1. Про теорію контр-перенесення в індивідуальному психоаналізі

1910 року в доповіді «Майбутні шанси психоаналітичної терапії» («Die zukünftigen Chancen der psychoanalytischen Therapie») Фройд уперше вжив по­няття «контр-перенесення»: «Ми звернули увагу на «контр-перенесення», яке настає у лікаря через вплив пацієнта на несвідомі почуття лікаря, і ми близькі до того, аби підвищити вимогу, у зв'язку із чим лікар мусить це контр-перене­сення в собі пізнати та подолати [...], і кожен психоаналітик доходить настільки далеко, наскільки йому це дозволяють його власні комплекси та внутрішні опори» (Freud, 1910, с. 105).

І перенесення та опір, і контр-перенесення усвідомлювались спочатку як перешкода психоаналітичному лікуванню. Лише через 40 років настала та типова переміна у ставленні до контр-перенесення, яка вже характери­зує розвиток понять «опір» і «перенесення». Замість того, аби вбачати у ньому перешкоду, його визнали дієвим інструментом терапії. Паула Гай-манн (Paula Heimann, 1950) розуміє під контр-перенесенням всі почуття, які піднімаються в аналітику із несвідомих пластів як реакція на пацієнта. Несвідоме аналітика розуміє пацієнта, завдяки чому стає ключем до розу­міння. У точнішому формулюванні: несвідоме однієї людини розуміє не­свідоме іншої людини «безпомилково» (Scheunert, 1960; Reik, 1935; порівн.: Little, 1951-1960).

Хоча лише від 1960-х років контр-перенесення зазнає посиленого розгляду (Heimann, 1950-1960; Orr, 1954; Winnicott, 1960; Kernberg, 1965; Loch, 1965-66; Kämper, 1969; Keuper, 1969 та ін.), розширення поняття призвело до великої кількості дефініцій (порівн.: Winnicott, 1960). Визначальні позиції можна класифікувати таким чином:

Існує тоталістичне розуміння контр-перенесення, яке пропонують Інґліш (Englisch, Pearson, 1937), Балінт (Balint, 1949), Гайман (Heimann, 1950-1960), Нарконідес (Narconides, 1956), Кемпер (Kämper, 1969) та ін.: Усі почуття та ставлення лікаря стосовно пацієнта є контр-перенесенням.

Так званий класичний погляд розуміє під контр-перенесенням несвідому реакцію аналітика на перенесення пацієнта (Reich, 1951-1960; Gitelson, 1952; Vlies, 1953; Glover, 195; Brody, 1955 та ін.).

Третя група, до якої належить Ґрінсон (Greenson, 1974), вбачає у контр-перенесенні пандан (Pendant), тобто протилежне до перенесення пацієнта, отже — перенесення на пацієнта інфантильних поглядів аналітика.

Суттєва проблема, на мою думку, полягає в тому, що в одному випадку контр-перенесення розглядають як терапевтично значиму, відповідну емоцій­ну реакцію для виявлення перенесення пацієнта; а в іншому — як невідповідну емоційну реакцію, яка спотворює терапію і радше перешкоджає виявленню перенесення. Невротичні емоційні реакції лише тоді терапевтично плідні, якщо аналітик може усвідомити феномени, перебіг яких відбувається переважно несвідомо (Freud, 1911; Greenson, 1974 та ін.).

У дефініціях контр-перенесення досі не було чіткого розрізнення між невротичною та не невротичною поведінкою чи не невротичними реакціями ана­літика. Разом із цим втрачається шанс уже в дефініції контр-перенесення по­бачити, із чим слід пов'язувати можливі труднощі терапії: із невротичними конфліктами пацієнта чи лікаря.

Як і щодо численних понять психоаналізу, прогрес пізнання призвів до зміни значення або ж до його нашарування. Тому необхідно чітко визначити значен­ня, яке ми щоразу маємо на увазі.

На мою думку, у цьому допоможе чітка диференціація чотирьох вимірів аналітичних стосунків:

1. Перенесення;

2. Контр-перенесення;

3. Робочий альянс;

4. Реальні стосунки.

Я хочу розглянути контр-перенесення у сенсі, наближеному до класично­го, але точніше й вужче: як специфічну, не невротичну реакцію аналітика на перенесення свого пацієнта (таку ж позицію займають Мані-К'юрел (Мопеу-Кугеї, 1956): «нормальне контр-перенесення»; Гайман (Heimann, 1960); Форд-гам (Fordham, 1960); Лох (Loch, 1965/66): «урівноважене контр-перенесення»; див. Beckmann, 1974). Отже, якщо аналітик відповідає на батьківське, мате­ринське, сестринське чи братерське перенесення свого пацієнта специфічними батьківськими, материнськими, сестринськими чи братерськими почуттями і ставленням, то це — контр-перенесення. Лише визначаючи контр-перенесення у цьому сенсі, на мою думку, можна зрозуміти перенесення пацієнта у ньому. Адже контр-перенесення є необхідною доповнюваною половиною перенесен­ня. Обидва зумовлюють одне одного як своєрідне рівняння перенесення/контр-перенесення. Вони утворюють функціональну єдність. У цій дефініції не слід брати до уваги прояви інфантильних конфліктів терапевта, а отже — його неврозу. Мені видається це прийнятним, бо не варто називати один феномен (перенесення) двома іменами в науці, яка має достатньо мороки із багатознач­ністю понять. Таким чином, те, що Ґрінсон (Greenson, 1974) розуміє під контр-перенесенням, тобто неврозом контр-перенесення і реакцією контр-перенесен­ня, за допомогою наших сьогоднішніх понять можна виразити чітко і просто: перенесення, невроз перенесення і реакція перенесення лікаря на свого пацієн­та (такої ж думки Gitelson, 1952; Scheunert, 1960; Beckmann, 1974; порівн.: Spitz, 1956). Таке перенесення є формою контр-опору.

Від цього також слід відмежувати робочий альянс і реальні стосунки. Якщо припустити, що контр-перенесення, згідно із загальною дефініцією, означає все, то в науковому плані ми нічого не здобудемо (порівн.: Winnicott, 1960). Так чи інак, поняття, яке містить так багато, доведеться роз'яснювати розрізнюваль-ними поняттями.

Я вважаю, що доцільно чітко розмежувати такі поняття: нормальне контр-перенесення як відповідна реакція на перенесення пацієнтів і перенесення ана­літика на пацієнта як форма контр-опору, який базується на невротичних кон­фліктах лікаря. І перше, і друге має свою матрицю (у розумінні контакту з реальністю) у специфічному робочому альянсі та в реальних стосунках.

У всякому випадку, представлена тут позиція не означає, що чотири вимі­ри терапевт-пацієнт-взаємостосунки, а саме: контр-перенесення, перенесення, реальні стосунки і робочі стосунки можна розглядати у чіткому розмежу­ванні, так би мовити, паралельно один до одного. На практиці невротичні та нормальні частки лікаря утворюють нерозривну психічну цілісність, яка через перенесення пацієнта щоразу отримує різні конфігурації чи по-різному актуа­лізується.

Важливим, на мою думку, є таке роз'яснення: за допомогою контр-пере-несення я реагую двічі: з одного боку — у вимірі суб'єкта (як несвідома самість пацієнта), з іншого — у вимірі об'єкта (як роль перенесення, яку мені приписує пацієнт, тобто як його матір, батько, сестра чи брат). І перше, і друге взаємо­залежні: ба більше, вони утворюють цілісну єдність як репрезентація сто­сунків, яка актуалізується в терапевтичному процесі. Це і є вся форма сто­сунків, яка відображається у контр-перенесенні, хоча ми схильні сприймати лише один бік цих стосунків, а інший (майже психодраматично) віддаємо в роз­порядження пацієнта (порівн.: Моеііег, 1977а-1977б).