70. Участь України в програмі «Партнерство заради миру»

«Україна відстоювала та буде відстоювати зміцнення партнерства та співпраці в загальноєвропейському масштабі, а не пошуки нових «геометричних фігур» на європейському ландшафті, котрі фактично знову закріпили б розділ і без того невеликого за глобальними мірками європейського континенту.».

Відносини НАТО з Україною почали розвиватися невдовзі по отриманні країною незалежності у 1991 році. Україна не забарилася з приєднанням до Ради Північноатлантичного співробітництва і залишалась активною учасницею протягом усієї історії існування цього органу.

Історія співробітництва України з НАТО визначається кількома ключовими віхами. 22-23 лютого 1992 р. відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М. Вернера до Києва, в ході якого Україна була запрошена до участі в Раді Північно-Атлантичного співробітництва (РПАС). З того часу почалися активні контакти і співробітництво з НАТО. Президент України Л. Кравчук здійснив візит до штаб-квартири НАТО у Брюсселі 8 червня 1992 р.

Прагнення України до євроатлантичної інтеграції наочно проявилося у 1994 році, коли вона стала першою країною Співдружності Незалежних Держав, котра приєдналась до програми "Партнерство заради миру". 8 лютого 1994 року Україна підписала рамковий документ програми ПЗМ. 25 травня того ж року Україна передала НАТО свій Презентаційний документ. В ньому були визначені політичні цілі участі України в ПЗМ, заходи, які планувалось здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби, що виділяються Україною для участі в цій програмі. Також вона була серед засновників Ради євро-атлантичного партнерства, яка замінила РПАС у травні 1997 року.

Президент України Леонід Кучма відвідав НАТО 1 червня 1995 року, зустрівся з Генеральним секретарем і повідомив про бажання його країни підняти відносини між НАТО і Україною на новий рівень. Через три місяці, 14 вересня 1995 р., міністр закордонних справ Удовенко відвідав НАТО для офіційного прийняття Індивідуальної програми партнерства України і провів зустріч з питань європейської безпеки з членами Північноатлантичної ради. НАТО і Україна оприлюднили Спільну заяву для преси, в якій були висловлені загальні принципи відносин НАТО - Україна в ПЗМ та в інших галузях.

Подальші зустрічі проводились на різних рівнях у 1996 та 1997 роках. Була створена українська місія при НАТО, до якої увійшов і військовий представник. Україна представлена також у Центрі координації партнерства (PCC), розташованому біля SHAPE в Монсі, Бельгія.

Центр інформації та документації НАТО, відкритий в травні 1997 року Генеральним секретарем НАТО, став центром інформаційної діяльності, спрямованої на пояснення широкому загалу української громадськості переваг Особливого партнерства з НАТО. Це перший центр такого типу, який НАТО відкрило у країні-партнері. З того часу Центр відіграє провідну роль у поясненні політики Альянсу і подоланні невірних поглядів на Організацію. [33]

У грудні 1998 року був підписаний Меморандум про згоду, за яким два офіцера НАТО по зв'язках можуть прибути до Києва задля сприяння широкомасштабній участі України в програмі "Партнерство заради миру". В 1999 році був створений Офіс по зв'язках з НАТО, на який покладено завдання сприяти контактам між НАТО і цивільними та військовими відомствами, які мають відношення до участі України в Партнерстві заради миру і у виконанні робочого плану КУН.

Північноатлантична рада періодично проводить свої засідання за участю представників України, як правило, принаймні двічі на рік на форумі, створеному згідно з Хартією, який називається Комісія Україна - НАТО. В рамках цього форуму відбуваються зустрічі на рівні Міністрів оборони і Міністрів закордонних справ. Комісія оцінює хід Хартії та обговорює шляхи поліпшення і подальшого розвитку співпраці. Так у перші дні березня 2000-го року постійні представники країн - членів Альянсу мали змогу побувати в Україні та безпосередньо поспілкуватись з високопоставленими українськими урядовцями та парламентарями. Як завжди, в нашому особливому партнерстві відвертість допомогла нам чіткіше визначити шляхи подальшого розвитку нашого співробітництва. Але ця історична зустріч повела нас набагато далі. Завдяки програмі зустрічей з представниками української громадськості, зокрема, зустрічі за "круглим столом", представники НАТО почули думки громадян України щодо основних питань безпеки, які хвилюють і Альянс, і Україну.

До інших позитивних подій належать ратифікація 1 березня 2000 року українським Парламентом Угоди про статус сил Партнерства заради миру та додаткового протоколу до неї. Ця подія має сприяти розширенню участі України в Партнерстві заради миру. Парламент також схвалив виконання Україною договору "Відкрите небо", чим зробив важливий внесок в прозорість питань контролю за озброєннями.

Згідно з рішенням, прийнятим Комісією НАТО - Україна на засіданні 29 травня 1998 року в Люксембурзі, офіцера по зв'язках НАТО було призначено в Київ для сприяння широкомасштабній участі України в ПЗМ та вдосконалення співпраці між військовим керівництвом НАТО і України в цілому. [34]

Вперше Україна задекларувала свій намір прискорити інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур під час липневого саміту глав держав та урядів НАТО 1997 року в Мадриді, коли керівники НАТО та президент України Леонід Кучма підписали Хартію про Особливе партнерство між НАТО та Україною. В цій Хартії країни - члени НАТО підтвердили свою підтримку суверенітету та незалежності України, а також її територіальної цілісності демократичного розвитку, економічного процвітання та статусу без'ядерної держави, а також принципу недоторканності кордонів. Ці чинники є ключовими для стабільності та безпеки у Центральній та Східній Європі та на континенті в цілому.

Хартія відповідає задекларованій Україною стратегії більш активної інтеграції в європейські та трансатлантичні структури. Вона є основою для консультацій між НАТО і Україною в контексті євроатлантичної безпеки і стабільності, та в таких галузях, як попередження конфліктів, врегулювання криз, підтримка миру і гуманітарні операції.

Хартія складається з п’яти розділів: І. Розбудова розширених та поглиблених відносин між Україною та НАТО; II. Принципи розвитку відносин між Україною та НАТО; ІІІ. Сфери консультацій та / або співробітництва між Україною та НАТО; IV. Практичні механізми для консультацій та співробітництва між Україною та НАТО; V. Співробітництво заради більш безпечної Європи.

Відповідно до цього документа Україна та НАТО базуватимуть свої відносини на принципах та зобов'язаннях згідно з міжнародним правом та міжнародними механізмами, включаючи Статут ООН, Гельсінський Заключний акт та наступні документи ОБСЄ.

Також Україна підтвердила свою рішучість продовжувати військову реформу, зміцнювати демократичний та цивільний контроль над збройними силами та підвищувати їхню оперативно-технічну сумісність зі збройними силами НАТО та країн-партнерів.

Україною та НАТО вирішили проводити консультації стосовно питань, які становлять спільний інтерес, зокрема:

· політичних питань та питань, що стосуються безпеки, зокрема розвитку євроатлантичної безпеки та стабільності, включаючи безпеку України;

· запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та гуманітарних операцій, беручи до уваги роль ООН та ОБСЄ у цій галузі;

· політичних та оборонних аспектів нерозповсюдження ядерної, біологічної та хімічної зброї;

· контролю над озброєннями та роззброєння, включаючи питання, що стосуються Договору про звичайні збройні сили в Європі (Договору про «ЗЗСЄ»), Договору про відкрите небо та заходів зміцнення довіри і безпеки за Віденським Документом 1994 р.;

· експорту озброєнь та передачі супутніх технологій;

· боротьби з контрабандою наркотиків та тероризмом.

Консультації та співробітництво, як це визначено в Хартії, будуть втілюватися через:

· зустрічі між Україною та НАТО на рівні Північно-Атлантичної Ради з періодичністю, яка буде визначена за взаємним погодженням;

· зустрічі між Україною та НАТО з відповідними Комітетами НАТО за взаємним погодженням;

· взаємні візити високого рівня;

· механізми військового співробітництва, включаючи періодичні зустрічі з найвищими військовими керівниками країн НАТО та заходи в рамках розширеної та поглибленої програми Партнерство заради миру;

· військова місія зв'язку України буде заснована як частина місії України при НАТО в Брюсселі. НАТО зберігає за собою право відповідно заснувати військову місію зв'язку НАТО в Києві.

Зустрічі, зазвичай, відбуватимуться у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі. За виключних обставин вони можуть бути проведені у будь-якому іншому місці, включаючи Україну, за взаємною згодою. Зустрічі, як правило, відбуватимуться на основі погодженого графіку.

Ця Хартія складена у двох оригіналах, кожний українською, англійською та французькою мовами, причому всі три тексти мають однакову силу.

Підписання Хартії про особливе партнерство підняло співпрацю між НАТО і Україною на новий рівень, завдяки цьому можна відзначити такі основні досягнення:

· відбулася низка взаємних візитів високого рівня;

· інтенсивні консультації з питань безпеки, що викликають взаємний інтерес;

· програми співробітництва в галузі економіки, в т.ч. кілька семінарів та програму навчання офіцерів запасу іноземним мовам, яка вже принесла певні результати і сприяла працевлаштуванню слухачів у цивільному секторі;

· співпрацю в галузі обміну інформацією, де провідну роль відіграє Центр інформації НАТО в Україні. Ця співпраця має на меті поширення в Україні правдивої інформації про НАТО, долаючи тим самим стереотипи часів Холодної війни про цей союз;

· співпрацю в галузі воєнної реформи та участь України у Програмі "Партнерство заради миру", де важливу роль відіграють Спільна робоча група, заснована у 1998р., та Місія зв'язку НАТО у Києві;

· співпрацю в галузі планування дій у надзвичайних ситуаціях, в рамках якого було проведено низку навчань, а також здійснювалась практична співпраця під час повеней у Харківській та Закарпатській областях;

· співпрацю в галузі озброєнь. [35]

Північноатлантична рада періодично проводить свої засідання за участю представників України, як правило, принаймні двічі на рік, на форумі, створеному згідно з Хартією, який називається "Комісія НАТО - Україна". Комісія оцінює хід виконання Хартії та обговорює шляхи поліпшення і подальшого розвитку співпраці.

У квітні 1999 року у Вашингтоні була проведена зустріч у верхах між НАТО і Україною, а в березні 2000 року Комісія НАТО - Україна вперше провела засідання в Києві. Політичний комітет НАТО відвідав Україну тричі між 1997-м та 2000 роками і провів різноманітні консультації та обміни інформацією в Києві та інших містах України.

У травні 2002 року саме напередодні п’ятиріччя Особливого партнерства президент України Леонід Кучма чітко заявив, що Україна має намір претендувати на членство в Альянсі. У відповідь на цю заяву під час засідання Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ, яке проходило того ж місяця у Рек’явіку, було узгоджено, що сторони шукатимуть можливостей піднести їхні відносини на якісно новий рівень. Так було закладено основу для подальшого ухвалення Плану дій Україна-НАТО, яке відбулося згодом, під час засідання міністрів у Празі 22 листопада 2002 р. Він не підлягають ратифікації, а зобов'язання України згідно з цим документом мають політичний характер.

Він визначає стратегічні й середньострокові цілі і пріоритети України на шляху євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є членство в НАТО. Цей документ грунтується на Хартії від 1997 року і складається зі вступу та п'яти розділів: Політичні і економічні питання, Питання безпеки і оборони та військові питання, Захист і безпека інформації, Правові питання, Механізми імплементації. В кожному з розділів (окрім розділу Механізми імплементації) визначаються основні принципи, на яких базуватиметься політика України у конкретній галузі, та цілі, що мають бути досягнуті з метою наближення держави до стандартів країн-членів Альянсу.

Річний Цільовий план містить перелік конкретних заходів як внутрішнього характеру, так і спільних Україна-НАТО, запланованих на поточний рік для досягнення визначених в ПД цілей. Виконання цих заходів повинно продемонструвати готовність України вийти на якісно новий рівень відносин з НАТО. Більшість внутрішніх заходів, внесених до ЦП, вже входять до існуючих державних програм і нормативно-правових актів України. Двічі на рік проходять підсумкові засідання, а щорічно – укладається звіт із аналізом успіху виконання документа. [36]

Після ознайомлення Цільовим планом Україна-НАТО на 2006 рік з аналітики відзначили широкий діапазон запланованої співпраці Києва з Брюсселем – Ірак, Афганістан, Середземне море, Судан.

На тлі серйозних зобов’язань, які бере на себе Київ, експерти стверджують, що поки в Україні не розгорнута широка кампанія інформованості населення про діяльність НАТО.

Зокрема, Київ має намір взяти участь у тренувальній місії Альянсу в Іраку, передати Іраку озброєння і військову техніку українського контингенту, який був там до кінця минулого року. Передбачено також участь у міжнародній операції НАТО „Активні зусилля” щодо прибережної охорони у Середземному морі, у забезпеченні підтримки операцій міжнародних сил сприяння безпеки в Афганістані.

Мова йде також про можливість надання Україною практичної підтримки НАТО у миротворчій операції Африканського союзу у Судані шляхом надання військово-транспортних послуг для перевезення одного з підрозділів держав-членів альянсу.

Відповідне рішення було ухвалене українським урядом. Україна також вивчає можливість використання аеродрому в Ніжині на Чернігівщині в інтересах НАТО на час проведення миротворчих операцій і участі у ліквідації наслідків можливих надзвичайних ситуацій.

Міністр оборони Анатолій Гриценко заявив, що найближчим часом передбачається розгорнути інформаційну кампанію, яка допоможе протягом 2-3 років змінити ставлення українського суспільства до НАТО і зруйнувати міфи про начебто агресивну сутність альянсу.

НАТО та окремі країни-члени Альянсу допомагають Україні у її зусиллях виконати програму реформ, накреслену у Плані дій та щорічних Цільових планах на його основі, надаючи консультації та практичну допомогу. Втім, основну відповідальність за реалізацію Плану несе насамперед саме Україна. Зі свого боку, країни-члени НАТО закликають її докласти усіх зусиль, аби забезпечити подальший прогрес у галузі реформ для укріплення демократії, верховенства права, захисту прав людини та розвитку ринкової економіки. Особлива увага також приділяється необхідності комплексної трансформації структур безпеки і оборони.

Програма співпраці НАТО з Україною у галузі оборонної реформи є найбільш широкомасштабною, ніж з будь-якою іншою країною-партнером. На прикладі України можна пересвідчитись, яке широке коло заходів співпраці НАТО пропонує країнам-партнерам.

Коли у 1991 році Україна оголосила незалежність, їй у спадок лишилася значна частка військової структури і збройних сил колишнього Радянського Союзу. Україна звернулася до НАТО з проханням допомогти перетворити успадковані нею з часів холодної війни збройні сили на невеликі за чисельністю, сучасні та дієві сили, здатні відповідати новим вимогам у галузі безпеки, а також забезпечити обрану Україною роль активного учасника гарантування безпеки і стабільності на європейському континенті. Пріоритетами НАТО в наданні такої допомоги є посилення демократичного і цивільного контролю за збройними силами України та покращання рівня їх оперативної сумісності з силами НАТО.

Участь у програмі "Партнерство заради миру" допомагає Україні у проведенні оборонної реформи та сприяє підвищенню рівня оперативної сумісності. Особливо важливим є механізм Процесу планування і оцінки сил ПЗМ, адже він допомагає визначити ключові вимоги щодо цілей оборонного планування. Найважливішим елементом було надання технічної допомоги та консультацій при здійсненні оборонного огляду, що допомогло Україні скласти дорожню карту проведення оборонної реформи. Оборонний огляд є складним, об'єктивним аналітичним процесом, мета якого полягає у визначенні оборонних потреб країни відповідно до її національної політики у галузі безпеки, забезпеченні балансу між оборонними потребами та наявними ресурсами і виробленні пропозицій щодо сил і ресурсів у такий спосіб, щоб забезпечити найефективніше використання коштів платників податків. Результатом оборонного огляду є розробка концептуальної схеми проведення подальшої реформи, яка, зрозуміло, потребуватиме значних зусиль протягом тривалого періоду.

Іншими ключовими факторами співробітництва були допомога Україні у розробці нової концепції безпеки та військової доктрини, у забезпеченні більш ефективного і прозорого формування оборонного бюджету, а також розвитку цивільно-військових відносин, включаючи збільшення ролі цивільних в оборонних структурах України. Зусилля України, спрямовані на реструктуризацію та перебудову своїх збройних сил, було також підтримано наданням дорадчої допомоги у скороченні Збройних сил, конверсії військових об'єктів та переході до професійної армії, а також щодо створення Сил швидкого реагування. Втім співпраця не обмежується лише Збройними силами або Міністерством оборони, а також охоплює прикордонні та внутрішні війська.

Освіта та підготовка є основними складовими процесу оборонної реформи. Старші офіцери Збройних сил України регулярно навчаються на курсах для країн-партнерів в Оборонному коледжі НАТО в Римі, Італія, а також в школі НАТО в Обераммергау, Німеччина. Військовослужбовці також отримують практичний досвід взаємодії з військами НАТО та інших країн-партнерів, беручи участь у різноманітних військових навчаннях.

Щоб допомогти Україні подолати негативні наслідки оборонної реформи, НАТО профінансувала та разом з Національним координаційним центром соціальної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, провела мовні курси та курси з менеджменту для звільнених українських офіцерів. Крім того, окремі країни -- члени Альянсу надають допомогу у проведенні проектів демілітаризації через механізм Цільового фонду ПЗМ.[37]

Для підготовки офіцерів, які беруть участь у міжнародних миротворчих операціях в липні 2000 року у Національній академії оборони України (НАОУ) були створені Курси підготовки офіцерів для багатонаціональних штабів (ПОБНШ). Враховуючи постійну тенденцію поширення співробітництва України з НАТО та розширення географії участі Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях, зокрема направлення контингентів ЗС України в Ірак та Ліберію, виникла необхідність розширення напрямків та підвищення якості підготовки військовослужбовців. Для виконання цього завдання на базі Курсів у грудні 2003 року був створений Центр ПОБНШ з новим, більш широким спектром можливостей та завдань.

Призначення Центру ПОБНШ:

· виконання навчальної, методичної та наукової роботи з питань, пов’язаних із діяльністю ООН, НАТО, ОБСЄ у ході підготовки та проведення ММО;

· підготовка та підвищення кваліфікації науково-педагогічних працівників стосовно питань співробітництва з ООН, НАТО, ОБСЄ у ході підготовки та проведення ММО;

· надання слухачам Національної академії оборони України необхідних знань стосовно військової структури ООН, НАТО та міжнародних миротворчих операцій;

· здійснення якісного навчання та підготовки як українських військовослужбовців, так і представників країн-партнерів для досягнення цілей взаємосумісності.

Випускники Центру можуть бути призначені:

· на різні посади в структурах міжнародного військового співробітництва в Міністерстві оборони України, Генеральному штабі ЗС України, у видах ЗС України та оперативних командуваннях;

· на командно – штабні посади в миротворчих контингентах ЗС України та багатонаціональних сил;

· на посади в штабних елементах НАТО;

· на посади військових спостерігачів ООН та спостерігачів ОБСЄ.

Для створення навчально-матеріальної бази Центру була досягнута домовленість із представниками США щодо використання коштів із фонду “Міжнародної програми посилення миротворчого потенціалу

Від самого початку втілення оборонної реформи дуже важливо передбачити адекватні кроки з управління її наслідками та пом'якшення можливих негативних побічних явищ. Військовослужбовцям, які втрачають роботу, має бути надано допомогу в адаптації до цивільного життя. Закриття військових баз може мати серйозні наслідки для місцевих громад та економіки, тому необхідно передбачити плани розвитку таких територій. Запаси надлишкових або застарілих озброєнь та боєприпасів можуть бути серйозною загрозою безпеці та навколишньому середовищу, тому необхідно провести їх безпечне знищення.

НАТО започаткувала відповідні ініціативи щодо надання дорадчої допомоги країнам-партнерам та проведення експертної оцінки цих питань. НАТО здатна забезпечити лише обмежене фінансування проектів і програм, але йде невпинний пошук додаткових можливостей фінансування шляхом співробітництва та обміну інформацією з іншими міжнародними агентствами та неурядовими організаціями, а також з тими країнами, які прагнуть надати допомогу на двосторонній основі.

Співпраця з Україною за науковою програмою НАТО розпочалася у 1991 році. Положення Хартії НАТО - Україна надали подальшого поштовху цьому процесу. В результаті обміну листами між офіційними представниками НАТО і України була створена спеціальна робоча група НАТО - Україна з питань наукового співробітництва. Ця робоча група оцінюватиме рівень участі українських науковців у науковій програмі НАТО і шукатиме засоби стимулювання такої участі. [38]

Співпраця між НАТО та Україною в плануванні на випадок надзвичайних ситуацій почалась 1995 року, слідом за великими зливами та повенями річок Уда та Донець у східній Україні. Повені вивели з ладу і частково зруйнували каналізаційні споруди міста Харкова, внаслідок чого були серйозно забруднені запаси води для міста з населенням майже два мільйони. Управління НАТО з планування на випадок надзвичайних ситуацій координувало допомогу від НАТО та держав-партнерів для розв'язання цих проблем.

1996 року Україна стала місцем першої зустрічі Ради планування на випадок надзвичайних ситуацій поза межами НАТО. В зв'язку з навчаннями "Карпатська безпека '96" у Львові відбулося засідання Комітету цивільного захисту НАТО з участю держав-партнерів. Успішна співпраця між Управлінням цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій НАТО та Міністерством з питань надзвичайних ситуацій і захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи проклала шлях до семінару на тему "Авіамедична евакуація та рятувальні операції в умовах надзвичайних ситуацій", проведеного у вересні 1997 року в Києві.

Співробітництво в галузі цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до катастроф є ключовою складовою Хартії НАТО - Україна, підписаної в Мадриді в липні 1997 року. Меморандум про домовленість з НАТО в цій галузі був підписаний 16 грудня 1997 року.

Меморандум про домовленість покликаний поліпшити можливості в галузі цивільної підготовки до надзвичайних ситуацій і долання наслідків катастроф, а також зміцнювати добрі стосунки між учасниками. Він зосереджений на галузях, які являють собою спільний інтерес, включно з готовністю до катастроф та долання наслідків надзвичайних ситуацій на регіональному рівні, співпрацею між цивільними та військовими колами, транспортом, аеромедичною евакуацією та посиленням загальної спроможності долати наслідки ядерних аварій.

Нашим спільним завданням на найближчі роки має стати використання існуючих механізмів співпраці: Хартії; чотирьох Меморандумів про взаєморозуміння - в галузі інформації, дій органів цивільної оборони у надзвичайних ситуаціях, відкриття у Києві місії зв'язку НАТО та співпраці в галузі озброєнь; двох представництв НАТО в Києві, які займаються питаннями інформації та ПЗМ і воєнної реформи; української місії при НАТО; українських штабних елементів ПЗМ. Все це - повноцінні інструменти співпраці.

Ці стосунки є динамічним процесом, що розвивається. Здійснено ініціативи в додаткових галузях, таких, як оборонна реформа, стосунки між цивільними і військовими та реформа збройних сил, планування й управління ресурсами. Це вигідно НАТО, оскільки допомагає створити на своїх кордонах пояс стабільності. Вигідно це і для України, оскільки реформи, необхідні для співпраці з НАТО, насамперед, потрібні самій Україні: ці реформи є важливими кроками на шляху до створення нового оборонного відомства, яке знаходилося б під демократичним цивільним контролем, слугувало б новим потребам безпеки країни та сприяло б будівництву сучасної, демократичної української держави. НАТО в цьому питанні надає посильну допомогу Україні.

Звичайно, обмеженість коштів - це серйозна проблема як для України, так і для більшості інших країн-партнерів, та й для багатьох членів Альянсу. І окремі країни НАТО, діючи на двосторонній основі, і Альянс в цілому докладають чимало зусиль, щоб подолати фінансові обмеження і допомогти Україні скористатись різноманітними можливостями співпраці з НАТО.

Інше обмеження має політичний характер: донедавна багато політичних сил в Україні, в т.ч. і у Верховній Раді, скептично ставились до співпраці з НАТО. За останні місяці гострота цієї проблеми знизилась, що засвідчила ратифікація Верховною Радою Угоди про статус збройних сил. Це дозволяє Україні і надалі в повному обсязі користуватись перевагами Програми ПМЗ, у т.ч. проводити навчання на Яворівському полігоні ПЗМ та на всій території України. Союзники вітають новий, більш сприятливий політичний клімат, хоча, зрозуміло, багато ще належить зробити , щоб здобути прихильність багатьох українців, які ще не впевнені у вигідності співпраці з НАТО для їх країни.

При цьому важливо щоб співпраця між Україною та НАТО не була спрямована проти якоїсь третьої сторони, насамперед - проти сусідів України, і не могла б тлумачитись у такому сенсі. Безумовно при побудові нової архітектури європейської безпеки ми маємо враховувати роль Росії в цьому процесі. Між Україною та Росією існує багато причин для виникнення протиріч в їх міждержавних відносинах. Ми, представники НАТО, не хотіли б, щоб ці протиріччя доросли до стану конфлікту. Російська Федерація і Україна це дві незалежні суверенні держави і вони теж повинні розвивати кооперативні зв'язки і робити свій внесок в розбудову загальноєвропейської системи безпеки.

Для України співпраця з НАТО повинна бути не альтернативою, а додатковим чинником добросусідських взаємин. Членство в НАТО не є на порядку денному ні для України, ні для НАТО. І було б передчасно розглядати таку можливість у короткотерміновому чи навіть середньо терміновому плані. Хоча, згідно статті 10 Північноатлантичного Договору, виключати таку довгострокову можливість, в принципі, не можна. Але при цьому ми маємо усвідомлювати як різницю, так і спільне в таких процесах як кооперація і інтеграція. Між цими процесами немає суттєвого протиріччя. Інтеграція передбачає більш широку і глибоку кооперацію з НАТО. Така кооперація є віддзеркаленням світових інтеграційних процесів. В цьому контексті майбутня європейська безпека передбачає більш тісні зв'язки європейських країн з США і Канадою.

Нарешті, проблемою, яку Україні та НАТО належить спільно вирішити, є втілення планів у життя. Досвід свідчить, що і НАТО, і Україна повинні приділяти більше уваги якості співпраці, а не кількості заходів, що дозволить найкращим чином використовувати всі наявні ресурси. Це стосується також кооперації в сфері миротворчості.

Україна має величезні можливості щодо підготовки миротворчих контингентів і проведення миротворчих операцій. В цьому контексті треба підкреслити значення Яворівського навчального центу. Другим нашим спільним здобутком є започаткування Офісу зв'язку НАТО в Києві, який сприяє розвитку співпраці українських військових з військовими структурами НАТО в рамках програми "Партнерство заради миру".

Країни-партнери зробили свій значний внесок у Сили втілення (ІФОР) та Стабілізаційні сили (СФОР) у Боснії та Герцеговині у вигляді політичної підтримки, надання своїх підрозділів та інфраструктурну допомогу. Важливість такого спільного підходу до проблеми підкреслюється чіткими посиланнями на врегулювання криз у Плані дій РЄАП, Основоположному акті між НАТО і Росією та Хартії про особливе партнерство між НАТО й Україною.

Україна теж зробила свій значний внесок у міжнародні зусилля з підтримки миру. Зокрема, важливим був її внесок у Сили втілення (ІФОР) в Боснії у вигляді піхотного батальйону в складі 550 вояків. Україна була першою з країн пострадянського простору, яка виявила бажання приймати участь в операції KFOR. Вона також брала участь у Силах стабілізації (СФОР) в Боснії, надіславши мотопіхотний батальйон та надавши на запит ескадрилью з 10 важких вертольотів, загалом 400 вояків. Україна також бере участь у діяльності Міжнародних поліцейських сил та сил ООН у Східній Славонії.

Хотілося б відзначити значний внесок українського вертольотного загону в проведенні миротворчої операції НАТО в Косово. Участь українських військових у врегулюванні конфлікту в Косово є досить успішною.

Та можливо, найважливішим є те, що НАТО та Україна побудували дружні, конструктивні відносини співпраці, про які десять років тому годі було й мріяти. Основним досягненням останнього десятиріччя стали зміни в ментальності (які відбуваються й зараз), від чого виграють не лише НАТО та Україна, але й загальна безпека в цілому.

Описані вище події допомогли закласти міцну основу майбутньої співпраці і чітко вказують на галузі, в яких вдалось досягти прогресу. Активна участь в заходах ПЗМ, серед яких програми практичної діяльності з оборонних питань, в яких беруть участь більшість країн - членів НАТО і партнерів, дала змогу Україні порівняти свої оборонні структури з тими, які мають її європейські сусіди і більш ефективно визначити свою роль в європейській безпеці. Участь України в роботі Ради євро - атлантичного партнерства (РЄАП) доповнює цей процес.

72. Перспективи приєднання україни до НАТО.Розвиток подій у світі протягом останніх років засвідчив, що НАТО посідає провідне місце у структурі європейської та євроатлантичної системи безпеки. Жодна інша організація не виконує такого комплексу функцій. Україна завжди мала стабільні партнерські стосунки із Альянсом, формула яких була окреслена та зафіксована в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Такий стан відносин існував до Празького самміту НАТО 2002 р., який започаткував кардинальну трансформацію НАТО. Однак від України не вимагали ні чіткого визначення подальшої політичної стратегії щодо НАТО, ні конкретної заявки про вступ, ні рішення про продовження суто співробітництва та партнерства. Україна сама визначилась із цим кроком, ухваливши Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного Договору, схвалену Радою національної безпеки та оборони України 23 травня 2002 р. Повноправне членство в Організації Північноатлантичного Договору є проголошеною метою України, закріпленою у статтях 6 та 8 Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р.[1].

Празький самміт став певною мірою поворотним моментом не тільки в історії Альянсу, але й взаємовідносин та співробітництва нашої держави з НАТО, оскільки Україна мала реагувати на зміни в системі міжнародних відносин, спричинені актуалізацією таких глобальних загроз як міжнародний тероризм, розповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ) тощо. Почався інтенсифікований діалог з питань, що стосуються членства у НАТО. Ухвалені План дій Україна-НАТО, який визначає стратегічні цілі та пріоритети України на шляху втілення інтеграції до євроатлантичних структур безпеки, а також щорічні Цільові плани Україна-НАТО, які мають забезпечити досягнення цілей, окреслених Планом дій, створили конструктивні рамки для подальшого поглиблення та розширення відносин Україна-НАТО.

Здавалось, що Україна від декларацій поступово переходить до конкретних дій й цілеспрямовано наближається до наступного кроку на шляху набуття членства в НАТО - залученню до Плану дій заради членства (ПДЧ), що й очікували напередодні наступного самміту НАТО - у Стамбулі. Але період між Празьким та Стамбульським саммітами (2002 - 2004 рр. ) був характерний непослідовністю політики з боку України.

З одного боку, в рамках інтенсифікованого діалогу було досягнуто значного прогресу. Зокрема, особливими досягненнями є те, що відносини Особливого партнерства між Україною та НАТО продовжують відігравати вагому роль у зусиллях, спрямованих на підтримання безпеки і стабільності в усьому євроатлантичному регіоні.

З іншого боку, декларативністю з боку України, всупереч тому, що від неї чекали - послідовного виконання прийнятих зобов'язань з метою отримання впевненості з боку НАТО щодо відповідності України критеріям членства. Наприклад, Україна планує приєднатись до Програми НАТО щодо обміну даними про повітряну обстановку і в той же час ратифікує Договір про забезпечення польотів авіації збройних сил держав СНД аеронавігаційною інформацією, який є важливою складовою Договору про колективну безпеку (Ташкентського договору) до якого Україна не належить. В Плані дій Україна-НАТО декларовано мету створення необхідних умов для вступу до СОТ та сприяння економічному співробітництву України з НАТО, з іншого боку Україна ратифікує Договір про Єдиний економічний простір, який фактично ставить під сумнів всі досягнення, здобуті на шляху набуття членства у Світовій організації торгівлі і відкидає перспективи набуття такого членства на невизначений час. П'ятнадцятого червня 2004 р. в Україні була прийнята Воєнна доктрина], в якій містилась кінцева мета процесу євроатлантичної інтеграції України - вступ до НАТО, але напередодні Стамбульського самміту текст доктрини було вилучено й він з'явився в редагованій редакції, з якої ця фраза була викреслена.

На Стамбульському самміті НАТО було висловлено „занепокоєння стосовно певних подій, які викликають сумніви у спроможності України гарантувати захист прав людини та дотримання демократичних цінностей” Адже від країни-претендента взагалі, й від України зокрема очікується, що вона „у повному обсязі виконає зобов'язання щодо досягнення відповідності євроатлантичним цінностям, які покладено в основу Плану дій Україна-НАТО” Було особливо наголошено, що в Україні неодмінно мають бути проведені політична, економічна, військова та оборонна реформи, причому особливий наголос було зроблено на тому, що українське керівництво має забезпечити зміцнення демократії, верховенства права та свободи слова і ЗМІ. Таким чином, вважається, що перехід від інтенсифікованого діалогу в рамках партнерства до залучення України до Плану дій заради членства затримують не військові фактори, а проблеми внутрішньої політики, нестабільність зовнішньополітичного курсу, відсутність послідовності щодо прийняття рішень, чіткої стратегії держави, а також відсутність так званого „стрижню” у зовнішній політиці.

Підсумком щодо України на Стамбульському самміті стало рішення, що «стан відносин Україна - НАТО буде проаналізовано з метою розробки рекомендацій до часу проведення засідання Комісії на рівні міністрів закордонних справ у грудні 2004 року, включаючи можливе поглиблення співробітництва залежно від практичних здобутків України у виконанні цілей Плану дій Україна - НАТО». І таке засідання мало відбутись 9 грудня у штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі, але не відбулось.

Сьогодні наша країна знову стоїть перед вибором свого стратегічного курсу. Третього лютого 2005 р. Північноатлантична рада ухвалила рішення запросити Президента України Віктора Ющенка зустрітися з главами держав та урядів країн - членів НАТО. Засідання Комісії Україна - НАТО на найвищому рівні відбудеться у Брюсселі 22 лютого 2005 року. Отже, сьогодні ми знову маємо здійснити вибір: чи залишаться відносини Україна - НАТО відносинами тільки в рамках особливого співробітництва чи Україна поступово й послідовно буде здійснювати курс на вступ до НАТО.

Під час Інавгураційної промови новообраним Президентом України В. Ющенко було наголошено на європейському виборі України: „Наш шлях у майбутнє - це шлях, яким іде Об'єднана Європа. Наш шлях з об'єднаною Європою. Ми з Європою належимо до однієї цивілізації, поділяємо її цінності... Наше місце в Європейському союзі, моя мета - Україна в об'єднаній Європі! В Європі історичний шанс України розкрити свої можливості. Наша національна стратегія - йти до мети сміливо й наполегливо... Кожен крок до Європи - це нові можливості для мільйонів українців!

Однак, безпеку в Європі гарантує НАТО. На думку західних експертів, першочерговим напрямком євроатлантичної інтеграції України повинен стати вступ до НАТО, що, у свою чергу, і буде одним з таких кроків до Європи. За словами директора відділу держав Східної і Центральної Європи Ради національної безпеки США Д. Уілсона : "Вони [українці] говорять, що їм необхідно здійснити реформи у своїх власних інтересах, що це відповідає переконанням Віктора Ющенка. Одночасно це зробить їх [українців] більш привабливими в наших очах і очах Євросоюзу і викликає в нас бажання продовжити зближення в наших відносинах. Такий спосіб мислення чудовий. Не так часто держави цього регіону в минулому, коли вони були на відповідному Україні етапі інтеграції, мали саме такий погляд на реформи. Вони здійснюють їх, насамперед, для себе, і це вже буде потім підставою для євроатлантичної інтеграції" [8]. Коментуючи таку позицію, Д.Уілсон також відзначив, що адміністрація Буша усвідомлює необхідність формування в Україні консенсусу щодо питання про напрямок її військово-політичної інтеграції. Тому, за його словами, українська сторона сама буде визначати темпи цієї інтеграції. Він підкреслив, що рішення про вступ до НАТО буде політичним, і йому навряд чи зможуть перешкодити такі питання, як, наприклад, присутність російської військово-морської бази на українській території.

Для східноєвропейських та балканських країн шлях до ЄС лежав через НАТО. Можливо для України буде інакше, але напевне, що європейська та євроатлантична інтеграція пов'язані, та певним чином взаємозалежні. На даний час стратегія сусідства ЄС не пропонує ніякої форми участі країн-сусідів в діяльності європейських інститутів. У цьому розумінні членство у НАТО зберігає для України своє вирішальне значення як механізму залучення до ЄС.

З іншого боку, основним документом, є План дій заради членства. З п'яти пунктів Плану п. 2 «оборонні та військові питання» Україна виконує найкраще, але п. 1 «економічні та політичні питання» включає в себе питання розвитку демократії та ринку, яке НАТО виносить на перше місце. Але, НАТО як військово-політична організація, не має власних методик оцінки прогресу у цій сфері й покладається на висновки Ради Європи та комплексну оцінку рівня розвитку демократії та ринку з боку ЄС. Тобто, якщо ЄС оцінюватиме Україну як демократичну країну з ринковою економікою, НАТО задовольниться таким висновком, якщо навпаки - Україна буде інтегруватись в НАТО до отримання такого висновку [9]. Отже, без гармонійних відносин з ЄС запрошення до НАТО навряд чи можливо, й шлях України до НАТО пролягає через розвиток відносин з ЄС.

В НАТО та ЄС існують різні підходи до партнерства та повноправного членства в цих організаціях. Програма партнерства НАТО спрямована на наближення партнерів, включно з Україною, до західних організацій, в той час як Європейський Союз, який по закінченні холодної війни трансформувався менш радикально, “продовжує застосовувати стару модель розширення”, яка може перетворитись у процес перенесення бар'єрів на схід. Хоча Європейський Союз усе ще не має еквіваленту програми НАТО із співробітництва, але ЄС дедалі більше уваги приділяє політиці безпеки. В НАТО на відміну від ЄС прийнята політика „відчинених дверей”; стосовно прийняття рішення щодо вступу нових членів домінує американська позиція та міркування геостратегічної необхідності; необхідним є збереження трансатлантичного зв'язку; менше значення мають політичні та економічні критерії, але необхідним є відсутність етнічних й прикордонних конфліктів.

На сьогоднішній день новообраний Президент та уряд визначились із напрямком щодо європейської інтеграції України, остаточною метою є вступ до ЄС. Щодо євроатлантичної інтеграції, можливо рішучі кроки з боку України будуть зроблені під час лютневого засідання Комісії Україна - НАТО. Щодо НАТО, то за словами Генерального секретаря Яап де Хооп Схеффера залишає за новообраним Президентом України В. Ющенко "простір для маневрування" у формування власної зовнішньої політики, для того, щоб визначитись як Україна бажає будувати свої відносини з Альянсом. Позиція НАТО залишатиметься не змінною - ці відносини мають високу цінність для НАТО. На нинішньому етапі в основі відносин Україна-НАТО буде залишатися прийнятий раніше План дій, що передбачає посилення демократичних інституцій в Україні, адміністративну реформу і модернізацію збройних сил. Виконання цього Плану є першочерговим завданням, - вважає Генеральний секретар Альянсу.

Кожна так звана „хвиля” розширення НАТО має унікальний характер. Перша „хвиля” - вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини - не тільки знаменувала собою початок процесу розширення, а була, ймовірно самою складною для країн-кандидатів, оскільки на той час не були вироблені умови, процедури й інструменти розширення, які існують сьогодні. На думку деяких дослідників цього процесу, перший раунд розширення після холодної війни був провалений, тому, що Чеська Республіка, Угорщина і Польща не спромоглися виконати свої зобов'язання, яких вимагає членство в Альянсі, але попри це були прийняті до нього.

Країни другої „хвилі”, які приєднались до Альянсу в квітні 2004 року, вже діяли згідно Плану дій заради членства. Друга „хвиля” була безпрецедентно великою: ще ніколи до НАТО не вступала така кількість країн. Це становило певні труднощі та викликало побоювання щодо того чи не послабить це НАТО, адже набагато збільшувалась зона відповідальності щодо якої діє стаття 5 Північноатлантичного Договору. Виникали питання чи будуть ці країни „постачальниками”, а не „користувачами” безпеки, чи не внесе це розлад у трансатлантичну єдність в процесі досягнення консенсусу під час прийняття політичних рішень. Країни другої „хвилі” мали можливість вивчати та застосовувати досвід країн першої „хвилі” і певним чином виправляти недоліки та уникати помилок. Вивчаючи другу «хвилю» розширення дослідники дійшли висновку, що чим менше країна-кандидат була «готова» до вступу, тим більш очевидним був позитивний вплив процесу розширення. Так, прагнення стати членом НАТО відіграло ключову роль у запобіганні повернення до влади в Словаччині у 2002 році Владімира Мечіара, підштовхнуло Словенію до більш активної участі у врегулюванні ситуації на Балканах, та сприяло вдосконаленню румунського законодавства про національні меншини.

Оскільки двері Альянсу залишаються відчиненими, можна прогнозувати й третю „хвилю” розширення, яка, ймовірно, також буде унікальною. Як визначив її З. Бжезинський: „Третя фаза включає націлене уперед, далі на Схід, постійне, складне, але неминуче розширення атлантичного співтовариства та європейської ідентичності. Ця третя фаза фокусується на Києві”.

На даний час на вступ до НАТО претендують Албанія, Хорватія та Македонія, які вже приймають участь у Плані дій заради членства й які прийняли „Спільну стратегію вступу до НАТО” 17 червня 2004 р. Такий крок є особливим, оскільки рішення щодо вступу до НАТО завжди ухвалюються у кожному конкретному випадку відповідно до здатності країни-кандидата у разі вступу виконувати обов'язки та зобов'язання, що походять від членства в Альянсі. Згідно цій стратегії ці країни збираються надавати одна одній допомогу щодо вступу. Вони також разом розвиватимуть військовий потенціал, необхідний для участі в операціях НАТО.

На даний час пропонуються різні моделі дослідження стану «готовності» країни до вступу: вивчення загальну ситуацію в кожній з країн, що розглядаються (внутрішню політику, економічну ситуацію і стан безпеки); проведення нею кампанії на підтримку членства в НАТО; стан відносин між цивільними і військовими; та стан військової реформи. Таким чином, пропонується три окремих сфери дослідження: системну трансформацію; аналіз прийняття національних рішень; і оборонну реформу. Ці дані заповнюють прогалину, тому що НАТО, на відміну від Європейського Союзу, не публікує річних звітів про досягнення перспективних нових членів.

Особливістю подальшого розширення Альянсу є той факт, що країни, які претендують на вступ, мають не тільки виконувати вимоги для досягнення членства, але й враховувати всі зміни, які відбуваються в НАТО. Нинішня НАТО трансформується з організації колективної оборони на організацію колективної безпеки. Кардинальна трансформація Альянсу, яка була розпочата на Празькому самміті НАТО 2002 р. й рішення Стамбульського самміту 2004 р., мають не тільки адаптувати Організацію Північноатлантичного договору до нових викликів часу, але й надати новий імпульс трансатлантичним відносинам й нового сенсу існуванню НАТО як головного інструменту таких відносин. Взаємовідносини мають будуватись в дусі так званого «нового атлантизму» - трансатлантичного консенсусу в сфері безпеки, основними елементами якого мають стати поширення стабільності, нові військові потенціали, найтісніша співпраця з ЄС, залучення до співпраці й партнерства країн стратегічно важливих регіонів. Саме НАТО є основним інструментом таких відносин, й доки не існує жодної організації, яка б тією ж мірою довела свою дієвість й можливість адаптуватись до змін у безпековому середовищі. Трансформована НАТО має стати місцем перетворення цього нового атлантизму в спільні дії.

Пріоритетним завданням НАТО, що трансформується відповідно новим викликам часу, стане поширення стабільності, яке передбачається здійснювати трьома засобами:

· шляхом розширення та зміцнення партнерських відносин з якомога більшою кількістю держав-партнерів; · через підтримку безпеки на євроатлантичному просторі (без обмеження зони відповідальності) шляхом проведення таких миротворчих та антитерористичних операцій як на Балканах, в Афганістані, Середземному морі. · концентрування уваги на найбільш суттєвих аспектах військової трансформації НАТО, таких як подальше формування Сил реагування, повітряне й морське стратегічне транспортування, боротьба з тероризмом, протиракетна оборона [14].

На Стамбульському самміті були прийняті важливі рішення щодо вдосконалення Програми партнерства заради миру, спричинене широкомасштабним розширенням. Засновуючись на прогресі, який був досягнутий після самміту НАТО в Празі, на Стамбульському самміті були зроблені певні кроки щодо подальшого зміцнення євроатлантичного партнерства. Запроваджений План дій партнерства зі створення оборонних інститутів з метою підтримки партнерів щодо повного використання нових інструментів формування демократично відповідальних оборонних інститутів. Пріоритетними щодо збільшення ефективності партнерства є досягнення взаємосумісності й оборонні реформи, які допоможуть зустріти виклики в сфері безпеки й нададуть можливість силам Альянсу й партнерів приймати участь у операціях під проводом НАТО, підвищити можливість збільшення внеску в такі операції. Вони також будуть вагомими для трансформації НАТО, оскільки дозволять підтримувати разом із НАТО розвиток операційної ролі й потенціалу, зокрема шляхом поліпшення Концепції оперативного потенціалу. Альянс буде шукати можливість залучення військових внесків держав-партнерів в процесі формування рішень, включаючи можливість політичних консультацій. Нова командна структура НАТО сприятиме цьому, й надасть кращу можливість підвищення ефективності спільної роботи із партнерами. Командування НАТО з питань трансформації розроблятиме пропозиції щодо поліпшення співпраці з країнами-партнерами.

Стамбульський самміт НАТО безперечно мав важливе значення й для розвитку відносин НАТО із нашою державою. Україна продовжує поглиблювати співробітництва з НАТО й відігравати вагому роль у зусиллях, спрямованих на підтримання безпеки та стабільності в євроатлантичному регіоні, зокрема: · продовжує надавати допомогу у забезпеченні функціонування стабілізаційних сил НАТО в Афганістані; · залишається активним донором у складі сил КФОР під проводом НАТО у Косові; · приймає участь у виконанні Резолюції Ради Безпеки ООН № 1546 як основи для стабілізації ситуації в Іраку шляхом відрядження миротворчого підрозділу до складу багатонаціональної дивізії у південно-центральній частині Іраку. · пропонує практичну допомогу у проведенні операції Альянсу «Активне намагання» у Середземному морі.

Особливими досягненнями є підписання та набрання чинності Меморандумом про взаєморозуміння у галузі підтримки операцій НАТО з боку України; підписання Меморандуму про взаєморозуміння у галузі стратегічних авіаперевезень між Україною та НАТО; зацікавленість України взяти участь в окремих багатонаціональних заходах у рамках Празького зобов'язання щодо вдосконалення потенціалу; поглиблення співпраці з питань нерозповсюдження ЗМУ; утилізацію Україною надлишкових боєприпасів та стрілецької зброї й легкого озброєння у рамках Цільового фонду програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ).

Вагомим кроком на шляху проведення Оборонного огляду є розробка Стратегічного оборонного бюлетеня до 2015 року, в якому оптимальною моделлю поведінки для України в сучасних умовах й на подальшу перспективу є орієнтація на загальноєвропейські та євроатлантичні цінності, забезпечення повноправної участі в системах колективної безпеки й набуття членства в НАТО.

Наступним кроком має бути залучення України до Плану дій заради членства НАТО. Для того, щоб країна могла долучитись до Плану дій заради членства залежить згода з боку Альянсу, оскільки приєднання країни до Плану дій заради членства дорівнює визнанню цієї країни кандидатом на членство. Країна не може діяти за Планом дій заради членства без участі НАТО і тільки НАТО може вирішити: чи відповідає країна критеріям членства. За результатами такої оцінки й приймається політичне рішення про запрошення. Але очевидно, що й країна повинна висловити своє бажання. Судячи з історичних прецедентів, необхідними атрибутами є офіційність, письмовий вигляд і безпосередність звернення. Отже, Україна на думку автора, має принципову можливість подати таку заявку на Брюссельському самміті НАТО, який відбудеться 22 лютого 2005 р., тим більше, що Україна буде єдиною країною, яка не є членом Альянсу, що прийме участь у самміті. Проте є й певні перестороги, оскільки замало часу для прийняття узгодженого рішення, схваленого щонайменше Верховною Радою.

73. ГЕОПОЛИТИЧЕСКАЯ КОНЦЕПЦИЯ С. ХАНТИНГТОНА Модель грядущего конфликта Хантингтон считает, что в новом, нарождающемся  мире основным источником кровопролитных боев будут не экономические различия или интересы полезных ископаемых, а разногласия между культурами. Культурами не стран или городов, а культурами цивилизаций. Скорее всего конфликты будут разворачиваться между нациями и странами, принадлежащими к разным цивилизациям. На протяжении полутора веков после Вестфальского мира конфликты были первым делом между королями, императорами, абсолютными или конституционными монархами. Все хотели владеть новыми землями, увеличить свое господство над всеми странами мира, управлять как можно большей частью мира. В 1793 году говоря словами Палмера, «войны между королями прекратились, и начались войны между народами». Эта модель продолжалась в течении всего 19 века. Конец ей положила первая мировая война, а после русской революции конфликт наций уступил место конфликту идеологий. Коммунисты, нацизм, либеральная демократия, а затем коммунизм и либеральная демократия были сторонниками такого конфликта. С окончанием холодной войны подходит к концу и западная фаза развития международной политики, в центр выдвигается взаимодействие между западом и незападными цивилизациями. Столкновение цивилизаций: неоатлантизм Хантингтона Смысл теории Самуила П. Хантингтона, директора Института Стратегических Исследований им. Джона Олина при Гарвардском университете, сформулированный им в статье “Столкновение цивилизаций” (которая появилась как резюме большого геополитического проекта “Изменения в глобальной безопасности и американские национальные интересы”), сводится к следующему: Видимая геополитическая победа атлантизма на всей планете – с падением СССР исчез последний оплот континентальных сил – на самом деле затрагивает лишь поверхностный срез действительности. Стратегический успех НАТО, сопровождающийся идеологическим оформлением, отказ от главной конкурентной коммунистической идеологии, не затрагивает глубинных цивилизационных пластов. Хантингтон вопреки Фукуяме утверждает, что стратегическая победа не есть цивилизационная победа; западная идеология либерал-демократия, рынок и т.д. – стали безальтернативными лишь временно, так как уже скоро у незападных народов начнут проступать цивилизационные и геополитические особенности, аналог “географического индивидуума”, о котором говорил Савицкий. Отказ от идеологии коммунизма и сдвиги в структуре традиционных государств распад одних образований, появление других и т.д. – не приведут к автоматическому равнению всего человечества на универсальную систему атлантистских ценностей, но, напротив, сделают вновь актуальными более глубокие культурные пласты, освобожденные от поверхностных идеологических клише. Хантингтон цитирует Джорджа Вейгеля: “десекуляризация является одним из доминирующих социальных факторов в конце XX века”. А следовательно, вместо того, чтобы отбросить религиозную идентификацию в Едином Мире, о чем говорит Фукуяма, народы, напротив, будут ощущать религиозную принадлежность еще более живо. Хантингтон утверждает, что наряду с западной (атлантистской) цивилизацией, включающей в себя Северную Америку и Западную Европу, можно предвидеть геополитическую фиксацию еще семи потенциальных цивилизаций: 1) славяно-православная,2) конфуцианская (китайская),3) японская,4) исламская,5) индуистская,6) латиноамериканскаяи возможно, 7) африканская.  Конечно, эти потенциальные цивилизации отнюдь не равнозначны. Но все они едины в том, что вектор их развития и становления будет ориентирован в направлении, отличном от траектории атлантизма и цивилизации Запада. Так Запад снова окажется в ситуации противостояния. Хантингтон считает, что это практически неизбежно и что уже сейчас, несмотря на эйфорию мондиалистских кругов надо принять за основу реалистиче скую формулу: “The West and The Rest” (“Запад и Все Остальные”). Геополитические выводы из такого подхода очевидны: Хантингтон считает, что атлантисты должны всемерно укреплять стратегические позиции своей собственной цивилизации, готовиться к противостоянию, консолидировать стратегические усилия, сдерживать антиатлантические тенденции в других геополитических образованиях, не допускать их соединения в опасный для Запада континентальный альянс. Он дает такие рекомендации:“Западу следует – обеспечивать более тесное сотрудничество и единение в рамках собственной цивилизации, особенно между ее европейской и североамериканской частями; – интегрировать в Западную цивилизацию те общества в Восточной Европе и Латинской Америке, чьи культуры близки к западной; – обеспечить более тесные взаимоотношения с Японией и Россией; – предотвратить перерастание локальных конфликтов между цивилизациями в глобальные войны; – ограничить военную экспансию конфуцианских и исламских государств; – приостановить свертывание западной военной мощи и обеспечить военное превосходство на Дальнем Востоке и в Юго-Западной Азии; – использовать трудности и конфликты во взаимоотношениях исламских и конфуцианских стран; – поддерживать группы, ориентирующиеся на западные ценности и интересы в других цивилизациях; – усилить международные институты, отражающие западные интересы и ценности и узаконивающие их, и обеспечить вовлечение незападных государств в эти институты”. Это является краткой и емкой формулировкой доктрины неоатлантизма. С точки зрения чистой геополитики, это означает точное следование принципам Мэхэна и Спикмена, причем акцент, который Хантингтон ставит на культуре и цивилизационных различиях как важнейших геополитических факторах указывает на его причастность к классической школе геополитики, восходящей к “органицистской” философии, для которой изначально было свойственно рассматривать социальные структуры и государства не как механические или чисто идеологические образования, но как “формы жизни”. В качестве наиболее вероятных противников Запада Хантингтон указывает Китай и исламские государства (Иран, Ирак, Ливия и т.д.). В этом сказывается прямое влияние доктрин Мэйнига и Кирка, считавших, что ориентация стран “береговых зон”, rimland – а “конфуцианская” и исламская цивилизации геополитически принадлежат преимущественно именно к rimland – важнее, чем позиция heartland'а. Поэтому в отличие от других представителей неоатлантизма – в частности, Пола Вольфовица – Хантингтон видит главную угрозу отнюдь не в геополитическом возрождении России-Евразии, heartland'а или какого-то нового евразийского континентального образования. Во всех случаях, независимо от определения конкретного потенциального противника, позиция всех неоатлантистов остается сущностно единой: победа в холодной войне не отменяет угрозы Западу, исходящей из иных геополитических образований (настоящих или будущих). Следовательно, говорить о “Едином Мире” преждевременно, и планетарный дуализм талассократии (укрепленной аэрократией и эфирократией) и теллурократии остается главной геополитической схемой и для XXI века.

75. Україна та ООН. Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН, найважливішими з яких є підтримання міжнародного миру та безпеки та зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах, розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та гуманітарного характеру, забезпечення прав людини.

Одним із основних напрямків взаємодії України з ООН є участь у роботі Організації з підтримання міжнародного миру та безпеки (ОПМ). Починаючи з липня 1992 р., Україна виступає як країна-контрибутор військових підрозділів та персоналу до ОПМ. Станом на липень 2010 р. майже 370 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляли Україну в семи миротворчих операціях ООН.

Співпраця з ООН в галузі роззброєння зосереджується на зміцненні міжнародних інструментів і режимів в сфері контролю над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення, дотриманні санкційних режимів Ради Безпеки ООН.

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль до спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН.

Україна активно залучається до діяльності органів ООН у правозахисній сфері. Наша держава є стороною всіх основних міжнародно-правових документів ООН з прав людини. Результати розгляду  конвенційними органами доповідей про виконання Україною цих договорів підтвердили наявність суттєвого прогресу у приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародних норм і стандартів, посиленні засобів правового захисту на національному рівні, реформуванні судової системи, забезпеченні захисту біженців, зміцненні ролі правозахисних організацій. 

Україна є учасницею більшості міжнародних договорів, депонованих у Генерального секретаря ООН.

Україна є членом Ради ООН з прав людини (обрана вдруге поспіль у травні 2008 року на 2009 – 2011 рр.), Економічної і Соціальної Раді (ЕКОСОР) (обрана у жовтні 2009 р. на 2010 – 2012 рр.). Висунуто кандидатуру нашої країни до Ради Безпеки ООН (вибори на термін 2016 – 2017 рр. відбудуться у жовтні 2015 р.; за час членства в ООН Україна тричі була обрана непостійним членом РБ ООН, востаннє – на 2000 – 2001 рр.).

У 2008–2009  рр. Україна була членом більшості функціональних комісій ЕКОСОР, станом на липень 2010 р. вона представлена у Комісії з народонаселення і розвитку, Комісії з попередження злочинності та кримінального правосуддя та Комісії сталого розвитку, а також у складі Комітету з програми й координації та Комітету по внесках.

Представлення нашої країни в керівних та робочих органах спеціалізованих установ ООН станом на липень 2010 р. є наступним: Всесвітній поштовий союз (Адміністративна рада ВПС), Всесвітня організація інтелектуальної власності (Програмний та бюджетний комітет ВОІВ), Міжнародна організація праці (Адміністративна рада МОП), Міжнародний союз електрозв‘язку (Рада МСЕ), Організація Об‘єднаних Націй з промислового розвитку (Програмний та бюджетний комітет ЮНІДО); Рада з промислового розвитку ЮНІДО), Міжнародне агентство з атомної енергії (Рада керуючих МАГАТЕ).

Протягом поточного десятиріччя представники України входили до складу керівних органів наступних структур: Програми розвитку ООН та Фонду ООН у галузі народонаселення (Виконавчої ради ПРООН/ЮНФПА), Дитячого фонду ООН (Виконавчої ради ЮНІСЕФ), Всесвітньої туристичної організації (Виконавчої ради ЮНВТО), Міжнародного агентства з атомної енергії (Ради керуючих МАГАТЕ), Організації Об‘єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (Виконавчої ради ЮНЕСКО).

Україна бере участь у діяльності Європейської економічної комісії ООН, спрямованій на зміцнення регіонального співробітництва у сфері енергетики, транспорту, екології. ЄЕК ООН є для нашої країни одним із важливих джерел технічної допомоги у вищевказаних галузях. На періоди 2002 – 2003 та 2007 – 2008 рр. Постійний представник України у Женеві обирався заступником Голови ЄЕК ООН.

Останні роки були позначені ефективною взаємодією України зі спеціалізованими установами ООН з багатьох питань глобального порядку денного, включаючи боротьбу з бідністю, охорону навколишнього середовища, вдосконалення системи охорони здоров‘я. На окрему увагу заслуговує грунтовна робота, що здійснюється українською стороною на різних напрямках співробітництва з МАГАТЕ. Прикладом успішної участі України в діяльності міжнародних організацій також може слугувати різнобічна взаємодія з ЮНЕСКО, спрямована на розширення міжнародного співробітництва наукових, освітніх, культурних інституцій.

Завдяки послідовній та виваженій позиції України в ООН та інших міжнародних організаціях, наша країна отримує значну технічну допомогу з боку спеціалізованих установ ООН, її фондів та програм.

Пріоритетне місце в сучасному міжнародному співробітництві займає проблематика сталого розвитку та охорони навколишнього середовища, протидія глобальній зміні клімату. Головну роль на даному напрямку відіграє ООН як найважливіше джерело міжнародного природоохоронного права. Україна є стороною понад 40 глобальних та регіональних природоохоронних конвенцій та угод, активним учасником переговорного процесу щодо підготовки нової міжнародної угоди, яка прийде на зміну Кіотському протоколу до Рамкової конвенції про зміну клімату.

На сучасному етапі міжнародного співробітництва все більше уваги приділяється сільському господарству, в тому числі, в контексті вирішення продовольчих, соціальних та екологічних проблем. Працюючи у складі п‘яти комітетів та трьох комісій ФАО, українська сторона безпосередньо залучається до прийняття рішень у цій важливій сфері. Суттєвою перевагою співробітництва з ФАО є отримання Україною технічної допомоги для розвитку пріоритетних галузей АПК.

У 2008 р. Україна підтримала заходи ООН з надання гуманітарної допомоги найбільш враженим продовольчою кризою країнам, а у 2009 р. – увійшла до числа донорів Всесвітньої продовольчої програми – найбільшої із організацій, що забезпечують надання такої допомоги. Першою країною-реципієнтом української продовольчої допомоги в рамках ВПП була Ефіопія.

Українська сторона активно залучається до роботи Європейської та середземноморської організації захисту рослин, Міжнародного союзу з охорони нових сортів рослин, Комісії зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Триває членство України у Міжнародній раді по зерну та в категорії спостерігачів – у Міжнародному бюро виноградарства та виноробства.

Слід відзначити високу активність української сторони в міжнародному співробітництві в галузі охорони здоров‘я, особливо в рамках ВООЗ. Україна  залучалася до розробки низки договірних та стратегічних документів ВООЗ, у тому числі Рамкової Конвенції ВООЗ з боротьби з тютюном, резолюцій Всесвітньої асамблеї охорони здоров‘я. Взаємодія з Міжнародною федерацією товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця чимало сприяє готовності української сторони до оперативних дій в умовах епідемій «пташиного» грипу.

Працюючи в робочих органах міжнародних організацій, українські фахівці беруть безпосередню участь у розробці рішень Внутрішньоєвропейської організації податкових адміністрацій, Гаазької конференції з міжнародного приватного права, Егмонтської групи підрозділів фінансової розвідки.

Високу активність українська сторона виявляє в Дунайській комісії, створеній відповідно до Конвенції про режим судноплавства по Дунаю (Представник України обіймає посаду Секретаря Комісії), Організації з заборони хімічної зброї (Україну втретє обрано до складу Виконавчої ради ОЗХЗ на період з травня 2009 по травень 2011 р.),  Європейській конференції цивільної авіації, Міжнародній організації комісій з цінних паперів, Міжнародному бюро виставок, Міжнародній раді архівів.