61. Морально-етичний вимір асиметричних стратегій

Проблема співвідношення політики і моралі, яку можна простежити, починаючи з славнозвісних «Мелоських діалогів» Фукідіда, і яка визначає одну із принципових відмінностей між політичним реалізмом і політичним ідеалізмом, має безпосереднє відношення до теорії і практики розробки та імплементації асиметричних стратегій.

Вже підкреслювалось, що квінтесенція концепцій асиметрії полягає у введенні суперника в оману при веденні боротьби «непередбаченими засобами», «не за правилами» (not fair). Війна (гра) «за правилами», як і будь-які моральні обмеження, суперечить самій природі асиметричних стратегій. Це, проте, аж ніяк не виключає існування самих правил. Правила можуть бути. Однак вони різні для різних сторін, як наголосив свого часу Мао-Дзе-Дун своїм японським супротивникам, «ви ведете свою війну, а я буду вести свою». Прийняття правил гри суперника, тим більш сильного суперника, однозначно призводить до програшу. Це аксіома. Саме це дало привід одному з сучасних китайських фахівців в сфері стратегічних досліджень слушно зауважити: «Війна має свої правила, проте ці правила нав’язуються Заходом... Якщо слабка країна підтримує ці правила, вона не має жодних шансів... Ми є слабкою країною, то чому ми повинні вести війну за вашими правилами? - Ні.».

В свою чергу Захід внаслідок домінування традиційних для європейської культури цінностей – демократії, толерантності, прав людини, норм міжнародного права, шанування людського життя та ін. – часто-густо виявляється нездатним ефективно протидіяти поточним викликам і загрозам, зокрема пов’язаним з міжнародним тероризмом. В більш широкому плані постає фундаментальне питання про принципову здатність ліберальної демократії ефективно протидіяти викликам і загрозам XXI століття, які носять здебільшого асиметричний характер.

Прикладом глухого кута, в якому опинився Захід з своїми традиційно ліберально-демократичними цінностями є об’єктивне протиріччя між превентивними стратегіями та нормами канонічного міжнародного права.

Превентивні стратегії сьогодні є одним з найбільш ефективних запобіжних засобів боротьби з міжнародним тероризмом і «чумою XXI століття» - регіональними конфліктами, які уносять щорічно життя сотень тисяч людей і підривають усю систему міжнародної стабільності і безпеки. Використання превентивних стратегій, в тому числі превентивних операцій, на територіях держав, де оперують представники терористичних організацій, проте суперечить базовим принципам міжнародних відносин – принципу невтручання у внутрішні справи держав та принципу національного суверенітету. Існує реальна небезпека, що окремі держави перетворять процес боротьби з тероризмом, запобігання і управління конфліктами в потужний інструмент експансії та просування своїх інтересів далеко за межами власної території. Всі національні рухи, боротьба за самовизначення націй можуть бути легко представлені „як загрози національній та регіональній безпеці, чи як «терористична діяльність». Колоніальну війну в Чечні, в результаті якої винищено близько третини населення країни, можна розглядати в цьому контексті як потрібну і абсолютно легальну антитерористичну операцію.

Виникають спокусливі передумови для перегляду історії. З погляду «превентивного стратегічного мислення» масоване вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину в 1968 році було лише типовою та дуже ефективною миротворчою операцією на широкому багатонаціональному підґрунті. Операцією, що гарантувала мир та стабільність в регіоні більше ніж на 20 років. Отож, очевидно, що підхід, котрий базується на запобіганні конфліктів, об’єктивно має свої обмеження і ніколи не може використовуватися без розбору.

З іншого погляду, не викликає жодних сумнівів, що ефективна війна проти тероризму має передбачати певні види превентивних дій, інтервенцій та запобіжних заходів. Вони абсолютно необхідні, навіть якщо вони суперечать в тій чи іншій мірі традиційним ліберально-демократичним цінностям чи класичним принципам міжнародного права.

Багато чого має бути зроблено і змінено у цій сфері. Назріла необхідність досягнення міжнародного консенсусу щодо розробки принципів і механізмів адаптації діяльності міжнародного тероризму на територіях інших держав навіть без їх згоди. Відхід від норм і принципів канонічного міжнародного права чи певних ліберально демократичних принципів є неминучим. Оскільки саме ці принципи і спекуляції довкола них вже не перший рік блокують на рівні ООН не тільки принципи легітимізації використання превентивних стратегій, але й навіть розробку загальноприйнятого визначення тероризму.

Сьогодні експерти з міжнародного права обговорюють три основні концепції, які дозволяють обійти проблемні питання міжнародного права і можуть слугувати в якості наріжних каменів глобального консенсусу з зазначених питань:

класифікація тероризму як загального ворога усього людства;

визначальний акцент на суверенній відповідальності як на логічному наслідку суверенних прав націй; адаптація принципів «невід’ємного права на самооборону» до реалій XXI століття .

Але найбільш важливою є консолідація світової суспільної думки довкола тези про те, що Статут і принципи ООН не є самогубним актом чи недоторканою священною коровою і якщо ефективна боротьба з тероризмом і іншими глобальними викликами сучасності вимагають перегляду і змін міжнародного права, то цей перегляд і зміни мають бути зроблені в інтересах усього людства.

Підсумовуючи пануючі в сучасному американському суспільстві настрої в питаннях боротьби з міжнародними тероризмом, Колін Грей, наприклад, висловлює досить категоричні рекомендації: «Якщо існують культурні бар’єри з нашого боку відносно включення особливо «вбивчих» альтернатив в нашу політику, стратегію чи оперативні заходи, то ми повинні переглянути бар’єри і правила гри».

Якщо боротьба ведеться «брудними засобами» («not fair game»), навряд чи буде ефективною боротьба з опонентом в лайкових рукавичках. Як писав В.Шекспір: «All is fair in love and war» («Все дозволено в любові і на війні»). Не менш радикальними є представники іншої великої європейської нації - «A la guerre, comme a la guerre» («На війні, як на війні»).

Альтернатив використання превентивних стратегій в питаннях боротьби з міжнародним тероризмом та багатьма іншими асиметричними викликами та загрозами сьогодні нема. Саме тому, оцінюючи роль асиметричних стратегій в світлі не тільки загальних принципів християнської моралі і європейської ліберальної етики, але й подій 9 вересня та їх наслідків, варто згадати і Ніколо Макіавеллі – представника ще однієї великої європейської нації, перефразовуючи якого можна цілком слушно стверджувати: «Нема стратегій етичних і неетичних, моральних і аморальних – є стратегії ефективні і неефективні».

63. Перспективи вступу України до ЄС .В даний момент, з приходом нової влади в країну (за ітогами виборів Президента 2004 року), проблема вступу України в Євросоюз постала перед нами в новому світі і загастрилась ще більше. У зв ' язку з цим питання безпосереднє про членство України стало одним з найактуальніших на сьогодення.

Як відомо, більшість держав граничаших з Україної, вже вступили до лав Європейського Союзу і є його полноцінними членами. Цей факт створює нову ситуацію – сусідство України безпосереднє з ЄС, що має важливіші наслідки для обох сторін. Але які?

Рух ЄС на схід має в загальному позитивне стратегічне значення для майбутнього Європи, об'єктивно відкриваючи нові, більше широкі можливості співробітництва між Україною і Євросоюзом. Але їхня реалізація аж ніяк не гарантована. Більше того, у короткостроковій перспективі виникнуть і негативні наслідки, які можуть ускладнити формування єдиного європейського економічного й політичного простору. Тому в інтересах і ЄС, і, насамперед, України спільними зусиллями спробувати знайти відповіді на актуальні питання дня сьогоднішнього. Які проблеми можуть з'явитися в нашої держави у зв'язку з розширенням ЄС? Якими повинні бути механізми компенсації можливих втрат в окремих сферах співробітництва?

Головна відмінність нинішнього етапу розширення від колишніх трансформацій Євросоюзу, на думку експертів, в тім, що попередні «хвилі» розширення відбувалися на більше низьких рівнях інтеграції ЄС, тому країни, що входили в Союз, могли брати участь у формуванні його стратегії й інституціональної структури. Причому одержання членських квитків було досить компромісним, при зустрічних поступках з боку ЄС (про ситуацію, що складається зараз з приводу цього, можно говорити проаналізувавши вище поданний пунк моєї курсової роботи про вступ нових країн), тобто по сценарії, що навряд чи можна повторити на нинішньому етапі розширення. Принципово важливим моментом є те, що новий етап розширення відбувається на стадії завершення формування економічного й валютного союзу, значного прогресу на шляху створення політичного союзу, поглиблення співробітництва в сфері безпеки. Це особливо ускладнює питання розширення — як у політичному, економічному, так і в правовому й процедурному аспектах. Прийом нових членів вимагає істотних змін у структурі й механізмі діяльності ЄС, що, безперечно, позначиться на самому евроклубе, країнах-кандидатах, сусідніх державах.

Слід відзначити, що кожна хвиля розширення мала свою соціальну ціну — збільшувалася територія, чисельність населення й сукупний економічний потенціал Союзу, але в той же час — зменшувалися економічні показники розраховуючи на душу населення. Розширюючи свій соціально-економічний і політичний простір, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства для досягнення стратегічних цілей.

Що стосується розширення Євросоюзу і того як його бачать громадяни ЄС і населення України, за останнім даними «Евробарометра», відношення населення країн ЄС до розширення Союзу неоднозначно й далеко від одностайної підтримки цього процесу. 43% населення країн ЄС згідно з тим, що Союз повинен розширюватися за рахунок нових країн-членів; у той же час, 35% опитаних не підтримують процес розширення. Цікаво, що більшість прихильників розширення ЄС живуть переважно в країнах з відносно низьким рівнем економічного розвитку (Греція, Ірландія, Іспанія, Португалія). Зате в країнах — лідерах ЄС (Великобританія, Німеччина, Франція), що помітно впливають на визначення стратегії ЄС, частка прихильників розширення лише деяким перевищує третина. Досить стримано ставляться громадяни ЄС до можливості одержання членських квитків у Євросоюз. Лише п'ята частина респондентів (21%) уважають, що ЄС повинен бути відкритим для всіх бажаючих, а майже половина (44%) допускають таку можливість лише для окремих держав. З огляду на високий рівень розвитку демократії в країнах ЄС (а отже - впливу громадськості на позиції політиків) і та обставина, що переважна більшість (71%) громадян країн ЄС висловилися за відстрочки розширення у випадку виявлення його негативних наслідків, можна відзначити, що процес розширення Союзу може стати непередбаченим, з погляду підтримки його громадськістю країн - членів ЄС.

Також населення України, до границь якої наближається ЄС, оцінюють процес розширення ЄС стримано позитивно. Найбільша частина населення (32,1%) упевнена, що розширення ЄС поліпшить його відносини з Україною. Тільки кожний десятий (9,6%) дотримується протилежної точки зору.

Бажано, щоб поява заможного сусіда - ЄС - на українських границях стало не підсилювачем традиційних очікувань допомоги, а стимулом для перебудови власного господарства. Зараз у суспільстві є потенціал зміцнення європейських ориентаций населення. Його може активізувати поліпшення співробітництва України з ЄС, країнами-кандидатами, а також - їхня зацікавленість в інтеграції України в європейське співтовариство. Але саме це викликає в наших громадян помітний скепсис: лише 18,4% респондентів уважають, що країни ЄС ставляться до України як до потенційного рівноправного партнера; більшість населення (62,4%) переконано, що члени ЄС або байдужі до можливого членства України в ЄС (35,4%), або ставляться до нього скептично, уважаючи, що Україна не має перспектив вступу в ЄС (27%).

Не зважаючи на те, що більшість населення України усвідомлюють факт значного економічного відставання, що стримує українську евроинтеграцию: найбільша частина громадян (39,8%) уважають реальним вихід нашої держави на економічний рівень провідних країн ЄС лише через 20 років. Однак, незважаючи на це, більшість із них (66%) переконані в необхідності вступу України в ЄС протягом найближчих 5—10 років. Видимо, відношення громадян буде визначатися не геополітичними перевагами безпосереднього сусідства з ЄС, а конкретними результатами співробітництва з розширеним Євросоюзом і тим, чи вдасться мінімізувати можливі негативні наслідки його розширення для України.

В серпні 2003 року Україна передала Еврокомиссии свій варіант документа, виконання якого протягом двох років передбачає додання країні статусу асоційованого члена об'єднання. Крім того, Україна розглядає можливість створення спільної з ЄС зони вільної торгівлі.

У свою чергу Еврокомиссия розглядає проект Плану дій, спрямований на «повну інтеграцію України в усі економічні структури Євросоюзу».

Якщо ж говорити про відносини між Євросоюзом та Україною в торгово-економічній сфері, то наближення ЄС до українських границь не дає підстав як для надмірно «рожевих», так і для драматичних сценаріїв розвитку економічних відносин. Очевидно, варто тверезо визнати, що сучасний стан української економіки й рівень економічного співробітництва з ЄС не приведе ні до швидкого вступу України в Євросоюз, ні до її ізоляції у випадку розширення останнього. Наслідку процесу розширення ЄС для України будуть головним чином визначатися, з одного боку, внутрішніми інституціональними й структурними перетвореннями в Євросоюзі в його розширеному виді, стратегією зовнішніх відносин ЄС на східному напрямку, а з іншого боку - здатністю України до ефективних інституціональних і структурних перетворень усередині країни. Тобто ключ української евроинтеграции варто шукати, скоріше, не в Брюсселі, а в Києві.

Членство в Союзі протягом останнього десятиліття не створювало істотних перешкод для розвитку торгово-економічних зв'язків з іншими країнами. Отже, немає достатніх підстав уважати, що саме по собі вступ окремих країн до складу ЄС повинне однозначно привести до згортання їхніх торгово-економічних відносин з Україною.

Экспортно-импортные операції країн-кандидатів з нинішніми членами Євросоюзу вже здійснюються на основі вільної торгівлі, а загальний зовнішній митний тариф, до якого приєднаються нові члени Союзу, у середньому нижче, ніж існуючі сьогодні національні митні рівні. У той же час у ряді випадків відбудеться збільшення рівня тарифного захисту.

Розширення ЄС може привести до загострення конкуренції між українськими виробниками й підприємствами нових членів ЄС на єдиному ринку Євросоюзу. Але це торкнеться переважно підприємств сектора чорної металургії. Однак цей вплив може бути обмеженим - у зв'язку із прийняттям членами ЄС європейських соціальних стандартів і норм захисту навколишнього середовища. Україна може навіть підсилити свої конкурентні переваги в секторах, особливо чутливих до конкуренції по цінових параметрах товарів, - адже в нових країнах - членах Євросоюзу підвищиться вартість виробництва. Це створює стимули до перенесення окремих більше простих виробництв на територію України. Але навряд чи подібний розвиток можна віднести до сприятливого з погляду довгострокової стратегії України.

Позиції українських виробників продукції з підвищеним рівнем доданої вартості в коротко- і середньостроковій перспективі істотно не зміняться - з огляду на незначні поточні обсяги подібного експорту в країни-кандидати. У довгостроковій перспективі вони будуть залежати від досягнення Україною європейських технічних стандартів і європейського рівня якості.

Позиції українських аграрних виробників на розширеному ринку ЄС будуть залежати від двох факторів: по-перше, від рівня їхньої відповідності стандартам Євросоюзу; по-друге, від тих змін, які відбудуться в його Загальній сільськогосподарській політиці. У цьому контексті Україна повинна чітко визначитися із пріоритетними напрямками зближення українських і європейських стандартів і технічних вимог, застосовуваних у сільському господарстві.

Розширення ЄС активізує просування своїх виробників на ринки третіх країн, отже, можна прогнозувати посилення тиску в плані відкриття українського ринку. Розширення Європейського Союзу виведе його на перше місце як ринок збуту українських товарів і на друге - як джерело українського імпорту. Це значить, що динаміка економічних процесів у ЄС буде досить помітно впливати на економічний стан України, з огляду на високий рівень відкритості її економіки. Високий ступінь впливу зажадає нових підходів до розробки й реалізації економічної політики, з урахуванням тенденцій розвитку світових господарських зв'язків у цілому й економічній кон'юнктурі в Європі зокрема.

Тим часом країни СНД (насамперед Росія) ще довго будуть утримувати першість в українському імпорті. Отже, зовнішню торгівлю України буде характеризувати тенденція збільшення присутності на ринку ЄС, а в імпорті в коротко- і навіть середньостроковій перспективі (поки не будуть вжиті заходи по радикальній зміні економічної структури й зменшенню енергоємності виробництва) збережеться домінування країн СНД, і насамперед - Росії.

Загалом, корінь абсолютної більшості проблем для українських експортерів, які виникнуть через розширення ЄС, у відставанні України від країн-кандидатів у сфері ринково орієнтованих соціально-економічних перетворень і по темпах економічної й технологічної модернізації, що впливає на конкурентоспроможність у відкритому ринковому середовищі.

Не будучи членом ВТО, Україна не може ефективно протидіяти застосуванню до неї в перспективі додаткових антидемпінгових і компенсаційних мір з боку нових членів ЄС. Це ще один аргумент на користь необхідності вступу України у Всесвітню торговельну організацію, що дозволить їй використати відповідні международно визнані механізми захисту своїх інтересів у цих питаннях.

У зв'язку з розширенням ЄС, для України стає актуальним рішення питання про поліпшення режиму торгівлі з ЄС у цілому. Зокрема - про надання Україні статусу країни з ринковою економікою в повному обсязі (а не тільки в рамках антидемпінгових розслідувань). У перспективі засобом дозволу багатьох проблем може стати висновок угоди про вільну торгівлю між Україною і ЄС, що передбачено діючою Угодою про партнерство й співробітництво.

11 грудня 2004 року, у ході Шостого спільного засідання комітету "Україна - Європейський Союз" у Києві був підписаний т.зв. Позиційний документ, у якому, зокрема, говориться, що пряме сусідство з ЄС буде сприяти: посиленню ролі України для ЄС, зокрема, у сфері загальної зовнішньої й оборонної політики Євросоюзу, а також підвищенню зацікавленості ЄС у посиленні безпеки границь України й посилення ролі України у рішенні Придністровської проблеми. Також у документі говориться, що після свого розширення Євросоюз стане найбільш значним ринком збуту українських товарів і джерелом росту й розширення спектра українського імпорту. При цьому загальне зниження середньозваженого тарифу, а також введення єдиної системи торговельних правил і адміністративних процедур у результаті розширення ЄС зіграє позитивну роль для українських експортерів. Також будуть створені максимально сприятливі умови для інтеграції українських енергетичних, транспортних і телекомунікаційних мереж у загальноєвропейську інфраструктуру. Крім того, Україна очікує припливу іноземних інвестицій і розвитку транспортної мережі в прикордонних районах.

Разом з тим, протягом 2004-2005 років розширення ЄС приведе в окремих сферах співробітництва до скорочення доступу українських товарів і послуг на ринки нових країн - членів Євросоюзу, говориться в документі. Загальні орієнтовні втрати України від приєднання 10 країн-кандидатів до єдиної тарифної сітки й політики торговельного захисту ЄС складуть, по оцінках експертів, за цей період $249 - 349 млн. У результаті припинення дії угод про вільну торгівлю із країнами Балтії Україна втратить біля $15 млн. Ще $173-260 млн. складе збиток за рахунок втрати частини ринків сталеливарних виробів, $36,5-50 млн. - металургійної й хімічної продукції, $60 млн. - сільськогосподарських товарів. Загальний негативний ефект для України від скасування угод про вільну торгівлю й поширення на український експорт у країни-кандидати антидемпінгових заходів і кількісних обмежень складе $284,6 - 384,8 млн., говориться в Позиційному документі. При цьому загальний позитивний ефект для України в результаті приведення новими членами ЄС своїх митних тарифів до рівня Євросоюзу й скасування антидемпінгових і захисних заходів, уведених країнами-кандидатами відносно імпорту української продукції, оцінюється в $35,6 млн. Тобто результуючий економічний збиток у наявності. Чим він може бути скомпенсований? Яка позиція Євросоюзу в цьому питанні? Коли Київ зможе розраховувати на одержання статусу країни з ринковою економікою?

В даний момент по всьому світу існує невирішена проблема нелегальної трудової міграції. Вона також не обішла стороною й відносини Україна-ЄС.

Не важко здогадатися, що рух ЄС на схід буде супроводжуватися введенням візового режиму сусідніми країнами-кандидатами, зміцненням прикордонного контролю, посиленням боротьби з нелегальною міграцією, що зачіпає інтереси мільйонів наших співвітчизників.

Набуває актуальності в цьому плані проблема регулювання трудової міграції й забезпечення соціального захисту громадян України. Адже введення в країнах-кандидатах європейського порядку регулювання цієї сфери приведе до обмеження можливостей працевлаштування громадян України.

З іншого боку, не секрет, що левину частину потоку трудових ресурсів України на Захід становить нелегальна трудова міграція, що викликає, м'яко говорячи, проблемність у відносинах України із країнами ЄС і державами-кандидатами.

У той же час одні лише заборонні міри з боку країн ЄС і країн-кандидатів не розв'яжуть проблему викорінювання нелегального працевлаштування українських громадян на їхніх територіях. Ясно, що в найближчому майбутньому Україна не зможе самотужки кардинально скоротити безробіття й значно підвищити життєвий рівень населення. Тому пропозиція нелегальної робочої сили з України буде існувати й буде стимулювати попит на неї з боку тіньового сектора економіки країн ЄС.

Очевидно й те, що для подолання нелегальної трудової міграції недостатньо зусиль України хоча вони повинні бути визначальними. Потрібно разом з ЄС і країнами-кандидатами комплексно вирішувати цю проблему: від допомоги в створенні робочих місць в Україні - до легалізації трудових міграційних потоків шляхом збільшення відповідних квот. У середньостроковій перспективі необхідний висновок угод України з ЄС про трудову міграцію й соціальний захист українських працівників за кордоном.

Посилення боротьби з нелегалами в розширеному евроклубе, установлення на його границях антиімміграційних бар'єрів у вигляді твердого прикордонного й візового режимів можуть у значній мірі перекласти тягар цієї транснаціональної проблеми на нашу країну. Україна може перетворитися в державу - накопичувач нелегалів, що буде дестабілізувати її внутрішню ситуацію. Внаслідок цього виникне зона нестабільності безпосередньо на границях Європейського Союзу.

Боротьба ЄС із нелегалами вимагає не встановлення бар'єрів на західній границі України, а упорядкування всіх границь на сході Європи й насамперед - східних і північних границь України, через які попадає в Україну основний транзитний потік нелегалів.

Введення візового режиму може вплинути на волю пересування українських громадян і на рівень їхнього добробуту не саме по собі.

Візовий режим перетинання границь, процедури прикордонного контролю, заходу щодо ліквідації нелегальної міграції - звичайна міжнародна практика. Але в ситуації України введення віз сполучається із проблемами внутрішнього характеру: низьким рівнем життя громадян, що змушують їх, зокрема, до демпінгу на ринку праці, участі в кримінальному бізнесі й т.п.; недостатньою правовою культурою. Зокрема цим пояснюється прагнення країн ЄС і країн-кандидатів відмежуватися від України бар'єром віз і твердих процедур прикордонного контролю. Тому необхідно мінімізувати негативний вплив цих мір ЄС на українських громадян - у першу чергу приведення у відповідність зі стандартами Євросоюзу внутрішньої соціально-економічної ситуації в Україні.

По завершенні останього етапу розширення ЄС західні границі України стануть східними рубежами Євросоюзу. Це якісно нова політична ситуація, що у значній мірі буде визначати як характер контактів з нашим європейським партнером, так і перспективи подальшого розвитку України.

В інтересах ЄС — забезпечити мир і стабільність у своїх границь, мати своїми сусідами стабільні, демократичні й економічно розвинені держави із прогнозованою й дружньою зовнішньою політикою. Тому варто очікувати збільшення політичного тиску ЄС на Україну, насамперед у напрямку зміцнення демократичних інститутів, забезпечення прав людини, волі ЗМІ, посилення боротьби з організованою злочинністю й корупцією у владних структурах. Від їхньої прозорості, демократичності, відповідності європейським стандартам будуть залежати подальші відносини ЄС із Україною й перспективи європейської інтеграції країни в цілому.

Вступ у ЄС держав, з якими Україна має традиційно гарні відносини, і одержання ними відповідних квот у керівних органах Союзу може сприяти просуванню українських інтересів у ЄС, дозволить використати напрацьовані механізми регіонального співробітництва для поглиблення контактів з Європейським Союзом.

Варто підкреслити ще одна важлива обставина. Розширення ЄС супроводжується поглибленням співробітництва Євросоюзу з Росією. Отже, рух України до Європи, крім іншого, буде визначатися рівнем і характером її відносин із РФ. Це говорить, зокрема, про необхідність поглиблення економічного співробітництва з Росією для зміцнення національної економіки — як основи реалізації власних політичних цілей у Європі.

Загалом, наближення ЄС до українських границь об'єктивно зміцнює вплив європейського співтовариства на Україну. У політичному плані цей процес можна вважати позитивним, оскільки він сприяє впровадженню в Україні європейських стандартів. У той же час трансформація ЄС може породити чимало проблем для України. Очевидно, що характер і рівень співробітництва України з розширеним ЄС, перспектива української евроинтеграции будуть залежати насамперед від внутрішніх трансформацій в Україні, від створення умов для стабільного демократичного розвитку, підйому вітчизняної економіки.

У цей момент страсті розжарюються офіційною заявою відносно України Європейським Союзом: утиск волі слова в Україні.

Мабуть і неварто вже казати про невідповідність українського законадавства до законадавства ЄС, його стандартам. І без цього висновок напрошується сам по собі…

Очевидно, що Україна і ЄС переживають підвищення інтенсивності відносин, важливе збільшення кількості інформаційних приводів. Однак більшість цих приводів стосуються негативних тенденцій розвитку самої України й об'єктивно віддаляють Київ від ЄС.

64. Асиметричні стратегії. Критерії ефективності асиметричних стратегій

Аналіз історичних витоків, концептуальних засад та класифікаційних параметрів асиметричних стратегій дозволяє перейти до формування критеріїв ефективності цих стратегій, які визначають їх дієспроможність (capacity) у сфері зовнішньої політики та політики національної безпеки.

Ефективні асиметричні стратеги повинні:

Бути незвичними і непередбачуваними в своїй основі, носити інноваційний характер, переглядати і підривати усталені стратегічні, тактичні, організаційні та оперативні основи та принципи;

Бути спрямованими на найбільш вразливі місця і об’єкти опонента, які важко або неможливо захистити, використовувати методи та інструменти впливу, які важко передбачити або неможливо нейтралізувати;

Носити творчий характер, а головне, сприймати невизначеність та непередбачуваність дій суперника як невід’ємну характеристику реальності (Принципово важливо враховувати суттєву різницю між поняттями „невизначеність» та „непередбачуваність». Невизначеність означає, що існує проблема недостатньої інформації або не повністю використані інформаційні джерела, методики оцінки, методи прогнозування, та ін. Непередбачуваність - якісно відмінна категорія, яка означає, насамперед, що явище може не відбутися не тому що передбачення чи прогноз були не вірні, а тому що хід подій став іншим шляхом свідомої зміни поведінки певних соціальних груп під впливом прогнозу чи додаткової інформації), орієнтуватися на високоінтелектуального опонента, налаштованого на використання асиметрії у власних цілях;

Бути оптимально збалансованими з точки зору комплексного використання позитивних та негативних елементів асиметрії. Максимізувати власні асиметричні переваги і сильні сторони мінімізувати переваги і сильні сторони опонента. Ефективно використовувати фактори моральної переваги, яка, здебільшого, на боці більш слабого супротивника, що захищає свою територію, віру, національні цінності, ідеали та ін. від більш сильного та агресивного супротивника (Наполеон, наприклад, вважав, що на війні співвідношення важливості моральних і матеріальних факторів приблизно дорівнює 3:1. В епоху інформаційного суспільства та інформаційних технологій вплив морально-психологічних факторів суттєво підвищується);

Базуватися на досконалих (sophisticated) системах розвідки та інформаційно-аналітичного забезпечення, бути орієнтованими не на поточний момент часу (тим більш не на минуле), а на майбутнє, спиратися на передбачення та достовірні прогнозні розробки, враховувати ймовірні зміни у силах і можливостях опонента, його можливі контрдії та контрзаходи;

Нести з собою загрози та виклики найбільш невідомого і невизначеного для супротивника типу, які б сприяли його повній дезорієнтації та могли ним класифікуватися ним як «невідомі - невідомі» (Згідно прийнятій в сучасних стратегічних дослідженнях класифікації загрози ту виклики можуть бути умовно поділені на 4 великі групи:

«відомі-відомі» - конкретно визначені загрози відомого типу; «невідомі-відомі» - невизначені загрози відомого типу; «відомі-невідомі» - визначені загрози невідомого типу; «невідомі-невідомі» - невизначені загрози невдомого типу.

Остання категорія, таким чином, є найбільш небезпечною і важкою для протидії.);

Бути несподіваними для суперника і надійно захищеними (засекреченими) в стадії розробки та імплементації, максимально сприяти підвищенню рівня невизначеності при прийнятті рішень супротивником;

Враховувати той факт, що асиметрія - це вулиця з двостороннім рухом, містить в собі низку контрстратегій проти ймовірних загроз і ударів (в тому числі асиметричних) по власних вразливих місцях і центрах сили (contingency planning);

Приймати до уваги можливі наслідки та побічні ефекти (collateral damages) і «наслідки наслідків» імплементації як власних стратегій та і контрстратегій супротивника за принципом циклу: «стратегія – контрстратегія – контрконтрстратегія».

Бути максимально гнучкими та адаптивними, включати в себе досконалі системи та механізми постійної корекції та коригування процесів імплементації стратегій по каналах зворотнього зв’язку (feed-back loops) з метою своєчасного виявлення та усунення недоліків імплементації, нейтралізації несподіваних та не передбачуваних подій, загроз і контрстратегій суперника.

65. Дослідницька служба Бібліотеки Конгресу США: опис методики

У щорічних доповідях [CRS2] дослідницької служби конгресу публікуютьсядані про постачання озброєнь і військової техніки, і дані про угоди напоставки базуються на більш широкої систематизації видів озброєнь ітипів військових контрактів: що розглядаються озброєння розподілені по 14категоріями, у поданих даних про постачання іугодах (контрактах) враховуються як самі озброєння, так і їхкомплектуючі, допоміжні системи, військові послуги і будівництво , програми військової допомоги (фінансування), військовогоосвіти та навчання персоналу .

Однак необхідно відзначити, що загальна картина і тенденції у світовійторгівлі зброєю згідно з доповідями Служби штучно спотворюєтьсявнаслідок двох істотних умов прийнятих службою конгресу у своємуаналізі: по-перше, через визначення "країни, що розвиваються" (усі країни світу, завинятком США, Росії, республік колишнього СРСР, Європи, Канади, Японії, Австралії та Нової Зеландії), до категорії Європа включені Греція і Туреччина --два найбільших світових імпортера, і обидві країни - клієнти США;по-друге, Служба не враховує постачання і контракти в рамках - Ліцензованої комерційного продажу озброєнь і послуг, хоча постачання іугоди в рамках DCS є досить значними).

Методіка Дослідницької Служби Бібліотеки Конгресу США: аналіз

Щодо Служби конгресу повноцінний аналіз досить ускладнений черезвідсутність даних на "весь світ", оскільки CRS надає дані попостачань озброєнь тільки до країн "третього світу" ( "що розвиваютьсякраїни "). Однак тут можна знайти вихід, екстраполюючи дані CRS на" весьсвіт "(можна використовувати дані по" розвиненим країнам "іншої американськоїдержавної служби - Агентства з контролю). Правда, тут можливізначні похибки з-за різних визначень категорії

"країни, що розвиваються". Служба конгресу дефінірует їх як всі країни світу,за винятком США, Росії, республік колишнього СРСР, Європи, Канади, Японії,

Австралії та Новій Зеландії; а Агентство з контролю - всі країни світу, завинятком країн НАТО (крім Греції, Іспанії та Туреччини), країн Варшавськогодоговору (крім Болгарії), Австрії, Фінляндії, Ірландії, Швеції, Швейцарії,

Австралії, Японії, Нової Зеландії та Південної Африки. Причому всі новідержави, що виникли на територіях СРСР (крім Росії), Югославії і

Чехословаччини, зараховуються до категорії "країни, що розвиваються".

Таким чином, якщо ми скористаємося даними ACDA для Служби конгресу, тоз розрахунку випадуть ряд країн, а саме: Греція, Іспанія, Туреччина, Болгарія тадержави колишніх Югославії, Чехословаччини, Радянського Союзу (крім

Росії). У цьому випадку можна обчислити дані з імпорту цих країн івключити їх до уваги, в результаті отримуємо наступні висновки:

ницька Служба Бібліотеки Конгресу США суттєво занижуєпроб'еми поставок озброєнь США (екстрапольовані дані набагато меншеданих усіх інших аналітичних центрів - заниження в порівнянні з СІПРІ,

IISS і ACDA на 20-70%%, а в порівнянні з офіційними та "реальними" - 10 -

44 %%).< br>Для інших країн надається досить суперечлива інформація:дані Служби можуть бути дещо вищими, або нижчими даних інших агенцій, тоє неможливо простежити досить явну тенденцію, як у випадку з

Сполученими Штатами, можна тільки сказати, що дані коливаються як убік завищення, так і у бік заниження, і що розбіжності коливаютьсяв менших межах ніж у випадку з США. Наприклад для Росії розбіжності зданими СІПРІ становлять від 15 до 38%%, з даними IISS і ACDA порядку 2 -

17%%, а з "реальними" взагалі не перевищують 8%.

У цілому для всіх країн Дослідницька Служба Бібіліотекі Конгресу СШАпредставляє досить різний розкид даних, що варіюється відмінімальних значень (для Великобританії: порівняння з даними Американськогоагентства та Лондонського інституту, за відкиданні двох точок - 1986, 87рр.., дає похибка не перевищує і 3%) до максимальних і суперечливих

(наприклад, для Франції існують декілька точок, в яких дані Службивідрізняються від даних інших агентств на 40 -150 %(!), а для Великої Британії в

1994 обсяг поставок озброєнь тільки в "розвиваються" країниперевищує дані всіх інших агентств, які вказують експорт у всікраїни.

Міровой експорт озброєнь: якісна картина. Для проведення порівняння та аналізу, і усунення розбіжностей, пов'язаних зрізними уявленнями даних центрами (мається на увазі той факт, щовсі цифри наводяться або "в цінах N-го року" або "в поточних цінах", наведемо всі дані аналітичних центрів до єдиної бази,скажімо до "цінами 1990 року".

Далі припустимо, що всі дані, що наводяться дослідними центрамиописують лише якісні характеристики світового ринку озброєнь, арозбіжності виникають через відмінність методик оцінки та аналізу. У цьомувипадку усереднення наведених даних теж будуть описувати якіснукартину.

Введемо поняття "реальна вартість бойової системи", "реальні ціни",

"реальний експорт" і "реальні обсяги". Будемо вважати "реальні ціни,вартість, експорт та обсяги "рівними усередненим по всіх значень даних,представляються аналітичними центрами, цінами, вартість, експорту таобсягами відповідно.

Побудуємо графік зміни світового експорту по роках. З графіка видно, щоцентри дають істотно різні значення обсягів світового експорту --розбіжності на ділянці 1985-91 рр.. становлять близько 15 - 25 млрд. дол.

При цьому дані СІПРІ і Служби конгресу набагато нижче "реальних" (середніх)даних, а Агентства з контролю і Лондонського інституту - перевищуютьусереднені значення. Дані Агентства аж до 1992 року ємаксимальними (з 1992-го максимальні дані IISS), а Служба конгресупредставляє мінімальні майже на всьому розглянутому періоді.

З 1992 року розбіжності стають набагато меншими (близько 5 - 11 млрд.),а цифри Агентства та СІПРІ майже рівними "реальним".

Незважаючи на істотні розбіжності (в основному кількісні - обсягринку, його максимальні та мінімальні значення, а так само якісні --ступінь зростання, падіння, форми змін), всі аналітичні центриоднаково описують якісну картину зміни світового ринкуозброєнь:

Зростання до 1987 року з максимальним значенням в цій точці,потім плавне зменшення до мінімального значення в 1994 р. (крім СІПРІ,яке дає мінімум в 1995 р.),невеликий сплеск в 1993 р. (крім Служби Конгресу)незначне зростання в 1995 р. (крім СІПРІ)

66. Украъна НАТО. 1991 рік — Вступ України до Ради північноатлантичного співробітництва;1994 рік — Приєднання до програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ);1996 рік — Розгортання українських миротворців у Боснії та Герцеговині;9 липня 1997 року, Мадрид, підписання Хартії про Особливе партнерство, заснування Комісії Україна — НАТО, відкриття місії України при НАТО, відкриття Центру інформації та документації НАТО в Україні;1998 рік — Заснування Спільної робочої групи з питань оборонної реформи;1999 рік — Відкриття Офісу зв'язку НАТО у Києві, розгортання українсько-польського батальйону у Косові;2000 рік — Ратифікація Угоди про статус сил, що беруть участь у заходах ПЗМ, яка сприяла участі України у військових навчаннях

22 листопада 2002 року, Прага, ухвалення Плану дій Україна — НАТО;2004 рік — Ратифікація угоди про підтримку операцій НАТО з боку України;2005 рік — Початок інтенсифікованого діалогу з НАТО з питань набуття членства та відповідних реформ як передумови переходу до Плана членства як останнього кроку щодо вступу у НАТО;

з 18 до 20 жовтня 2005 року відвідини північноатлантичною радою НАТО (ПАР) України. Постійні представники 26 країн-членів НАТО та Генеральний секретар пан Яап де Хооп Схеффер взяли участь у засіданні Комісії Україна — НАТО (КУН);

з 23 до 24 жовтня 2005 року — Саміт НАТО — Україна у Вільнюсі, Литва. Генеральний секретар НАТО Яап Де Гооп Схеффер заявляє, що Альянс готовий надати Україні допомогу в здійсненні політичних і військових реформ, необхідних для членства Києва у НАТО. Міністр оборони США Дональд Рамсфельд обіцяє Києву всебічну підтримку Вашингтона;2006—2008 роки — НАТО оголушує політику відкритих дверей щодо вступу України.15 січня 2008 — подання офіційної заяви щодо можливості приєднання України до Плану дій з членства (ПДЧ) в НАТО (так званий «лист трьох», який був підписаний Президентом України Віктором Ющенко, прем'єр-міністром Юлією Тимошенко і головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком).

3 квітня 2008 на Бухарестському Саміті на рівні Глав держав та урядів держав-членів Північноатлантичної Ради одностайно було погоджено Декаларацію, у якій Україну (поряд з Грузією) було запевнено у майбутньому отриманні членства у НАТО.« НАТО вітає євроатлантичні прагнення щодо членства в НАТО України та Грузії. Сьогодні ми дійшли згоди, що ці держави стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінні внески в операції Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії... ПДЧ буде наступним кроком для України та Грузії на їх шляху до членства. Сьогодні ми чітко заявляємо, що ми підтримуємо заявки цих країн щодо ПДЧ... Ми звернулись до міністрів закордонних справ з проханням зробити першу оцінку прогресу на їх зустрічі в грудні 2008 р. Міністри закордонних справ мають повноваження приймати рішення щодо ПДЧ для України та Грузії/

4 квітня 2008 на підсумковій прес-конференції по результатах самміту у Бухаресті генеральний секретар Яаап де Хооп Схеффер проголосив, що поза усякими сумнівами Україна і Грузія приєднаються до НАТО [2] Також у рамках робочої Комісії Україна-НАТО українські керівники були завірені, що НАТО хоче запросити Україну приєднатися до альянсу

22 — 23 лютого 1992 року відбувся візит генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, який офіційно запросив Україну до участі в РПАС (членом цієї організації наша держава стала 10 березня 1992 року), а 8 липня 1992 року Президент України Л. Кравчук відвідав штаб-квартиру альянсу в Брюсселі [5]. Важливою подією у розвитку відносин між Україною і НАТО стало відкриття у вересні 1992 року Посольства України в Брюсселі, яке було сполучною ланкою в контактах між нашою державою та НАТО

Приєднання України до РПАС (Рада північноатлантичної співпраці) у 1992 році однозначно не може підтверджувати тезу про тогочасне прагнення нашої держави вступити в НАТО, тому що у цей же день до неї вступили всі члени СНД.

Прихильники вступу до НАТО відстоюють думку, що у 1993 році була закладена політико-правова база відносин Україна-НАТО. При цьому вони посилаються на документ «Основні напрями зовнішньої політики України», ухвалений постановою Верховної Ради України 2 липня 1993 року. У документі, зокрема, зазначено:« «В умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі чинних міжнародних інститутів, таких як НБСЄЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. Безпосереднє та повне членство України в такій структурі створюватиме необхідні зовнішні гарантії її національної безпеки… З огляду на кардинальні зміни, що відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею намір свого часу стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки».

Варто відзначити, що до сьогоднішнього часу цей документ не перероблявся та не удосконалювався і залишається чинним. Посилання на нього прихильників вступу до НАТО, на наш погляд, не зовсім коректне, тому що в ньому йде мова не конкретно про Північноатлантичний альянс, а про майбутню структуру загальноєвропейської безпеки. Дійсно, сьогодні НАТО є такою структурою, але намір нашої держави бути нейтральною або позаблоковою треба ще «адаптувати до нових умов».

Серед перших безпосередніх контактів України з НАТО слід відзначити семінар Північноатлантичної асамблеї «Україна і європейська безпека», який відбувся 20 — 23 червня 1993 року у Києві. Асамблея виконує функцію консультативного органу альянсу. Основний напрямок її діяльності — створення сприятливих умов європейської безпеки, включаючи військові, економічні, політичні та екологічні аспекти цієї проблеми. Учасники семінару обговорювали питання внутрішньої та зовнішньої політики України, проблеми ядерної зброї, розміщеної на її території, реалізації економічних та конверсійних програм.

9 лютого 1994 року міністр закордонних справ України А. Зленко підписав у штаб-квартирі НАТО рамковий документ програми «Партнерство заради миру». А 25 травня того ж року Україна передала Північноатлантичному альянсу свій презентаційний документ для цієї програми.

Згідно з рамковим документом програми ПЗМ, співробітництво нашої країни з альянсом у рамках програми передбачає досягнення таких цілей: сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формування військового бюджету; забезпечення демократичного контролю над збройними силами; підтримання здатності та готовності брати участь у межах, дозволених конституцією, в операціях, здійснюваних під егідою ООН і/або в рамках відповідальності ОБСЄ; розвиток співробітництва з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування і військової підготовки та навчальних маневрів, покликаних підвищити їхню спроможність до виконання завдань, пов'язаних з миротворчою діяльністю, пошуковими і рятувальними операціями, операціями з надання гуманітарної допомоги та іншими, про які згодом може бути домовлено; формування у тривалій перспективі таких збройних сил, які зможуть краще взаємодіяти із збройними силами країн-членів НАТО.

Для участі у програмі «Партнерство заради миру» Україна надала, відповідно до її чинного законодавства, 1291 військовослужбовця, 10 літаків, 6 вертольотів, 2 кораблі та воєнізовані підрозділи цивільної оборони і два полігони.

Важливою подією у розвитку співробітництва нашої країни з НАТО стало започаткування 3 березня 1994 року безпосередніх консультацій з альянсом у форматі «16+1», як це передбачено п.8 Рамкового документа програми «Партнерство заради миру», з метою вивчення умов налагодження особливих відносин та встановлення «спеціального партнерства» між Україною і НАТО. Згідно з адміністративною угодою та угодою у сфері безпеки між Україною і НАТО були відкриті офіси зв'язку України у штаб-квартирі НАТО і Координаційному центрі партнерства (КЦП) та були визначені перші офіцери зв'язку до КЦП та штаб-квартири альянсу.

Фактично перша ІПП (індивідуальна програма партнерства) між Україною і альянсом була прийнята де-юре у червні — липні 1995 року, коли Генеральний секретар НАТО і Міністр закордонних справ України обмінялися відповідними листами. 14 вересня 1995 року ІПП Україна — НАТО була офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради (ПАР) НАТО. За результатами діяльності 1996 року Україна виконала програму на 38 %, взявши участь у 113 з 268 заходів.

Україна з лютого 1995 року брала участь у першому дворічному циклі процесу планування та оцінки сил (ППОС, англ. PARP — Planning and Review Process), які виділяються країнами-партнерами для участі в програмі ПЗМ. ППОС базується на досвіді НАТО в галузі оборонного планування та являє собою механізм, за яким всі країни альянсу планують та оцінюють власні сили, що виділяються для участі у спільних заходах НАТО.

14 вересня 1995 року відбулося спеціальне засідання Північноатлантичної ради у форматі «16+1», за результатами якого було схвалено спільну заяву України і альянсу для преси, яка проголосила початок «розширених і поглиблених» відносин між двома сторонами «поза межами РПАС і ПЗМ» [12]. Разом зі спільною заявою України і НАТО для преси керівним органам НАТО українською стороною було передано документ «Основні параметри угоди про встановлення відносин спеціального партнерства між Україною та Організацією Північноатлантичного договору», який заклав основу для активного діалогу між Україною і НАТО з метою розробки та укладення між ними політично зобов'язуючої угоди про спеціальне партнерство.

Протягом січня — березня 1996 року між Україною і НАТО було узгоджено спільний документ — «Реалізація розширення і поглиблення відносин між Україною і НАТО». З квітня 1996 року у рамках реалізації цього документа відбулося перше планове засідання політичного комітету НАТО та України з питань архітектури європейської безпеки та безпеки України як держави, котра добровільно відмовилась від ядерної зброї. Особливе партнерство для України означало розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і у всіх вимірах — політичному, військовому, економічному, екологічному, науково-технічному, інформаційному тощо. Україна вважала такий тип співробітництва однією з основних умов забезпечення своїх національних інтересів, гарантію уникнення нового поділу Європи і запобігання формуванню «сфер впливу» чи створенню «сірих зон» безпеки в Центрально-Східній Європі. Претендуючи на таке особливе партнерство, Україна виходила з того, що вона, в контексті розширення НАТО, перебуває в унікальній геополітичній ситуації: на її західних кордонах були розташовані майбутні члени розширеного альянсу, на східних і північних кордонах — Росія і Білорусь, позиція яких стосовно розширення НАТО відрізнялася від позицій інших держав Центрально-Східної Європи.

У цей час активізувалося партнерство України з НАТО у військовому вимірі. Якщо у 1994 році військові підрозділи Збройних Сил України брали участь тільки у двох спільних військових навчаннях на території Польщі та Нідерландів, то вже у 1995 році представники та підрозділи Збройних Сил взяли участь у 98 заходах, включаючи 13 військових навчань. У 1996 році представники та підрозділи українського війська взяли участь у 53 заходах, а також провели на своїй території багатонаціональне військове навчання «Щит миру-96».

6 травня 1996 року від імені уряду України були підписані важливі угоди в рамках програми ПЗМ, якими регулюється статус військовослужбовців Збройних сил України при перебуванні на навчаннях та інших заходах та території держав-членів НАТО або країн-партнерів і, навпаки, військових інших держав, які беруть участь у навчаннях на території України: Угода між державами, які є сторонами Північноатлантичного договору, та іншими державами, які беруть участь у партнерстві заради миру, щодо статусу їхніх збройних сил, а також додатковий протокол до цієї угоди.

З метою зміцнення функцій для координації у сфері партнерства і співробітництва України з НАТО розпорядженням Президента України 21 травня 1996 року було створено Міжвідомчу робочу групу з питань участі України в програмі ПЗМ, в 3 квітня 1997 року Президент України підписав Указ про створення Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО. Комісія стала дорадчим органом для підготовки пропозицій з питань співробітництва з керівними та виконавчими структурами НАТО, з державами-членами альянсу та державами-партнерами програми ПЗМ, а також пропозицій щодо організації, координації й контролю виконання прийнятих з цих питань рішень міністерствами, іншими органами виконавчої влади та державними органами України. У серпні 1996 року було також створено посаду головного координатора у співробітництві України з НАТО і ЗЄС у військовій галузі — радника-посланника посольства України у країнах Бенілюкс, на яку призначено першого міністра оборони України К. Морозова.

У першій половині 1997 року відбулися знакові події у відносинах України з Північноатлантичним альянсом. Так, 20 березня в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбувся перший раунд переговорів з альянсом щодо формалізації відносин Україна — НАТО. У квітні 1997 року в Брюсселі пройшли два раунди переговорів з НАТО на рівні експертів щодо цього питання. Черговий раунд переговорів Україна — НАТО із проекту документа відбувся 1 травня під час візиту тодішнього Генерального секретаря НАТО Х. Солани до Києва, а 29 травня 1997 року на засіданні міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в м. Сінтрі (Португалія) Генеральний секретар НАТО Х. Солана і міністр закордонних справ України Г. Удовенко парафували «Хартію про Особливе партнерство між НАТО і Україною».

9 липня 1997 року на саміті Північноатлантичного альянсу в Мадриді Президент України Л. Кучма та Генеральний секретар НАТО Х. Солана скріпили підписами «Хартію про особливе партнерство між Україною та організацією Північноатлантичного договору». Хартія є основним політичним документом, який регулює відносини України з НАТО. Вона зафіксувала політичні зобов'язання сторін на найвищому рівні і визначила необхідність «розвивати відносини особливого і ефективного партнерства, яке сприятиме більшій стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі». На другому засіданні спільної комісії на рівні міністрів закордонних справ України та НАТО, створеної згідно з Хартією, 29 травня 1998 року було проаналізовано стан відносин нашої держави з альянсом.

Варто відзначити, що активізація співробітництва України з альянсом збіглася з дуже важливою подією в життєдіяльності НАТО. 30 травня 1997 року на заміну Раді північноатлантичної співпраці (РПАС) була створена Рада євроатлантичного партнерства (РЄАП). РЄАП стала важливим елементом європейської архітектури безпеки. Її діяльність здійснюється з урахуванням роботи інших міжнародних організацій і доповнює їх. Рада є органом, що опікується розвитком діалогу, співробітництва та консультацій між НАТО і партнерами по співробітництву, забезпечує підґрунтя для співпраці і консультацій між її окремими членами та альянсом.

З метою створення в нашій державі чинного механізму імплементації Хартії з урахуванням пріоритетів у розбудові відносин України з НАТО 4 листопада 1998 року Указом Президента України було затверджено «Державну програму співробітництва України з НАТО на період до 2001 року». У документі підкреслювалося, що "стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур і повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки.

Програма була спрямована не лише на активізацію співробітництва у політичній та військовій сферах, а й на розвиток нових напрямів співпраці, таких як військово-технічне і науково-технічне співробітництво, цивільне планування при надзвичайних ситуаціях, спільна боротьба з поширенням ядерних технологій, міжнародним тероризмом, організованою злочинністю та нелегальним обігом наркотиків, стандартизація, інформаційні технології, охорона довкілля, управління повітряним рухом, спільне використання космічного простору тощо.

Серйозним випробуванням відносин між Україною і НАТО стали події, які відбулися у березні — червні 1999 року у Союзній Республіці Югославії (СРЮ). Рушійним фактором цих подій був етнічний конфлікт у Косові (Південна Сербія). В ході цієї воєнної операції було здійснено 9 300 бойових вильотів авіації альянсу, які були скеровані на ураження 900 цілей, скинуто 24 тис. бомб, причому використовувалися й боєприпаси, начинені збіднілим ураном. Таке ставлення Північноатлантичного альянсу до Сербії, надмірна жорстокість до братнього слов'янського народу (адже не назвеш миротворчістю бомбові удари з повітря, руйнування і смерть людей не тільки у військовій формі, але й мирних жителів) справили гнітюче враження на широкі верстви українського суспільства, викликали різко негативне ставлення до цього законодавчого органу держави — Верховної Ради України та розширило коло противників інтеграції в НАТО.

23 квітня 1999 року Верховна Рада України ухвалила постанову "Щодо відносин України і Організації Північноатлантичного договору (НАТО). У постанові наголошується: «Динамічні зміни геополітичної ситуації у нинішньому однополюсному світі, складність і нестійкість військово-політичної ситуації в Європі, тривале внутрішнє кризове становище України обумовлюють необхідність активізації зусиль, спрямованих на зміцнення її міжнародних позицій, відстоювання національних інтересів, забезпечення надійної безпеки і обороноздатності. Необхідними передумовами цього Верховна Рада України вважає послідовність, виваженість, передбачуваність зовнішньої політики, її багатовекторності, розбудову відносин України з іншими державами, міжнародними організаціями на засадах збалансованості і взаємодопомоги, рівноправності і взаємовигоди, відкритості і взаємопорозуміння, неучасті у військових блоках, невтручанні у внутрішні справи — за принципом „Безпека для себе — через безпеку для всіх“. Цим має визначатися і позиція щодо участі України у системах регіональної, загальноєвропейської і універсальної безпеки» [15, с. 2] Вивчення досліджень суперечливого сприйняття НАТО в громадській думці України ми вирішили почати з 1996 року, коли країна в основному подолала внутрішні кризи і її економіка набрала більш-менш сталого розвитку, а це суттєво вплинуло на сприйняття громадянами нашої країни певних процесів становлення та державотворення незалежної України. Слід відзначити, що ці опитування відбувалися напередодні підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та альянсом, через два роки після того, як Україна розпочала співпрацю в програмі «Партнерство заради миру». В той же час слід враховувати, що, за даними соціологічних опитувань 1996 року, спостерігалася певна байдужість українських громадян щодо інформації у сфері політики й міжнародних справ. 30 відсотків опитаних (із 1800 осіб) заявили, що політика їх не цікавить, така сама кількість тих, хто й газет взагалі не читає.

За результатами загальноукраїнського опитування, яке в грудні 1996 року провели фонд «Демократичні ініціативи» та фірма Соціс-Геллап, на питання «Чи треба Україні стати членом НАТО?» — українці відповіли таким чином: 15 % — «так, і як найшвидше», 21 % відреагували — «так, але згодом», 45 % — «важко сказати», 19 % — «в жодному разі». Найбільше прихильників вступу до НАТО виявилося серед молоді, громадян з вищою освітою та тих, хто схвально ставився до розвитку приватного підприємства (бізнесу). Повністю довіряли НАТО 12 % респондентів, «стільки довіряю, скільки й ні» — 28 %, «зовсім не довіряю» — 19 %, «важко сказати, довіряю чи ні» — 41 %. Таким чином, опитування засвідчило, що більшість громадян України на той час не визначила свого ставлення до НАТО.

Цілеспрямоване соціологічне дослідження в квітні 1996 року, яке здійснював Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова (УЦПЕД), серед 1003 офіцерів Збройних сил України в усіх регіонах країни засвідчили, що кістяк української армії, найбільш освічений і свідомий прошарок цієї силової структури, лише на 12 % підтримує бажання військово-політичного керівництва країни приєднатися до НАТО, а позаблоковий статус України підтримує 41 %. Більшість офіцерів не бажала брати участь у миротворчих операціях під егідою альянсу .

У січні 1997 року фонд «Демократичні ініціативи» провадив опитування 1200 осіб, які репрезентували доросле населення України. Опитування відбувалося в 11 регіонах, в які було згруповано всі області України з урахуванням регіональної однорідності чинників формування масової свідомості.

Згідно з даними опитування, населення України оцінювало НАТО як міжнародну організацію, і це свідчило, що громадська думка не розглядала НАТО як агресивний блок. Агресора у НАТО вбачав лише кожний шостий громадянин України, на противагу майже половині респондентів, які вважали альянс оборонною чи навіть миротворчою організацією. Більшість громадян не лише не вважали НАТО агресивним військовим блоком, а й не бачили реальної загрози з боку держав-членів альянсу. Серед населення України було небагато поборників самостійного вступу до НАТО. Тільки 15 % у майбутньому бачили свою країну в блоці з Заходом, тоді як 45 % — в якій-небудь інтеграції з країнами СНД та Росією. В той же час спостерігалися вельми суттєві регіональні відмінності — від визначеної прозахідної позиції у Західному регіоні України до такою ж мірою визначеної "східної орієнтації в Криму, східному, південно-східному, південному й північно-східному регіонах. Слід визнати чітку суперечливість позиції чималої частини населення стосовно питання про зближення з НАТО. Менше чверті опитаних категорично відкидали ідею вступу України до НАТО. Поряд із невизначеною позицією стосовно вступу в НАТО (42 %) була досить поширена й думка на підтримку якомога скорішого вступу до НАТО (19 %) або ж через певний час (19 %).

Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року. У статті 8 Основних напрямів державної політики з питань національної безпеки проголошено, що у зовнішньополітичній сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «… набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також іншими державами світу» [23].

Ще більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції «Воєнної доктрини України», що була затверджена Указом Президента 15 червня 2004 року. У II розділі — «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», перший абзац пункту 9-го «Умови забезпечення воєнної безпеки України» викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки». Другий абзац пункту 16-го наголошує:

«В умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях». »

А третій абзац того ж пункту викладено:« « Активізація євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки та пов'язане з цим глибоке реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів належать до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики»»

28 — 29 червня 2004 року в Стамбулі пройшов черговий саміт НАТО. Це був сьомий саміт після закінчення «холодної війни». В ході саміту 29 червня 2004 року відбулося засідання Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав та урядів. Але ніяких кардинальних змін у відносини Україна — НАТО або їх активізацію вищезазначений захід не вніс.

Президент України своїм Указом від 15 липня 2004 року увів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони «Про подальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні 29 червня 2004 року». Згідно з Указом у Воєнній доктрині України було зроблено купюри у пунктах, які визначали вступ до НАТО та ЄС як кінцеву мету євроатлантичної інтеграції, тобто вилучено ту частину тексту, яку ми позначили курсивом. Зміни в українській Воєнній доктрині були відбиттям реальних відносин нашої країни з НАТО і ЄС. Вона зазнала коректування (удосконалення, корегування). Справа у тому, що Воєнна доктрина будь-якої країни — один з ключових елементів архітектури безпеки держави, який враховує воєнні, політичні, стратегічні, економічні та інші аспекти. Доктрина — це система основних принципів для розробки стратегії, яка складається із аналізу ситуації, прогнозування різних сценаріїв розвитку та адекватної відповіді на ці сценарії. Зовсім логічно, що такий важливий документ, як Воєнна доктрина, повинен містити коректні положення, які відповідають реальній дійсності. Нові положення Воєнної доктрини були чітким сигналом щодо готовності України до глибокої інтеграції з євроатлантичними структурами. Протягом доволі складного періоду з часу, як 23 травня 2002 року Україна вперше відкрито заявила про свою мету вступити в НАТО, Київ, долаючи чимало перешкод, ішов у євроатлантичному напрямку. Празький саміт, де, попри несприятливу політичну атмосферу, було укладено План дій Україна-НАТО, Стамбульський саміт, де, незважаючи на очікування, так і не сталося розширення формату співпраці між Україною і альянсом. Здавалося, що процес євроінтеграції відбувався швидше наперекір, аніж завдяки: урядовці, які були вірними реалізації курсу на альянс, становили абсолютну меншість. Знадобилося три роки, аби за всіма формальними критеріями Україна розпочала шлях до повноправного членства в НАТО.

В грудні 2004 року в України відбулися президентські вибори на тлі так званої «помаранчевої революції».

23 січня 2005 року, склавши присягу під час інавгурації, новообраний Президент і сформований ним уряд країни обрали курс на інтенсифікацію євроатлантичної інтеграції держави з метою прискорити вступ України до НАТО.

У лютому 2005 року країни-члени альянсу запросили В. Ющенка взяти участь у роботі саміту у штаб-квартирі НАТО. Візит української делегації на чолі з Президентом України В. Ющенком до Брюсселя, напевно, як ніяка інша подія останніх років, вплинула на зовнішню політику України.

На засіданні саміту Україна-НАТО В. Ющенко ознайомив альянс з новою стратегією нашої держави щодо інтеграції в його структури. В короткостроковій перспективі це було пов'язано зі значними змінами внутрішньої та зовнішньої політики України. Генеральний секретар НАТО Яап де Хооп Схеффер відзначив, що «НАТО не може керувати цим процесом. Відповідальність і тяжкий тягар, що пов'язаний з ним, лежить виключно на українському керівництві. Але ми можемо допомогти, і ми допомагаємо». Він заявив, що альянс залишається відкритим для будь-якої країни, яка забажає вступити, для цього необхідно виконати вимоги, визначені демократичним західним суспільством. Тобто для нашої держави залишалося остаточно виявити свою рішучість інтегруватися до трансатлантичної системи безпеки та дотримуватися визначеної схеми. Отже, в НАТО очікували на самовизначеність нашої держави. Брюссельський саміт погодився започаткувати інтенсифікований діалог щодо прагнень України до членства в альянсі.

Свою позицію і відданість щодо інтеграції в НАТО політичне керівництво нашої держави продемонструвало таким чином — Указом Президента від 21 квітня 2005 року було відновлено першу редакцію Воєнної доктрини, тобто в тексті документа знову йшла мова про те, що «Україна готується до повноправного членства в НАТО та ЄС» і «активізація євроатлантичної інтеграції України з орієнтацією на вступ до НАТО… належить до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики».

Другий бар'єр перешкод для намірів України вступити в альянс полягав у відсутності суспільного та внутрішньополітичного консенсусу в нашій державі стосовно інтеграції в НАТО, що обумовлювало брак підтримки євроатлантичної інтеграції з боку населення, попри те, що державна програма, яка передбачала проведення роз'яснювальної роботи, вже існувала з 2003 року. Припущення певних посадовців, що Київ може отримати від НАТО запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства вже у 2006 році та про вступ України в альянс у 2008 році, доволі скептично оцінив вищезазначений експерт НАТО Джеймс Шерр:«Це цілком можливо. Але важливим питанням буде, як кожна з країн-членів альянсу оцінює в цілому прогрес України. І не можна сказати, що нинішня політична криза не привернула до себе уваги і не стурбувала НАТО. Отже, широкий політичний і економічний контекст, в якому відбуваються зміни в оборонній галузі та в секторах безпеки, — надзвичайно важливі для НАТО. Тому результати виборів у парламент у березні 2006 року і домовленості, які виникнуть, будуть становити інтерес. Нині непросто дати відповідь… Якщо політична ситуація розвиватиметься позитивно, то, гадаю, було б реалістично розраховувати на запрошення до Плану дій щодо членства у 2008 році».

Результати соціологічних опитувань

Питанню ставлення українського суспільства до вступу в НАТО присвячена досить велика кількість соціологічних досліджень різного ступеня компетентності — від окремих фірм, громадських організацій, фондів, редакцій газет до солідних науково-дослідних установ Національної академії наук України. Ці дослідження відображають думку українських громадян на різних етапах державотворення країни залежно від віку, освіти, соціальної групи та регіону мешкання.

Моніторингові соціальні дослідження свідчать, що частка прихильників НАТО знизилася з 22 % у 1999 році до 19 % у 2005-му. Аналітики вважають — це обумовлено воєнними кампаніями НАТО в Югославії, США в Афганістані та Іраку, внаслідок чого у масовій українській свідомості помітно знизився рівень позитивного сприйняття Північноатлантичного альянсу. В той же час частка громадян, що не підтримували вступ України в НАТО зросла від 33 % 2005-у до 64,4 % 2006-го.

2000-2002. Результати соціологічних опитувань громадян України щодо їхнього ставлення до НАТО, які проводились спеціалістами Українського центру економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) у червні 2000 року, у вересні 2001 року та у квітні 2002 року, показали, що, за підсумками опитувань 2000 — 2001 років, майже половина респондентів вважали НАТО агресивним блоком (у 2000 році — 46,2 %, у 2001 — 48, 1 %). Число тих, хто з різних причин вважав процес розширення НАТО несприятливим, помітно зросло — з 46,1 % у 2000 році до 50,2 % у 2001 році. Більша частина громадян не були обізнані з конкретними напрямами співробітництва України з НАТО, зокрема в рамках програми ПЗМ. Майже дві третини опитаних (64,4 %) не знали або про цю програму взагалі, або про те, що Україна бере в ній участь. Вельми негативно вплинуло на ставлення українців до НАТО воєнна операція альянсу на Балканах, більшість громадян України (56,6 %) вважали, що НАТО взагалі не мало права втручатися у внутрішні справи суверенної країни, навіть для вирішення гуманітарних проблем.

Однак, за результатами соціологічних опитувань, у квітні 2002 року ставлення наших громадян до НАТО дещо змінилося — стало більш доброзичливим. У порівнянні з 2001 роком різко (з 48,1 % до 32,6 %, тобто на 15,5 %) зменшилося число респондентів, що вважали НАТО агресивним блоком. Дещо збільшилося число тих, хто оцінював блок як оборонний союз (на 3,1 %). Порівняно з попередніми двома — трьома роками помітно збільшилось і число громадян, які оцінили альянс у цілому більш позитивно (37,4 %), ніж негативно (32,6 %) .

Згідно з даними опитування, яке провела фірма Соціс-Геллап у червні 2002 року, 38 % респондентів підтвердили свою довіру до НАТО, 34 % висловили недовіру, 28 % не визначилися. На конкретне запитання — про вступ в НАТО (точніше — про ставлення до відповідного рішення РНБОУ) — позитивно відгукнулися тих-таки 38 %, негативно — 23 %, не визначилися — 39 %. Найцікавіше, однак, що 54 % опитаних зізналися, що взагалі уперше чують про рішення РНБОУ; понад дві третини вперше почули про програму ПЗМ (яка на той час здійснювалася вісім років) і майже 90 % опитаних довідалися нарешті (завдяки соціологам) про Хартію про особливе партнерство між Україною й НАТО, п'ятиліття якої на той час відсвяткували у Києві. 17 % опитаних, як виявилося, взагалі не знали, що таке Північноатлантичний альянс.

2005-2006. З метою вивчення інформаційної політики держави у цивільних друкованих засобах масової інформації, яка стосується альянсу, соціологом Світланою Ліпкевич [27] було проведено дослідження позиції стосовно цього мала щоденна всеукраїнська газета «День» накладом у 62500 примірників у 2005 — 2006 роках. Варто відзначити, що газета основну увагу приділяє інтеграції України в Європейській Союз, тому практично кожний 2-й — 3-й її номер обговорює це питання. В той же час не залишається поза увагою і питання інтеграції держави у Північноатлантичний альянс, причому практично всі публікації мають аналітичний характер і висвітлюють думки як прихильників НАТО, так і їх опонентів.

Результати дослідження засвідчили, що питанням інтеграції України в альянс у 2005 році відводилося 18 % випусків газети, а у 2006 році — 23 %. У 2005 році 88 % публікацій висвітлювали можливий швидкий вступ України в альянс, а в 2006 році, коли пристрасті навколо швидкого приєднання до НАТО дещо вляглися, питанням вступу відводилося лише 25 % публікацій. Однак, на думку дослідниці, неможливо пояснити негативне ставлення певної частки українського суспільства стосовно НАТО лише тезою про її непоінформованість.

67. Міжнародні економічні відносини — відносини, які виникають та існують між людьми з різних країн із приводу виробництва, обміну і споживання товарів, послуг та ідей на основі міжнародного поділу праці, в умовах безмежності людських потреб і обмеженості ресурсів.

Історичний розвиток міжнародних економічних відносин. Міжнародні економічні відносини своїм корінням сягають глибокої давнини. Початком їх розвитку вважають перші елементарні форми «міжнародної» торгівлі, що уособлювала у собі натуральний обмін між окремими особами, сім'ями, племенами тощо. Першими предметами «міжнародного» обміну були надлишки окремих товарів та засоби виробництва.

Уперше міжнародна торгівля проявилася як торгівля між країнами у період рабовласницького ладу. Тоді основними предметами обміну стали предмети розкоші, деякі види сировинних матеріалів, а також раби.

У період капіталізму міжнародна торгівля набула особливого розвитку. Перехід від натурального виробництва до товарно-грошових відносин, поява великого машинного виробництва, покращення умов транспортування, розвиток ринкових відносин стимулювали поширення зовнішньої торгівлі. На цьому часовому проміжку до торгівлі були залучені майже всі країни світу. Формується світовий ринок, а в кінці ХІХ ст., з переходом до монополістичного капіталізму, утворилася світова система господарства. Саме в цей період міжнародні відносини перестають обмежуватись лише торгівлею. Їх об'єктом стають також фактори виробництва.

Монополістичний капітал економічно розвинутих країн почав проникати на територію менш розвинених, і, закріплюючись, забезпечував собі не тільки економічне, але й політико-адміністративне панування над «поглиненою» державною. Цей процес призвів до завершення формування територіального поділу світу між розвиненими країнами та розподілу колоній. Почався специфічний колоніальний поділ праці, у якому країни-метрополії нав'язували вигідну для себе спеціалізацію країнам-колоніям, який повністю підпорядковував господарство залежних країн експорту певного виду сировини.

Після завершення Першої світової війни розпочався процес деколонізації, який завершився в 60-х роках ХХ ст., і у результаті якого світове господарство набуло сучасного вигляду. Особливостями цього господарства є взаємопроникнення економічних систем, перетворення національного виробництва на інтернаціональне, набуття ним міжнародних і міжнаціональних ознак; активізація спільної підприємницької діяльності із масштабним залученням до неї іноземного капіталу, формування інтернаціональних господарських комплексів, виникнення міжнародної власності.

Поняття міжнародної економіки та міжнародних економічних відносин

Історичне формування світового ринку стало головною засадою зв'язків між державами, що базувалися на засадах міжнародної економіки.

У кінці ХІХ ст. міжнародна економіка трактувалася як сукупність усіх національних економік. Пізніше, у 30-х роках, виникає гіпотеза, що під міжнародною економікою слід розуміти сукупність міжнародних економічних відносин. У широкому розумінні міжнародною економікою є теорія, що застосовується для вивчення економіки сучасного взаємозалежного світу.

У вузькому розумінні міжнародною економікою є частина ринкової економіки, яка вивчає закономірності взаємодії суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та міжнародних економічних відносин у міжнародному обміні товарами та послугами, русі факторів виробництва, творенні міжнародної економічної політики країн. Міжнародна економіка як наймолодша складова частина сучасної економічної теорії вивчалася спочатку тільки у призмі макро- та мікроекономіки, тільки у к. ХІХ – п. ХХ ст. вилившись окремою наукою.

Схема функціонування міжнародної економіки.Міжнародна економіка функціонує за специфічною схемою, яка включає в себе економіку окремої країни (особливості зв'язків між споживачами та виробниками) у її взаємозв'язку із економіками інших країн (експорт, імпорт).

Ключовими категоріями, якими оперує міжнародна економіка є світовий ринок, міжнародна економічна діяльність, світове господарство тощо. Світовий ринок є механізмом інтернаціонального руху товарів та послуг, факторів виробництва, фінансових засобів під впливом і внутрішніх, і зовнішніх попиту та пропозиції. Дії із міжнародного переміщення товарів та послуг, фінансових засобів та факторів виробництва, які проявляються через укладання угод (здійснення певних операцій), через які передається право власності на фінансові та матеріальні активи, надаються послуги називаються міжнародною економічною діяльністю.

У зв'язку з тлумаченням складників сукупного поняття "міжнародна економіка" можна стверджувати: - міжнародну економіку не можна ототожнювати зі світовим господарством чи світовим ринком; - під міжнародною економікою слід розуміти потоки товарів, послуг, капіталів, інших факторів виробництва та фінансів між країнами.

Міжнародна економіка як дисципліна вивчає причини руху цих потоків, взаємопов'язаність, операції, що фіксують ці потоки та ефективність здійснення таких операцій. Вона включає до себе, на відміну від світового ринку, ще й фактори ризику, фактори попиту і пропозиції, які впливають на конкурентноздатність об'єктів і суб'єктів торгівлі.

Невід'ємною складовою частиною міжнародної економіки є міжнародні економічні відносини, тобто такий різновид суспільних відносин, який виникає між суб'єктами господарювання різних країн з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ. Міжнародні економічні відносини – це система різноманітних господарських зв'язків між державами та іншими суб'єктами національних економік, яка сформувалася під впливом розвитку міжнародного поділу праці, продуктивних сил, економічного, соціального та політичного їх устрою з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання благ у міжнародному масштабі.

Функціонування і розвиток міжнародних економічних відносин є результатом інтернаціоналізації й транснаціоналізації виробництва, утворення загальноцивілізаційної економічної основи.

Рівні, форми, суб'єкти і об'єкти. У зв'язку із сферою розповсюдження дії міжнародних економічних відносин, їх поділяють на три основні рівні: мікрорівень, макрорівень та наднаціональний рівень.

До мікрорівня відносять міжнародні зв'язки, які здійснюють окремі громадяни, підприємства чи фірми] через проведення зовнішньоекономічних операцій. На макрорівні знаходяться безпосередньо державні та міждержавні міжнародні процеси національного господарства, які здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Наднаціональний рівень являє собою сукупність міжнародних зв'язків галузевого чи регіонального значення.

Окрім того вирізняють рівні міжнародних економічних відносин за рівнем розвитку стосунків між суб'єктами цих міжнародних економічних відносин. Найпростішим рівнем міжнародних економічних відносин у даному випаду є міжнародні економічні контакти – одиничні, випадкові економічні зв'язки, які регулюються певними наборами разових угод і мають епізодичний характер. Більш розвиненою і тривалою є міжнародна економічна взаємодія, яка ґрунтується на довготривалих міжнародних економічних угодах і договорах, стійких економічних зв'язках між суб'єктами. Міжнародне економічне співробітництво – це міцні і тривалі зв'язки кооперативного характеру, в основі яких лежить вироблені та узгоджені наперед наміри, що закріплені в довготривалих економічних угодах і договорах. Найвищим рівнем розвитку міжнародних економічних відносин є міжнародна економічна інтеграція, яка розуміє під собою дуже тісні зв'язки між економіками різних держав (злиття економік), проведенням спільної узгодженої внутрішньо економічної та зовнішньоекономічної політики.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є те, на що спрямована господарська діяльність суб'єктів світового господарства. До них відносять експорт та імпорт товарів, послуг, капіталу; міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва; здійснення господарської діяльності за кордоном; фінансові операції; науково-технічні зв'язки; оренда засобів виробництва; зустрічна торгівля; спільне підприємництво.

Суб'єктами міжнародних економічних відносин є учасники відносин, які можуть активно та відносно незалежно діяти для здійснення власних економічних інтересів. До них належать фізичні, юридичні особи, держава, міжнародні організації та деякі специфічні суб'єкти.

Об'єктна структура міжнародних економічних відносин

Під фізичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, розуміють окремих правоспроможних та дієспроможних індивідів, котрі виступають від свого імені (тобто не є представниками ніяких фірм чи організацій), ціллю яких є задоволення індивідуальних інтересів (наймані працівники, туристи, комерсанти-індивідуали).

Під юридичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, слід розуміти організації, фірми, корпорації, які існують постійно, мають власне майно, мають право купувати, володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами власності, право бути позивачем та відповідачем у суді, є носіями самостійної майнової відповідальності і займаються зовнішньоекономічною діяльністю (акціонерні, командитні товариства, товариства з обмеженою та необмеженою відповідальністю, одноосібні підприємства).

Держава є головним суб'єктом системи світового господарства, саме тому має безпосередній вплив на функціонування цієї системи. Головна роль держави – створення поля для діяльності інших суб'єктів різних рівнів через укладання угод та договорів про двостороннє чи багатостороннє співробітництво. До специфічних суб'єктів міжнародних економічних відносин належать багатонаціональні корпорації, міжнародні спільні підприємства та ін.

На сучасному етапі головними суб'єктами міжнародних економічних відносин є національні господарства, регіональні інтеграційні угруповання країн, транснаціональні корпорації, міжнародні організації.

Основними формами міжнародних економічних відносин, через які здійснюється функціонування системи світового господарства, є:міжнародна торгівля товарами,

міжнародна торгівля послугами,міжнародна міграція робочої сили,міжнародна міграція капіталу,міжнародні валютно-фінансові відносини,міжнародні кредитні відносини,

міжнародні науково-технічні відносини,міжнародні інтеграційні процеси та інші.

Однак, чіткого, єдиного та точного розмежування форм міжнародних економічних відносин не існує, адже існує безліч змішаних форм (так званих "субформ"), які включають елементи двох і більше форм. Тому відношення такої "субформи" до якоїсь із "чистих" (основних) форм є дуже умовним, і відбувається за домінуванням ознак певної однієї з цих основних форми.

68. Мондиализм (от лат. «mundi», фр. «monde» — «мир») — проект по установлению мирового правительства. Мондиализм — английский вариант французского слова «мондиализация» (mondialisation). Иногда это понятие путают с явлением глобализации. Понятие глобализации относится к экономической глобализации, тогда как мондиализация — к глобализации гражданской. Термин был впервые введён в употребление Александром Дугиным.

История возникновения понятия

Изначально, слово «мондиализация» использовалось по отношению к городам или муниципалитетам, которые объявляли себя городами «граждан мира», проявляя таким образом своё неравнодушие к мировым проблемам и желание разделить ответственность за судьбу человечества. Идея была предложена самопровозглашённым гражданином мира Гарри Дэвисом в 1949 году как логическое продолжение идеи самопровозглашённых мировых граждан, и поддержана Робертом Сарразаком, бывшим лидером французского Сопротивления, который создал Человеческий Фронт Граждан Мира в 1945-м. Первым «всемирным городом» 20 июля 1949 года стал маленький французский городок Каор (около 20.000 жителей), являющийся столицей департамента Ло. Сотни других городов «мондиализировались» в течение нескольких последующих лет, большинство во Франции, а позже и за рубежом, включая многие немецкие города, а также Хиросиму и Нагасаки.

Современное значение

Мондиализм — это движение, выражающее солидарность популяций на Земле, нацеленное на установление надгосударственных законов и федеративной структуры на всей планете, при уважении разнообразия культур и личностей.

Движение мондиализма выступает за образование новой политической организации, управляющей всем человечеством, переместив части национальных суверенитетов во Всемирный Федеральный Департамент, Всемирное Федеральное Правительство и Всемирный Федеральный Суд. Департамент занимался бы решением общих повседневных проблем человечества, таких как голод, дефицит пресной воды, войны, миротворчество, загрязнение окружающей среды и электроэнергия. Президент Всемирного Правительства избирался бы гражданами прямым голосованием, как в президентской республике.

Мондиализм невозможен без подписания всеми государствами соответствующих законов или международных договоров, имеющих силу закона.