15. Сучасні проблеми в українсько-російських відносинах

В політичній сфері.До основних об’єктивних чинників, що ускладнюють рівно­правне співробітництво України з Росією, слід віднести такі. З боку України: незавершеність формування національної дер­жави, надмірна, незбалансована інтеграція національного господарства у нереформований простір СНД, однобічна залеж­ність від її джерел енергопостачання та окремих видів сирови­ни; недостатня розвиненість почуття національної приналеж­ності й патріотизму серед значної частини населення України, наявність комплексу меншовартості. Проте найбільшою перешкодою на шляху становлення рів­ноправних міждержавних взаємин є позиція самої Росії. Пер­ше і, мабуть, найголовніше полягає в тому, що серед населен­ня Росії склалося і панує уявлення про Україну як органічну частину Росії. Слов'янська спорідненість обох народів сприяє посиленню таких уявлень.

Ще один важливий чинник — внутрішня нестабільність в Росії, пов'язана з прагненням різних політичних еліт та угру­повань прийти до влади (їх політика по відношенню до України досить часто відрізняється), а окремих автономій — домогтися більшої самостійності або й незалежності. Занепокоєна збере­женням власної цілісності Росія дещо послабила реінтеграційну політику стосовно колишніх союзних республік. Однак за умов зміцнення російської державності, стабілізації її внут­рішнього становища, а зараз це почало відчуватися, пострадянські країни не гарантовані від виявів імперського домінування. [16; 88-89]

Візьмемо, наприклад, таку хворобливу для нас проблему як визначення статусу російської мови в Україні. Згідно з позицією деяких російських політиків та експертів, ситуація видається катастрофічною завдяки політиці "видавлювання" усієї російськомовної культури з українського публічного соціального простору. Якщо ж удатися до висновків деяких українських ідеологів, то катастрофа виникає через діаметрально протилежні причини  через хибну політику дискримінації української мови. Причиною таких розходжень думок є різна політична орієнтація України, якщо східноукраїнські діячі мають здебільшого проросійські настрої, то західноукраїнські  проєвропейські орієнтації. Це теж одна з проблем українсько-російських відносин. Ці та інші проблеми в українсько-російських відносинах виникли не зараз і для того щоб їх краще зрозуміти ми маємо зупинитися на історії їх виникнення.

В економічні сфері.У попередніх параграфах ми визначили, що серед країн світу і СНД Росія потенційно важливий і одночасно один з найбільш складних для України партнерів по економічній співпраці. З того моменту, як дві найбільші із екс-республік СРСР почали будувати свої взаємини в якості суверенних держав, господарська складова системи із двосторонніх відносин виступає фокусом конфліктних зіткнень національних інтересів. Серед цих суперечностей можна виділити такі проблеми:

 історична спільність економік України і Росії, однаково важливих для обох країн.[15]

Це зумовлено тим, що економіка України і Росії раніше була єдиною радянською, і за 11 років господарство жодної з цих країн не зуміло стати самостійним. Так одна із найперспективніших галузей України, авіаційна, отримує із Росії до 70% готових виробів і 95% матеріалів. Росія скорочує видобуток нафти, однією з причин є недостатньо розвинена нафтопереробна галузь, тоді як Україна спроможна переробляти 80 млн. тонн нафти в рік, але не використовує свій потенціал навіть на 10%.

 утрата керованості економічними процесами, недостатній розвиток ринкових важелів економічного регулювання.

Це спричинило розрив економічних і технологічних зв’язків між обома країнами. Інвестиційна криза, інфляційні процеси, експансія внутрішніх ринків іноземними товарами та інші негативні явища призвели до втрати Україною за цей час понад половину ВВП 57,1%; Росією - 41,4 %.

 гостра конкуренція в окремих сегментах світового ринку (зокрема, продукція чорної металургії, кольорові метали).

 відмінність конституційних устроїв.

 відмінність самоорієнтації кожної з країн у геополітичному просторі.

 відсутність узгодженої нормативно-правової бази між країнами.

 економічна уразливість, залежність країн одна від одної.

Ці та багато інших причин не давали можливості розвиватись економікам обох країн. Тож не дивно, що економічні відносини між Україною і Росією у перші роки їх незалежності називають застоєм.

В соціальній сфері. Найбільшою проблемою у соціальній сфері є невизначеність двох держав стосовно своїх цілей та неузгодженість дій, які штовхають до появи нових проблем та суперечностей. Серед таких проблем: міграції українського населення до Москви, російськомовна проблема в Україні, проблема українців у Росії, проблема спільного вивчення історичного минулого двох народів та ін. Ось, як виглядає сучасна картина відношення до проблеми статусу російської мови у різних регіонах України.

Як видно, у регіонах дуже різні підходи до вирішення проблем, причина цьому  контраст політичних орієнтирів між Заходом і Сходом в Україні.

В проживаючих у Росії українців теж є проблеми. Характерним для діяльності українських громад в Росії є й те, що більшість з них все ще перебувають в стадії організаційного становлення. Кількість активістів, як правило, невелика. Високий рівень розпорошеності місць компактного проживання, значна відстань між осередками, відсутність добре налагодженого зв’язку між ними, слабкий фінансово-економічний стан громад створюють труднощі в справі координації діяльності українських товариств. При цьому значній частині організацій притаманні внутрішні непорозуміння серед активу, що нерідко призводить до розколу вже існуючих товариств. Скажімо, в невеликому містечку Приморського краю - Спаську-Дальньому нині діють 2 об’єднання: «Зелений Клин - Україна» та «Зелений Клин - Черемош». [1]

17. Украї́нська націона́льна іде́я — одна із національних ідей. Трансцендентна категорія, що виражає прагнення українців до власного самовираження, наявності власної держави.

Як зазначає кандидат юридичних наук Володимир Ліпкан, «українська національна ідея не повинна розглядатися як лише ідея української нації. Водночас при визнанні існування на рівному соціальному статусі кількох етносів концепція української національної ідеї втрачає свій сенс».

Законодавчі аспекти управління українською національною безпекою

Аналізується ситуація з нормативним забезпеченням української системи національної безпеки. Висновок: нормативним актам, що стосуються управління національною безпекою, бракує визначення чітких, прозорих механізмів. Саме це, на думку автора, є першопричиною неефективності всієї цієї системи та джерелом певних загроз.

Основоположним документом, який призначає відповідальних за управління національною безпекою, є Конституція України. В ній зафіксовано, що питаннями національної безпеки опікуються:

· весь Український народ – захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (Ст. 17);

· відповідні військові формування та правоохоронні органи держави – забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України (Ст. 17);

· Верховна Рада України, яка через закони визначає – основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку (п. 17, Ст. 92);

· Президент України – забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (п. 1, Ст. 106), а також здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17, Ст. 106);

· Кабінет Міністрів України – здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю (п. 7, Ст. 116).

Однак є лише один координаційний орган з питань національної безпеки і оборони – Рада національної безпеки і оборони України. Погоджуються з цим і наші провідні вчені: „Роль Ради національної безпеки в концептуалізації управління українською державою є ключовою”. У Статті 107 Конституції визначається особливий статус Ради національної безпеки і оборони. Її очолює Президент України, а до її складу входять представники Кабінету Міністрів України (Прем’єр-міністр, міністр оборони, голова Служби безпеки, міністр внутрішніх справ, міністр закордонних справ). У засіданнях РНБОУ може брати участь Голова Верховної Ради України.

18. національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз

національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки,

соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та

підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування

природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам. національні інтереси - життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток;

загрози національній безпеці - наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України;

Воєнна організація держави - сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз;

правоохоронні органи - органи державної влади, на які Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України покладено здійснення правоохоронних функцій.

Правова основа національної безпеки Правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція ( 254к/96-ВР ), цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти. Відповідно до цього Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України ( 105/2007 ) і Воєнна доктрина України ( 648/2004 ), доктрини,

концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації

реальних і потенційних загроз національним інтересам України. Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України є документами, обов'язковими для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки.

Об'єкти національної безпеки

Об'єктами національної безпеки є: людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи; суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси; держава - її конституційний лад, суверенітет, територіальна

цілісність і недоторканність.

Суб'єкти забезпечення національної безпеки

Суб'єктами забезпечення національної безпеки є: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Рада національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Національний банк України;

суди загальної юрисдикції;прокуратура України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого

самоврядування;

Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; Принципи забезпечення національної безпеки

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних

інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та

механізмів міжнародної колективної безпеки. Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у

політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах.

Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

19. Політичний ідеалізм у науці про міжнародні відносини. Цей напрям ще кваліфікується як утопізм і його базова ідея -- переконання про необхідність і можливість покінчити з світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання і демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі та справедливості. Звідси, прихильники політичного ідеалізму виступали за створення системи.

Ідеалістична традиція в теорії й на практиці знала своє втілення у розробленій американським президентом В. Вільсоном програми створення Ліги Націй, у договорі про відмову застосовувати силу в міждержавних відносинах -- пакт Бріана -- Келлога (1928 p.), у відмові США від дипломатичного визнання змін, що досягнуті за допомогою сили, -- доктрина Стаймсона (1932 p.), у діяльності держсекретаря США Дж. Даллеса і помічника президента США з питань національної безпеки З. Бжезинського, президентів США Дж. Картера (1976 -- 1980) і Дж. Буша (1988 -- 1992).

У науковій літературі політичний ідеалізм був представлений книгою "Досягнення миру через світове право" американських авторів Л. Сона і Р. Кларка. Вони запропонували проект поетапного роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу. Основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами повинен стати світовий уряд під керівництвом ООН, який буде діяти на основі детально розробленої світової конституції.

Однак світова війна, локальні війни та конфлікти, "холодна війна" значною мірою підірвали основи політичного ідеалізму. Вважалося, що він утратив будь-який вплив і безнадійно відстав від вимог сучасності, Наслідком стало відродження європейської класичної традиції, для якої характерний вихід на перший план при аналізі міжнародних відносин понять "сила", "баланс сил", "національний інтерес", "конфронтація", "протистояння", "конфлікт".

Кант.Идея права и государства. В учении о праве Кант развивал идеи французских просветителей: необходимость уничтожения всех форм личной зависимости, утверждение личной свободы и равенство перед законом. Юридические законы Кант выводил из нравственных.

В учении о государстве Кант развивал идеи Жан-Жака Руссо: идею народного суверенитета (источник суверенитета, однако, у Канта -- не народ, а монарх, которого осуждать нельзя, так как он «не может поступать не по праву»).

Кант рассматривал и идеи Вольтера: признавал право на свободное высказывание своего мнения, но с оговоркой: «рассуждайте сколько угодно и о чем угодно, но повинуйтесь».

Государство (в широком смысле) — объединение множества людей, подчинённых правовым законам.

Все государства имеют три власти:законодательная (верховная) — принадлежит только объединенной воле народа;исполнительная (действует согласно закону) — принадлежит правителю;судебная (действует согласно закону) — принадлежит судье.

Государственные устройства не могут быть неизменными и меняются тогда, когда перестают быть необходимыми. И лишь республика отличается прочностью (закон самостоятелен и не зависит от какого-то отдельного лица). Истинная республика — система, управляемая уполномоченными депутатами, избранными народом.

В учении об отношениях между государствами Кант выступает против несправедливого состояния этих отношений, против господства в международных отношениях права сильного. Поэтому Кант за создание равноправного союза народов, который бы оказывал помощь слабым. И считал, что такой союз приближает человечество к осуществлению идеи вечного мира.

Чотирнадцять пунктів Вільсона

Відкриті мирні договори, відкрито обговорення, після яких не буде ніяких таємних міжнародних угод будь-якого роду, а дипломатія завжди буде діяти відверто на очах у всіх.

Абсолютна свобода судноплавства на морях поза територіальними водами як у мирний, так і воєнний час, крім випадків, коли деякі моря будуть частиною або повністю закриті в міжнародному порядку для виконання міжнародних договорів.

Усунення, наскільки це можливо, всіх економічних бар'єрів і встановлення рівності умов для торгівлі всіх націй, що стоять за мир.

Справедливі гарантії того, що національні озброєння будуть скорочені до граничного мінімуму, сумісного з державною безпекою.

Вільне, щиросердне і абсолютно неупереджене вирішення всіх колоніальних суперечок, засноване на суворому дотриманні принципу, що при вирішенні всіх питань, що стосуються суверенітету, інтереси населення повинні мати однакову вагу в порівнянні із справедливими вимогами того уряду, права якого мають бути визначені.

Звільнення всіх російських територій і такий дозвіл всіх зачіпаючих Росію питань, який гарантує їй найбільш повне й вільне сприяння з боку інших націй у справі отримання повної і безперешкодної можливості ухвалити незалежне рішення щодо її власного політичного розвитку та її національної політики та забезпечення їй привітного прийому до співтовариства вільних націй при тому образі правління, який вона сама для себе обере. І більше, ніж прийом, також і всіляку підтримку у всьому, в чому вона потребує і чого вона сама собі бажає. Ставлення до Росії з боку націй, її сестер, в майбутні місяці буде пробним каменем їхніх добрих почуттів, розуміння ними її потреб та вміння відокремити їх від своїх власних інтересів, а також показником їхньої мудрості і безкорисливості їхніх симпатій.

Бельгія повинна бути звільнена і відновлена, без спроби обмежити суверенітет, яким вона користується нарівні з усіма іншими вільними націями. Ніяке інше діяння не може більш, ніж це, послужити до відновлення між народами довіри до тих законів, які вони самі встановили і визначали в якості керівництва для своїх взаємних зносин. Без цього цілющого акту вся побудова і дія(структура)міжнародного права буде назавжди втраченою.

Вся французька територія повинна бути звільнена, окуповані частини повернуті, а зло, нанесене Франції Пруссією в 1871 у в відношенні Ельзас-Лотарингії, яке порушувало загальний мир майже 50 років, має бути виправлено, щоб мирні відносини могли знову бути встановлені в інтересах усіх.

Виправлення кордонів Італії має бути зроблено на основі ясно помітних національних кордонів.

Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй ми хочемо бачити огородженим і забезпеченим, повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку.

Румунія,Сербія і Чорногорія повинні бути звільнені. Зайняті території повинні бути повернені Сербії.Повинен бути наданий вільний і надійний доступ до моря. Взаємовідносини різних балканських держав повинні бути визначені дружнім шляхом, відповідно до історично встановлених принципів приналежності та національності. Повинні бути встановлені міжнародні гарантії політичної і економічної незалежності і територіальної цілості різних балканських держав.

Турецькі частини Османської імперії, в сучасному її складі, повинні отримати забезпечений і міцний суверенітет, але інші національності, що нині знаходяться під владою турків, повинні отримати недвозначну гарантію існування і абсолютно непорушні умови автономного розвитку. Дарданелли повинні бути постійно відкриті для вільного проходу суден і торгівлі всіх націй під міжнародними гарантіями.

Повинно бути створено незалежну Польську державу, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якому повинен бути забезпечений вільний і надійний доступ до моря, а політична і економічна незалежність, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані міжнародним договором.

Повинно бути утворено загальне об'єднання націй на основі особливих статутів, з метою створення взаємної гарантії політичної незалежності і територіальної цілості як великих, так і малих держав.

20. Біхевіоризм народився наприкінці XIX — на початку XX ст. як напрям американської психології, що наголошував на необхідності вивчення особи через фіксацію конкретних рефлексій людини на певні специфічні зовнішні подразнення. У теорії міжнародних відносин основні принципи біхевіорізму запозичуються в 40—50-х роках XX ст., коли здійснюються перші спроби дослідження міжнародних відносин, що ґрунтуються на емпіричності сприйняття реальності. Власне з біхевіоризму у психології запозичена ідея про необхідність вивчати конкретні прояви діяльності учасників міжнародних відносин на основі емпіризму, який полягає у прагненні визначити чіткі кількісні параметри явищ та процесів, пов'язаних з ними. Прихильників біхевіоризму "приваблювали ті об'єкти досліджень, де можна зібрати кількісні дані"1. Кількісне параметрування міжнародних відносин у кінці 60-х — на початку 70-х років XX ст. виглядає на той час як найточніше, таке, що адекватно їх відображає і дає змогу абстрагуватись від суб'єктивного і випадкового та будувати свої висновки на основі об'єктивного знання про досліджувані процеси та явища. Ці погляди призвели до т. зв. біхевіористичної революції, що стала початком "Великої дебати" і поділу теорії міжнародних відносин на дві школи — класичну та модерністську і розмежування двох стилів теоретизування — гуманістичного та техніцистичного.

Теорії біхевіоризму спрямовувались на пошук об'єктивних закономірностей міжнародних відносин, уникаючи апріорних тверджень про патологічність людської натури, злу чи добру волю політиків, містичність їх мислення, еталонність міжнародних відносин тощо. їх основою мали бути визначення факту та його точна інтерпретація, позбавлена суб'єктивних і необґрун-тованих оцінок.

Теоретична новизна біхевіоризму зводиться до намагання застосувати у дослідженнях такі принципи: 1. Емпіризмt який полягає у дослідженні міжнародних відносин шляхом точного з'ясування фактів, зокрема, за допомогою кількісних параметрів. На думку Ч. Германа, кількісній пара-метризації підлягають: способи голосування у міжнародних організаціях, вербальні заяви політичних лідерів, чинники, які визначають поведінку держав, рішення у зовнішній політиці та окремі факти міжнародного життя. Як вважають Д. Бобров та Дж. Шварц, конкретне дослідження міжнародних відносин має будуватися на використанні великої бази даних, яка охоплює значний історичний відтинок часу й велику кількість держав, та залученні комп'ютерних технологій. 2. Індуктивність, що полягає в організації дослідження шляхом виведення висновків унаслідок узагальнення та систематизації емпірично виявлених фактів. Дослідження має включати висунення чітко сформульованих гіпотез, пошук залежних, незалежних і таких, що чинять вплив, змінних ситуації, формулювання висновків, пошук і верифікацію аргументів. 3.Об'єктивізм, тобто сприйняття явищ і процесів міжнародних відносин, що не залежать від людської волі чи прагнень, а випливають із реальності стосунків між людьми у процесі життєдіяльності. Ця традиція започаткована поглядами давньогрецького філософа Ісократа, який стверджував, що війну не доцільно сприймати як добро чи зло, але до неї варто ставитись як до суспільного явища, яке потрібно пізнати та зрозуміти. Видатний італійський мислитель епохи Відродження Дж. Віко у праці "Основи науки про спільну природу націй" стверджував, що історичні закони мають провіденційний характер і не збігаються з волею монархів та інших історичних осіб. 4.Системність, що полягає у розумінні міжнародних відносин як сукупності зв'язків між учасниками міжнародних відносин, котра створює між ними ситуацію взаємозалежності та взаємозв'язку. Усі теорії біхевіоризму, залежно від вихідної гіпотези, можна поділити на три групи: системні теорії, теорії зв'язку (linkage theories) і факторні теорії ("теорії поля").

Факторні теорії, або інакше "теорії поля", формулювались упродовж 50—60-х років XX ст., коли багато вчених звертали увагу на проблеми дослідження об'єктивних і суб'єктивних чинників, що прямо чи опосередковано впливають на міжнародні відносини. Важливою особливістю теорій, які стосувались дослідження цієї проблематики, стала формалізація міжнародного середовища до певної площини (поля), де розташовані учасники і здійснюються відносини між ними.

Біхевіористичні теорії поля стали важливим етапом розвитку теорії міжнародних відносин, який позначився низкою оригінальних ідей, що суттєво різнились від класичних — своєю складністю, науковістю та високим рівнем абстракції. Вони стали значним кроком у розробці емпіричної методології дослідження міжнародних відносин, оскільки К. Райт та його послідовники впритул підійшли до створення моделей, завдяки яким можна моделювати реальність та прогнозувати її майбутні стани.

Основне призначення теорії К. Райта полягало у спробі емпіричного моделювання процесів у міжнародних відносинах, а це зумовило значно виразніший її методологічний ефект, ніж екс-планаційну вартість. Водночас припущення К. Райта про динамічність можливостей і вартостей, якими послуговуються держави та їх політичне керівництво у міжнародній системі, має цілком очевидну наукову цінність.Теорія Р. Руммеля, завдяки своєму прикладному характерові, зумовила значний інтерес і операційно використовувалась в емпіричних дослідженнях проблеми "вимірності" держав. Н. Ґледіч запропонував дещо інший підхід, пов'язаний з рангами держав та їхнім впливом на білатеральні відносини. Біхевіористичні теорії поля стали важливим етапом розвитку теорії міжнародних відносин, який позначився низкою оригінальних ідей, що суттєво різнились від класичних — своєю складністю, науковістю та високим рівнем абстракції. Вони стали значним кроком у розробці емпіричної методології дослідження міжнародних відносин, оскільки К. Райт та його послідовники впритул підійшли до створення моделей, завдяки яким можна моделювати реальність та прогнозувати її майбутні стани.

22. Прогнозування — процес передбачення майбутнього стану предмета чи явища на основі аналізу його минулого і сучасного, систематична інформація про якісні й кількісні характеристики розвитку цього предмета чи явища в перспективі. Результатом прогнозування є прогноз — знання про майбутнє і про ймовірний розвиток сьогочасних тенденцій.Методи прогнозування: Iснують два пiдходи до прогнозування: якiсний та кiлькiсний.

Кiлькiсний пiдхiд базується на математичних моделях й iсторичних данних. Якiсний пiдхiд покладається на освiчену думку, iнтуїцiю й досвiд професiоналiв. Серед його рiзновидiв є консенсус керiвництва, Делфi метод, оцiнка торговими працiвниками — кожного по своєму регiону, опитування клiєнтiв.

Кiлькiснi методи дiляться на два види: причинно-наслiдковi й моделi часових рядiв. Часовi ряди дiляться на:моделi з декомпозицiєю: видiлення сезонностi й тренду;

моделі згладжування: Середнє арифметичне;ковзне середнє арифметичне;

Середнє зважене;Ковзне середнє зважене;експоненцiйне згладжування

Оцiнка прогнозу

Надзвичайно важливо оцiнювати прогноз. Серед безлiчi надiйних методiв є декiлька, якi найпростiшими, але, поєднанi разом, дають безпомилкову оцiнку якостi поданого плану продажу та його фактичного виконання. Це:середнє абсолютне вiдхилення / Mean Average Deviation (MAD);сума помилок прогнозу зростаючим пiдсумком / Running Sum of Forecast Error (RSFE);сигнал вiдслiдковування / Tracking Signal (TS)

Процедури, процеси, відповідальність у прогнозуванні.

Система прогнозування вимагає певного рiвень формалiзацiї, тобто описана процедурами й iнструкцiями. В бізнес-прогнозуванні процесом займаються та за нього відповідають пiдроздiли продажу та маркетингу, якi вiдповiдають за збут у компаніях: вiддiл збуту, вiддiл маркетингу, вiддiл з роботи з клiєнтами, товарознавцiв. Проте, досить поширеною є практика коли короткострокове прогнозування здійснюється працівниками планових відділів логістика.

25. Проблема базування Чорноморського Флоту (ЧФ) Російської Федерації у Севастополі була і залишається найбільш контраверсійною і складною в українсько-російських відносинах і значною мірою визначає і в найближчій перспективі визначатиме їх характер.

Ряд положень угод України з Російською Федерацією щодо перебування ЧФ РФ на території України не відповідає національним інтересам нашої держави. Це проявляється сьогодні в інцидентах в ході навчання російських підрозділів на території Криму, в проблемах контролю за діяльністю, чисельністю та озброєнням ЧФ, у нецільовому використанні відповідної інфраструктури і в багатьох випадках відсутності угод про її оренду, і незаконному утриманні гідрографічних об’єктів. Україна також немає можливості гарантувати відсутність ядерної зброї на кораблях ЧФ, що базуються в українських портах та в арсеналах ЧФ, розміщених на українській території.

Присутність Чорноморського флоту РФ у Криму має геополітичний контекст, оскільки спрямована передусім на збереження російського військово-політичного домінування в регіоні. Основними військово-політичними завданнями ЧФ Росії є: контроль над діями НАТО в Чорноморському регіоні, утримання України, Грузії і Молдови в єдиному оборонному просторі СНД, контроль над транспортними та енергетичними коридорами, посилення позицій Росії в зонах нестабільності на Північному Кавказі, Криму та Придністров’ї. Використовуючи базу ЧФ у Севастополі у якості плацдарму, Росія намагається нарощувати свою присутність і в Середземноморському регіоні.

Проблема базування ЧФ в Севастополі по своїй суті є політичною проблемою двосторонніх українсько-російських відносин в геополітичному контексті в Чорноморському регіоні. Протягом останніх 17 років діяльність ЧФ і його допоміжних структур являлась джерелом суспільно-політичної напруги на кримському півострові, що проявлялося в координації дій проросійських радикальних організацій з боку представників командування ЧФ.