279

Burian, W. (1984): Die Psychotherapie des Alkoholismus, Vandenhoeck & Ruprecht, Göt­tingen.

Burian, W. (1994): Die Rituale der Enttäuschung. Die Psychodynamik der Drogen und die psychoanalytische Behandlung der Drogenabhängigkeit, Picus, Wien.

Burian, W., Eisenbach-Stangl, I. (1980): Therapie der Opiatabhängigkeit, Wiener Zeitschrift für Suchtforschung 2, 5-26.

Burrow, T. (1911): Freud's Psychology in its Relation to the Neurosis, Am. J. Med. Sciences 141,873-882.

Burrow, T. (1912): Conscious and Unconscious Mentation from the Psychoanalytic

Viewpoint, Psychol. Bulletin 9, 154-160. Burrow, T. (1912/13): Psychoanalysis and Society, J. Abnorm. Psychol. 7, 340-346. Burrow, T. (1913): The Method of Psychoanalysis, The Virginia Medical Sem. Monthly,

430-433.

Burrow, T. (1913a): Die psychologische Analyse der sogenannten Neurasthenie und ver­wandter Zustände, Intern. Z.ärztl. Psychoanalyse 1, 330-343.

Burrow, T. (1916): The Philology of Hysteria - An A Priori Study of the Neuroses in the Light of Freudian Psychology, J. Amer. Med. Assoc. 66, 783-787.

Burrow, T. (1916a): Permutations within the Sphere of Consciousness - Or the Factor of Repression and its Influence upon Education, J. Abnorm. Psychol. 11, 178-188.

Burrow, T. (1917): Notes with Reference to Freud, Jung and Adler, J. Abnorm. Psychol. 12, 161-167.

Burrow, T. (1917a): Conceptions and Misconceptions in Psychoanalysis, J. Amer. Med.

Assoc. 68, 355-360. Burrow, T. (1918): The Origin of the Incest Awe, Psychoanal. Rev. 5, 243-254. Burrow, T. (1924): Social Images Versus Reality, J. Abnorm. Psychol. & Soc. Psychol.

19, 230-235.

Burrow, T. (1925): Psychiatry as an Objective Science, Brit. J. Med. Psychol. 5, 298-309. Burrow, T. (1925a): A Relative Concept of Consciousness - An Analysis of Consciousness

in its Ethnic Origin, Psychoanal. Rev. 12, 1-15. Burrow, T. (1926): Die Gruppenmethode in der Psychoanalyse, Imago 12, 211-222. Burrow, T. (1926): The group method of analysis, Psychoanalyt. Rev. 14, 268 ff. Burrow, T. (1926a): Psychoanalysis in Theory and in Life, J. Nerv. Ment. Disease 64,

209-224.

Burrow, T. (1926b): Psychoanalytic Improvisations and the Personal Equation, Psychoanal. Rev. 13, 173-186.

Burrow, T. (1926c): The Laboratory Method in Psychoanalysis, its Inception and

Development, Amer. J. of Psychiatry 5, 345-355. 3urrow, T. (1926d): Our Mass Neurosis, Psychol. Bulletin 23, 305-312. iurrow, T. (1926e): Insanity a Social Problem, Amer. J. Sociology 32, 80-87. burrow, T. (1926f): The Reabsorbed Affect and its Elimination, Brit. J. Med. Psychol. 6,

209-218.

lurrow, T. (1927): The Social Basis of Consciousness, Kegan Paul, London, lurrow, T. (1927a): The Need of an Analytic Psychiatry, Amer. J. Psychiatry, 485-492. lurrow, T. (1927b): The Problem of Transference, Brit. j. Med. Psychol. 7, 193-202. lurrow, T. (1928): Die Laboratoriumsmethode in der Psychoanalyse, ihr Anfang und ihre Entwicklung, Intern. Z. f. Psychoanalyse 14, 375-386.

280 Література

Burrow, T. (1928a): The Basis of Group-Analysis or the Reactions of Normal and Neurotic

Individuals, Brit. J. Med. Psychol. 8, 198-206. Burrow, T. (1928b): Biological Foundations and Mental Methods, Brit. J. Med. Psychol. 8,

49-63.

Burrow, T. (1928c): The Autonomy ot the «I» from the Standpoint of Group Analysis, Psyche 8, 35-50.

Burrow, T. (1928d): Das Fundament der Gruppenanalyse oder die Analyse der Reaktionen von normalen und neurotischen Menschen, Luzifer-Amor, 11/21, 1998, 103-112.

Burrow, T. (1932): Sogenannte «normale» soziale Wechselwirkungen in Individuum und Gruppe und ihre Bedeutung für das Problem neurotischer Störungen, Zentralblatt f. Psy­chotherapie und ihre Grenzgebiete 5, 677-691.

Burrow, T. (1933): Crime and the Social Reaction of Right and Wrong. A Study in Clinical Sociology, J. Crimin. Law and Criminology 24, 665-699.

Burrow, T. (1933a): Die Struktur der Geisteskrankheit. Eine Studie in Phylopathologie, Thieme, Leipzig.

Burrow, T. (1950): Emotion and Social Crisis: A Problem in Phylobiology, in: Reymert, M.

L. (ed.), Feelings and Emotions, McGraw-Hill, New York, 465-486. Burrow, T. (1958): A Search for Man's Sanity - The Selected Letters of Trigant Burrow,

Oxford University Press, New York. Burrow, T. (1964): Preconscious Foundations of Human Experience, Basic Books, New York/

London.

Burrow, T. (1998): Das Fundament der Gruppenanalyse oder die Analyse der Reaktionen von normalen und neurotischen Menschen, Luzifer-Amor 11/21, 103-112.

Burrow,T. (1914) Character and Neuroses. Psychoanal. Review 1, 121-128.

Burrow,T. (1914a) The Psychoanalyst and the Community. Journ. Amer. Med. Assoc. 62, 1876-1878.

Buss, D. (1994): Die Evolution des Begehrens. Geheimnisse der Partnerwahl. Kabel, Hamburg. Canetti, E. (I960): Masse und Macht, Ciaassen, Düsseldorf.

Cranefield, P. E. (1958): Josef Breuer's Evaluation of his Contribution to Psychoanalysis.

Int J Psycho-Anal XXXIX: 320. Cremerius, J. (1990): Kritische Überlegungen zu Supervision in der institutionalisierten

psychoanalytischen Ausbildung, in: Puhl, H. (Hrsg.), Handbuch der Supervision, Berlin,

68-81.

Cremerius, J. (1990): Wodurch wirkt Psychotherapie. In: Lang, H. (Hrsg.) 1990: Wirkfaktoren

der Psychotherapie. Springer-Verlag. Berlin/Heidelberg/New York. Curman, M., Curman, B. (1999): Die Gestalt-Paargruppe. In: Wheeler G., Backman S. (Hrsg.)

Gestalttherapie mit Paaren. Hammer, Wuppertal, S. 219-230. Dech-Bender, K. (1991): Psychodrama in einer Paargruppe. In: Vorwerg M., Alberg T. (Hrsg.)

Psychodrama. Barth, Leipzig, S. 92-100. de Mare, P. (1975): Die Politik großer Gruppen, in: Kreeger, L., Die Großgruppe, Klett,

Stuttgart.

de Mendelssohn, Felix (1999): «Gangs, Crowds and Audiences» - Über die Darstellung von

Gruppen im Traum, in: Grossmann-Garger, B., Parth, W., Die Stimme der Psychoanalyse

ist beharrlich, 1999, Psychosozial-Verlag, Gießen, 228-240. Dement, W. et al. (1967): Studies on the effect of REM Deprivation in humans and animals. In:

S. Kety et al. (eds.), Sleep an altered states of consciousness. Baltimore: Williams and

Wilkins, 456-468.

Jlimepamypa 281

Deserno, H. (1992): Zum funktionalen Zusammenhang von Traum und Übertragung, Psyche 46, 959-978.

Deserno, H. (1999): Das Jahrhundert der Traumdeutung, Klett, Stuttgart. Devereux, G. (1967): Angst und Methode in den Verhaltenswissenschaften, Hanser, Mün­chen.

Dicks, H. V. (1963,1967): Marital tensions, Basic Books, New York.

Dieckmann, A., Otto-Wulff, H. (1993): Ausgrenzung oder Rehabilitation «prognostisch ungüns­tiger» Suchtkranker, in: Heigl-Evers, A., Helas, I., Vollmer, H. C. (Hrsg.), Eingrenzung und Ausgrenzung, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen.

Ditlevsen,T. (1980): Sucht. Erinnerungen, Suhrkamp, Frankfurt/Main.

Domes, M. (1993): Der kompetente Säugling. Fischer, Frankfurt/Main.

Domes, M. (1993); Psychoanalyse und Kleinkindforschung. Psyche 47, S. 1116-1152.

Domes, M. (1997): Die frühe Kindheit. Fischer, Frankfurt/Main:

Domes, M. (2000): Die emotionale Welt des Kindes. Fischer, Frankfurt/Main:

Durkin, H. (1965): The Group in depth, Int. Univ. Press, New York.

Eagle, M. N. (1988): Neuere Entwicklungen in der Psychoanalyse, Internationale Psychoanalyse, München/Wien.

Eibl-Eibesfeld, I. (1986): Die Biologie menschlichen Verhaltens. Piper, München.

Eiguer, A., Ruffiot, A. (1991): Das Paar und die Liebe. Klett-Cotta, Stuttgart.

Eisenbach- Stangl, I. (1995): Geschlechtsspezifischer Umgang mit dem eigenen Körper, in:

Bundesministerin für Frauenangelegenheiten (Hrsg.), Bericht über die Situation der Frauen in

Österreich, Frauenbericht '95, Bundeskanzleramt, Wien. Eisenbach-Stangl, I. (1993): «Mon Monstre». Ein Programm zur Steigerung der Lebensfreude,

Manuskripte 33, 16-26. Eisenbach-Stangl, I. (1993): Legale und illegale Drogen in Österreich: Konsum und Probleme, in:

Brosch, R., Juhnke, G. (Hrsg.), Sucht in Österreich. Ein Leitfaden für Betroffene, Angehörige,

Betreuer, Orac, Wien.

Eisenbach-Stangl, I., Mäkelä, K., Schmidt-Semisch, H. (2000): Gesellschaftliche Reaktionen auf Drogenkonsum und Drogenprobleme, in: Uchtenhagen, A., Ziegigänsberger, W. (Hrsg.), Suchtmedizin. Konzepte, Strategien und therapeutisches Management, Urban & Fischer, München.

Eisenbach-Stangl, I., Uhl, A. (1995): Selbsthilfegruppen für Alkoholkranke und Angehörige von Alkoholkranken in Österreich, Wiener Zeitschrift für Suchtforschung 3, 27-46.

Elias, N. (1976): Über den Prozeß der Zivilisation. Soziogenetische und psychogenetische Untersuchungen, Bd. 1, Suhrkamp, Frankfurt/Main.

English, O. S., Pearson, G. H. (1937): Common Neuroses of Children and Adults, Norton, New York.

Erdheim, M. (1982): Die gesellschaftliche Produktion von Unbewußtheit, Suhrkamp, Frankfurt/ Main.

Erikson, E. H. (1950): Kindheit und Gesellschaft, Klett, 1971, Stuttgart.

Erikson, E. H. (1954): Das Traummuster der Psychoanalyse. Psyche 8, 561-604.

Ermann, M. (1998): Träume erzählen und die Übertragung, Forum Psychoanal. 14, 95-110.

Ezriel, H. (1952): Bemerkungen zur psychoanalytischen Gruppentherapie II. In Ammon, G. (Hrsg.): Gruppenpsychotherapie. Kindler. München 1976.

Ezriel; H. (i960): Übertragung und psychoanalytische Deutung in der Einzel- und Gruppen­therapie, Psyche 9,496-523.

282 Література

Ezriel, H. (I960): Übertragung und psychoanalytische Deutung in der Einzel- und Gruppen­psychotherapie. Psyche 14,476-523.

Fairbairn, W. R. D. (1946): Objektbeziehungen und dynamische Struktur. In: P. Kutter (Hg.): Psychologie der zwischenmenschlichen Beziehungen. WBG Darmstadt, 1982, S. 64-81.

Fairbairn, W. R. D. (1952): Psychoanalytic Studies of the Personality. London. Routledge.

Fairbairn, W. R. D. (1958): Über Wesen und Ziele der psychoanalytischen Behandlung. In: ders.: Das Selbst und die inneren Objektbeziehungen. Psychosozial-Verlag. Gießen. 2000.

Federn, E. (1990): Ernst Federn im Gespräch mit W. Weigand, Supervision 18, 25-36.

Federn, P. (1952); Ego-Psychology and the Psychoses. New York. Basic Books. Dt. Ich-Psy­chologie und die Psychosen. (1978) Suhrkamp. Frankfurt/Main.

Ferenczi, S. (1929): Das unwillkommene Kind und sein Todestrieb. In: ders.: Schriften zur Psychoanalyse II. Fischer, Frankfurt/Main. 1972.

Ferenczi, S. (1932): Ohne Sympathie keine Heilung. Das klinische Tagebuch von 1932. Fischer, Frankfurt/Main. 1988.

Finger-Trescher, U. (1978): Gruppenprozesse und subjektive Strukturbildung, Gruppenpsy-chother. Gruppendyn. 13, 117-133.

Finger-Trescher, U. (1984): Primärnarzißtische Erlebnismuster in Gruppen. Wiederbelebung, Bearbeitung, korrektive Erfahrung, Gruppenpsychother. Gruppendyn. 20, 146-151.

Finger-Trescher, U. (1991): Wirkfaktoren der Einzel- und Gruppenanalyse, Problemata 125, frommann-holzboog, Stuttgart/Bad Cannstadt.

Fischer, G, P. Riedesser (1999): Lehrbuch der Psychotraumatologie. Rheinhardt Verlag. München. UTB Wissenschaft.

Fischer. G., P. Riedesser (1999): Lehrbuch der Psychotraumatologie. UTB Wissenschaft Reinhardt Verlag, München.

Fisher, H. (1993): Anatomie der Liebe. Droemer-Knaur, München (orig. 1992). Fiss, H. (1999): Der Traumprozeß. In Bareuther et al. (1999): Traum, Affekt und Selbst, edition discord. Tübingen.

Flint, A., McLennan, A.B.W. (1962): Some dynamic Factors in marital group psychotherapy. Int.

J. Group Psychotherapy 12: 355-361. Fonagy, P. (1998): Die Bedeutung der Entwicklung metakognitiver Kontrolle der mentalen

Repräsentanzen für die Betreuung und das Wachstum des Kindes. Psyche 52, S. 349-368. Fordham, M. (I960): Counter-Transference, Brit. J. Med. Psychol. 33, 1-8. Foulkes, S. H. (1948): Introduction to group analytic psychotherapy, London. Foulkes, S. H. (1948): Introduction to Group-Analytic Psychotherapy, Heinemann Medical Books,

London.

Foulkes, S. H. (1964): Therapeutic Group Analysis, Allen & Unwin, London. Foulkes, S. H. (1964/1974): Gruppenanalytische Psychotherapie, Kindler, München. Foulkes, S. H. (1974): Gruppenanalytische Psychotherapie. Kindler, München (orig. 1964). Foulkes, S. H. (1975): Group-Analytic Psychotherapy. Method and principles, Gordon and Breach, London.

Foulkes, S. H. (1975): Probleme der großen Gruppe, in: Kreeger, L., Die Großgruppe, Klett, Stuttgart.

Foulkes, S. H. (1978): Praxis der gruppenanalytischen Psychotherapie, E. Reinhardt, München. Foulkes, S. H. (1990): The group as matrix of the individual's mental life. In: Foulkes E

(ed.) S. H. Foulkes. Selected papers. Psychoanalysis and Group Analysis. Karnac,

London, p.223-233.

Література 283

Foulkes, S. H. (1992): Gruppenanalytische Psychotherapie, Pfeiffer, München.

Fox, R. (1972): Gruppenpsychotherapie mit Alkoholikern, in: Preuss, H. P. (Hrsg.), Analyti­sche Gruppenpsychotherapie. Grundlagen und Praxis, Rowohlt, Reinbek bei Hamburg, 141-145.

Frank, K. (1968): Indikationen zur psychoanalytischen Gruppentherapie, Psyche 22, 778-785.

French, Th. (1953): The intégration of behavior. Vol. II: The imegrative process in dreams.

Chicago. The University of Chicago Press. Freud S. (1904): Über Psychotherapie, Studienausgabe, Ergänzungsband, Fischer, Frankfurt/Main. Freud, S. (1921): Massenpsychologie und Ichanalyse. Gesammelte Werke XIII. Fischer, Frankfurt/

Main.

Freud, A. (1929): Bericht über den XI. Internationalen Psychoanalytischen Kongreß, Korre­spondenzblatt der IPV in der Internationalen Zeitschrift für Psychoanalyse 15, 509-542.

Freud, A. (1933): Bericht über den XII. Internationalen Psychoanalytischen Kongreß, Korre­spondenzblatt der IPV in der Internationalen Zeitschrift für Psychoanalyse 19, 239-274.

Freud, A. (1936): Das Ich und die Abwehrmechanismen, Kindler, München.

Freud, A. (1936, 1964): Das Ich und die Abwehrmechanismen. Kindler, München.

Freud, S. (1895): Studien über Hysterie, Fischer, Frankfurt/Main.

Freud, S. (1900): Die Traumdeutung, Studienausgabe, Bd. 2, Fischer, Frankfurt/Main.

Freud, S. (1905): Bruchstücke einer Hysterie-Analyse, Studienausgabe, Bd. 6, Fischer, Frankfurt/ Main.

Freud, S. (1905): Drei Abhandlungen zur Sexualtheorie, GW, Bd. 5, Fischer, Frankfurt/ Main, 27-145.

Freud, S. (1907): Der Wahn und die Träume in W. Jensens Gradiva. Studienausgabe Band 10. Freud, S. (1910): Die zukünftigen Chancen der psychoanalytischen Therapie, GW, Bd. 8, Fischer,

Frankfurt am Main, 103-115, Freud, S. (1911): Formulierungen über zwei Prinzipien des psychischen Geschehens, Stu-

dienausgahe, Bd. 3, Fischer, Frankfurt/Main. Freud, S. (1912): Ratschläge für den Arzt bei der psychoanalytischen Behandlung, GW, Bd. 8,

Fischer, Frankfurt/Main. Freud, S. (1912): çber die allgemeinste Erniedrigung des Liebeslebens. GW VIII. Fischer, Frankfurt

1964, S. 78-91.

Freud, S. (1912): Zur Dynamik der Übertragung, GW, Bd. 8, Fischer, Frankfurt/Main, 363-374. Freud, S. (1913): Totem und Tabu, GW, Bd. 9, Fischer, Frankfurt/Main. Freud, S. (1914): Erinnern, Wiederholen und Durcharbeiten, GW, Bd. 10, Fischer, Frankfurt/ Main.

Freud, S. (1915): Bemerkungen zur Übertragungsliebe. GW X. Fischer, Frankfurt 1964, S. 306-321.

Freud, S. (1916): Vorlesungen zur Einführung in die Psychoanalyse, GW, Bd. 11, Fischer, Frankfurt/ Main.

Freud, S. (1916/17): Vorlesungen zur Einführung in die Psychoanalyse, GW, Bd. 11, Fischer, Frankfurt/Main.

Freud, S. (1917): Metapsychologische Ergänzung der Traumlehre, GW, Bd. 10, Fischer, Frankfurt/ Main, S. 418.^:

Freud, S. (1919): Wege der psychoanalytischen Therapie, GW, Bd. 12, Fischer, Frankfurt/ Main. Freud, S. (1920): Jenseits des Lustprinzips. G.W. XIII, 1-69

284 Література

Freud, S. (1921): Massenpsychologie und Ich-Analyse, GW, Bd. 13, Fischer, Frankfurt/Main. Freud, S. (1923): Bemerkungen zur Theorie und Praxis der Traumdeutung, GW, Bd. 13, Fischer, Frankfurt/Main.

Freud, S. (1926): Hemmung, Symptom und Angst. G.W. XIV, 111-205 Freud, S. (1927): Die Zukunft einer Illusion, GW, Bd. 14, Fischer, Frankfurt/Main, 325-380. Freud, S. (1930): Das Unbehagen in der Kultur, GW 14, Fischer, Frankfurt/Main, 421-506. Freud, S. (1933): Neue Folge der Vorlesungen zur Einführung in die Psychoanalyse, GW,

Bd. 15, Fischer, Frankfurt/Main. Freud, S. (1937): Konstruktionen in der Analyse. G. W. XVII, 43-56. Freud, S, (1940): Abriß der Psychoanalyse, GW, Bd. 17, Fischer, Frankfurt/Main. Freud, S. (1985): Über den psychischen Mechanismus hysterischer Phänomene. In: Studien über

Hysterie. G. W. I, S. 75-98. Freud. S. (1933): Neue Folge der Vorlesungen zur Einführung in die Psychoanalyse, GW, Bd. 15,

Fischer, Frankfurt/Main. Frosch, J. (1983): The Psychotic Process, Int. Universities Press, New York. Gahleithner, K. (1996): Leben am Rand, Lang, Frankfurt/Main.

Gatti Pertegato, E. (1999): Trigant Burrow and Unearthing the Origin of Group Analysis, Group

Analysis 32, 269-284. Gay, P. (1989): Freud. Eine Biographie für unsere Zeit. Fischer, Frankfurt (orig. 1987). Geertz, C. (1959-1977) Dichte Beschreibungen, Suhrkamp, 1994, Frankfurt/Main. Gfäller, G. (1990): Die Reflexion des institutionellen Umfeldes in der gruppenanalytischen

Supervision, in: Puhl, H. (Hrsg.), Handbuch der Supervision, Berlin, 194-212. Gitelson, M. (1952): The Emotional position of the analyst in the psychoanalytic situation,

Int.J.Psa. 33, 1-10.

Gitelson, M. (1962): The Curative Factor in Psychoanalysis, Int. Journ. Psa. 43, 194-205. Glover, E. (1955): The Technique of Psycho-Analysis, Bailliere, Tindall & Co, London. Goldstein, K. (1934): Der Aufbau des Organismus, Nijhoff, 1963, Den Haag. Gotthardt-Lorenz, A. (1994): «Organisationssupervision»: Rollen und Interventionsfelder, in:

Puhl, H. (Hrsg.), Handbuch der Supervision 2, Berlin, 365-379. Gotthardt-Lorenz, A., Schüers, W. (1997): Das Supervisionsverständnis in der Community der

Supervisorinnen, in: Luif, 1. (Hrsg.), Supervision in Österreich, Wien, 13-26. Gratz, W., Stangl, W. (1997): Über den Umgang mit Ängsten im Strafvollzug, oder: Das Unbewußte

beim Einsperren, in: Eisenbach-Stangl, I., Erd, M. (Hrsg.), Unbewußtes in Organisationen,

Wien, 191-216.

Greenson, R. (1970): Die Sonderstellung des Traumes in der psychoanalytischen Praxis. In: Deserno, H. (Hrsg.) (1999): Das Jahrhundert der Traumdeutung. Klett-Cotta. Stuttgart.

Greenson, R. R. (1961): Zum Problem der Empathie, Psyche 15, 142-154.

Greenson, R. R. (1967): The Tecnique and Practice of Psychoanalysis, Vol. I, Intern. Universities Press, New York.

Greenson, R. R. (1974): Loving, hating and indifference towards the patient, Int. Rev. Psa. 1,259-266.

Grinberg, L., Langer, M., Rodrigué, E. (I960): Psychoanalytische Gruppentherapie, Klett, Stuttgart.

Grinberg, L., Langer, M., Rodrigué, E. (1984): Psychoanalytische Gruppentherapie, Fischer, Frankfurt/Main.

Grinberg, L., M. Langer, E. Rodrigué (1957): Psychoanalytische Gruppentherapie. Klett, Stuttgart,

Література 285

1960.

Grossmann-Garger, B., Parth, W. (1999): Die leise Stimme der Psychoanalyse ist beharrlich,

Psychosozial-Verlag, Gießen. Grotjahn, M. (1979): Analytische Gruppentherapie. Kindler Studienausgabe. München. Guntrip, H. (1968): Schizoid Phenomena, Object relations, and the Seif. London, Hogarth Press. Guntrip, H. (1971): Psychoanalytic Theory, Therapy, and the Seif. London, Hogarth Press. Hamburger, A. (2000): Zur Dynamik der Paar-Traumgruppe. Gruppenpsychotherapie

Gruppendynamik 3: 267-292. Hartmann, E. (1998): Dreams and nightmares. The new theory of the origin and meaning of dreams.

New York: Plenum.

Hartmann, E. (1999): Träumen kontextualisiert Emotionen. In Bareuther et al. (1999): Traum, Affekt und Selbst, edition discord. Tübingen.

Hartmann, H. (1937): Ich-Psychologie und Anpassungsproblem, Klett, 1976, Stuttgart.

Haubl, R. (1995): Die Gesellschaftlichkeit der psychischen Realität. Über die gruppenanaly­tische Rekonstruktion multipler Wirklichkeiten, Gruppenanalyse 5, 27-52.

Hayne, M. (1990): Zum Problem der Affekte bei der Sucht, Forum der Psychoanalyse 6, 105-115.

Hayne, M. (1995): Gruppentherapie Schwergestörter: der Umgang mit Affekten, Jb. f. Gruppenanalyse, 93-106.

Hayne, M. (1997): Grundstrukturen menschlicher Gruppen, Pabst Science Publishers, Lengerich.

Hearst, L. E. (1987): Gruppenpsychoanalyse mit narzißtisch schwer gestörten jungen Müttern, in: von Ritter-Röhr, D. (Hrsg.), 10 Jahre GRAS, Vortragsmanuskripte, Gießen, 17-24.

Heigl-Evers, A. (1995): Vermittlung von innerer und äußerer Realität in der Abhängigkeits und Suchttherapie. Psychoanalytische Sicht, in: Heigl-Evers, A., Helas, I., Vollmer, H. C. (Hrsg.): Suchtkranke in ihrer inneren und äußeren Realität. Praxis der Suchttherapie im Methoden­vergleich, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen.

Heigl-Evers, A., Heigl, F. (1978): Konzepte der analytischen Gruppenpsychotherapie, Van­denhoeck & Ruprecht, Göttingen.

Heigl-Evers, A., Heigl, F.; Ottj. (1994): Lehrbuch der Psychotherapie. UTB Wissenschaft. Fischer, Stuttgart, Jena.

Heigl-Evers, A., Henneberg-Mönch, U., Odag, C, Standke, G. (1986): Die Vierzigstundenwoche für Patienten. Konzept und Praxis teilstationärer Psychotherapie, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen.

Heigl-Evers, A., Seidler, G. (1993): Die Alternat des Suchtkranken, in: Heigl- Evers, A., Helas,

I., Vollmer, H. C. (Hrsg.): Eingrenzung und Ausgrenzung. Zur Indikation und Kontraindikation

für Suchttherapien, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen, 34-46. Heimann, P. (1950): On Countertransference, Int. Journ. Psa. 31, 81-84. Heimann, P. (i960): Bemerkungen zur Gegenübertragung, Psyche 18,483-93. Heising, G. (1971): Bemerkungen zum Gegenübertragungsproblem des Gruppentherapeuten,

Gruppenpsych. und Gruppendyn. 5, 172-185. Heising, G., Brieskorn, M., Rost, W. D. (1982): Sozialschicht und Gruppentherapie. Patienten

der unteren Sozialschichten und Akademiker im Vergleich, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen. Hensel, B. F., Nahrendorf, A., Trenk-Hinterberger, S. (Hrsg) (1998): Lebendige Psychoanalyse:

Gerd Heising zum siebzigsten Geburtstag. Psychosozial-Verlag, Gießen. Hessler, M., Lamprecht, F. (1986): Der Effekt stationärer psychoanalytisch orientierter Behandlung

auf den unbehandelten Partner. Z Psychotherapie Medizinische Psychologie 36:173-178. Heuft, G. (1993): Psychoanalytische Gerontopsychosomatik. Zschr. für Psychotherapie, Psy-

286 Література

chosomatik. Medizinische Psychologie, Jg. 43, 46-54. Hirsch, R. D. (1997): Übertragung und Gegenübertragung in der Psychotherapie älterer

Menschen. In: Wenglein, E. (Hg.): Das dritte Lebensalter. Göttingen, Vandenhoeck

und Ruprecht, S. 68-94. Hochgerner, M., Wildberger, E. (1994): Die Gruppe in der Psychotherapie. Beiträge aus der Sicht

sieben psychotherapeutischer Methoden und spezifischen Anwendungen, Facultas, Wien. Hodjak, F. (1996): «Spektrum» der «Presse», Wien, 11. 5. 1996. Hoff, H. (1956): Lehrbuch der Psychiatrie, Bd. 1, Benno Schwabe & Co, Basel. Hofstätter, P. R. (1957): Gruppendynamik. Kritik der Massenpsychologie, Rowohlt, Hamburg. Holst, D. v. (1997): Stress, health and social Environment. Acta Physiologica Scandinavica 161

(Suppl. 640): 77-82.

Honnett, A. (2000): Objektbeziehungstheorie und postmoderne Identität. Psyche 11: 1089. Huttner, H. (2000): Veränderung von Maskulinität und Feminität durch Paargruppenanalyse. Logos, Berlin.

Irgang, M. (1994): Ich will! Nie: Ich habe. Die Wahrheit der Tagebücher - Annäherung an die Schriftstellerin Anais Nin. Süddeutsche Zeitung vom 1 ./16. 10. 1994. Seite V3/21.

Jacobson, E. W. (1964): Das Selbst und die Welt der Objekte, Fischer, Frankfurt.

Janssen, P. L. (1995): Erfahrungen mit analytischer Gruppenpsychotherapie bei strukturellen Ich-Störungen, Jb. f. Gruppenanal., 35-43.

Jellouschek, H., Kohaus-Jellouschek, M. (1993): Intensivseminare für Paargruppen. System Familie 6 (2): 101-109.

Jung, C. G. (1916): Traum und Traumdeutung. In: Jung, C. G. (2001). CG. Jung. München. Deutscher Taschenbuch Verlag.

Jung, C. G. (1948): Vom Wesen der Träume, Rascher, Zürich.

Junker, H. (1997): Unter Übermenschen: Freud und Ferenczi. Die Geschichte einer Beziehung in

Briefen, edition discord, Tübingen. Kadis, A. L., Krasner, J. D., Weiner, M. F., Winick, Ch., Foulkes, S. H. (1974, dt. 1982):

Praktikum der Gruppenpsychotherapie, frommann-holzboog, Stuttgart. Kaplan, H. I., Sadock, B. J. (eds.) (1993): Comprehensive Group Psychotherapy. William and

Wilkins, Baltimore.

Kaplan, H. I., Sadock, B.J.( eds.) (1971): Comprehensive Group Psychotherapy, Williams & Wilkins, Baltimore.

Kemper, W. W. (1969): Übertragung und Gegenübertragung als funktionale Einheit, Jb. d. Psa. 6, 35-68.

Kennan, D., Roberts, J., Winter D. (1993): A Work Book of Group-Analytic Interventions, Routledge, London.

Kerenyi, K. (1998): Die Mythologie der Griechen. Band II: Die Heroengeschichten, dtv, München (17. Auflage).

Kernberg, O. (1981): Objektbeziehungen und Praxis der Psychoanalyse. Stuttgart. Klett. Kernberg, O. (1981): Schwere Persönlichkeitsstörungen. Theorie, Diagnose, Behandlungsstrategien. Stuttgart. Klett.

Kernberg, O. (1999): Liebesbeziehungen. Klett-Cotta, Stuttgart. Kernberg, O. F. (1965): Notes on counter-transference. J. Amer, Psa. Assn. 13, 38-56. Kernberg, O. F. (1980): Innere Welt und äußere Realität, Internationale Psychoanalyse, München/Wien.

Kernberg, O. F. (1989): Projektion und projektive Identifikation, Forum der Psychoanalyse 5

Література 287

(1985), 267-283.

Kettner, M. (1998): Zur Semiotik der Deutungsarbeit; Freud und Peirce, Psyche 7, 619-647.

Khan, M. (1976): Jenseits des Traumerlebens. In: ders. (1983), Erfahrungen im Möglich­keitsraum. Frankfurt M.: Suhrkamp 1990, S. 63-76.

Kiecolt-Glaser, J. K., Fisher, L.D. et al. (1987): Marital quality, marital disruption, and immune function. Psychosomatic Medicine 49: 13—43.

Kiecolt-Glaser, J. K., Newton, T, et al. (1996): Marital Conflict and endocrine function: Are men really more physiologically affected than women? J.Consulting Clinical Psychology 64: 324-332.

Klein, M. (1932): Die Psychoanalyse des Kindes, Kindler, München.

Klein, M. (1946): Das Seelenleben des Kleinkindes. Reinbek. Rowohlt, 1972. Klein, M. (1983): Bemerkungen über einige schizoide Mechanismen, in: Das Seelenleben des Kleinkindes, Klett, Stuttgart, 131-163.

Kneifel, H. (1965): Der Traum der Maschine, Haffmanns, 1994, Zürich.

Köhler, L. (1990): Neue Ergebnisse der Kleinkindforschung: Ihre Bedeutung für die Psycho­analyse. Forum Psychoanal. 6: 32-51.

Köhler, L. (1998): Zur Anwendung der Bindungstheorie in der psychoanalytischen Praxis. Psyche 52,S.369-397.

Kohut, H. (1973): Narzißmus. Frankfurt/Main. Suhrkamp.

Kohut, H. (1977): Die Heilung des Selbst, Suhrkamp, Frankfurt/Main.

Kohut, H. (1977): The restoration of the Seif. New York: Int. Univ. Press; deutsch: (1979) Die

Heilung des Selbst. Frankfurt am Main. Suhrkamp. Kohut, H. (1984): Wie heilt die Psychoanalyse?, Suhrkamp, Frankfurt/Main. König, K., Lindner, W. V. (1991): Psychoanalytische Gruppentherapie, Vandenhoeck & Ruprecht,

Göttingen.

Koukkou, M., Leuzinger-Bohleber, Mertens, W. (1998): Erinnerung von Wirklichkeiten. Psy­choanalyse und Neurowissenschaften im Dialog, Bd. 2, Internationale Psychoanalyse, Stuttgart.

Krause, R. (1983); Zur Onto- und Phylogenese des Affektsystems und ihrer Beziehungen zu psychischen Störungen. Psyche, 37, 1015-1043.

Krause, R. (1997): Allgemeine Psychoanalytische Krankheitslehre, Bd. 1. Kohlhammer, Stuttgart/ Berlin/Köln.

Krause, R., J. Merten (1996): Affekte, Beziehungsregulierung, Übertragung und Gegenübertragung. Zeitschrift für Psychosomatische Medizin und Psychoanalyse, 42, 261-280.

Kris, E. (1956): On some Vicissitudes of Insight in Psychoanalysis, Int. Journ. Psa. 37,445-455.

Krovoza, A. (2001): in Walde, Ch. (2001): Antike Traumdeutung und moderne Traumforschung. Düsseldorf. Zürich. Artemis und Winkler.

Kubie, L. (1966): Die neurotische Deformation des schöpferischen Prozesses. Rowohlt, Reinbek.

Kuhn, T. (1976): Die Struktur wissenschaftlicher Revolutionen, suhrkamp taschenbuch Wis­senschaft stw 25.

Kuiper, P. C. (1969); Zur Metapsychologie von Übertragung und Gegenübertragung, Psyche 23, 96-120.

Kutter, P. (1971): Übertragung und Prozeß in der psychoanalytischen Gruppentherapie, Psyche 25, 856-673.

Kutter, P. (1976): Elemente der Gruppentherapie, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen. Kutter, P. (1977): Vorwort zur Deutschen Ausgabe. In: Slavson, S. R. (1969); Analytische

288 Література

Gruppentherapie. Fischer. Frankfurt/Main 1977.

Kutter, P. (1983); Psychoanalytische Gruppentherapie, in: Mertens, W. (Hrsg.) (1983) Psy­choanalyse. Ein Handbuch in Schlüsselbegriffen. Urban & Schwarzenberg.

Kutter, P. (1985); Methoden und Theorien der Gruppenpsychotherapie, Problemata 107, frommann-holzboog, Stuttgart/Bad Cannstadt.

Lacan, J. (1980): Die vier Grundbegriffe der Psychoanalyse, Walter, Ölten.

Lamprecht, Friedhelm (2000): Praxis der Traumatherapie. Pfeiffer bei Klett-Cotta. Stuttgart.

Lang, H. (Hg.) 1990: Wirkfaktoren der Psychotherapie. Springer, Berlin Heidelberg New York.

Laplanche, J. (1970): Leben und Tod in der Psychoanalyse, Nexus, Frankfurt/Main.

Laplanche, J. (1988): Die Allgemeine Verführungstheorie. Aufsätze, edition diskord, Tübingen.

Laplanche, J. (1992): Die unvollendete Kopernikanische Revolution in der Psychoanalyse. Aufsätze, Fischer, 1996, Frankfurt/Main.

Laplanche, J. (1995): Psychoanalyse und Antihermeneutik, Psyche 7, 605-618.

Laplanche, J., Pontalis J. B. (1967): Das Vokabular der Psychoanalyse, Suhrkamp, Frankfurt/ Main.

Laplanche, J., Pontalis, J. B. (1992): Urphantasie. Fischer, Frankfurt (orig. 1985).

Lemche, E. (1994): Theoriebildung, in: Haubl, R., Lamott, F., Handbuch Gruppenanalyse,

Quintessenz, Berlin/München, 17-27. Levine, H. G. (1986): Das «gute Geschöpf Gottes» und der «Dämon Rum», in: Lichtenberg, J. D. (1983): Psychoanalyse und Säuglingsforschung. Springer. Berlin-Heidelberg-

New York, 1991.

Lichtenberg, J. D. (1988) Morivational-funktionale Systeme als psychische Strukturen. Forum

Psychoanal., 7, 1991, 85-97. . Little, M. (1951): Countertransference and the patient's response to it. Int. J. Psa. 32, 32-40. Little, M. (I960): Countertransference, Brit. J. med. Psychol. 33, 31-39. Loch, W. (1963/64): Regression, Psyche 17, 516-545.

Loch, W. (1966): Studien zur Dynamik, Genese und Therapie der frühen Objektbeziehungen, Psyche 20, 881-903.

Loch, W. (1972): Zur Theorie, Technik und Therapie der Psychoanalyse, Fischer. Frankfurt/ Main.

Locke, N. (1961): Group Psychoanalysis: Theory and technique, University Press, New York. Lorenzer, A. (1970): Sprachzerstörung und Rekonstruktion, Suhrkamp, Frankfurt am Main. Lowy, S. (1942): Biological and psychological foundations of dream interpretation, Keegan Paul, London.

Luborsky, L., Singer, B. (1975): Comparative studies of psychotherapies: is it true that «ever-

ybody has won and all must have prices»? Arch. Gen. Psychiarry. 32: 995-1108. Lynch, J. (1977, dt. 1979): Das gebrochene Herz. Rowohlt, Reinbek.

Maeder, A. (1912): Über die Funktion des Träum ens, Jahrbuch für psychoanalytische Forschung 4, 27-68.

Maeder, A, (1946). Selbsterhaltung und Selbstheilung. Geist und Psyche. Kindler. München. Mahler, M. (1968): Symbiose und Individuation, Klett, Stuttgart.

Mahler, M., Pine, F., Bergmann, A. (1978): Die psychische Geburt des Menschen, Fischer, Frankfurt/Main.

Main, T. (1975): Zur Psychodynamik großer Gruppen, in: Kreeger, L., Die Großgruppe, Klett, Stuttgart.

Mäkelä, K., Arminen, 1., Bloomfield, U., Eisenbach-Stangl, I., Helmersson-Bergmark, K-, Kurube,

Література 289

N.. Mariolini, N., Olafsdottir, H., Peterson, J. H., Phillips, M., Rehm, J., Robin, R., Rosenqvist, P., Rosovsky, H., Stenius, K., Swiatkiewicz, H., Woronowicz, B., Zielin-ski,A. (1996): Alcoholics Anonymous as a Mutual-Help-Movement. A Study in Eight Societies, University Press, Wisconsin.

Malan, D. H., Balfour, F. H.; Hood, V. G., Shooter, A. M. N. (1976): Group Psychotherapy: A long-term follow-up study. Arch. Gen. Psychiat. 33, 1303-1315.

Marconides, D. (1956): The Psychodynamism of the psychoanalytic process, Psa. Rev. 43, 261-271.

Maturana, H., Varela, F. J. (1991); Der Baum der Erkenntnis, Goldmann, München.

Mead, M. (1963): Mann und Weib. Rowohlt, Reinbek.

Meissner, W. W. (1971): Notes on Identification II, Psa. Quaterly 40, 277-302.

Meitzer, D. (1984): Traumleben: Eine Überprüfung der psychoanalytischen Theorie und Technik,

Internationale Psychoanalyse, 1988, Wien/München. Mentzos, S. (1977): Interpersonale und institutionelle Abwehr, Suhrkamp, Frankfurt am Main. Mentzos, S. (1995): Zur Psychodynamik der Traumdramaturgie, Psyche 49, 653-671. Menzies Lyth, I. (1988): Containing anxiety in institutions, Vol. 1, Rothledge, London. Mertens, W. (1999): Traum und Traumdeutung, Beck, München.

Meyer, A.E. (1994): Wodurch wirkt Psychotherapie? In Lang, H. (Hrsg.) Wirkfaktoren der Psychotherapie. Königshausen & Neumann, Würzburg, S. 179-188.

Miller, W. R. (1986): Haunted by the «Zeitgeist»: Retlections in contrasting treatment goals and concepts of alcoholism in Europe and the United Stares, in: Babor, T. (ed.), Alcohol and Culture, Academy of Sciences, New York.

Moeller, M. L. (1977a): Self and object in countertransference. Int. J. Psychoanalysis 38: 365-374.

Moeller, M. L. (1977b): Zur Theorie der Gegenübertragung, Psyche 31/2,142 ff.

Moeller, M. L. (1979): Der Gießen-Test im therapeutischen Dialog. In: Beckmann, D (Hrsg.): Erfahrungen mit dem Gießen-Test. Huber, Bern/Stuttgart.

Moeller, M. L. (1986, 2001): Die Liebe ist das Kind der Freiheit. Rowohlt, Reinbek, S. 76.

Moeller, M. L. (1991): Widerstandsbewußtes Zusammenarbeiten. Übertragung und Gegenübertra­gung in der Selbsthilfegruppenunterstützung, in: Balke, K., Thiel, W. (Hrsg.), Jenseits des Helfens. Professionelle unterstützen Selbsthilfegruppen, Lambertus, Freiburg.

Moeller, M. L. (1997): Gegenübertragung in der Gruppenanalyse. Arbeitshefte Gruppenanalyse 2/96: 40-73. Votum, Münster.

Moeller, M. L. (1999): Über die Liebe. Individualpsychologie 24: 3-18.

Moeller, M. L. (2000a): Gelegenheit macht Liebe. Glücksbedingungen in der Partnerschaft. Rowohlt, Reinbek.

Moeller, M. L. (2000b): Empirie zur Empirie. Zur Überwindung des Widerstandes gegen den empi­rischen Nachweis eigenen psychoanalytischen Handelns. Psychotherapie Forum 8: 51-60. Moeller, M. L. (2001): Gegenübertragung in der Gruppenanalyse. In: Pritz, A., Vykoukal, E. (Hg.): Gruppenpsychoanalyse. Facultas Univ. Verlag, Wien.

Moeller, M. L., Brähler, E. (1977): Männlichkeit und Weiblichkeit bei Paaren in Gruppen­analyse. Veränderungen im Selbstbild und im Partnerbild während der Behandlung, gemessen mit der Geschlechtsrollenskala. Gießen (Unveröffentlichtes Manuskript).

Moeller, M. L., Moeller-Gambaroff, M. (1978): Veränderungen von Paarbeziehungen durch Gruppenanalyse. Eine empirische Untersuchung. Familiendynamik 3: 47-66.

Money, J. (1986, 1993): Lovemaps. Prometheus, New York.

Money-Kyrle, R. (1956): Normal Countertransference and some of ist deviations. Int. J. Psa. 37,360-

290 Література

366.

Morgenthaler, P. (1964): Traumseminar. In: Morgenthaler, P. (1990): Der Traum. Fragmente zur Theorie und Technik der Traumdeutung Campus Verlag. Frankfurt/New York.

Moser, U. (1992): Zeichen der Veränderung im affektiven Kontext von Traum und psycho­analytischer Situation, Psyche 46, 923-957.

Moser, U., von Zeppelin, I. (1996): Der geträumte Traum. Wie Träume entstehen und sich verändern, Kohlhammer, Stuttgart/Berlin/Köln.

Moser, U., von Zeppelin, 1. (1996): Die Entwicklung des Affektsystems. Psyche 50,1: 32-84.

Müller-Braunschweig, H. (1998): Gerd Heising und die frühen Jahre der Psychosomatischen Klinik. In: Hensel BF, Nahrendorf A, Trenk-Hinterberger S (Hg) (1998) Lebendige Psy­choanalyse: Gerd Heising zum siebzigsten Geburtstag. Psychosozial- Verlag, Gießen.

Müller-Pozzi, H. (1984): Trauma und Neurose, in: Berna-Glantz, R., Dreyfuß, P. (Hrsg.), Trauma, Konflikt, Deckerinnerung, Beiheft 8 zum Jahrbuch der Psychoanalyse, frommann-holzboog, Stuttgart.

Müller-Pozzi, H. (1985): Identifikation und Konflikt. Die Angst vor Liebesverlust und der Verzicht

auf Individuation, Psyche 39, 877-904. Nitsun, M. (1989): Early development linking the individual and the group, Group Analysis 22/3,

Sage Publications, London. Nunberg, H. (1930): Die synthetische Funktion des Ichs, Int. Zts. Psa. 16, 301-318. Nunberg, H., Federn, E. (Hg.) (1976-1981): Die Protokolle der Wiener Psychoanalytischen

Vereinigung, 4 Bände. Frankfurt. Oberhoff, B. (1998): Übertragungsanalyse in der Supervision. Ein Konzept, Freie Assoziation 1, 58-80. Ogden, T. (1992): Projective Identification and Psychotherapeutic Technique. Maresfield Library.

London.

Ogden, Th. H. F (1988): Die projektive Identifikation, Forum der Psychoanalyse 4, 1-21.

Ohlmeier, D. (1999): Psychoanalytische Intensivgruppen. Zur Theorie und Technik, in: Grossmann-Garger, B., Parth, W. (1999), Die leise Stimme der Psychoanalyse ist beharrlich, Psychosozial-Verlag, Gießen, 268-284.

Ornish, D. (1998): Love and survival. HarperCollins, New York (dt. 1999: Heilen durch Liebe. Die revolutionäre Therapie.Mosaik, Augsburg).

Ornstein, P. H. (1989): Die Entwicklung der Selbstpsychologie. In: Wolf, E. S., A. Ornstein, P. Ornstein, Lichtenberg, J. D., Kutter, P.: Selbstpsychologie. Verlag Internationale Psychoanalyse.

Orr, D. W. (1954): Transference and countertransference: A historical survey, Journ. Amer. Psa. Assn. 2, 621-670.

Palombo, S.R. (1978): The adaptive function of dreams. Psychoanalysis and Contemporary

Thought, 1, 443-476. Paparo, F. (1984): Self Psychologie and the group process. Group Analysis, 108-117. Papp, P. (1985): Kurztherapie mit Paargruppen. Z. Systemische Therapie, 8, 218-230. Parin, P., Morgenthaler, F. (1963): Die Weißen denken zuviel. Atlantis, Zürich. Pennebaker, J. (1989): Opening up. The healing power of confiding in others. Morrow, New York

(dt. 1991: Sag mir, was dich bedrückt. Econ, Düsseldorf). Perls, F. (1980): Gestalt, Wachstum, Integration, Jungfermann, Paderborn. Pessoa, F. (1985): Das Buch der Unruhe des Hilfsbuchhalrers Bernardo Soares, Ammann,

Zürich.

Peter, S. (1999): Psychotherapie mit Obdachlosen, Diplomarbeit, ARGE Sozialpädagogik,

Література 291

Akademie für Psychoanalyse, Wien. Pines, M. (1975) : Basic principles, changes and trends, in: Group Analysis 5, 85-91. Pines, M. (1989): Group Analysis and Healing, Group Analysis 22, 417-429. Pinney, E. L. (1993): Ethical and legal Issues in Group Psychotherapy. In: Kaplan H.I.,

Sadock B.J. (eds) Comprehensive Group Psychotherapy. William and Wilkins,

Baltimore.

Pontalis, J.-B. (1992): Die Macht der Anziehung, Fischer, Frankfurt/Main. Pritz, A. (1976): Einweisungsgründe alter Menschen in die Landesnervenklinik Salzburg. Unveröff. Dissertation.

Pritz, A. (1983): Spezifische Probleme in der Psychotherapie älterer Menschen, in: Ärztliche

Praxis und Psychotherapie, Nr. 5/6, Jg. 1983, S. 33-37. Pritz, A. (1990): Kurzgruppenpsychotherapie, Springer, Heidelberg. Pritz, A., Vykoukal, E. (Hg.) (2001): Gruppenpsychoanalyse. Wien, Facultas Univ. Verlag. Puhl, H. (1998): Teamsupervision. Von der Subversion zur Institutionsanalyse, Vandenhoeck &k

Ruprecht, Göttingen. Radebold, H. (1992): Psychodynamik und Psychotherapie Älterer. Springer, Berlin. Raguse, H. (1998); Psychoanalytische Hermeneutik-Weltanschauung oder Regelcotpus?, in: Psyche 7. Ranefeld, J. (1995): Ist das Ei denn auch befruchtet? Zu den Versuchen der Psychoanalyse sich

fortzupflanzen, texte 15, 55-64. Reich, A. (1951): On Countertransference, Int. J. Psa. 32, 25-31. Reich, A. (I960): Furtherremarks on countertransference. Int. J. Psa. 41, 389-395. Reik, Th. (1935): Der überraschte Psychologe, Sijthoff, Leiden.

Reinisch, J. M., Beasley, R. (1991): Der neue Kinsey Institute Report. Sexualität heute. Heyne, München.

Riviere, J. (1936): A contribution to the analysis of the negative therapeutic reaction. Int. Journal of Psycho-Anal. 17, 304-320.

Roberts, J. P.(1982): Foulkes Concept of the Matrix, Group Analysis 15/2, 111-126.

Rosenbaum, M. (1986): Trigant Burrow: A Pioneer Revisited, Group Analysis 19, 167-177.

Rosenfeld, H. (1950): Zur Psychopathologie von Verwirrtheitszuständen. In: ders.: Zur Psy­choanalyse psychotischer Zustände. Suhrkamp, Frankfurt. 1982.

Rost, W. D. (1978): Psychoanalyse des Alkoholismus, Klett, Stuttgart.

Ruhs, A. (1983): Zur Geologie und Archäologie der Kleingruppe. Versuch einer strukturalen Analyse, in: Pritz, A.(Hrsg.), Gruppenpsychotherapie und Gruppendynamik 1, 26-37.

Rumpeltes, R. (1992): Zur Bedeutung projektiv-identifikatorischer Prozesse in der Gruppen­therapie mit alkoholabhängigen Patienten, Wiener Zeitschrift für Suchtforschung 1, 49-54.

Ryle, G. (1949): The Concept of Mind, Oxford University Press, London.

Sager, C. J., Singer Kaplan, H. (1973): Handbuch der Ehe-, Familien- und Gruppentherapie, Bd. 1: Gruppentherapie, Kindler, München.

Sandler, J. (1974): Gegenübertragung und Bereitschaft zur Rollenübernahme, Psyche 30 (1976), 297-305.

Sandler, J. (1982): Unbewußte Wünsche und menschliche Beziehungen. Psyche 36; 59-74. Sandler, J., Dare, C, Holder (1973): Die Grundbegriffe der psychoanalytischen Therapie. Klett-Cotta, Stuttgart.

Sandner, D. (1976): Der Beitrag von S. H. Foulkes zur Entwicklung einer analytisch fundier­ten Gruppendyanmik, Gruppenpsychother. Gruppendynamik 10, 203-219. Sandner, D. (1986): Zur Wechselwirkung von Theorie, Praxis und Forschungsmethode bei der

292 Література

Erforschung des Prozesses in der analytischen Gruppenpsychotherapie (Gruppenanalyse), Gruppenpsychother. Gruppendynamik 21, 194-207.

Sandner, D. (1988): Die Erfassung der unbewußten Beziehungsphantasie mit Hilfe der psy-choanalytisch-empirischen Hermeneutik, Forum Psychoanal. 4, 333-344.

Sandner, D. (1990): Psychoanalyse als Wissenschaft - grundsätzliche und forschungsprakti­sche Überlegungen, in: Streeck, U., Werthmann, H. V. (Hrsg.), Herausforderungen für die Psychoanalyse, Pfeiffer, 291-306.

Sandner, D. (1991): Psychoanalyse als empirische Sozialwissenschaft, Habilitationsschrift, München.

Sandner, D. (1995): Die Reproduktion gesellschaftlicher Machtbeziehungen in Theorie und Behandlungstechnik der Gruppenanalyse, Gruppenanalyse 5, 53-70.

Sandner, D. (1995a): Gruppenanalyse - analytische Behandlung oder gemeinsame analytische Klärungsarbeit?, Gruppenpsychother. Gruppendynamik 31, 315-330.

Sandner, D. (1999): Stichwort «Gruppenmatrix», in: Stumm, G., Pritz, A. (Hrsg.), Wörterbuch der Psychotherapie, Springer, Wien/New York, 445.

Sandner, D. (1999a); Stichwort «Psychoanalyse in Gruppen», in: Stumm, G., Pritz, A. (Hrsg.), Wörterbuch der Psychotherapie, Springer, Wien/New York, 941.

Sauer, J. (1997): Zur Geschichte und Tradition derSupervision in Österreich, in: Luif, I. (Hrsg.), Supervision. Tradition, Ansätze und Perspektiven in Österreich, Orac, Wien, 26-42.

Schacter, D. (1996): Searching for memory. Dt.: Wir sind Erinnerung. Gedächtnis und Per­sönlichkeit. Rowohlt 2001.

Scheunert, G. (i960): Zum Problem der Gegenübertragung, Psyche 13, 574-593.

Schindler, W. (1966): The role o/the mother in group psychotherapy, int. J. Group Psycho­therapy 16, 189-200.

Schindler, W. (1980): Die analytische Gruppentherapie nach dem Familienmodell, Reinhardt, München.

Schmidbauer, W. (1977): Die hilflosen Helfer, Rowohlt, Reinbek. Schmidt, G. (Hg.) (1993): Jugendsexualität. Enke, Stuttgart.

Schopenhauer, A. (1991): Die Welt als Wille und Vorstellung, 1844. Viertes Buch, Kapitel 44:

Metaphysik der Geschlechtsliebe. In: Lütkehaus, L. (1991): A. S. Werke in Fünf Bänden.

Haffmans, Zürich (Band II). Schröter, K. (1983): Psychoanalytisches Setting, in: Mertens, W. (Hrsg.), Psychoanalyse. Ein

Handbuch in Schlüsselbegriffen, Urban & Schwarzenberg, München, 146-151. Schultze-Dierbach, E. (1995): Therapieziele in der Suchtkrankenbehandlung, in: Heigl-Evers,

A., Helas, I., Vollmer, H. C. ( Hrsg.), Suchtkranke in ihrer inneren und äußeren Realität.

Praxis der Suchttherapie im Methodenvergleich, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen. Schultz-Hencke, H. (1949): Lehrbuch der Traumanalyse, Thieme, Stuttgart. Schur, M. (1982): Sigmund Freud. Leben und Sterben. Suhrkamp Taschenbuch. Segal, H. (1950): Aspekte der Analyse eines schizophrenen Patienten. In: Bott Spillius, E. (Hg.):

Melanie Klein Heute. Verlag Internationale Analyse, München, Wien 1990. Seuster, B. (1995): Das Setting in der psychoanalytischen Gruppe, unveröff. Manuskript. Shaked, J. (1994): Psychoanalytische Gruppentherapie und Gruppenarbeit, in Hochgerner,

M., Wildberger, E. (1994): Die Gruppe in der Psychotherapie. Beiträge aus der Sicht

sieben psychotherapeutischer Methoden und spezifischen Anwendungen, Facultas, Wien,

62-70.

Shaked, J. (1999): Es ist vielleicht besser, im Widerspruch zu seinin: Grossmann-Garger, B., Parth,

Література 293

W. (1999), Die leise Stimme der Psychoanalyse ist beharrlich, Psychosozial-Verlag, Gießen, 4-10.

Shapiro, F. (1998): EMDR. Grundlagen und Praxis. Junfermann Paderborn.

Sies, C. (1982): Analytische Paargruppen. Frühe Abwehrmechanismen auf dem Weg zur Geschlechtsidentität. Gruppenpsychotherapie und Gruppendynamik, 18 (1-2): 140-151.

Sievers, B. (1999): Das Management psycho-sozialer Dynamik und unbewußte Prozesse in Organisationen, in: Puhl, H. (Hrsg.), Supervision und Organisationsentwicklung, Hand­buch 3, Leske u. B., Opiaden, 260-273.

Sigusch, V. (1998): Die neosexuelle Revolution. Über gesellschaftliche Transformationen der Sexualität in den letzten Jahrzehnten. Psyche LII(12): 1192-1234.

Slavson, S. R. (1950): Analytic Group Psychotherapy, Columbia Univers. Press, New York.

Slavson, S. R. (1977): Analytische Gruppentherapie. Theorie und praktische Anwendung, Fischer, Frankfurt/Main.

Spitz, R. (1967): Vom Säugling zum Kleinkind. Naturgeschichte der Mutter-Kind-Beziehung im ersten Lebensjahr, Klett, Stuttgart.

Spitz, R. A. (1956): Countertransference: Comments on its varying role in the analytic situa­tion, J. Amer. Psa. Ass., 256-265.

Spitz, R. A. (1965): Vom Säugling zum Kleinkind, Klett, 1974, Stuttgart.

Steinhardt, K. (1999): Überlegungen zur Unterscheidung zwischen psychoanalytischer Erzie­hungsberatung und psychoanalytisch orientierter Supervision, in: Datler, W., Figdor, H., Gstach, J. (Hrsg.), Die Wiederentdeckung der Freude am Kind, Psychosozial Verlag, Gießen, 61-75.

Stern, D. (1986): Die Lebenserfahrung des Säuglings. Klett-Kotta, Stuttgart. 1992

Stevens, A. (1996):Vom Traum und vom Träumen. Deutung, Forschung, Analyse. München. Kindler.

Stone, L. (1961): Die psychoanalytische Situation, Fischer, Frankfurt am Main.

Strachey, J. (1934): The nature of the therapeutic action of psychoanalysis. Im. J. Psycho-Anal. 15; 127-159.

Strauß, B. (2001): Behandlungseffekte in therapeutischen Gruppen. In: V. Tschuschke (Hrsg.):

Praxis der Gruppenpsychotherapie. Thieme. Stuttgart, New York. 2001. Streeck, U. (1986): Hintergrundannahmen im psychoanalytischen Behandlungsprozeß, Forum

Psychoanal. 2, 98-110. Streeck, U. (1995): Strukturelle Störungen, Interaktion und Gruppenpsychotherapie, Jb. f.

Gruppenanal., 21-34. Strotzka, H. (1972): Psychotherapeutische Methoden. Urban & Schwarzenberg, Wien. Stübinger, D. (1977): Psychotherapeutische Selbsthiltegruppen in der BRD, Dissertation,

Gießen.

Sullivan, H. S. (1953): Die interpersonale Theorie der Psychiatrie. Fischer, Frankfurt/Main, 1983.

Syz, H. (1961): Problems of Perspective from the Background ofTrigant Burrow's Group-Analytic Researches, Im.J. Group Pyschother. 11, 143-165.

Thomä, H., Kachele, H. (1985): Lehrbuch der psychoanalytischen Therapie, Springer, Berlin-Heidelberg-New York.

Tschuschke, V. (1999): Gruppentherapie versus Einzeltherapie, Gruppenpsychotherapie und

Gruppendynamik 4, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen. Tschuschke, V. (2000): Wirkfaktoren in der Gruppenanalyse. In: Hochgerner, G., Wilberger,

E. (Hg.): Was heilt in der Psychotherapie. Facultas, Wien. Tschuschke, V. (Hrsg.) (2001): Praxis der Gruppenpsychotherapie. Thieme. Stuttgart-New York. Turquet, P. (1975): Bedrohung der Identität in der großen Gruppe, in: Kreeger, L., Die Großgruppe,

294 Література

Klett, Stuttgart.

Van der Kleij, G. (1987): Die Matrix, in: von Ritter-Röhr, D. (Hrsg.), 10 Jahre GRAS, Vortragsmanuskripte, Gießen, 25-46.

Vorwerg, M., Alberg, T. (Hrsg.) (1991): Psychodrama. Barth, Leipzig.

Walde, Ch. (2001): Antike Traumdeutung und moderne Traumforschung. Artemis und Winkler.

Weigand, W. (1996): Teamsupervision - ein verschwommener Begriff, in: Supervision 29, 5.

Weiss J., Sampson, H., Mount Zion Psychotherapy Research Group (1986): The Psychoanalytic Process: Theory, Clinical Observation and Empirical research. New York: Guilford Press.

Wellendorf, F. (1994): Supervision als Institutionsanalyse und zur Nachfrageanalyse, in: Puhl, H. (Hrsg.), Handbuch der Supervision 2, 26-36.

Wellendorf, F. (1996): Überlegungen zum «Unbewußten» in Institutionen, in: Puhl, H. (Hrsg.), Supervision in Institutionen, Fischer, Frankfurt am Main, 173-186.

Wheeler, G., Backman, S. (Hrsg.) (1999): Gestalttherapie mit Paaren. Hammer, Wuppertal.

Wickert, I., Thiessen-Liedtke, G. und Schmidt, G. (1986): Paargruppen. In: Arentewicz G., Schmidt G. (Hrsg.) Sexuell gestörte Beziehungen. Konzepte und Technik der Paarthera­pie. Springer, Berlin, Heidelberg, New York, Tokio, S. 145-151.

Willi, J. (1975a): Sind Psychotherapeuten Patienten mit kontraphobischer Abwehr? Vortrag im Rahmen des Sonderforschungsbereiches 32, Gießen, 5.11.1975.

Willi, J. (1975b): Die Zweierbeziehung. Rowohlt, Reinbek.

Winnicott, D. W. (1960): Gegenübertragung, in: Winnicott, D. W., Reifungsprozesse und fördernde Umwelt, 1974, Kindler, München, 207-216.

Winnicott, D. W. (1965): Reifungsprozesse und fördernde Umwelt, Kindler, München.

Winnicott, D. W. (1965): The maturational Process and the Facilitating Enviroment. Lon­don. Hogarth Press. Deutsch. Reifungsprozesse und fördernde Umwelt. Kindler, Mün­chen. 1974.

Winnicott, D. W. (1971): Objektverwendung und Identifizierung, in: Vom Spiel zur Kreati­vität, Klett, 1973, Stuttgart. Wlassak, R. (1929): Grundriß der Alkoholfrage, Hirtel, Leipzig.

Wolf, A. (1971): Psychoanalyse in Gruppen, in: Ammon, G., Gruppenpsychotherapie. Beiträge

zur Theorie und Technik der Schulen einer psychoanalytischen Gruppentherapie, 1976,

Kindler, München, 145-199. Wolf, A., Kutash, I. L., Nattland, C. (1993): The Primacy of the Individual in Psychoanalysis

in Groups, Aronson, Northvale/London. Wolf, A., Schwartz, E. et al. (1973): Psychoanalyse in Gruppen: Gegensätze zu anderen

Gruppentherapien, in: C. J. Sager, H, Singer Kaplan, Handbuch der Ehe-, Familien- und

Gruppentherapie, Kindler, Bd. 1, 62-69. Wolf, A., Schwartz, K. E. (1962): Psychoanalysis in Groups, Grüne & Stratton, New York. Wolf, A., Schwartz, K. E., Mc Carty, G. J., Goldberg, 1. A. (1970): Beyond the Couch, Dialogues

in Teaching and Learning of Psychoanalyis in Groups, Science House, New York. Wolf, E. S. (1996): Theorie und Praxis der psychoanalytischen Selbstpsychologie. Suhrkamp.

Frankfurt/Main 1996.

Wolf, M. (1995): Stellvertretende Deutung und stellvertretende Leitung. Funktionen und Kompetenzen des psychoanalytischen Teamsupervisors, in: Becker, H. (Hrsg.), Psychoanalytische Teamsupervision, Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen, 126-179.

Yalom, I. (1995): The Theory and Practice of Group Psychotherapy, Basic Books, New York.

Yalom, I. D. (1970): Theorie und Praxis der Gruppenpsychotherapie. Pfeiffer. München 1992.

Yalom, I. D. (1983): Inpatient Group Psychotherapy, Basic Books, London.

Зміст

Передмова до українського видання 5

Передмова до другого видання 7

І. Теорія і практика

Створення теорій групового психоаналізу. Ірмґард Веллєрт 11

Вступ 11

Історичний екскурс 11

Глосарій 12

Характерні методи групового психоаналізу 15

1. Психоаналіз у групі 16

1. Семюел Річард Славсон: Перебудова розподілу лібідо 16

2. Александр Вольф та Емануель Шварц: Індивід під впливом групи 18

1.3 Вальтер Шіндлєр: Сімейний зразок індивіда — умовні рефлекси у груповому процесі 19

2. Психоаналіз групи 20

1. Вільфрід Р. Біон: добрий дух групи, базові позиції і протоментальна система 20

2. Генрі Ецріель: групове напруження і стосунки Тут і Тепер 24

2.3. Дітер Ольмаєр: Інтенсивні групи 25

4. Герман Арґеляндер: Розщеплення групи за структурною моделлю на Воно, Я і Над-Я 26

5. Йозеф Шакед: Велика група 27

3. Психоаналіз індивіда у групі, через групу і шляхом аналізу групи: Зігмунд Г. Фукс: «Сітка» та індивід 28

4. Психоаналіз у групі та через групу: різноманітні психотерапевтичні форми роботи: Геттінгензька модель А. Гайґль-Еверс і Ф. Гайґля 31

1. Психоаналітично-інтеракційна терапія — модель 1 32

2. Психоаналітично-орієнтована терапія — модель II 33

3. Аналітична терапія — модель III 34

5. Психоаналіз у групі та групи із урахуванням первинного нарцисичного групового феномену: У. Д. Фінґер-Трешер: Концепція первинного нарцисизму . 34 Висновки 36

Встановлення показів до групової терапії. Міхаель Гайне 39

Вступ 39

1. Встановлення показів на основі розладів 39

2. Стосунки ведучий групи — пацієнт 40

3. Терапевтична техніка у груповій терапії 42

1. Орієнтація на груповий процес чи орієнтація на індивідуальну терапію 42

2. Члени групи в діапазоні від відносного здоров'я до легких невротичних розладів 44

3.3 Пацієнти із глибокими ураженнями 44

3.4. Конвергенція шкіл 45

Висновки 47

Аналітична група як діагностичний інструмент. Беттіна Фіш 48

Теоретичні міркування про застосування аналітичної групи

у стаціонарному сеттінґу 48

Вступ 48

Зміст 307

1. Основні положення 48

2. Шляхи до групової аналітичної діагностики 51

1. Інтерпретаційні гіпотези 51

2. Консенсуальна валідизація 51

3. Сприйняття і створення теорій 52

4. Сеттінґ 53

5. Позитивна діагностика 55

Висновки 57

Контр-перенесення у груповому аналізі. Міхаель Лукас Мьоллер 58

1. Про теорію контр-перенесення в індивідуальному психоаналізі 58

2. Щодо теорії групового аналітичного контр-перенесення 61

2.1 Множинне контр-перенесення 63

1. Форми множинного контр-перенесення 63

2. Подвійне напруження контр-перенесення 63

2.2 Контр-перенесення на побічні контр-перенесення 65

1. Побічні контр-перенесення, зумовлені ролями 65

2. Побічні контр-перенесення, зумовлені фазами 66

3. Побічні контр-перенесення на улюбленців терапевта серед членів групи 67

4. Побічні контр-перенесення, зумовлені опором 67

2.3. Групове контр-перенесення 67

1. Контр-перенесення на групу як ціле 67

2. Контр-перенесення на підгрупи 68

2.4. Динамічні контр-перенесення у груповому аналізі 68

1. Дефектні контр-перенесення 69

2. Конфліктні контр-перенесення 70

2.5. Вплив множинних перенесень групового аналітика на свої власні контр- перенесення 71

3. Наслідки групового аналітичного контр-перенесення 72

1. Релятивація групового аналітика 72

2. Конфлікт із синтетичною функцією Я 72

3. Самопідтримувальне коло контр-перенесення 73

4. Контр-перенесення у порівнянні групових концепцій 74

5. Групове аналітичне контр-перенесення, зумовлене концепцією 77

1. Ілюзорна концепція автономного Я 77

2. Три пласти контр-перенесення: базальне, культуральне і динамічне контр-перенесення 78

6. Проблеми контр-перенесень у груповій аналітичній практиці 79

7. Двоє очей контр-перенесення: безпосереднє і структурне контр-перенесення. 81

8. Групове контр-перенесення як ключове слово матриці 82

9. Перспектива контр-перенесення багатьох поколінь 83

Висновки 83

Дієві фактори аналітичної групової терапії. Юліане Ефа ван Вік 86

Вступ 86

1. Історичний екскурс 86

2. Травма-теоретичні концепції та катарсис у групових аналітичних моделях ... 87

3. Значення концепцій теорії трібів і Я-психології для факторів зцілення

в аналітичному груповому процесі 89

4. Теоретичні позиції про тріби і травми у концепціях об'єктних стосунків 93

5. Усвідомлення й адаптація, проективна ідентифікація та корегувальний емоційний досвід у групових аналітичних моделях 94

308 Зміст

6. Значення психології самості для розуміння групових процесів 96

Підсумки 99

Про функції ведення групи. Фелікс де Мендельзон 100

Вступ 100

1. Основні положення ведення групи за Фуксом 101

2. Основні положення ведення групи за Біоном 104

3. Деякі поради стосовно початку групової аналітичної практики 107

4. Аналітичний приклад 110

Рекомендована література 111

Обгрунтування групового аналізу Трайґентом Барроу, його значення для

сучасного групового аналізу. Дітер Зандер 112

1. Задуми Барроу стосовно обгрунтування групового авалізу 113

2. Перше обґрунтування групового методу 116

3. Про груповий аналіз як метод дослідження 122

4. Концепція групового аналізу Барроу 123

5. Вплив Барроу на класиків групового аналізу 127

Групова регресія чи регресія у групі? Райнгардт Лобе 132

Вступ 132

1. Регресія групи 134

1.1. Асоціально-соціальне несвідоме 134

1.2 «Масова душа» і Я-функції 135

3. Я-рівень у великих і малих групах 136

4. Проективна ідентифікація і «Група базових позицій» 138

2. Регресія у групі 141

2.1 «Діадна модель» і група 141

2. Група-матір і учасник-немовля 142

3. «Маса» та «індивід» 143

4. «Вторинна індивідуалізація» — порятунок ідентичності? 144

5. «Соціально індукована — індивідуальна регресія»: клінічно-діагностична концепція? 146

Групова аналітична ситуація. Спокуса. Таємниця. Загадка. Йоганнес Ранефельд 149 Вступ 149

1. Спокуса 149

2. Спокуса перенесення, перенесення спокуси — зустріч 152

3. Аналітик — гарант методу та «хранитель загадки» 154

4. Загадки: клінічні категорії, топіка та Стосунки із несвідомим 156

Висновок 158

Примітка 158

Любов у групі. Міхаель Лукас Мьоллєр 159

І. Різноманітність любові у групі 159

1. Любов членів до всієї групи 159

2. Любов учасників між собою 160

3. Любов члена групи до ведучого 161

4. Любов цілої групи до ведучого 161

5. Любов групового аналітика до одного з членів групи 161

6. Любов групового аналітика до всієї групи 161

7. Сім шляхів маніфестації любові у групі 162

Зміст 309

8. Аналогічні сексуальні форми любові 162

II. Опір проти любові, любов як опір 163

9. Контр-опір проти любові 163

10. Терапевти не сприймають своєї ідеалізації 163

11. Любов у групі як опір 163

12. Опір проти любові у групі 164

13. Любов у групі не помічає групу як форму любові 165

III. Любов перш ніж почнеться група 165

14. Вибір професії групового аналітика як акт любові 165

15. Вибір пацієнта як любовний вибір 166

IV. Матриця любові 166

16. Любов є знаком матриці 166

17. Мультиперсональне поле любові 167

18. Пластова побудова матриці любові 167

19. Виникнення любові: вирішальна фульгурація 168

20. Любов як знак матриці двох 169

21. Матриця двох як фрагмент групової матриці 170

V. Теоретична дилема любові у групі 170

22. Скорочена теорія любові, різві групові теорії 170

VI. Група в любові 171

23. Групі відкривається любов 171

24. Любов як внутрішня групова сексуальність 172

25. Багатократна детермінованість любові у групі 173

26. Обґрунтування поміркованості 173

27. Усебічне лібідозне сплетіння у групі 173

VII. Керівник веде групу, поки вона його не спіймає 174

28. Персоніфікація любові групового аналітика 174

29. Любов групового аналітика 175

Висновки 180

ІI. Груповий процес і сфера застосування

Типові перебіги аналітичних груп. Міхаель Гайне 183

Вступ 183

1. Приклади неаналітичних моделей перебігу групи 184

2. Аналіз типових суспільних процесів за Ердгаймом 187

3. Терапевтичні моделі перебігу груп 188

1. Групові процеси за Біоном 189

2. Результати дослідження в Альтаусзее 190

1. Нідація («Гніздування») 190

2. Контроль 191

3. Ініціація 191

4. Екодомія («спорудження будинку») 192

5. Колективна асоціація 192

6. Розрив 193

Значення снів у груповому аналізі. Юліане Ефа ван Вік 195

Вступ 195

1. Розвиток розуміння снів 195

2. Моделі генерування сновидінь та їхнє значення у груповому процесі 198

3. Концепція групового сну 199

4. Функція перенесення групового сновидіння 201

310 Зміст

5. Комунікативна функція сновидінь у групах 202

6. Про практику тлумачення групових сновидінь 203

Заключні зауваження 204

Груповий аналіз із літніми людьми. Альфред Пріц 205

1. Вступ 205

2. Чи груповий аналіз придатний для лікування літніх людей? 205

3. Питання терапевтичної техніки 206

4. Покази 207

5. Визнання старіння 207

6. Збереження свободи/страждання від багатьох хвороб 208

7. Втрата рідних 208

8. Самотність 209

9. Зміна місця проживання: переїзд до будинку дуже старих та інвалідів,

у лікарню 209

10. Конфлікти у будинку для старих людей 209

11. Наближення життєвого кінця 209

Груповий аналіз у місцях позбавлення волі. Ефа Кучера, Зузанне Ойллєр-Герц 211 Вступ 211

1. Клієнти 211

2. Сеттінґ 212

3. Груповий процес 213

4. Контр-перенесення 215

Підсумок 217

Аналітична групова терапія з узалежнеиими хворими. Ірмґард Айзенбах-

Штанґль 21 8

Вступ 218

1. Визначення залежності 219

2. Групи для узалежнених 222

3. Груповий психоаналіз із узалежнеиими хворими 223

4. Приклади аналітичних випадків 226

Груповий аналіз із безпритульними. Елізабет Викукаль 231

1. Рамкові умови 231

2. Погляд збоку 232

3. На вході 233

4. Про «Давати» і «Брати» 234

5. Рухатися — куди? 236

Груповий аналіз пар. Теорія, техніка та практика. Міхаель Лукас Мьоллєр 237

1. Чи є покази до групового аналізу пар першим загальним показом до психотерапії? 237

2. Чому ж цю надзвичайно важливу форму терапії так мало практикують? ... 240

3. Формування групи пар у рамках власної практики 241

4. Спільні несвідомі стосунки партнерів — терапевтичний об'єкт 243

5. Перенесення та опір мають біперсональну організацію 243

6. Повернена до життя структура стосунків є червоною ниткою терапевтичної техніки 244

7. Про різноманітність можливих констеляцій із ко-терапевтом 244

8. Стосунки контр-перенесення — специфіка групового аналізу пар 245

Зміст 311

9. Два одночасні основні контр-перенесення: на терапевта і партнера 246

10. Терапевтичні фази і терапевтичний успіх 247

1. Розвиток групи пар 247

2. Емпіричний вимір терапевтичного успіху 248

Досвід роботи з інтеркультуральними групами. Йозеф Шакед 251

Вступ 251

1. Інтернаціональна робоча група групового аналізу, Альтаусзее 252

2. З'їзди в Німеччині 253

3. Психотерапевтична освіта в Україні 255

4. Велика група в Єрусалимі 256

5. Університетська освіта в Будапешті 256

6. Світовий психотерапевтичний конгрес у Відні 257

Підсумки 258

Супервізія з точки зору групового аналізу. Корнелія Штайнгардт 259

Вступ 260

1. Перше наближення до супервізії 261

2. Наближення до супервізії з перспективи групового аналізу — перша

частина 262

3. Наближення до супервізії з перспективи групового аналізу — друга

частина 265

Підсумок 268

Групова психоаналітична освіта. Ірмґард Веллєрт 269

A. Групова психоаналітична освіта в Австрії 269

Вступ 269

1. Фахова секція групового психоаналізу в ЦАСОІ 269

2. Законодавча основа: Закон про психотерапію 269

3. Психотерапевтична пропедевтика — передумова допуску до фахової спеціалізації 270

4. Умови прийому фахової секції групового психоаналізу 270

5. Умови групової психоаналітичної освіти (станом на 2000 р.) 270

6. Перебіг і тривалість 272

7. Завершення та внесення в перелік психотерапевтів 272

B. Можливості отримати освіту з групового психоаналізу

в німецькомовному просторі 272

Автори 274

Література 277

Предметний покажчик 295

Іменний покажчик 302

1' Від детального пояснення, наскільки відмежовується психоаналітична герменевтика від літе­ратурної, ми змушені тут відмовитись, а також від аналізу можливих заперечень стосовно статусу психоаналізу як герменевтичного методу, тому що це порушило би рамки цієї роботи. У зв'язку із цим скеровуємо читача до робіт Raguse, Laplanche та Kettner: Psyche 52 (1998).

2Стаття взята із: Arbeitshefte Gruppenanalyse, № 2/96. Передруковується за згодою видавництва VOTUM Verlag, Münster.

3- Фернандо Пессо: «Я відчував усе нараз. І ця радість виражається у жесті люті, якої я не відчуваю». Це приклад чіткого душевного відчуття, яке важко дається більш індустріалізованим мешканцям Центральної Європи.

4 Це було би розширене визначення, яке включало би всі форми контр-перенесення, тобто охоплю­вало би не лише (як у вузькому визначенні) контр-перенесення на окремих учасників групи.

5 Зацікавлені особи знайдуть детальний опис у Heigl-Evers (1978).

6¹ Тут я не беру до уваги особисту матрицю, бо вона більше належить до множинного перенесення групового аналітика (Роиікея, 1975, с. 130).

7 Аби обговорити з ним Антея у протилежності до Едіпа.