Тема 3.2. Мова і мовлення як засоби ділового спілкування

1. Сутність феноменів мови і мовлення.

2. Ділова мова.

3. Мовленнєві особливості спілкування студентів.

Завдання:

1. Охарактеризувати феномени мови і мовлення.

2. Охарактеризувати особливості ділової мови.

3. З’ясувати особливості мовлення студентів за такими ознаками, як достатність лексичного ресурсу висловлення думки, наявність у лексиці спеціальних термінів, правильність мовлення (дотримання стилістичних та граматичних правил), наявність чи відсутність інтерферентних явищ (іншомовних слів, сленгу, лайки, ненормативної лексики).

4. Дати відповіді на контроль і проблемні питання.

Теоретична довідка

Мова – це засіб спілкування людей один з одним з допомогою слова, що використовується:

1) для обміну думками;

2) для налагодження взаємодії;

3) для виявлення почуттів, намірів та ставлення до людей, явищ дійсності та подій;

4) для здійснення впливу на інших людей та спонукання їх до тих чи інших учинків.

Процес практичного застосування людиною мови з метою спілкування з іншими людьми називається мовленням, якому властиві змістовність, зрозумілість, виразність, впливовість.

Змістовність мовлення виявляється в його можливостях до розкриття сутності повідомлення, адресованого іншим, або до уточнення сутності власної думки. З допомогою мовлення спродуковані мисленням думки наповнюються конкретним змістом.

За ступенем змістовності мовлення може бути змістовним (утілювати глибокі думки і почуття), малозмістовним (виявляти обмежені, поверхневі думки і почуття). Змістовність мовлення великою мірою залежить від запасу слів та їх підбору, уміння використовувати необхідні терміни, а також від ступеня оволодіння предметом обговорення.

Зрозумілість мовлення визначається обізнаністю з предметом обговорення, правильністю та доцільністю вживання і промовляння слів, залежить від способу побудови речень, використання інтонацій.

Виразність мовлення забезпечується: фонетичними засобами (чіткістю вимови, інтонацією та ін.); граматичними засобами (використанням займенників «ти», «ви», «ми», «вони»; застосування пестливих слів та виразів, метафор, епітетів, слів, які мають образне значення та ін.).

Впливовість мовлення характеризується його здатністю викликати чи змінювати думки, почуття, волю, поведінку інших людей.

За даними П. Рудика, мовленнєвий вплив може відбутися у формі:

• настанови і повчання, які мають характер пояснення, розкриття позитивних і негативних сторін учинків та їх наслідків і спрямовані на досягнення розуміння та вироблення певної якості ставлення до предмета обговорення;

• поради, яка містить у собі способи розв’язання проблем і надається в тих випадках, коли співрозмовник виявляє нерішучість, не знає як діяти в певних ситуаціях;

• інструкції, котра формулюється в коротких чітких положеннях щодо виконання дій чи побудови поведінки, не допускає різнобічних трактувань і не викликає сумнівів у доцільності виконання;

• прохання, призначеного для задоволення співрозмовником інтересів прохача і вміщує опис сутності прохання та бажання, щоб співрозмовник виконав це прохання;

• наказу, що має на меті безпосередній вплив на волю людини і висловлюється як вимога виконати певну дію;

• команди – близької до наказу мовленнєвої форми, яка відрізняється від нього лаконічністю та зосередженістю на найнеобхідніших діях (наприклад: «Струнко», «Розійтись», «Марш» та ін.).

Мовлення виконує важливі функції:

• позначення – називання словами предметів і явищ дійсності;

• визначення сенсу цих предметів і явищ;

• повідомлення – обміну думками з допомогою слів і фраз;

• вираження – передачі почуттів, переживань, ставлення;

• впливу – спонукання до дії засобами мовлення.

Мовлення може реалізуватися в декількох різновидах: усному, письмовому, внутрішньому.

Усне мовлення забезпечує спілкування між людьми через промовляння слів уголос та їх сприйняття співрозмовниками. Усне мовлення функціонує у формах:

• монологічного мовлення, що визначається односторонньою мовленнєвою активністю одного зі співрозмовників;

• діалогічного мовлення, для якого характерна рівнозначна участь обох сторін спілкування;

• полілогічного мовлення, в якому беруть рівноправну участь декілька співрозмовників.

Письмове мовлення – це мовлення, яке здійснюється з допомогою письмових знаків. Воно спрямоване не на співрозмовника, а на читача і стає зрозумілим за умови дотримання граматичних, синтаксичних, стилістичних, лексичних та інших правил. Тому ця форма мовлення є більшою мірою розгорнутою та нормативною.

Внутрішнє мовлення – це вид мовлення, який обслуговує пізнавальні процеси (передусім процес мислення) і не виконує функції спілкування з іншими людьми.

Порівняно із зовнішнім мовленням внутрішнє мовлення вирізняється відсутністю звукового оформлення та згорнутістю: в ньому немає вираженого синтаксичного розчленування речень, складні речення замінюються окремими словами. Це стає можливим тільки завдяки оволодінню зовнішнім мовленням та його подальшим перетворенням у внутрішнє. Іноді внутрішнє мовлення супроводжується певними початковими звуковими діями, промовлянням окремих слів чи фраз у ході мислительного процесу.

Розвиток мовлення відбувається у декількох напрямах: 1) оволодіння лексичним ресурсом (запасом слів) та його постійного збагачення; 2) оволодіння нормами мовлення; 3) оволодіння засобами емоційної виразності мовлення; 4) оволодіння необхідними прийомами використання різноманітних форм мовлення.

Мова у міжособистісному спілкуванні виконує емотивну та конативну функції. Емотивна функція мови полягає у відображенні суб’єктивного світу комунікатора: його переживань, прагнень, ставлення до предмета розмови та до себе. Завдяки конативній функції стає можливим відображення засобами мови ставлення комунікатора до реципієнта, його прагнення впливати на нього та досягти певного рівня стосунків з ним.

Процес використання цих знаків називається мовленням. Використання мови з метою обміну інформацією реалізується у мовленнєвій діяльності як низка комунікативних актів. Кожний з них розвивається за таким порядком: адресант (комунікатор) – кодування (шифрування) повідомлення з допомогою системи знаків і символів – передача повідомлення іншому адресантові (реципієнтові) – розкодування (розшифрування) інформації реципієнтом.

Код у мовленнєвій комунікації – це та система знаків (літературна мова, діалект, сленг), котру використовують учасники конкретного комунікативного акту. Кодування повідомлення відбувається як його переведення у певний набір знаків чи сигналів, що мають бути зрозумілі співрозмовникові.

Реципієнт може зрозуміти повідомлення, якщо володіє тим кодом, до якого звернувся комунікатор. Разом з тим доступність повідомлення залежить й від того контексту (ситуації, обставин), в якому відбувається спілкування. Так, повідомлення про дружні наміри у звичайних обставинах є підтвердженням позитивного ставлення однієї людини до іншої. Те ж саме повідомлення в ситуації конфлікту може свідчити про прагнення припинити ворожнечу, змінити якість відносин між партнерами зі спілкування на краще.

Комунікативний акт реалізується залежно від комунікативних намірів співрозмовників – наявності в них бажання спілкуватися в той чи інший спосіб та від комунікативних задумів – вироблених попередньо проектів повідомлень, які вони мають намір передати.

Рівень розуміння партнерами повідомлень залежить від того, наскільки подібними є картини світу співрозмовників, наскільки розкодована реципієнтом інформація є близькою за смислом до тієї, котру закодував комунікатор. Це може бути зумовленим спільністю мови партнерів зі спілкування, подібністю використовуваного ними сленгу чи професійної мови, спільністю соціальних статусів (професії, соціального становища, сімейного стану тощо), однаковістю віку, статі. Швидше досягають розуміння ті співрозмовники, які мають достатній досвід спілкування, досвід спільної діяльності та соціальних зв’язків.

Взаєморозуміння у вербальному спілкуванні можна досягнути, знаючи такі характеристики мовленнєвого висловлювання, як денотація, конотація, полісемія, синонімія.

Денотація – це те лексичне значення слова, яке визнає більшість людей, котрі належать до певної лінгвістичної групи. Конотацією називається вторинне значення слова, яке визнають окремі представники цієї групи. Так, слово «театр» для більшості людей означає місце, де можна отримати естетичне задоволення засобами театрального мистецтва. Для акторів – це місце їх професійної діяльності. Деякі наші співвітчизники позначають словом «театр» ситуації, в яких їх учасники є нещирими, неприродними, демонстративними.

Експериментально доведено, що люди неоднаково реагують на різні слова. Найсильніші позитивні емоції викликають ті слова, якими позначають найближчі для них явища: власні імена та прізвища, імена та прізвища близьких людей, улюблені види діяльності тощо. Реакції на так звані «приємні» та «неприємні» слова також різняться між собою. Як правило, викликають позитивні реакції слова любов, кохання, дружба, відданість, дитина, квітка та ін. Протилежну реакцію зумовлюють слова ворог, ненависть, знищення, зрада, підступність.

У разі наявності в одного слова двох або декількох загальноприйнятих значень має місце явище полісемії. Наприклад, декілька значень мають слова «костюм» (різновид одягу, засіб презентації сценічних персонажів), «герой» (людина, яка здійснює героїчний вчинок; персонаж п’єси), «слава» (широка популярність, схвалення, плітки, чутки). Значення таких слів розуміється завдяки контексту, в який вони включені.

Синонімія пов’язана з використанням різних слів чи фраз з метою передачі однакової за змістом та смислом інформації. Наприклад, коли йдеться про високий рівень досягнень працівника у професійній діяльності, використовують словосполучення: високий професіоналізм, професійна майстерність. Зміст слова «обдарований» можна передати з допомогою слова «здібний».

Люди використовують різні слова та фрази, будують їх по-різному залежно від того, де і з ким вони спілкуються. Так, актори реалізують комунікативні контакти з колегами по роботі, з глядачами, з родиною і т.д. За кожною сферою спілкування закріплена певна функціональна підсистема мови, яка називається стилем. Стиль у такому контексті – це спосіб зображення дійсності засобами мови, який визначається певними конструктивними особливостями, притаманними комунікаторові.

Стилетворчими елементами мовлення є:

• морфеми – значеннєві складники слова: корені, префікси, суфікси, закінчення;

• лексеми – слова;

• фраземи – сталі, неподільні словосполучення;

• синтаксеми – схеми словосполучень і моделі речень;

• наголоси;

• інтонації;

• способи організації тексту.

Вибір стилетворчих елементів зумовлений змістом, метою і характером мовлення. В сучасній практиці найчастіше використовують такі стилі:

• нейтральний (загальновживаний) стиль, який використовується у спілкуванні з усіма категоріями мовців і в будь-якій ситуації;

• розмовно-побутовий стиль, який є нижчим за нейтральний і використовується мовцями в побуті;

• книжний стиль (публіцистичний, виробничо-технічний, науковий, офіційно-діловий, художній), який є вищим за нейтральний і застосовується з метою забезпечення належного рівня усного чи письмового спілкування, відповідного літературним нормам.

Діалектне, просторічне, зокрема суржикове, сленгове та лайливе мовлення вважається нелітературним.

Залежно від того, в яких умовах здійснюється спілкування, виокремлюють три різновиди способів вербального зв’язку: офіційні, неофіційні та рольові.

Офіційні способи вербального зв’язку створюються офіційною структурою і відбуваються в умовах ділового спілкування. Вони вміщують інформацію про нове завдання (вихідну, координуючу, спрямовуючу, контролюючу, оціночну), хід або результат його розв’язання. За іншою класифікацією офіційна інформація поділяється на: ознайомлювальну, що отримується і передається вищим керівникам; скеровуючу, яка передається від вищих керівників до виконавців; координуючу – нею здійснюють обмін люди, котрі не знаходяться у відносинах підпорядкованості один до одного. З допомогою офіційних способів спілкування передається узагальнена або конкретна інформація.

Неофіційні способи вербального зв’язку встановлюються шляхом міжособистісного спілкування і особистісних контактів поза офіційними відносинами або замість них. Неофіційні контакти мають важливе значення. З їх допомогою люди краще пізнають один одного, розв’язують як особистісні, так і ділові проблеми. Офіційна структура спілкування нежиттєздатна без неофіційної. З іншого боку, в умовах недостатньо чіткої офіційної системи спілкування рівень ефективності діяльності будь-якої організації знижується.

Рольові способи вербального зв’язку реалізуються через виконання партнерами зі спілкування їхніх соціальних ролей.

В умовах внутрішньогрупового спілкування вербальні інформаційні зв’язки розрізняють як централізовані та нецентралізовані. Перші з них – це такі інформаційні зв’язки в середині групи, в яких присутня центральна позиція одного чи декількох членів групи. Вони виконують інтегруючу або передаточну функції. Нецентралізовані інформаційні зв’язки характеризуються відсутністю центральної позиції – всі члени групи мають однакову кількість комунікацій.

У словесному висловлюванні необхідно розрізняти предметну інформацію і інформацію, яка несе модальність висловлювання.

Предметна інформація охоплює відомості про предмет, цілі, завдання, умови діяльності, терміни її виконання тощо і може бути виробничою, побутовою, науковою, культурною, політичною та ін. Вона включає в себе раціональні (про предмет діяльності) й емоційні (повідомлення про настрої, творчу енергію учасників спілкування) висловлювання. Тобто висловлювання також можуть містити інформацію про факти дійсності, особливості і стани комунікатора, його інтерес або відсутність такого до діяльності чи до співрозмовника та ін.

Модальність висловлення – це форма мовного спілкування конкретної групи, в яку вкладається певний зміст (наказ, переконання, прохання, запитання, доброзичливість, щирість тощо). Модальність висловлення несе інформацію про того, хто говорить.

З допомогою вербальних засобів реалізується як усне, так і письмове спілкування.

Залежно від числа учасників усне спілкування може бути:

• публічним, в якому бере участь від декількох до великої кількості учасників;

• приватним, в якому беруть участь два або декілька учасників.

Залежно від конкретних ситуацій усне мовлення реалізується в численних формах: бесідах, дискусіях, телефонних розмовах, обговоренні питань на засіданнях (нарадах, зборах), доповідях, лекціях.

Перевага усних засобів спілкування полягає в їх безпосередності і, отже, у можливості постійного коригування думки на основі використання зворотного зв’язку.

Контрольні питання:

1. Назвіть основні структурні компоненти мовленнєвої комунікації.

2. Які є мовленнєві ролі співрозмовників?

3. Які особливості мови можуть викликати труднощі у спілкуванні?

4. Які є особливості мовленнєвої діяльності в соціально-орієнтованому спілкуванні?

5. Назвіть основні правила мовленнєвої комунікації, які забезпечать можливість спільної діяльності.

Проблемні питання:

1. Як за допомогою вербальних засобів можна демонструвати соціальний статус і регулювати ділові відносини між співрозмовниками?

2. Які мовленнєві прийоми посилюють або послаблюють впливовість повідомлення?

Теми рефератів:

1. Мовлення як засіб утвердження соціального статусу.

2. Стратегії і тактики мовленнєвої комунікації.

3. Мовлення і взаєморозуміння

Література:

1. Винокур Т.Г. Говорящий и слушающий. Варианты речового поведения. – М., 2005.

2. Дзюбенко О.Г., Присяжный Т.В. Культура дискуссии. – К., 1990.

3. Етика ділового спілкування: Курс лекцій / Т.К.Чмут, Г.Л.Чайка, М.П.Лукашевич, І.Б.Осечинська. – К., 1999.

4. Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992.

5. Куницына В.Н. Межличностное общение / В.Н. Куницына, Н.В. Казаринова, В.М. Погольша. – Спб., 2003.

6. Леонтьев А.А. Психология общения. – М., 1997.

7. Мицич П. Как проводить деловые беседы: Пер. с серб.-хорв. – М., 1987.

8. Павлова К.Г. Психология спора. – Владивосток, 1988.

10.Томан І. Мистецтво говорити. – К., 1989.

11. Язык и моделирование социального взаимодействия: переводы. – М., 2007.