45.Єдиний економічний простір (єеп)

З метою оптимізації економічної співпраці, як заявили керівники України, Росії, Казахстану і Білорусі, постала необхідність утворення Єдиного економічного простору (23 лютого 2003 p.), першою сходинкою якого передбачається вільна економічна зона. Для реалізації проекту подальшої розбудови ЄЕП було створено Групу високого рівня (ГВР), що складається з віце-прем'єрів урядів країн-учасниць, міністрів ключових міністерств та їхніх заступників. На черговому засіданні Групи високого рівня з формування Єдиного економічного простору 25 липня 2003 р. (Москва) учасники обговорили перебіг виконання інтеграційної карти, яка, зокрема, передбачає необхідність укладення між державами угод і договорів. Обговорювалось питання про пункти контролю за макроекономічними та інституціональними показниками в країнах, що формують Єдиний економічний простір. Робота зі створення ЄЕП перебуває під постійним контролем російської сторони.

Основною метою майбутньої інтеграції в рамках ЄЕП, як передбачалося, мало стати досягнення Росією, Білоруссю, Україною і Казахстаном так званих чотирьох свобод (за прикладом Європейського Союзу): вільного переміщення товарів, вільного переміщення капіталів, вільного переміщення трудових ресурсів і послуг, проведення уніфікації ставок митного тарифу. Досягнення цих параметрів стане основою для утворення зони вільної торгівлі. Для першого етапу інтеграції, на переконання сторін, є всі передумови. Росія, Білорусь, Україна і Казахстан разом забезпечують до 94 % загального ВВП країн СНД і 88 % їхнього товарообігу. Найвищий товарообіг відбувається між Росією та Україною: 2002 р. він становив 12 млрд. доларів, у 2004 р. — 17,6 млрд. доларів, між Росією і Білоруссю — 9,896 млрд. доларів, а між Росією і Казахстаном — 4,36 млрд. доларів.

На переконання російських керівників, кінцевим етапом економічного співробітництва буде введення на території ЄЕП єдиної валюти — російського рубля, що означатиме остаточне залучення України до простору стратегічного впливу Російської Федерації. У вересні 2004 р. в казахстанській столиці Астані було проведено саміт країн СНД, де розглядалися питання Єдиного економічного простору. Глави держав прийняли два документи: "Рішення" і "Заяву", в яких ішлося про майбутнє країн-учасниць нового утворення. Інерційні тенденції давалися взнаки, але Росія інтенсивно просувала проект до його кінцевої мети. Перший крок до створення ЄЕП було зроблено 20 квітня 2004 p., коли український парламент остаточно ратифікував угоду про створення ЄЕП у пакеті з іншими стратегічними угодами з Росією (в тому числі про встановлення сухопутного кордону).

Кожну зі сторін-учасниць проект ЄЕП чимось приваблює. Для Росії найважливішою є свобода переміщення капіталу: великий російський бізнес опановує простір СНД, де й економічне середовище знайоме, і підприємства коштують не більше чверті своєї справжньої ціни (це зв'язано з тотальною недооцінкою компаній країн СНД через їхню низьку капіталізацію). Особливо помітно великі російські корпорації виявляють себе в Україні ("Русал" володіє Миколаївським глиноземним заводом, АвтоВАЗ контролює Запорізький алюмінієвий комбінат і Луцький автозавод та ін.). У Казахстані російський капітал представлено "Газпромом", "Рос-нафтою", PAT ЄЕС Росії та іншими компаніями. Казахстан заінтересований у щільній інтеграції з огляду на міцний взаємозв'язок з ринком Співдружності: 70 % експортованих казахських товарів потрапляє до країн СНД. Для України є вигідним безмитний режим з учасниками ЄЕП, особливо з Росією. Однак Росія обмежує постачання українських труб, арматури, оцинкованого прокату, крохмалю й цукру, підвищує ціни на енергоносії, а Україна квотує імпорт російських автомобілів, цементу, добрив та ін. Відомо, що 80 % товарів і послуг, які вивозяться з України, можна безстроково збувати тільки на ринку СНД. Білорусь досить тісно співробітничає з Росією, але неринкова економіка республіки, безперечно, створюватиме перешкоди для успішної реалізації проекту ЄЕП.

Очевидно, що теоретично створений ЄЕП має бути вигідним для всіх чотирьох держав за умов паритетності їх участі в цьому формуванні. Це зумовлено тим, що найближчим часом членам ЄЕП доведеться зазнати багатьох незручностей, зокрема протистояння російському капіталу, дешевим конкурентоспроможним товарам російського виробництва, неврегульованості позицій національних природних монополій, перспективу введення російського рубля як єдиної валюти, а також необхідності внесення значних поправок до законодавства країн-учасниць ЄЕП. За таких умов особливо важливо для кожної країни зберегти національне виробництво. Адже відомо, що агресивний великий капітал часто просто купує конкурента з метою його усунення.

Заінтересованість російської сторони в залученні України до ЄЕП опосередковано підтверджена керівництвом Росії, яке перед ратифікацією Угоди зі створення ЄЕП висловило готовність зробити певні поступки у зниженні ціни на нафту для України і наближенні її до рівня внутрішніх російських цін.

24 січня 2005 р. під час перебування в Москві Президент України В. Ющенко заявив про те, що Україна не відмовляється від ЄЕП, але у просуванні будь-яких проектів керуватиметься національними інтересами. Принципи ЄЕП не повинні блокувати шлях Україні до опанування інших ринків. Водночас Україна досить активно співпрацює у форматі ЄЕП "З + 1", а за окремими угодами, що мають для української економіки особливий інтерес, робота відбувається у форматі "чотирьох". Українська сторона погодила пакет із 20 різних угод ЄЕП. Це і спрощення пересування, і уніфікація певних норм щодо економічного співробітництва з членами ЄЕП тощо. Досягнуто також домовленостей про ліквідацію вилучень із двосторонньої торгівлі України і Росії, що реалізовуватиметься 2009 р. Таким чином. Україна обирає один варіант співробітництва з ЄЕП — створення зони вільної торгівлі, що не буде перешкоджати рухові України в Європейський Союз і вступу в СОТ. Щодо участі в ЄЕП Президент України доручив різним відомствам проаналізувати базовий пакет з 93 проектів міжнародно-правових документів з питань формування ЄЕП шодо їх відповідності Конституції України, нормам і принципам СОТ, вимогам, що випливають з інтеграції України до Європейського Союзу, та внести пропозиції щодо участі української сторони в зазначених документах.

Для України є важливим виробити критерії своєї участі в проектах СНД, отримати гарантії рівних умов співпраці, прийнятних для всіх учасників співтовариства, намагатися змінити на свою користь деякі чинні норми в його рамках (такі, як право вето, право головуючого тощо). На державному рівні фахівці та експерти міжнародного права, досвідчені юристи, економісти, враховуючи сучасний стан української економіки, розробляють чітку аргументацію, яка дасть Україні обґрунтовані висновки щодо можливих наслідків її участі в проектах СНД.

48. Формуванна стратегії зовнішньої політики україни.Стратегічні цілі зовнішньої політики України є похідними базових національних інтересів і геополітичних пріоритетів

Основним базовим національним інтересом, геополітичним пріоритетом і стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України є її виживання і розвиток як незалежної суверенної держави сучасного світу за умов збереження її національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності. Цей інтерес сьогодні стає загальновизнаним як серед правлячої еліти, так і в масовій свідомості. Його реалізація є головною передумовою забезпечення добробуту, безпеки, соціального і культурного розвитку всіх громадян України. Зміцнення державного суверенітету України в зовнішньополі тичній площині означає реальне її повернення у світовий цивілізаційний простір як повноцінного й активного суб'єкта геополітики. Це, зокрема, передбачає формування й активне втілення в життя суверенного зовнішньополітичного курсу, заснованого на національ них інтересах і пріоритетах, рішучу протидію неконтрольованому іноземному економічному, інформаційному, культурному та політично му проникненню в цілісний простір держави. Неприпустимою є поява будь-яких форм "критичної" залежності України від інших держав. Тому потрібно блокувати всіма можливими засобами експансіоністські інтенції світових і регіональних потуг з метою встановлення їх домінування в нашій країні. Збереження та зміцнення державного суверенітету не означає самоізоляції країни від міжнародного співтовариства, а навпаки - створює спиятливі передумови для динамічного розвитку її відносин зі світом згідно із загальновизнаними нормами міжнародного права та власним розумінням своїх національних інтересів, на засадах взаємовигідного співробітництва і безпеки. Основні життєво важливі пріоритети геополітичної стратегії України: 1. Відродження європейської ідентичності . Інтеграція до європейських і євроатлантичних політичних структур, посилення економічного й політичного потенціалу і "дієспроможності" України в широкому розумінні цього терміна за рахунок прискорення внутрішнього розвитку та участі в європейських структурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх договорів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; пріоритетна орієнтація на інтеграцію до Європейського Союзу і Західно-Європейського Союзу, поглиблення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання як перший крок до політичних структур цієї організації, яка є наріжним каменем структури європейської безпеки. Інтеграція України до європейських структур повинна супроводжуватись реалізацією широкої програми заходів з метою якнайшвидшого входження в європейський соціокультурний простір, а також відкритістю країни не тільки до економічних, але й до культурних та інформаційних інвестицій, що передбачає цілеспрямоване формування в масовій свідомості універсальних євроатлантичних цінностей і соціо-культурних орієнтацій. 2. Політика активного нейтралітету . Найбільш раціональною та ефективною щодо реалізації власних національних інтересів політикою України є послідовна імплементація в життя стратегії "активного нейтралітету" , який на відміну від політики "самопрого лошеного нейтралітету" (що має здебільшого пасивний характер) передбачає статус, подібний до такого, що його має Швеція у відносинах з європейськими структурами безпеки. За такої стратегії формально нейтральна Україна поступово і планомірно підвищить рівень своєї кооперації з НАТО в рамках Ради євроатлантичного партнерства, програми "Партнерство заради миру" і відносин "особливого партнерства". Україні важливо активізувати дипломатичні зусилля з метою сформувати на Заході стійкі переконання в тому, що відсутність можливості безпосередньо увійти до НАТО здатна завдати чималої політичної шкоди нашій державі й у перспективі може підірвати тут реформаторський процес. На думку авторів, Північноатлантичному Альянсу після оголошення прийому нових членів (Польща, Угорщина, Чехія) мало б сенс відкрито визначити можливих кандидатів "другої хвилі", зокрема з-поміж країн Центральної Європи, що в тій чи іншій формі висловлюють таке бажання. Необхідно сприяти активізації зовнішньополітичного мислення політичних еліт країн - членів НАТО в напрямку грунтовнішого аналізу труднощів і перешкод, що виникають у зв'язку з можливою перспективою членства країн Центральної Європи (включаючи Україну) в Альянсі. Має бути враховано, що поодинці ці країни можуть не справитися з вирішенням численних проблем, що постають перед ними на цьому шляху, а отже, держави НАТО могли б ужити важливі превентивні заходи з метою вироблення особливих стратегічних курсів щодо кожної країни - потенційного члена Альянсу. 3. Зміцнення і розвиток стратегічного партнерства із США. Сьогодні ця країна - єдина у світі наддержава, яка реально здатна здійснювати і здійснює багатосторонній прямий і непрямий вплив на Україну. США стають головним чинником і гарантом процесів інтеграції України до євроатлантичної спільноти. Стратегічне партнерство із США має стати головним пріоритетом зовнішньої політики України.Завдяки унікальним можливостям і ролі США це не тільки не буде суперечити генеральній лінії України на сильну регіональну політику, а й сприятиме їй. Рівень та інтенсивність співробітництва України із США та державами Західної Європи є інтегральним показником наявності чи відсутності в Україні політичної волі продовжувати курс на європейську інтеграцію, проводити економічні й політичні реформи, впроваджувати в життя демократичні норми та принципи. 4. Розвиток рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією. Принципово помилковими є спроби розглядати відносини з РФ як полярну альтернативу: або співдружність, політична й економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Більш правильним є підхід до вищезгаданих відносин як до складного багатовимірного комплексу, що має як сфери співробітництва, так і, водночас, сфери конкуренції чи навіть прямої конфронтації (зовсім не обов'язково військової). Зважаючи на існування цих сфер кооперації і конфронтації в найрізноманітніших галузях міжнародних стосунків, і повинна будуватися політика України щодо РФ. Це - політика взаємовідносин двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери співробітниц тва і звужувати сфери конфронтації, при цьому усвідомлюючи, що останні завжди будуть існувати в тій чи іншій формі. Обидві держави проводять власну внутрішню і зовнішню політику, обирають статус нейтральності чи позаблоковості, входять до економічн их, політичнних чи військових союзів, створюють альянси та блоки, виходячи зі своїх національних інтересів і національної безпеки. 5. Сильна регіональна політика. Україні потрібен курс на альтернативне лідерство на терені колишнього СРСР, активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні надійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій. Посилення економічного, політичного, військового та культурного співробітництва з новими незалежни ми державами (особливо з Грузією, Азербайджаном, Туркменис таном, Узбекистаном, Молдовою та іншими, інтереси яких загалом не конфронтують з українськими, а є взаємодоповнюючими) сприятиме не тільки взаємовигідній торгівлі, а й створить у перспективі нову ситуацію у сфері безпеки України, оскільки формуватиметься певна противага російській телурократії в межах пострадянського простору. За умов, коли ще не створено нову систему європейської безпеки, формування в євроазійському просторі ще однієї спільноти на взірець Європейського Співтовариства не є доцільним з точки зору національних інтересів України. Прив'язування України до нової "укріпленої" моделі СНД означатиме відмову назавжди від самостійної європейської політики, а згодом і від будь-якої самостійності в зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних справах. Між двома системами неодмінно виникатиме конкурентна боротьба за геостратегічні й геоекономічні впливи, в якій Україна відіграватиме периферійну роль. Для України важливо шукати шляхи, що ведуть до поступового перетворення всього євроазійського геополітичного простору - від Атлантики до Тихого океану - на цивілізовану спільноту суверенних держав без домінування якогось одного центру. Україна зацікавлена як у прилученні до високотехнологічного європейсь кого ринку, так і в містких ринках на Сході, зокрема в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, шляхи до якого пролягають через РФ та Центральну Азію. 6. Зміцнення особливих відносин із стратегічно важливими сусідами. Насамперед ідеться про Польщу, Туреччину, країни Балтії, Центральної та Південно-Східної Європи, Транскавказький регіон. Важливо сприяти формуванню "поясу стабільності" і регіональних структур безпеки від Балтійського і Чорного морів до Прикаспію. Тісна кооперація і співробітництво з країнами Цетральної Європи (ЦЄ) і Балто-Чорноморського регіону у галузях як економіки, так і політики та безпеки повинні розглядатися як важливий перехідний етап інтеграції України в Європу. Як спадкоємниця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР у Каспійсько-Чорноморському регіоні та на Балканах Україна має відігравати значну роль в організації тут нової системи порядку. Для неї життєво важливим є влагодження конфліктних ситуацій у регіоні, формування моделей стратегічного партнерства з країнами ГУАМ. 7. Формування стратегічного трикутника Польща - Україна - Туреччина з можливою участю інших стратегічно важливих країн. Ця геополітична конфігурація може бути основою регіональної стабільності Балто-Чорноморського паска і ЦЄ в цілому. Спираючись на флангах на дві країни НАТО і відчуваючи підтримку Брюсселя і Вашингтона, Україна справді могла б виконувати роль ключової ланки нової архітектури європейської безпеки. 8. Активна участь у створенні європейських і євразійських транспортних коридорів. Створення і використання нових систем транспортних та енергетичних комунікацій як по "Балто-Чор номорсько-Близькосхідній" вісі, так і по вісі "Західна Європа - Україна - Транскавказзя - Центральна Азія - Китай" на сьогодні стає чи не найважливішим питанням економічної безпеки держави. Питання диверсифікації джерел постачання енергії і стратегіч ної сировини мають бути віднесені до життєво важливих проблем національної безпеки і поставлені під жорсткий державний контроль . Подальші зволікання з їх вирішенням є неприпустимими. Прискорена розбудова нафтогазових транспортних коридорів, що ведуть через Україну й інші країни Чорноморсько-Каспійського регіону, створення умов їх безпечного функціонування - це одні з найпріоритет ніших завдань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної стратегії України в ХХI столітті. 9. Розширення економічної (включаючи військово-економіч ну) та політичної присутності України на Близькому Сході, в Центральній та Південній Азії та країнах АТР. Одним з найважливіших завдань подолання економічної кризи і наступного розвитку України у ХХI ст. є її інтеграція в систему міжнародного поділу праці. Істотною перешкодою тут залишається автаркія, фактична відокремленість української економіки від міжнародних ринків товарів, послуг, капіталів і технологій. Україні треба активно виборювати "нові економічні ніші" на світових ринках. Це полегшено тим, що за нею не тягнеться "хвіст" імперських і геополітичних амбіцій. Для країн, які з тих чи інших причин можуть бути геополітичними конкурентами США, Заходу чи РФ, співробітництво з Україною є привабливішим.

49. Політика і стратегія. Полі́тика (від грец. πολιτική майстерність самоуправління полісу (міста), а подалі — "мистецтво управління" державою і суспільством) — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.

У вужчому розумінні політика — визначена частина, програма або напрямок такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою також називають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях.

Вивченням політичної поведінки, методами досягнення політичної мети займається політологія. Один з теоретиків Гарольд Лассвел дав таке визначення політики:«хто чого досягає, коли і як»

Страте́гія — (дав.-гр. στρατηγία — мистецтво полководця) — загальний, недеталізований план певної діяльності, який охоплює тривалий період, спосіб досягнення складної цілі.

Будь-яка стратегія має свої особливості, які треба враховувати при її розробленні. По-перше, стратегія завжди залежить від зовнішнього середовища. По-друге, завжди є конкуренти, готові скористатися раціональними рішеннями, які використовувалися при розробленні або реалізації стратегії. По-третє, стратегія завжди формулюється в умовах недостатньої інформації та повинна коригуватися в міру надходження нових даних. По-четверте, не існує методів визначення того, чи є певна стратегія оптимальною. Конкурент завжди може вдатися до ефективнішої стратегії. По-п’яте, стратегія має підкріплюватися організаційною структурою і ресурсами, які є в розпорядженні організації. Вона дозволяє максимально ефективно використовувати їх, спрямовуючи туди, де вони можуть принести найбільшу користь. По-шосте, стратегія завжди має бути націлена на кінцевий результат, стратегічну мету, яку, у свою чергу, необхідно узгоджувати з можливостями.

Виходячи з такого розмаїття визначень, можна дійти певних висновків. По-перше, стратегія пов’язується з поняттям діяльності, яка розглядається як сукупність дій у конкретному середовищі. Ця діяльність припускає різні варіанти і види. Результатом її має бути досягнення поставленої мети.

По-друге, характер дій, які пов’язуються із стратегією, неможливо заздалегідь передбачити, тобто дії не мають забезпечити однозначно визначеного результату. Це пов’язується з неповнотою інформації про середовище, з непередбачуваними можливостями його зміни, з діями інших об’єктів і складових зовнішнього середовища, які впливають на процеси, що відбуваються у середовищі та не можуть бути враховані заздалегідь.

По-третє, стратегія обов’язково пов’язана з діяльністю людей, з їх фізіологією, психологією, етикою, з умовами їх життя. Людський чинник завжди слід враховувати при виборі тієї чи іншої стратегії.

По-четверте, стратегія обов’язково спрямована на отримання бажаних результатів, досягнення певних цілей, які визначаються як стратегічні.

По-п’яте, стратегія – це те, що дозволяє приймати рішення в ситуаціях, які не дають можливості повністю передбачити ефект від цих рішень в умовах, коли шлях до кінцевого результату заздалегідь не відомий, а має бути встановлений у процесі виконання стратегічних дій.

Стратегія партії є частковим вираженням загального вираження стратегії. Його особливість полягає в тому, що стратегічні цілі будь-якої партії можуть бути сформульовані заздалегідь. Це одразу визначає і рамки, що окреслюють методи побудови стратегії. Проте, розробляючи стратегію, не можна обмежуватися лише загальними визначеннями. Основу використання стратегії складає доведення загальних принципів до конкретних схем, котрі дозволяють побудувати стратегію, виходячи із загальних теоретичних схем.

Стратегія партії – це сукупність правил, положень, схем, які розробляються з урахуванням можливих варіантів зміни зовнішнього середовища, вірогідних ситуацій його розвитку. Вони використовуються для того, щоб забезпечити досягнення партією її основних цілей незалежно від зміни умов, у яких вона діє.

Стратегія партії безпосередньо пов’язана з проблемами управління нею.

Стратегічне управління набуло поширення у другій половині ХХ століття як управління економічними системами – компаніями, фірмами, корпораціями. З’ясувалося, що потрібен механізм, який би дозволив вирішувати проблеми фірм і компаній, котрі раніше добивалися успіху в бізнесі, але в умовах сучасного ринку почали втрачати позиції. Темпи розвитку економіки, науки і техніки, поява нових технологій настільки прискорилися, що консервативні установки, які приносили успіх на стадії створення фірми, виявилися гальмом в нових умовах. Банкрутство старих і висування на передній план нових фірм засвідчили, що потрібні нові методи, котрі дозволили б ефективно враховувати динамічні зміни. З’явилися численні наукові дослідження щодо аналізу поточного стану. Вони показали, що зараз швидкість змін зовнішнього середовища має враховуватися як складова виробничих планів. Заміна матеріалів, технологій, поглядів споживачів співмірні з часом, що витрачається на виробництво продукту. Те, що забезпечує успіх сьогодні, завтра вже не спрацює. Потрібен новий підхід до вирішення управлінських завдань. І його було зайдено у переддень „менеджерської революції” – на початку 1970-х років. Він одержав назву стратегічного управління. Фундаторами його в економіці були І. Ансофф [14], К. Ендрюс [15], Д. Шендел та К. Хаттен [16].

Основною ідеєю стратегічного управління є припущення, що необхідно звертати особливу увагу не на внутрішні, а на зовнішні проблеми корпорації. Врахування динаміки зовнішнього середовища дозволяє передбачити його зміни і завчасно реагувати.

Фундатори школи стратегічного управління відзначали, що такий метод доцільно застосовувати не лише щодо господарських об’єктів, але й до поведінки соціальних установ взагалі [17, с. 115]. Ці напрацювання є вихідними при розв’язанні завдань стратегічного управління політичними об’єктами. Такий підхід дозволяє перенести в політичне дослідження методологію економіки і теорії управління. Саме тут можна отримати цікаві результати.

Ідеї стратегічного управління проникли в суспільні відносини: технології обробки електорату на виборах є неодмінним елементом будь-якої виборчої кампанії (див. [18]). При цьому, ідеї стратегічного управління стосовно діяльності партії не є тривіальними. Вони мають свої особливості, пов’язані з тим, що партія діє в суспільстві, в якому люди змінюють свої погляди та настановлення часто й іноді непередбачувано. Буває важко оцінити результати партійної діяльності, відшукати їх адекватне агреговане уявлення, зв’язати із завданнями, що мають вирішуватися партією. До того ж, отримані результати завжди можуть дати додатковий ефект, не передбачений заздалегідь, ефект, на який ніхто не розраховував.

Що стосується політичних партій, то стратегічне управління грунтується на попередньому визначенні їх стратегії, формулюванні стратегічних цілей і побудови стратегічного плану їх досягнення. Партія націлюється на майбутнє, цьому підпорядковується її сьогоднішня діяльність, формування і нагромадження ресурсів, збільшення її потенціалу.

50. Глава администрации президента США (англ. White House Chief of Staff — досл. Глава администрации Белого Дома) — старший помощник президента США и глава Исполнительного офиса Президента США. Главу администрации называют самым влиятельным человеком в Вашингтоне после президента.

С 13 января 2011 года этот пост занимает Уильям Дэйли.

Исполнительный офис Президента США (англ. Executive Office of the President, EOP) — орган государственной власти, подчиняющийся непосредственно президенту США и включающий его помощников и советников по различным вопросам. Иногда в отечественной литературе упоминается как Администрация президента США. Исполнительный офис возглавляет глава аппарата Белого дома, в настоящее время Уильям Дейли.

Здание Исполнительного офиса ночью

Исполнительный офис был создан Франклином Рузвельтом в 1939 году, объединив различные службы Белого дома.

Глава администрации выполняет как управленческие функции, так и выступает в качестве консультанта. В общих чертах, в его обязанности входит:

— назначение на ключевые должности Администрации Президента США и руководство администрацией

— переговоры с Конгрессом, представителями исполнительной власти и прочими политиками относительно планов встреч президента.

— отслеживать потоки информации

контроль за приёмами в Овальном кабинете

Рада національної безпеки в системі зовнішньої політики США

Розгляд тенденцій сучасної зовнішньої політики США об’єктивно вимагає й розгляду принципів формування державних структур, залучених до процесу її реалізації.

Система виконавчої влади США включає в себе значну кількість відомств, пов’язаних із зовнішньою політикою країни: Раду національної безпеки (РНБ), Держдепартамент, Міністерство оборони, Центральне розвідувальне управління, Департамент внутрішньої безпеки (ДВБ), Департамент юстиції, а також департаменти торгівлі, фінансів, енергетики… Та саме РНБ традиційно посідає в цій сукупності особливе місце. Це, на думку аналітиків, пояснюється не тільки безпосередньою підпорядкованістю цієї структури президентові, а й закріпленою за нею функцією координації діяльності інших відомств, причетних до формування та реалізації зовнішньої політики держави, залишаючись при цьому головним дорадчим органом при президентові [1, p. 47]. Саме це традиційно зумовлює науковий інтерес до діяльності РНБ, причому в постбіполярних умовах такий інтерес значно підвищився. Йдеться не тільки про специфічні реорганізаційні зміни зовнішньополітичних відомств США під впливом кардинальних трансформацій системи міжнародних відносин в сучасних умовах, а й про нові тенденції функціонування виконавчої влади країни в цілому під впливом як зовнішньополітичних, так і внутрішніх (функціональних) змін. Слід додати, що сучасна вітчизняна історіографія ще не здійснила досліджень, які б відображали тенденції розвитку зовнішньополітичних структур США і, зокрема, РНБ в постбіполярний період. Аналіз цієї проблематики стосується лише періоду 1940 – 1980-х років [2 – 6].

Отже, вивчення проблем функціонального забезпечення американської зовнішньої політики диктує необхідність нових розвідок стосовно діяльності зовнішньополітичних відомств США, причому тенденції формування таких досліджень передбачають як узагальнення вітчизняних джерел, так і аналіз сучасної американської літератури, а також доступних для аналізу документів, що стосуються діяльності відповідних відомств США, насамперед – РНБ. Серед проблем, які набувають при цьому особливої актуальності – традиційні, характерні для біполярного часу, і специфічні, визначені постбіполярним періодом, риси організаційної будови і функціонування РНБ, система взаємодії президента і РНБ як механізму реалізації зовнішньої політики або, іншими словами, керівництва зовнішньополітичним процесом у постбіполярні часи.

Слід зазначити, що структура, роль та функціональне спрямування РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США вперше були визначені Актом національної безпеки від 1947 року, а потім доповненнями до цього Акту від 1949 року, а також Реорганізаційним планом від 1949 року. Щодо структури, то, ставши компонентом Виконавчого офісу президента, РНБ мала складатися з Ради – формального органу вироблення рішень, представленого високопрофесійними спеціалістами з проблем зовнішньої політики (як правило, керівниками провідних підрозділів зовнішньополітичного механізму) та невеликого штату підтримки Ради для здійснення порад президентові і координації процесу забезпечення національної безпеки країни [7].

Офіційно метою функціонування РНБ було визначено раціоналізацію процесу забезпечення національної безпеки і формалізації участі президента у керівництві зовнішньою політикою держави через бюрократію зовнішньополітичних відомств та – особливо – військових. Від самого початку функціонування Ради президенти виявили тенденцію до використання її і в дещо іншому напрямі. Йдеться про відверте перебирання президентом функцій керівництва зовнішньополітичним механізмом і формування через РНБ надійної опори глави держави в його протидії прошаркам державної бюрократії, які могли б мати протилежне за президентське бачення завдань і шляхів реалізації зовнішньої політики. Згодом ця тенденція забезпечила не тільки перетворення РНБ і загалом Білого дому в центр формування зовнішньої політики, а й можливість перерозподілу впливів у межах самої Ради із зменшенням ролі органу формування рішень і зростання ролі радника з питань національної безпеки та, відповідно, штату РНБ з наданням йому незалежних джерел інформації, а відтак і можливості надавати президентові консультації та поради незалежно від інших структур.

Розглядаючи процес формування політики на президентському рівні в другій половині ХХ століття, американські дослідники називають три його головні етапи. Перший етап – президентство Г. Трумена і Д. Ейзенхауера, за яких РНБ (як і штат підтримки) використовувалась як дорадчий орган при президенті, що забезпечує зв’язки (довірчі стосунки) президента з кабінетом секретарів та департаментами державного механізму США. Другий етап пов’язаний з президентством Дж. Кеннеді і Л. Джонсона. Тоді роль РНБ як формального органу формування рішень зменшилася з одночасним зростанням ролі радника з питань національної безпеки і штату РНБ, які починають протистояти провідним структурам зовнішньополітичного механізму, насамперед – Держдепартамету США. Третій етап – президентство Р. Ніксона і всіх його наступників: радник з питань національної безпеки і штат РНБ почали відігравати провідну роль у процесі формування зовнішньої політики на президентському рівні [8].

На нашу думку, такий підхід аналітиків не можна прийняти без застережень, адже, попри зростання впливу радника з питань національної безпеки і штату РНБ в системі зовнішньополітичного механізму США, суттєву роль у процесі формування і реалізації зовнішньої політики продовжували відігравати й інші агенції, зокрема Держдепартамент. Водночас цей підхід відображає певні суттєві особливості процесу прийняття зовнішньополітичних рішень на президентському рівні, пов’язані з перетворенням РНБ на головний консультаційний орган президента в межах Білого дому і всієї виконавчої влади щодо проблем зовнішньої політики. З іншого боку, може йтися про те, що саме РНБ (насамперед – через радника з питань національної безпеки і штату РНБ) перебрала на себе функції контролю щодо підготовки рішень на президентському рівні як через координацію майже усього обсягу необхідної для цього інформації, так і діяльності залученої до зовнішньополітичного механізму бюрократії.

Зазначені принципи, утвердившись у біполярний період, чітко проявлялись і в постбіполярні часи, хоча різний стиль керівництва зовнішньополітичним механізмом з боку президентів зумовив і різний ступінь ефективності та вагомості РНБ як важеля формальних зв’язків у межах зовнішньополітичного процесу США.

Керівництво зовнішньополітичним механізмом через формальний посередницький процес, що здійснювався штатом РНБ і координувався радником з питань національної безпеки, було особливо очевидним, наприклад, в часи президентства Дж. Буша-старшого. Так, збір інформації і підготовка політичних рекомендацій здійснювалися за допомогою РНБ через посередницькі групи різного рівня – для вищих урядовців, безпосередньо залучених до підготовки найважливіших і узагальнюючих рішень зовнішньої політики, і груп бюрократії, що відповідали за аналіз менш важливих проблем, сфокусованих переважно на географічних чи функціональних напрямах діяльності зовнішньополітичного механізму країни [9 – 10].

На практиці координацію діяльності зовнішньополітичного механізму за адміністрації Дж. Буша-старшого здійснювали Б. Скоукрофт як радник з питань національної безпеки та його заступник Р. Гейтс: вони очолювали, відповідно, два провідні координаційні комітети РНБ – Комітет голів як групи рівня президентського кабінету (NSC Principals Committee – NSC/PC) і комітет заступників голів як групи рівня заступників секретарів (NSC Deputies Committee – NSC/DC). Крім цих комітетів у межах адміністрації Дж. Буша-старшого діяла ще низка політичних координаційних підконтрольних РНБ комітетів (NSC/PCC), що виступали в якості посередницьких груп між двома провідними комітетами і, у свою чергу, РНБ та іншими структурами зовнішньополітичного механізму в цілому. Саме ці політичні координаційні комітети виконували головний обсяг роботи щодо формулювання політичної платформи для її розгляду на більш високому рівні, а також контролю і координації кроків з реалізації прийнятих рішень. Ці комітети, або робочі групи, організовані за регіональним (країни Європи, СРСР, країни Латинської Америки) та функціональним (контроль за озброєннями, обороною, розвідкою) принципом, очолювалися помічниками секретарів (міністрів) – помічниками держсекретаря щодо регіонального напрямку і помічниками міністрів оборони, фінансів, директора ЦРУ і т. д. щодо функціонального напряму діяльності. Водночас для підвищення контролю і координації діяльності цих груп з боку Білого дому виконавчими секретарями кожного з політичних координаційних комітетів призначалися члени штату РНБ.

52. НЕЙТРАЛІТЕТ. юридичний і політичний статус держави, яка зобов'язується не брати участі у війнах між ін. державами (Австрія, Швейцарія)

ПОСТІЙНИЙ І ВОЄННИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ ТА ЇХНІ УМОВИ

Розвиток політичної концепції нейтралітету в ХХІ столітті досягнув стадії, коли первісне визначення нейтралітету як стану, притаманному державам, які не беруть участі у щойно виниклому конфлікті, вже не відповідає реальності. Цей тип нейтралітету хоча й теоретично існує донині, проте став називатися воєнним нейтралітетом, тобто нейтралітетом під час конфлікту. На відміну від цього поняття з вимежуванням часу, у держав, які не бажають обмежувати свій нейтралітет, увійшло в ужиток поняття постійний або тривалий нейтралітет.

Постійний нейтралітет держава проголошує добровільно, проте його визначення — не проста справа. Нейтральною вважається держава, яка взяла на себе формальні зобов’язання не спричиняти війни, не брати участі у війні та остерігатися політики, яка могла б призвести до війни.

Наступним визначенням називається нейтральною країна, незалежність і недоторканність якої гарантована міжнародними угодами за умови прийняття нею зобов’язань незастосування сили у відносинах з іншими країнами, за винятком оборони від агресії, а також неприєднання до угод, які можут втягнути її у війну.

З наведеного можна виокремити три основні умови, необхідні для постійного нейтралітету держави:

— уникнення подій та діяльності, які могли б стати причиною війни;

— уникнення членства у воєнних блоках;

— міжнародне визнання та міжнародні гарантії такого статусу.

Розглянемо Європу, до складу якої ми намагаємося рухатися. У сучасній Європі вищенаведених критеріїв дотримуються чотири держави — Швейцарія, Австрія, Швеція і Фінляндія. Ці держави можна розділити за певними ознаками на дві групи. До першої належать держави, нейтралітет яких традиційний для їхньої міжнародної політики і які сприймають його як складову свого внутрішнього розвитку. Це — Швейцарія та Швеція. І навпаки, Австрія та Фінляндія оголосили про свій нейтралітет вже після Другої світової війни, з огляду на їхню геополітичну ситуацію, позаяк вони опинилися на рубежі двох новостворюваних силових блоків. В цих умовах їхній нейтралітет не пройшов довготривалого поступового розвитку, а народився як моментальне рішення тогочасної геополітичної ситуації. Окремі українські політики проводять аналогію цих країн із сучасною ситуацією, в якій опинилася Україна після закінчення “холодної війни” та розпаду СРСР

ШВЕДСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ.Нейтралітет цієї країни також має власну історію. Проголосив його один із наполеонівських маршалів Бернадотте, який пізніше очолив шведські війська і спрямував їх проти Наполеона. Вів їх у “битві народів” 1813 року під Лейпцигом, де Наполеон зазнав остаточної поразки. В 1814 р. він приєднав до Швеції Норвегію, як компенсацію за Померанію. Ця коротка війна була для шведів останньою в їхній історії. Колишній французький маршал став новим шведським королем Карлом XIV Яном і вивів свою країну на політичний шлях нейтралітету. (Юрай Єшко. Факти й ілюзії про нейтралітет. Ж-л “Євроатлантика” №4, 2009, с. 29 — 54.)

Подальший розвиток, одначе, показує, що Швеція не позбавилася великодержавних прагнень; під час кожного важливого спору можна було зрозуміти, на чий бік вона схиляється. А це тому, що нейтралітет у її випадку був насамперед проявом шведської незалежності у світі, який щоразу більше орієнтувався на політику силових блоків. Статус шведського нейтралітету офіційно не зафіксовано жодною міжнародною угодою. Міжнародна і військова політика Швеції характеризується неучастю у воєнних блоках у мирний час, що зумовлює дотримання нейтралітету у разі воєнного конфлікту. Цей тип нейтралітету, залежний від визнання іншими державами та від благонадійності військових сил, спирається на комплексну, так звану тотальну оборону, на яку мобілізуються усі ресурси держави, та на військову промисловість, яка забезпечує державі самодостатність і незалежність від військових блоків. Але треба відверто признати, що під час Другої світової війни, коли наставав момент істини, ця оборона не спрацьовувала. Так було і під час “холодної війни” (підводний човен “Шведський комсомолець”).

Чинником, який зумовив Швецію зберегти свій нейтралітет і після Другої світової війни, було певне розчарування від сподівань, покладених на Лігу Націй. Утім, ООН було створено вже на нових засадах, і ця організація виконує свої завдання послідовніше, ніж її попередниця.

У радянсько-шведському комюніке від 3 квітня 1956 р. можна прочитати: “Під час обміну думками про міжнародне становище шведський прем’єр Ністру та міністр внутрішніх справ Швеції вказав на те, що Швеція здійснює свою традиційну політику свободи від союзів у мирний час, що має на меті підтримку нейтралітету у випадку війни в рамках тих зобов’язань, які накладає членство в ООН, і що, на думку шведської сторони, ця зовнішня політика відповідає не тільки інтересам Швеції, але й повинна сприяти мирним і дружнім зв’язкам у цій частині Європи. З радянського боку було заявлено, що СРСР, як і до цих пір, буде поважати цю свободу від спілок і мирну політику Швеції”

АВСТРІЙСЬКИЙ НЕЙТРАЛІТЕТ. Що стосується Австрії, то її нейтралітет набагато молодший в порівнянні зі Швейцарією. Його встановлення відбувалося майже примусово, коли територія Австрії була розділена на окупаційні зони, подібно до території Німеччини.

Перемовини про відродження незалежності та повного суверенітету велися з 1946 року, та, у зв’язку із початком “холодної війни”, дедалі більш ускладнювались і мали б зайти у глухий кут, а далі закінчитися розділенням Австрії, як і Німеччини. Перелом стався у квітні 1955 р. у Москві, на переговорах між радянською і австрійською урядовими делегаціями. Результатом цих перемовин став Московський меморандум, в якому радянський уряд узяв на себе зобов’язання укласти Міждержавну угоду, що й сталося 15.05.1955 р. у Відні, де представники СРСР, Великобританії, США та Франції підтвердили своїми підписами відродження австрійської незалежності. Цим самим зобов’язали австрійський уряд зберігати незалежність від Німеччини, дбати про демократичну форму правління, забезпечувати права хорватської та словенської національних меншин, не допускати відновлення національного соціалізму та дотримуватися деяких військових обмежень. Так було ухвалено федеральний конституційний закон про нейтралітет Австрії, в якому “з метою тривалого утримання власної незалежності ззовні та з метою непорушності власної території Австрія добровільно проголошує свій постійний нейтралітет”. І хоча Московський меморандум, Віденська міждержавна угода і Конституційний закон про нейтралітет не вміщують положень, якими б підтверджувався їхній взаємозв’язок, немає сумнівів у тому, що в політичному сенсі вони становлять єдине ціле. Існує багато здогадів стосовно причин підписання договору та виведення військ радянською стороною. Таким чином, завдяки спільним діям австрійських політиків їм вдалося закласти підвалини для розвинутого демократичного суспільства.

У Федеральному конституційному законі Австрійської Республіки від 26 жовтня 1955 р. проголошено: “З метою тривалого і постійного утвердження своєї зовнішньої незалежності і недоторканності своєї території Австрія добровільно заявляє про свій постійний нейтралітет. Австрія буде підтримувати і захищати його всіма наявними в її розпорядженні засобами.

Для забезпечення цих цілей Австрія в майбутньому не буде вступати ні в які військові союзи і не буде допускати створення військових опорних пунктів чужих держав на своїй території”. У тому ж 1955 році постійний нейтралітет Австрії був офіційно визнаний в деклараціях 40 держав, і в даний час він є загальновизнаним.

Постійний нейтралітет Австрійської Республіки проголошено внутрішнім законодавством і в ньому підкреслюється, що Австрія буде дотримуватися постійного нейтралітету, який наближається до так званого традиційного нейтралітету, тобто пасивної неучасті в агресивній політиці і в агресивних заходах.

53. Державний департамент США(Держдепартамент або Держдеп) — міністерство закордонних справ США, очолюване Державним секретарем (Держсекретар).

Державний департамент США було створено в 1789. Першим держсекретарем США став Томас Джефферсон. З 21 січня 2009 р. держдепартамент очолює Гілларі Клінтон.

Конституція США, прийнята у Філадельфії, Пенсильванія в 1787 і ратифікована штатами наступного року, надала президентові США відповідальність за ведення міжнародних відносин держави. Проте скоро стало ясно, що потрібен виконавчий підрозділ для підтримки президента у веденні справ нового федерального уряду.

Палата представників США і Сенат США схвалили закон щодо заснування Департаменту закордонних справ 21 липня, 1789 року, і президент Джордж Вашингтон підписав закон 27 липня, зробивши Департамент закордонних справ першим федеральним агентством, яке було створене за новою Конституцією. У вересні 1789 р., додаткове законодавство змінило назву агентства на Державний департамент і доручило йому низку обов'язків з внутрішньої політики.

Державний департамент знаходиться у будинку імені Гаррі Трумена, на відстані кількох кварталів від Білого дому у Вашингтоні. Туманне Дно (англ. Foggy Bottom) — метонім, жартівлива назва Державного департаменту. Походить від назви болотистої колись місцевості, на якій розміщується ця установа.

Підрозділ Держдепартаменту США — Бюро з демократії, прав людини і праці публікує щорічну доповідь Підтримка США прав людини і демократії в світі.

Обов'язки та відповідальність. Призначення Держдепартаменту включає:

Захист та допомога американським громадянам, що живуть або подорожують за кордоном;Допомога американським бізнес-структурам на міжнародному ринку;

Координація і забезпечення підтримки міжнародних дій інших американських агентств (місцевого, штатного або федерального рівня), офіційні візити за кордон і в США та інші дипломатичні справи.

Забезпечення громадян інформацією про американську зовнішню політику і відносини з іншими країнами та забезпечення зворотного зв'язку від громади до посадових осіб адміністрації.

Забезпечення автомобільною реєстрацією транспортних засобів для недипломатичного персоналу і транспортних засобів дипломатів зарубіжних країн, що мають дипломатичну недоторканність у Сполучених Штатах.