1. Основні положення ведення групи за Фуксом

За Фуксом, ведення групи має подвійне завдання: динамічне адміністру­вання встановлює рамкові умови для групової роботи, терапевтична діяльність звертається до змістових аспектів групового процесу. Динамічне адміністру­вання загалом охоплює комплектування групи, проведення попередніх бесід, підготовку приміщення, ознайомлення із правилами чи принципами (у письмо­вому повідомленні перед першою сесією або в обговоренні у групі), як, наприк­лад, пунктуальність, безперервність, абстинентність, конфіденційність, жод­них контактів за межами групи тощо (див. нижче).

Таким чином, ведучому групи надається центральна функція у стеженні за межами чи «patrolling the boundary* (Barnes та інші, 1999, с. 89-92). Тут динам­ічне адміністрування різко переходить у терапевтичну діяльність, яка не менш значною мірою займається «феноменами на межі групи». Фукс радить зверта­ти особливу увагу на такі процеси, пов'язані з межами групи, як комунікація за межами групи, перед чи після сесій, порушення принципу конфіденційності тощо, бо тоді може розгорнутись особлива динаміка. Матеріал для груп зага­лом зароджується із трьох сфер переживань: 1) із певного інтеракційного про­цесу в групі, 2) із минулого переживання, яке повторюється і виринає у спога­дах, 3) із теперішнього соціального життя за межами безпосередньої терапев­тичної ситуації у «сплетінні» («Plexus») групи. Особливого опрацювання у групі вимагають ті події, у яких порушені межі між 1) і 3). Часто цим виражається щось таке, про що раніше у групі взагалі не йшлося.

Фукс говорить про чотири рівні комунікації у групі: актуальний, рівень перенесення, проективний і первинний. Актуальним є те, що в певний момент становить матеріал дискусії (професійні проблеми, порушення стосунків, ідео­логічні дискусії тощо). На рівні перенесень учасники чи ведучий сприймають­ся як об'єкт у цілому, який нагадує якусь фігуру із первинної сім'ї, батька, мати, сестру чи брата. На проективному рівні (частково-об'єктному) частини власної самості переносяться на інших, ідеалізуються чи занижуються та поборюються. Складається враження, що в «первинній» комунікації («primordiale Kommunikation») Фукс думав лише про соматичні процеси. Передусім інтерпретуються проективні механізми та механізми перенесення, але лише невеликими дозами та стримано, тобто, коли у цьому є потреба, завжди слід надавати перевагу групі й не поспішати відбирати в неї розумово-аналітичної роботи.

Існують дві базові категорії інтерпретацій. Одна з них — як і в індивіду­альній терапії — адресована окремим учасникам, аби звернути увагу на їхні проективні стосунки чи стосунки перенесення, наприклад:

«Ви розчаровані мною, бо вважаєте, що у цій групі я приділяю більше уваги жінкам, аніж чоловікам...»

Друга категорія тлумачення стосується загальної комунікативної динамі­ки серед учасників, наприклад:

«Складається враження, що у групі існує страх потрапити у центр ува­ги... Але так не хочеться, аби тебе не побачили, не почули чи обійшли...»

Перша категорія тлумачення перенесень у груповому аналізі не займає центрального місця, як в індивідуальній терапії. У загальному школа Фукса надає перевагу другій категорії, бо вона пропонує групі її власний потенціал для розвитку та опрацювання своїх завдань. «Сучасна тенденція, — пише Фукс (Foulkes, 1975, с. 116), — ставити у центр уваги аналітичного процесу тлума­чення перенесення викликає великі сумніви. З цього можна отримати надто багато, вона може посилити невроз». Фукс наголошує, що тлумачення перене­сення за зразком: «Зараз ви бачите в мені (у ньому) свого батька тоді, коли він ... тощо» часто є захисними діями терапевта, які відволікають від актуального афекту та від його безпосереднього опрацювання.

Фукс критикує інші типові невдалі спроби тлумачення як надто глибоке роз'яснення, яке торкається раннього дитячого досвіду без урахування захис­ту. Для прикладу:

«Ви хотіли би ззаду, через анальний прохід потрапити в оберігаюче тіло групи, аби захопити заховані там скарби, але тоді замість материнського молока Ви знайдете лише фекалії».

Проте Фукс припускає, що іноді у випадку певних важких розладів особи­стості така інтерпретація може бути єдиною ефективною.

Тлумачення, за допомогою якого пацієнтові показують його суперечності, як, наприклад: «Минулого разу Ви сказали, що ненавиділи свого батька, а тепер Ви ставите його на п'єдестал», може присоромити пацієнта і бере по­чаток, мабуть, із садистської претензії терапевта на перевагу.

«Зв'язувальні» тлумачення встановлюють зв'язок із матеріалом групи. На жаль, вони часто служать тому, аби позбавити групу її власних функцій мислення та використовуються невпевненими груповими аналітиками, які та­ким чином сподіваються підкреслити своє право на існування і свою користь для групи.

«Класифікуючі» чи категоризуючі тлумачення редукують переживання учасника, як, наприклад, в його почуття невпененості у суперечці, в «страх перед кастрацією», і цим відводять від безпосереднього афективного залучен­ня та специфічного забарвлення випадку.

Загалом Фукс убачає функцію ведучого групи більшою мірою у збере­женні комунікації у групі, ніж у роз'яснювальній роботі, яка повинна обмежу­ватись інтервенцією лише тоді, коли групова комунікація перебуває у стагнації, блокується чи рухається по колу. «Лише в тому випадку «conductor» повинен давати тлумачення, — пише Фукс (Foulkes, 1975, с. 113), — коли він терпели­во, але марно очікував, що інсайт виникне в самій групі. Але навіть тоді було би краще аналізувати захисні механізми та опір, які заважають пацієнтам са­мостійно додуматися до цього».

Наступна функція ведучого групи, яку, згідно з цим підходом, необхідно особливо брати до уваги, стосується необхідності захищати учасників і все ж дбати про те, аби у групі зберігався відповідний рівень страху. «Можна сказати, що ведучий націлюється на «терпиме порушення рівноваги», що він змушений постійно регулювати співвідношення конструктивних і деструктивних тенденцій між впливами, які розхитують і підтримують» (Foulkes, 1974, с. 85).

Із багатьох «гасел», які Фукс висунув для ведучого групи, виберемо чо­тири:

1. Ідіть завжди за групою. Спочатку послухайте, перш ніж провести інтер­венцію. Якщо Ви гадаєте, що зрозуміли, послухайте ще раз, аби побачити, чи Ваше враження підтвердиться.

2. Це не Ваша функція — повідомляти групі інсайт, давати тлумачення. Подивіться, чи не дійдуть учасники самі до розв'язання? Якщо ні — чому ні? Іноді, за необхідності, можна злегка підстрахувати. Застосовуйте аналіз і тлу­мачення — особливо генетичні тлумачення, не з метою захисту.

1. Спробуйте виявити, як це групі вдається не розуміти (водночас — як кожному пацієнтові вдається не змінюватись). В аналізі таких блокувань і опо­ру Ви можете бути цілком активними і сприяти тому, аби виявити несвідомі рушійні мотиви цього. Якщо цей опір поділяє вся група, покажіть його всім, усій групі як цілому шляхом співставлення та аналізу поведінки, а не лише тлумаченням.

2. Сфокусуйте потребу пацієнта бути хворим на його захисті цієї хвороби і на його самодеструктивних тенденціях. Не допускайте маніпуляції собою, яка привела би Вас до відповідальності за його одужання.

Вивчення праць Фукса чітко демонструє, наскільки невіддільна технічна компетенція ведучого групи від особистої етичної позиції терапевта. У груповій ситуації аналітик перебуває у значно більшій небезпеці, ніж за кушеткою. Його частіше беруть за зразок, проте він зазнає прямих нападів. Фукс пише, що «його кваліфікація відповідає тій, яку очікують від керівника демократичної спільноти. Він мусить у своїй особі бути досить упевненим і відчувати зв'язок із реальністю. Він повинен уміти протистояти спокусі, грати роль Бога. Він мусить мати імунітет перед небезпекою зловживання групою для власного задоволення. Це означає, що він задовільно розв'язав свій едіпів комплекс. Він любить і поважає групу, хоче зробити її членів відповідальними за свою поведінку індивідами. Він хоче замінити підкорення співпрацею рівних серед рівних умов. Незважаючи на свою чутливість, він має впевненість у собі, яка бере початок у скромності. Його відвага вести походить із соціальної відпові­дальності» (Foulkes, 1974, с. 92).

У зв'язку з цим варто згадати деякі характерні ознаки позиції терапевта: його го­товність сприймати будь-який матеріал, включаючи всі фантазії стосовно його влас­ної персони; інтерпретація його ролі через групу з метою аналізу; його відмова діяти будь-яким іншим чином, аніж у своїй ролі терапевта; його відмова вносити більше, ніж мінімум приватної інформації. Його мета полягає в тому, аби бути якомога менше задіяним як приватна особа і відмовитися від будь-яких особистих чи приватних оцінок. Зрештою, якщо він як член групи емоційно співпереживає, то повинен зізнатися у цьому. На користь групи він мусив би відмовитися від особистих реакцій як учасник групи. У деяких ситуаціях це життєва необхідність. Загалом його позиція Грунтується на правдивості, зв'язку із реальністю та науковості. Я вважаю, що тут немає ні можливості, ні потреби говорити більше про позицію «conductor» (Foulkes, 1974, с. 189).