3. Деякі поради стосовно початку групової аналітичної практики

Спершу декілька зауважень про «динамічну адміністрацію» групи, яка пе­редусім дбає про дотримання рамкових умов сеттінґу.

Попередні бесіди та підготовка

Мій досвід свідчить, що недоцільно пропонувати групу лише тим пацієн­там, які експліцитно цього домагаються. Чимало людей, які шукають лише загальної психотерапевтичної допомоги, можуть отримати від групи таку ж користь, як і від індивідуальної терапії; а пропозиція, зроблена лише раз, зав­жди має діагностичну цінність. Фукс указує на те, що пацієнти, які відмов­ляються від участі у групі і не можуть обгрунтувати це розумно, переважно мають погані прогнози і в індивідуальній терапії. У пригоді стане інформація з анамнезу про попередній та актуальний досвід із формальними та неформаль­ними групами: починаючи від сестер і братів закінчуючи шкільним класом, то­вариств у молодому віці й аж до робочого колективу тощо.

Пацієнтам потрібно надавати достатньо інформації про те, як працюватиме група і на яких засадах базуватиметься сеттінґ. На мій погляд, визначальними моментами є конфіденційність, абстиненція, неперервність і, по можливості, відсутність контактів за межами групи. За останні роки у мене виробилася звичка роздавати ймовірним учасникам групи пам'ятки, у яких ці пункти роз'яс­нено й зафіксовано. Крім того, ці принципи я повторюю перед усією групою щоразу, коли з'являється новий учасник.

Проте віднедавна я відмовився від цього. Тепер групі не доведеться слуха­ти мої роз'яснення. Можливо, колись не буде і пам'ятного листка. Багато ре­чей переконує мене в тому, що про будь-яке правило слід говорити лише внас­лідок можливої трансагресії, формулювати його ніби на основі цієї ситуації. При цьому часто проявляється специфічна позиція учасників. Наприклад, учас­ник групи, який незначне порушення конфіденційності вважає «державним скан­далом» і намагається змусити всіх інших до «політичної коректності», мабуть, передусім керується потребою контролювати групу (Barnes, 1999).

У будь-якому випадку ведучий повинен розробити для себе адекватну модель того, як проводити підготовку до групи, дотримуючись цієї моделі доти, доки не вдасться пізнати її переваги та недоліки, аби мати змогу знову вносити зміни.

Формування груп

Гомогенні групи створені для осіб із певною схожістю, наприклад:

• особи, які зазнали особливо важкої втрати чи пережили трагічний ви­падок;

• особи із розладами харчування, узалежнені від наркотиків і комп'ю­терних ігор, важкохворі;

• студенти, батьки підлітків, люди похилого віку;

• жертви насильства, зокрема сексуального; ті, хто вижив у катастрофі; злочинці;

• особи, які підпадають під однакові діагностичні психологічні проблемні категорії, наприклад, шизофренії чи агорафобії;

• особи із однаковою соціальною ідентичністю, яку вони вибрали чи не вибрали відповідно до сексуальної орієнтації, кольору шкіри чи соціального статусу (наприклад, особливо дорога гомогенна група лише для багатіїв).

Зазвичай можна стверджувати, що такі гомогенні групи дають певний за­хист, бо на початках у ній можна краще орієнтуватися, відчуваючи менший страх. Проте такі групи слід закінчувати через нетривалий період часу, бо їхній потенціал для багатьох учасників швидко вичерпується. Задля більшої користі для себе вони можуть перейти в гетерогенну групу, тоді як решті учас­ників потрібна індивідуальна терапія.

Гетерогенні групи (оптимально — шість-дев'ять осіб) пропонують учасни­кам різноманітніші можливості. Кожного разу підтверджується, що зустріч молодих і старих, світлошкірих і темношкірих, гомосексуальних і гетеросек-суальних, бідних і заможних може бути стимулюючим чинником процесу. Зро­зуміло, тут необхідна обережність. Очевидно, що для одного учасника, який протистоїть решті групи відмінністю своєї позиції, завдання буде надто склад­ним. Якщо ж їх двоє, виникає небезпека утворення перманентних коаліцій. Лише троє утворюють групу, вважає Фукс, і це стосується також субгрупи.

Такі очевидні відмінності ведучі групи повинні постійно тематизувати та опрацьовувати. Інакше у своєму прагненні до гармонізації група заперечува­тиме реальність, а це гальмуватиме подальший розвиток. Зрештою, слід ура­ховувати різницю у відмінності. Темношкірий, єврей, інвалід народилися такими і не можуть бути іншими, натомість сексуальна орієнтація може змінювати­ся. Багато хто з гетеросексуалів мають досвід гомосексуальних зв'язків і навпаки.

Рішення, які змінюють сеттінґ групи, повинен приймати лише ведучий гру­пи. Аналітична група — це не демократичне товариство, у якому проводиться голосування та майоризація. Хоча вона може бути лабораторією, у якій дослі­джуються несвідомі основи демократичних організацій. Як лабораторія вона потребує керівництва. Лише керівник вирішує питання про місце та час прове­дення групових сесій, несе за це відповідальність, як і за те, коли дозволити увійти у групу новим учасникам. Звичайно, цього не повинно бути в момент збудження групи чи її перебування у цілковитій стагнації (новенький у ролі спасителя), а також не відразу після виходу попереднього учасника.

Наприкінці цього розділу розглядаються деякі типові проблеми на почат­ку «терапевтичного заходу» у групі.

Власна невпевненість

Ялом (Уаіот, 1995) виявив чотири проблеми, характерні для початківців у груповій терапії:

• дезорієнтація, пов'язана із тиском групи;

• вихід із групи, формування субгруп, страх перед завершенням групи;

• неспроможність витримувати свою неправоту чи скомпрометованість;

• звичайний брак знань про фази розвитку і дозрівання груп.

Нітсан (Икаип, 1989) уважає, що на початковій стадії роботи групи для ведучого важливо, аби його присутність була відчутною, а граничні феномени чітко визначені — аби група отримала безпеку та довіру. Чутливість до страхів і збентеженість на початку формування групи, мабуть, більш корисні, ніж по­зиція рішучого терапевтичного дистанціювання або вміння робити наполегливі тлумачення.

Реструктивні прояви, які спостерігаються у груповій культурі та звужу­ють процес розгортання, необхідно виявляти та обговорювати. До них також належать: класифікація субгруп задля здійснення наступу; вибір офірного цапа (переважного того, хто сам себе для цього запропонував); ідентифікація ко­гось з учасників як пацієнта, якого необхідно вилікувати; розпитування когось із учасників (ніби ця особа може відобразити все, що відбувається у групі); монолог одного учасника, коли інші мовчать; усі почергово розповідають про свої страждання, щоб отримати терапію від інших.

Припустимо, що відбувається останній із вказаних випадків. Ведучий гру­пи міг би поставити під сумнів цю поведінку в такий спосіб:

«Чи хочеться Вам, учасникам групи, втрачати свою індивідуальну іден­тичність, потрапляючи у засмоктуючий вир неконтрольованої групової інтер-акції?»

«Чи група повинна бути матір'ю, яка почергово прикладає до грудей кож­ну дитину, аби не виникало сварки?»

«Можливо, тут дуже великі прагнення до індивідуальної терапії?»

Три різні інтерпретаційні речення із, мабуть, відмінними безпосередніми наслідками для групового процесу. Перше виділяє Я-почуття індивіда у групі та страх за власні межі. Друге наголошує на об'єктних стосунках, на бажанні бути з групою, а також на встановленні спільного безпечного захисту від стра­ху. Нарешті третє фокусує процес на стосунках перенесення із ведучим групи.

Мені бракує вдалого об'єктивного критерію, за яким я міг би виміряти цінність цих тлумачень стосовно один до одного. Усі вони видаються мені на­стільки ж правильними, наскільки помилковими. Правильними, бо виявляють щось правдиве, торкаються того, що учасники, без сумніву, досі не усвідом­лювали. Завдяки цьому горизонт пізнання й асоціативні можливості у групі можуть розширюватися. Помилковими, бо думки, які надто довго існують у формі рутини, неминуче справляють враження часто вживаних і мертвих. У такому випадку краще почекати, поки не з'явиться щось несподіване: образ, уявлення, спостереження, яке не входить у рамки ремесла.