57. Сучасний стан відносин Україна – Європейський союз

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані у грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 16 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань.

На сьогодні в рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.

Партнерський діалог Україна-ЄС розвивається під час проведення щорічних засідань cаміту Україна-ЄС за участю Президента України; Ради з питань співробітництва за участю Прем’єр-міністра України; Комітету з питань співробітництва; Комітету парламентського співробітництва; регулярних консультацій Україна-Трійка ЄС, постійних експертних консультацій. Між Україною та ЄС щорічно відбувається понад 80 офіційних зустрічей та консультацій на високому і експертному рівнях.

Євроінтеграція є головним та незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України.

Нинішній розвиток політичного діалогу між Україною та ЄС базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, виконанні сторонами УПС та Плану дій «Україна–ЄС», прийнятого у лютому 2005 року у Брюссель. У рамках Європейської політики сусідства. Україна виходить з того, що реалізація зазначеного документа має сприяти посиленню співпраці між Україною та ЄС в умовах розширення, створити необхідні умови для переходу в майбутньому до якісно нового рівня відносин з ЄС, а також сприяти поступовій інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС та створити передумови для започаткування з ЄС зони вільної торгівлі. Кінцевою політичною метою ПД має стати укладення нової рамкової угоди з ЄС, яка повинна замінити чинну УПС, строк дії якої завершується на початку 2008 року.

План дій створює належні рамки для розвитку взаємин між Україною та розширеним ЄС лише на короткостроковий період. Отже, Україна виходить з того, що наступним логічним кроком після успішного виконання Україною Плану дій має стати укладення нової рамкової угоди між Європейським Союзом та нашою державою, яка б визначала для неї чітку європейську перспективу.

Свідченням поступового посилення взаємодії України з ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики є ухвалення Євросоюзом рішення про приєднання України до позицій та заяв ЄС з регіональних проблем та питань міжнародного життя. Таким чином, вже на даному етапі Україні надано право бути складовою позицій ЄС, яким користуються країни-кандидати та країни-члени Європейської економічної зони. Започатковано також новий механізм діалогу – двосторонні консультації між Україною та Генеральним Секретаріатом Ради ЄС з питань зовнішньополітичного планування.

Помітною подією у двосторонніх взаєминах, яка отримала позитивний резонанс в колах ЄС, стало внесення Україною нових пропозицій щодо придністровського врегулювання. Ініціативна та активна позиція нашої держави з цього питання, а також прагнення досягти зрушень у врегулюванні цього „замороженого конфлікту”, сприяло зростанню довіри до України як впливового гравця у забезпеченні європейської безпеки і стабільності. Позитивним стало також укладення Меморандуму про створення Прикордонної місії ЄС на українсько-молдовському кордоні, практичне започаткування діяльності якої відбулося 1 грудня 2005 року.

ЄС визнає важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово-технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.

Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. На сьогодні розширений ЄС є найбільшим зовнішньоторговельним партнером України. Його частка у загальному обсязі зовнішньої торгівлі товарами і послугами України сягає 33,6%, тобто більше третини зовнішньоекономічної діяльності України орієнтується на цей ринок.

Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20(!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним. Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Водночас і Україна баче своє майбутнє в об’єднаній Європі. І як влучно зазначив Міністр закордонних справ України Б.Тарасюк “В тій Європі, в яку Україна активно інтегрується і знаходить у цьому підтримку і розуміння.”[10] Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін. Про це свідчать проаналізовані конструктивні кроки двосторонньої співпраці.

Які ж можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?

Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС вже в 1999/2000 рр. За підтримки Брюсселя, вступ України в СОТ. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізції своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.

Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправна участь в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ і взаємодія із НАТО, ЗЄС та іншими європейськими структурами, сприятиме цілком реальним можливостям України отримати статус асоціативного партнера ЄС. В разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у полічній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.

Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції в розвитку Української держави. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій, не дивлячись на реалії його втілення, ніколи не спіткає Україну, а тільки залишиться на папері.

58. Асиметричні відносини.Класифікація міжнародних відносин завжди являла собою деяку складність для політології. Обумовлюється це насамперед великою кількістю та різноманітністю акторів цих відносин. Але найбільш актуальною ця проблема стала в наш час – на початку XXI століття. Надзвичайно високий динамізм розвитку міжнародних відносин та переструктуризація всієї системи світового порядку обумовили необхідність переосмислення традиційних та розробки нових підходів щодо класифікації міжнародних відносин. Зникнення біполярної системи і формування альтернативних їй однополярної та багатополярної систем міжнародних відносин викликають потребу в нових акцентах і нових підходах щодо класифікації системи цих відносин, зокрема, дослідженні такого її різновиду, як симетричні та асиметричні відносини.

Дослідження міжнародних відносин саме під таким кутом зору дає можливість не тільки глибше висвітити і зрозуміти політику провідних геополітичних потуг, а й окреслити перспективи середніх і малих держав у цьому складному і мінливому світі. Найбільш важливою актуальність цього підходу видається для України, яка опинилась в епіцентрі геополітичного протистояння між Сходом і Заходом. У цій складній ситуації утвердження України як сильної суверенної держави повинно передбачати розробку і запровадження асиметричних заходів і засобів в її зовнішній політиці. Особливо це стосується відносин України з Російською Федерацією.

Розгляд українсько-російських відносин, з точки зору такого підходу, дасть змогу глибше зрозуміти межу наших можливостей і побачити перспективу просування інтересів України в цій складній системі двосторонніх відносин.

У науковій літературі можна знайти доволі широкий спектр критеріїв щодо класифікації міжнародних відносин на різні типи, рівні та види. Але більшість дослідників віддає перевагу одному критерію – суб’єкту цих відносин. Так, справді, природа будь-яких суспільних відносин, не тільки міжнародних, визначається природою їх суб’єктів. Систематизація відносин за природою їх суб’єктів називається типологізацією.

Типологія є одним із найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу міжнародних відносин. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони міжнародних відносин. Поняття "тип" містить у собі явища, зведені у певну групу за найбільш загальними й істотними ознаками. Типологічна процедура визначається насамперед за істотними родовими ознаками міжнародних відносин. Вона являє собою формальну класифікацію, оскільки таким шляхом обмежується зміст понять і збільшується їхній обсяг. У цьому відношенні більш продуктивною є типологія суспільних відносин, розроблена закордонними політологами К.Боулдінгом, І.Галтунгом, К.Райтом, С.Чейзом, які за основний критерій беруть природу соціальних одиниць, не обмежуючись класами і класовими відносинами. Так, приміром, у типології С.Чейза нараховується 18 структурних видів суспільних відносин, включаючи відносини на рівні різноманітних общин, партій, рас, соціальних прошарків, націй, культур, цивілізацій. Така типізація більш повно охоплює все розмаїття суспільних відносин. Хоча, безумовно, загальний недолік типологічних схем полягає в тому, що вони часто побудовані на основі формальних ознак, які мають багато в чому довільний характер.

Проте на основі такої типологічної процедури можна стверджувати, що симетричні та асиметричні відносини являють собою певний тип відносин, оскільки вони визначаються природою, тобто родовою ознакою суб’єктів цих відносин. Особливістю цього типу відносин є те, що в ньому вони визначаються як певне співвідношення між суб’єктами цих відносин. Співвідношення – це величина, що має і якісний, і кількісний вимір. Якісний вимір характеризує специфіку суб’єкта, що проявляється тільки у відносинах з іншим суб’єктом.

Згідно з цією специфічною природою суб’єктами міжнародних відносин виступають такі традиційні актори, як держави та недержавні учасники. До недержавних учасників міжнародних відносин належать наддержавні інститути та міжнародні організації. Природа такого традиційного актора міждержавних відносин, як держава, визначається політичним режимом, формою державного устрою, типом економічних відносин, характером соціальних відносин у суспільстві. За цими ознаками визначається тип держави. Кількісним виміром держави є її могутність. Могутність, у свою чергу, визначається багатьма критеріями: економічним та військовим потенціалами, природними та трудовими ресурсами, рівнем розвитку науки і культури, досягненнями в галузі високих технологій, рівнем соціальної стабільності. Іншими словами, могутність держави є показником того, які сили ця держава має у своєму розпорядженні і якою мірою вона може їх застосувати у відносинах з іншими державами чи недержавними учасниками міжнародних відносин.

На підставі цього критерію держави прийнято поділяти на наддержави, великі держави, середні держави і мікродержави. Наддержави прийнято виділяти за ознакою їх здатності спричиняти вплив на умови існування всього людства. Наддержава не може зазнати поразки від будь-якої іншої держави чи коаліції, якщо в таку коаліцію не входить інша наддержава.

Ознакою великих держав є їх здатність здійснювати суттєвий вплив на світовий розвиток. Незважаючи на претензії таких держав відігравати домінуючу роль у світі, їх реальні можливості обмежують цю роль окремим регіоном чи окремою сферою міждержавних відносин на рівні регіону.

Середні держави здатні спричиняти значний вплив на своє близьке оточення, але такий вплив не виходить за межі одного регіону. Малі держави мають достатньо сил для забезпечення свого суверенітету, територіальної цілісності та незалежності, але їх вплив на найближче оточення надзвичайно слабкий. Мікродержави у принципі не здатні захистити свій суверенітет власними силами. Узагальнюючим синтетичним критерієм є класифікація акторів міжнародних відносин за типом і могутністю держав. За цим критерієм держави поділяються на імперії і національні держави. Проте симетрія і асиметрія характеризують тип відносин, а не тип суб’єктів цих відносин. Відносини ж визначаються кількістю їх суб’єктів, характером взаємозв’язків між ними. У цьому контексті в науковій літературі домінують дві теорії – “інтеракціонізм” і “структуралізм”. Перша течія представлена роботами таких відомих учених, як М. Каплан, К. Дойч, Д.Сінгер, Р.Роузкранс. Представники цієї течії розглядають держави як автономні елементи міжнародних відносин. Друга течія розглядає міжнародні відносини як певну структуру, елементами якої є держави, що мають різні ролі й посідають різні місця в цій структурі. Прихильниками цієї течії можна вважати Б. Брауна, Й. Галтунга, П. Барана, А. Франка та інших.

Слід зазначити, що ці дві течії не виключають, а, навпаки, природно доповнюють одна одну. Інтеракціонізм акцентує увагу на взаємозв’язках суб’єктів у площині двосторонніх відносин. У контексті саме такого підходу симетрія і асиметрія визначають співвідношення між двома суб’єктами за їх величиною. Відтак, симетрія означає рівність, паритет у відносинах між суб’єктами. Це ситуація, коли ми маємо відносини між суб’єктами рівної величини або між рівновеликими акторами. Виходячи з такого розуміння, визначення симетричного типу відносин буде залежати від тих параметрів, якими характеризується величина суб’єктів двосторонніх відносин.

Найбільш простими і зрозумілими є суто фізичні чи географічні параметри держави: її територія, кількість населення, обсяги природних ресурсів. Значно складнішим видається визначення параметрів національної могутності держави, яка є однією з найсуттєвіших характеристик ваги чи величини суб’єкта двосторонніх відносин.

Співвідношення величин суб’єктів двосторонніх відносин за цією низкою параметрів вказує на відносність критеріїв визначення симетричності. За одним параметром суб’єкти відносин будуть рівновеликими, за іншим – ні. Відтак, відносини між ними в одній площині будуть симетричними, в іншій – асиметричними, тобто нерівнозначними. Цю закономірність можна легко продемонструвати на кількох варіантах визначення симетричності відносин.

Якщо ми за основний параметр визначення величини суб’єктів візьмемо їх територію й економічний потенціал, то матимемо чотири варіанти відносин.

Перший варіант характеризує ситуацію, коли дві держави симетричні за своєю територією, але асиметричні за економічним потенціалом. Прикладом такого варіанта можуть бути відносини між США і Канадою. За своєю територією ці дві країни співставні. Що стосується їх економічних потенціалів, то валовий національний продукт (ВНП) США більш як у 10 разів перевищує ВНП Канади. Також майже у 10 разів США перевищує Канаду за кількістю населення.

Другий варіант демонструє зворотну залежність, коли країни є симетричними за своїм економічним потенціалом, але вони не співставні за площею своєї території. Яскравим прикладом такого варіанта є порівняння Китаю та Італії. За своїм економічним потенціалом Італія близька до КНР, але при цьому її територія становить лише 3% від території Китаю.

Третій варіант являє собою тип симетричних відносин у чистому вигляді, коли дві країни співставні і за своїм економічним потенціалом, і за територією. Прикладом такої ситуації можуть бути Італія і Велика Британія. Відносини між ними виглядають справді симетричними.

Четвертий варіант є прикладом класичних асиметричних відносин. Він демонструє асиметричність відносин як за одним, так і за іншим параметром. При цьому слід зазначити, що, на відміну від симетричних, існують два різновиди асиметричних відносин.

Відносність критеріїв визначення симетричності значною мірою зумовлюється відносністю оцінки національної могутності держав. Могутність є категорією, яка віддзеркалює не лише наявність певних ресурсів, а й здатність мобілізувати та реалізувати ці ресурси для досягнення певної мети. Тобто національна могутність має поєднувати наявний потенціал, а також здатність використовувати його для впливу на поведінку іншої сторони.

Потенціал національної могутності, як уже було зазначено, являє собою сукупність матеріальних і духовних сил суспільства, які включають економічну, політичну, соціальну, науково-технічну і, власне, військову складові. Ці складові національної могутності держави мають різну здатність впливати на поведінку іншої сторони в системі двосторонніх чи багатосторонніх відносин. Найбільший вплив серед зазначених складових спричиняють, як правило, військовий та економічний потенціал. Але в такому разі постає питання: що є головним серед цих двох потенціалів для визначення симетричності чи асиметричності відносин? Чи можна було говорити про симетричні відносини між США і СРСР, які були рівними за своїм військовим потенціалом і підтримували відповідний військово-стратегічний паритет, але за своїм економічним потенціалом США, безумовно, переважали Радянський Союз? Іншим прикладом можуть слугувати теперішні відносини між Китаєм та Італією. За своїм економічним потенціалом вони майже симетричні, а за військовим – Італія у декілька разів поступається Китаю.

Аналіз міжнародного досвіду показує, що країна матиме істотний вплив на поведінку свого опонента, коли вона переважає його за своїм потенціалом у два і більше рази. Відповідь на друге питання випливає з викладених вище ілюстрацій. З них видно, що більшу здатність впливати на поведінку опонента має перевага саме у військовому потенціалі. І це не дивно, оскільки військова сила по природі своїй призначена для здійснення примусу. Хоча при цьому слід зважати на те, що військова сила формується на відповідній матеріальній базі, яка, в свою чергу, залежить від економічного потенціалу держави. Роль військової сили в політиці тієї чи іншої держави визначається характером її національних інтересів.Тому національні інтереси країн–суб’єктів повинні розглядатись як один з важливих критеріїв при визначенні симетричності чи асиметричності відносин. Не випадково, що характер національних інтересів є одним з критеріїв класифікації держав на наддержави, великі і малі держави.

Національні інтереси наддержав мають глобальний характер і спрямовані на досягнення повного домінування у світі в усіх сферах міжнародних відносин. Національні інтереси великих держав теж мають глобальний характер, але вони спрямовані на досягнення повного домінування тільки в певному регіоні або в окремій сфері міжнародних відносин. Національні інтереси середніх держав мають регіональний вимір і пов’язані із забезпеченням певного впливу на суміжне міжнародне оточення або суміжні субрегіони. Національні інтереси малих держав мають виключно внутрішню спрямованість.

Національні інтереси, як випливає з їх визначення, є тим інтегрованим критерієм, який визначає поведінку країни–суб’єкта в певній системі міжнародних відносин, а тому обумовлює характер самих відносин.

Система міжнародних відносин має певну ієрархічну структуру. Становище тієї чи іншої країни в цій ієрархії і визначає її поведінку у відносинах з іншими країнами. Ця ієрархічна структура є досить динамічною, тому місце країни в цій ієрархії може змінюватись. Проте, згідно з визначеними критеріями, сьогодні досить динамічно формується структура, що являє собою ієрархію однополюсного світу, вищий рівень якої становить одна наддержава. Другий рівень становлять провідні держави світу, так звані великі держави, які утворюють багатополярну систему на регіональному рівні. Третій рівень становлять середні держави, і, відповідно, найнижчий рівень цієї структури – малі держави.

Згідно з цією ієрархією, можна виділити цілу систему симетричних та асиметричних відносин. Симетричні відносини встановлюються між країнами одного рівня ієрархії, тобто між малими країнами, між середніми державами, між великими державами. Відповідно, асиметричними будуть вважатися відносини між державами, які займають різні рівні в ієрархії міжнародних відносин. Це відносини між наддержавою та іншими державами, відносини між великими і середніми державами, відносини між великими і малими державами, відносини між середніми і малими державами.

Застосування такого структурно-ієрархічного підходу дає можливість виявити характер відносин між США і Канадою та між Росією і Україною, які є головним предметом нашого аналізу. Розглянемо місце цих країн в ієрархічній системі міждержавних відносин.

Після розпаду Радянського Союзу США залишились єдиною наддержавою у світі, яка зберігає світове лідерство і домінування в усіх основних сферах міжнародних відносин. Відносини цих країн світу, включаючи й Росію зі Сполученими Штатами, є асиметричними відносинами.

Із суто методологічної точки зору належність держав до різних рівнів ієрархії являє собою тільки одну із сутнісних ознак асиметричності їх відносин. Іншою сутнісною властивістю асиметричності є різна віддаленість від певного центру. Симетрія, як відомо, являє собою положення суб’єктів, що знаходяться на однаковій відстані, але по різні боки від певної площини чи прямої. Отже, властивістю симетрії є рівновіддаленість і різноположеність. Якщо тепер цю властивість екстраполювати на міжнародні відносини, то можна визначити принаймні дві системи координат такого відліку.

Перша з них характерна для міжсистемних відносин, друга – для внутрішньосистемних. Перша система може становити сукупність відносин між державами, які виступають як автономні суб’єкти. Такими суб’єктами можуть бути як національні держави, так і міждержавні організації. Симетричність відносин між ними буде визначатись, по-перше, їх різним становищем і різним віддаленням від центру цієї системи координат. По-друге, належністю до одного типу суб’єктів. До асиметричних відносин у цій системі слід віднести відносини між суб’єктами різного типу (наприклад, між національною державою та міждержавним об’єднанням), які перебувають по різні боки від центру системи координат. Як симетричність, так і асиметричність передбачають наявність протилежності позицій щодо центру системи координат. Таке перебування по різні боки “барикади” перманентно зумовлює конкуренцію між двома суб’єктами таких відносин. Отже актуальність оцінки відносин з точки зору симетричності чи асиметричності має місце тоді, коли між їх суб’єктами точиться конкуренція або суперництво, а національні інтереси цих суб’єктів не збігаються або стикаються між собою.

Симетричність чи асиметричність відносин обов’язково передбачає також наявність центру, стосовно якого суб’єкти визначають протилежність своїх позицій у відносинах між собою. Таким центром можуть виступати певний рівень розвитку, досягнення в тій чи іншій галузі, володіння певними технологіями, сфера впливу чи домінування.

Різниця між симетричністю та асиметричністю полягатиме в неоднаковій віддаленості від певного рівня чи певної мети, що виступають центром координат даної системи міжнародних відносин. Виходячи з такої конкурентної природи, найбільш типовим для симетричних чи асиметричних відносин є стан конфронтації. Хоча такий тип відносин не виключає співробітництва та партнерства між їх суб’єктами.