3. Концепція (Основи) національної безпеки України

Концепція (Основи) національної безпеки України - це державний документ, який відображає магістральний (ведучий, генеральний) задум щодо державної політики національної безпеки.

Положення концептуальних документів більш низького рангу, а саме Стратегія національної безпеки і стратегії (доктрини) по напрямах державної політики мають випливати із положень Концепції національної безпеки, або не бути у протиріччі з останніми.

Концепція (Основи) національної безпеки України розробляється під керівництвом і при координації Ради національної безпеки і оборони, за участю представників виконавчої і законодавчої влади, а також незалежних експертів і затверджується Верховною Радою.

Положеннями Концепції (Основ) національної безпеки України в питаннях формування і реалізації державної політики зобов`язані керуватися всі гілки влади.

Стратегія національної безпеки України встановлює напрями і визначає основні зусилля державної політики національної безпеки в інтересах відстоювання національних інтересів України в конкретній реальній обстановці існуючих і таких, що народжуються, загроз та викликів національним інтересам .

Стратегія національної безпеки України подає чітку позицію керівництва виконавчої гілки влади щодо ролі і місця України в сучасному світі, а також щодо інтегрального магістрального задуму на певну перспективу в державній політиці.

Період дії даної редакції Стратегії національної безпеки України визначається протягом часу до змін в зовнішній і внутрішній обстановці щодо України, зокрема зміною в ландшафті безпеки.

Стратегія національної безпеки є базовим програмним документом виконавчої гілки влади.

Стратегія національної безпеки розробляється Кабінетом міністрів України на чолі з Прем`єр – міністром України і затверджується Президентом України, після чого представляється Верховній Раді України. Верховна Рада України підтримує чи не підтримує через бюджетний процес стратегію виконавчої гілки влади.

В Стратегії національної безпеки України відображаються такі основні питання:

Аналіз внутрішньої і зовнішньої обстановки, що склалася на даний час;

Опис нових структур та змісту загроз національним інтересам України і викликів, які й обумовлюють розробку даної редакції Стратегії національної безпеки України;

Основні принципи та стратегічні цілі державної політики національної безпеки України на перспективу;

Стратегічні напрями та пріоритети державної політики національної безпеки України;

Особливості та інструменти імплементації положень Стратегії національної безпеки України в її державну політику національної безпеки на перспективу.

Положення Стратегії національної безпеки є обов`язковими для виконання всіма посадовимим особами виконавчої гілки влади. Інши гілки влади узгоджують свої дії в питаннях державної політики національної безпеки з положеннями Стратегії національної безпеки.

4.Римський клуб.Результати своїх досліджень і рекомендації щодо розумних і необхідних дій людства члени Римського клубу представляли у формі доповідей.

Уперше спробував побудувати глобальну динамічну модель Дж. Форрестер 1971 року. Його метод системної динаміки базується на системному підході і широкому використанні імітаційних експериментів з математичними моделями систем, що вивчаються.

За такого підходу реальна динамічна система замінюється ана­логом — її математичною моделлю, яка «програвається» на комп’ютері за різних початкових умов, змін внутрішньої структури, функцій окремих блоків моделі тощо. Це дає змогу за короткий проміжок часу вивчити можливі варіанти розвитку складного процесу чи системи, проаналізувати їх і вибрати необхідну стратегію, яка приведе до бажаних результатів.

Дж. Форрестер розвинув також спеціальну техніку розроблення програм «програвання» моделі. Їхня перевага полягає у простоті і зручності застосування. Досить сказати, що людина, яка ніколи не займалася програмуванням і навіть не має спеціальної математичної освіти, може навчитись писати програми на запропонованій ученим мові «Динамо» і програвати їх на комп’ютері за лічені години.

Монографія Дж. Форрестера «Світова динаміка» присвячена опису розроблених ним методів та їхньому застосуванню для аналізу динамічних процесів у складних соціальних системах (корпораціях, містах, країнах), котрі набули широкого визнання в усьому світі. У цій праці автор зосередив увагу на п’яти основних глобальних тенденціях, що викликають «глобальний неспокій». Це швидке зростання народонаселення, прискорення темпів індустріалізації, погіршання якості продуктів харчування, вичерпаність невідновлюваних природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища.

Для опису приросту народонаселення використано відоме в екології логістичне рівняння динаміки чисельності популяції. Воно розв’язувалось разом з рівняннями, що характеризують зменшення невідновлюваних природних ресурсів, зміну частки сільськогосподарських фондів у системі всіх основних фондів, і рівняннями для визначення матеріального рівня життя, рівня хар­чування і рівня забруднень навколишнього середовища. Залежності коефіцієнтів рівняння встановлювались на підставі соціологічних і економічних даних. У деяких випадках ці залежності будувались гіпотетично.

Головне значення наукових досягнень Дж. Форрестера в тому, що він успішно застосував методи природничих і інженерних наук для вивчення часових змін характеристик явищ соціальної природи, синтезував засоби кількісних оцінок еволюції соціальних умов. Його підхід уможливлює передбачення головних тенденцій глобального характеру і керований вплив на їхній перебіг та ймовірні наслідки.

Через кілька місяців після виходу з друку книжки Дж. Форрес­тера «Світова динаміка» було опубліковано першу доповідь Римському клубу під назвою «Ліміти зростання» (1972). Її підготували співробітники Масачусетського технологічного інституту на чолі з Д. Медоузом. На відміну від праці Дж. Форрестера, написаної в академічному стилі, перша доповідь Римському клубу була розрахована на широке коло читачів (її видано тридцятьма мовами, загальним тиражем понад 4 мільйони примірників).

Основний висновок доповіді полягає в тому, що сучасні тенденції світового розвитку неминуче призведуть до «світової екологічної катастрофи» глобального характеру, вона супроводжуватиметься масовим голодом і епідеміями, викликаними перенаселенням планети, вичерпанням природних ресурсів і зростанням токсичних забруднень.

Варіанти моделі Д. Медоуза, обчислені за зміни початкових умов, також прогнозували людству неминучу катастрофу. Взаємозалежність змінних призводила до того, що спроби поліпшити одні параметри моделі викликали погіршання інших. Так, припущення, що природні ресурси планети сьогодні ще повністю не вивчені і їхня кількість має бути принаймні подвоєна, зумовлювало висновок про масове вимирання населення планети внаслідок катастрофічно зростаючого забруднення навколишнього середовища тощо.

Автори доповіді відкрито називали себе мальтузіанцями. Вони проголошували кінець «золотого віку» людства і єдиною альтернативою «неминучій катастрофі» визнавали негайний перехід до «нульового зростання» або «глобальної рівноваги». Для здійснення цього переходу пропонувались такі заходи:

припинення зростання населення, тобто урівнювання приросту населення зі смертністю;

припинення розширеного виробництва (обмеження зростання капіталу до рівня його амортизації);

зменшення рівня споживання ресурсів до 0,25 частини від рівня споживання 1970 р.

Група вчених Сасекського університету (Англія) К. Фрімен, Г. Коул, Д. Коул, Дж. Кларк характеризує модель Д. Медоуза як «модель страшного суду», висновки якої були наперед визначені ціннісними настановами її автора, і наводить такі її недоліки:

надмірна опосередкованість основних параметрів моделі від принципових відмінностей між окремими країнами як з погляду темпів зростання населення, вичерпання природних ресурсів і виробництва продуктів харчування, так і з погляду їхньої соціальної структури;

недоврахованість соціальних і зворотних зв’язків, які можуть «пом’якшити» або повністю усунути можливі екологічні кризи;

неуважність до флуктуацій, тобто статистичного характеру реальних соціальних систем, пов’язаних з «людським» фактором.

У другій доповіді Римському клубу «Людство біля зворотного пункту», розробленій М. Месаровичем (США) і Е. Пестелем (ФРН), була зроблена спроба більш конкретного опису демографічних процесів, урахування впливу соціально-економічних фа­кторів і нерівномірності розвитку окремих країн.

Характерною рисою їхньої моделі є детальний розгляд механізму цін і зростання виробництва енергії, аналіз природи регіональних криз і їх впливу на розвиток і стан інших регіонів. Цікаво, що на відміну від своїх попередників, автори другої доповіді із самого початку відмежувались від апокаліптичних пророцтв «судного дня». Вони наполягають лише на можливості серії регіональних криз, позбавлення яких потребує спільних зусиль усього людства. Результати цієї розвідки узагальнені в таких висновках:

сучасні кризи (екологічні, енергетичні, економічні, демографічні і т. д.) — не тимчасове явище, вони віддзеркалюють постійну тенденцію світового розвитку і свідчать про те, що людство зупинилось біля зворотного пункту своєї історії;

відвертання цих криз можливе лише в контексті інших глобальних процесів і потребує впровадження «нового економічного порядку»;

альтернативою майбутнім кризам на шляху розвитку людства може бути «стратегія виживання» у вигляді «органічного зростання», для здійснення якої необхідні «глобальні зусилля всіх націй», співпраця в ім’я виживання людського роду.

Майже одночасно з моделлю М. Месаровича і Е. Пестеля були розроблені ще дві регіональні моделі, присвячені проблемам зменшення розриву між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються. Першу з них під назвою «Новий погляд на розвиток» запропонувала група вчених Токійського університету під керівництвом Я. Кайя. Вона поставила на меті завдання проаналізувати можливі шляхи вирівнювання доходів на душу населення у розвинених країнах і країнах «третього світу» за рахунок постійної допомоги слаборозвиненим країнам і оптимального перерозподілу структури економіки всіх дев’яти регіонів, на які умов­но був поділений світ.

5. Становлення прес-служб в сучасній Україні. Проблема розбудови громадянського, демократичного суспільства тісно пов'язана із становленням на належний рівень "четвертої влади", під якою розуміють усі засоби масової комунікації, що функціонують у суспільстві.

Останні покликані не тільки здійснювати комунікативні функції між державою, суспільно-політичними інституціями та громадянами, а й реалізовувати функції громадського контролю за діяльністю державних та суспільних структур.

Водночас з формуванням державних структур незалежної України виникла проблема заповнення ідеологічного вакууму та формування єдиної системи пропаганди цінностей та постулатів новоствореної держави. А в загальносистемному плані актуалізувалася потреба поточних зв'язків державних структур з громадськістю за допомогою мас-медіа.

Але політична і правляча еліта українського суспільства так і не спромоглася на формування цілісної ідеології розбудови держави. Відповідно не була утворена і єдина система пропагандистських структур у складі органів державної виконавчої влади. По суті, вдалося тільки забезпечити більш-менш діяльну систему прес-служб та відділів із відповідними функціями зв'язку із громадськістю (паблік рилейшнз).

Першими були створені прес-центр Верховної Ради та прес-служба уряду. Однак початкові кроки засвідчили, що вони виконували тільки функції ретранслятора і аж ніяк не брали на себе політичної відповідальності.

Це відбувалося з кількох причин. У Верховній Раді — через наявність різних політичних фракцій із протилежною ідеологічною спрямованістю, у Кабінеті Міністрів — через небажання "влізати" у політичні суперечки та зосередженість на суто економічних та господарських проблемах.

Отже, лише після введення інституту президентства (1992) та запровадження у структурі президентської адміністрації прес-служби президента України почали налагоджуватися служби зв'язків із громадськістю, проте з досить обмеженими політичними функціями.

"Кадри вирішують усе!" — ця сталінська настанова лишається значимою не тільки для тоталітарних суспільств. І в країнах із сталими демократичними традиціями від конкретних політичних лідерів багато у чому залежить розвиток суспільно-політичних процесів.

Те саме повною мірою можна сказати і про вплив лідерів засобів масової комунікації, що складають еліту мас-медіа. Під останньою мається на увазі керівний склад редакцій газет, журналів, інформаційних агенцій, телевізійних і радіокомпаній тощо.

Зрозуміло, що від людей, які перебувають біля керма мас-медіа, чималою мірою залежить і суспільно-політична спрямованість ЗМК. Хоча, безперечно, не варто забувати і про видавців та засновників. Хоч би як там було, а теза: "Хто платить, той і замовляє музику" є не менш актуальною для сучасного українського суспільства, ніж теза про вагу журналістських кадрів.

Аналізуючи стан і тенденції розвитку національної пресової еліти, варто визначити, що "четверта влада" першою кинула виклик тоталітарній машині, першою вступила у ринкові відносини і першою ж потерпіла від них. Водночас маємо підстави говорити про більш уповільнену заміну журналістської еліти порівняно з заміною політичної та правлячої еліти взагалі.

Суть у тому, що політична і правляча еліта кілька разів пройшла через президентські, парламентські і місцеві вибори, що сприяли заміні, за нашими підрахунками до 70 відсотків складу законодавчої та виконавчої влади в центрі й на місцях.

У пресовій еліті ці процеси не були такими інтенсивними, хоча подекуди зі зміною керівництва, наприклад обласної або міської ради (адміністрації), відбувалася і заміна редактора друкованого органу відповідної ради (адміністрації). Але ці факти радше треба розглядати як винятки, аніж як загальноприйняті стандарти політичної поведінки.

Найдинамічнішою складовою національної пресової еліти України виявилися керівники новостворюваних засобів масової комунікації. Становлення цих ЗМК у непростих економічних умовах відбувалося (і відбувається) на тлі доволі інтенсивних кадрових змін. А в загальнонаціональних газетах із донезалеж-ним стажем кадрова ситуація залишилася приблизно такою самою, як і в регіонах, — стабільною, малорухливою.

То який же він, типовий представник пресової еліти України?

Опитування керівників національних засобів масової комунікації у кількості 238 осіб, проведене 1995 р. Центром політичного маркетингу та менеджменту Міжрегіональної Академії управління персоналом, показало, що 77,3 % від загальної кількості респондентів виявилися чоловіками. Жінок було відповідно 22,7 %, або трохи більше однієї п'ятої.

Молоді до 30 років серед опитаних керівників ЗМК було зафіксовано 11,0 %, від 31 до 40 років — 23,5 %.

Найширше була представлена категорія осіб від 41 до 50 років — 40,3 %. Чи не кожен п'ятий — 21,0 % — мав на час проведення дослідження від 51 до 60 років, а 4,2 % респондентів подолали межу 60 років.

За місцем роботи 33,6 % опитаних репрезентували районні газети, 9,2 % — міські, 4,2 % — міськрайонні, 10,1 % — обласні і 2,5 % — регіональні засоби масової комунікації.

Загальноукраїнські видання представляли 13,4 % респондентів, прес-служби — 10,9 %, інформаційні агенції та телерадіо-компанії 16,0 % від загальної кількості тих, хто відповідав на анкети.

Переважна більшість опитаних — 72,3 % — назвали українську мову рідною. Водночас українською мовою видавалися лише 60,5 % ЗМК, де працювали опитані. Відповідно вважали рідною мовою російську — 26,9 %, робочою вона була для 21,4 % респондентів.

Отже, всупереч гучним заявам "російськомовних патріотів", якщо хтось і дискримінується в українській журналістиці, так власне українці. Чи не кожен десятий журналіст-українець (а це 11,8 %) був змушений на момент проведення дослідження писати нерідною мовою, оскільки працює в російськомовному засобі масової комунікації.

Певний інтерес викликають суспільно-політичні погляди лідерів українських мас-медіа. Більшість з них на той час вже позбулася марксистсько-ленінських стереотипів. Притаманні тут можуть переконувати цифри: лише 6,7 % опитаних висловилися за продовження будівництва соціалізму. Ще 12,6 % респондентів виявилися прибічниками соціалістичного суспільства з елементами ринку. Натомість 62,2 % заявили про свою прихильність ринковому суспільству із розвиненою системою соціального захисту, а 17,6 % респондентів були переконані в необхідності ринкового суспільства без будь-яких додатків і зауважень.

Відповідаючи на запитання щодо розвитку державності України, лише 14,3 % лідерів українських мас-медіа відзначили потребу повернення України до складу Радянського Союзу.

Переважна більшість опитаних — 83,2 % — висловилася за те, щоб триматися подалі від Росії, 39,5 % — виявилися прибічниками незалежної, позаблокової, демократичної держави, а 43,7 % — виступили за орієнтацію на вступ до європейського співтовариства.

Здебільшого опитані керівники ЗМК вважали, що Українська держава має бути унітарною — 58,8 %. "Федералістів" виявилося 17,6 %, а прихильників конфедеративного ладу — 10,9 %.

Навіть абстрагуючись від того факту, що лідери ЗМК прагнули у зазначеному випадку виступати в ролі експертів, зрозуміло, що кожен з них підсвідомо певним чином екстраполював на цей прогноз власні політичні симпатії.

Тенденції у змінах інформаційного простору України вже аналізувалися вище. Очевидним є утвердження державної політики на захист свого інформаційного суверенітету.

На думку 74,8 % опитаних керівників національних засобів масової комунікації, для захисту інформаційного простору України насамперед необхідно створювати пільгові податкові умови для розвитку українських мас-медіа.

Понад 41,2 % респондентів висловилися за державний контроль у розподілі паперу та поліграфічних матеріалів.

Третю позицію у рейтингу пріоритетів — 38,6 % — посіла проблема сприяння підвищенню рівня кваліфікації кадрів для ЗМК.

Приблизно стільки ж опитаних — 35,3 % — висловилося за дотування з бюджету українських мас-медіа, засновниками яких є владні структури (ради, адміністрації тощо).

Надзвичайно важливою у складних економічних умовах на час проведення дослідження була проблема безкоштовної передачі інформації через державні інформаційні агенції) від органів державної виконавчої та законодавчої влади. Цю позицію відзначили 28,6 % лідерів українських мас-медіа. Зрештою, у цьому є сенс. Коли держава зацікавлена у поширенні певної інформації, вона не повинна вимагати за це гроші.

Більш як кожен п'ятий респондент — 21,8 %, відповідаючи на запитання щодо захисту інформаційного суверенітету в галузі друкованих мас-медіа, вважав, що треба накласти ввізне мито на друковану продукцію інших країн, яка продається за демпінговими цінами. А 16,8 % опитаних виявили себе прихильниками введення ліцензування зарубіжних засобів масової комунікації, котрі розповсюджуються в Україні.

Пройшло чимало часу, але проблеми, на жаль, залишилися, і нині національний інформаційний простір може називатися українським лише умовно.

Після створення замість апаратів виконкомів рад, місцевих адміністрацій в усіх областях були сформовані прес-служби, відповідні структурні підрозділи або призначені люди, яким доручалося вести цю ділянку. Проте з причин відсутності директивних документів, рекомендацій, положення про прес-службу тощо, постійної координації діяльності з боку прес-служби президента України, недостатнього розуміння деякими керівниками ролі й ваги роботи із засобами масової комунікації в областях спостерігалася велика строкатість у статусі, чисельності, формах і методах діяльності пресових служб. Як наслідок, в областях, у Києві та Севастополі було створено 15 прес-служб, 5 прес-центрів, 3 інформаційно-аналітичних центри (відділи) з функціями прес-служби. У чотирьох областях ця робота покладалася на консультантів (Житомир і Тернопіль), головного спеціаліста (Кіровоград) та завідувача організаційного відділу (Рада Міністрів Автономної Республіки Крим).

Як виявило анкетне опитування прес-секретарів — керівників прес-служб місцевих адміністрацій, 64,7 % з них вказали на погане матеріально-технічне забезпечення (відеотехнікою, диктофонами, факсами, комп'ютерами, друкарськими машинками тощо). Понад 52,9 % серед чинників, що не дозволяли їм працювати ефективніше, відзначили малочисельність прес-служб, 41,2 % — недостатнє розуміння керівництвом адміністрацій місця, ролі й важливості роботи з пресою.

На низький соціальний статус в апараті адміністрації поскаржилося 23,5 % опитаних, на недостатню інформаційно-методичну допомогу з боку прес-служби президента — 17,6 %, на відсутність системності у власній роботі — 11,8 % і на брак знань і досвіду подібної роботи — лише 5,9 % респондентів. (Два останніх чинники можна тлумачити як доволі некритичне ставлення до власної роботи, продемонстрував майже кожний п'ятий керівник прес-служби.)

Аналіз розподілу робочого часу керівників прес-служб засвідчив, що найбільше часу забирала у них підготовка та передача офіційних документів, коментарів, роз'яснень, вітань тощо, а також участь у всіляких засіданнях і нарадах — по 9,2 % від загального перебування на роботі. Приблизно 8,5 % робочого часу було потрібно для організації телерадіопередач за участю керівництва місцевих адміністрацій. На дослідження та аналіз політичних позицій засобів масової комунікації прес-секретарі витрачали 7,8 % робочого часу, а на підготовку оглядів: обласних газет 4,2 %, а міськрайонних — 3,3 %.

Отже, в цілому на перегляд повідомлень місцевих ЗМК витрачалося 15,5 % робочого часу. Якщо додати до цього час, витрачений на підготовку оглядів національних (2,8 %) та іноземних газет (1,4 %), а також на перегляд та прослуховування телерадіопередач (1,4 %), виходить, що аналіз повідомлень всіх доступних прес-секретарям джерел інформації забирав 19,8 % робочого часу (або приблизно п'яту частину)

Організація прес-конференцій керівництва адміністрації вимагала 7,1 %, відвідання редакцій та надання їм практичної допомоги 5,7 % робочого часу. Чимало часу потребував збір інформації про заходи за участю керівництва адміністрації, — 7,8 % та контроль за виходом розпоряджень голови адміністрації в області або в районі — 4,2 %. Отже, на збір внутрішньо-апаратної інформації витрачалося 12,0 % часу роботи керівників прес-служб.

Організація нарад, зустрічей представника президента з редакторами газет та облік власних повідомлень прес-служби потребували 2,1 % часу, 1,4 % часу необхідно було для організації власних прес-конференцій.

На участь у підготовці доповідей, виступів, проектів розпоряджень прес-секретарі витрачали 3,5 % робочого часу.

Надзвичайно мало уваги (0,7 %) приділялося вивченню громадської думки і плануванню політичних кампаній щодо коригування іміджу адміністрації.

Крім того, через нерозуміння завдань і функцій прес-служб керівники місцевих адміністрацій часто-густо навантажували їх роботою, яку важко назвати встановленням зв'язків з громадськістю. Відтак можна стверджувати, що 16,7 % робочого часу витрачалося на виконання завдань керівництва непов'язаних з професіональними обов'язками.

Внаслідок аналізу всього вищезгаданого логічним виглядає висновок: за роки незалежності України еліта українських засобів масової комунікації кардинально не змінилася. Але й тут спостерігається характерний для всього суспільства розкол суспільної свідомості, породжений перехідним періодом від тоталітарного до демократичного суспільства.

Водночас аналіз соціально-економічних настанов та політико-психологічної спрямованості еліти українських ЗМК свідчить про те, що вона все більше переймається необхідністю побудови ринкового суспільства з плюралізмом форм власності та ідей у поєднанні з розбудовою національної української держави.

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки:

• прес-служби місцевих адміністрацій в областях виконували лише ретрансляційні функції, не виробивши власної позиції й особисто не плануючи свій робочий час і політичні акції;

• абсолютно незадовільними були нечисленність і матеріально-технічне оснащення прес-служб, обмежуючи їх потенційні можливості;

• через нечисленність і відсутність розуміння з боку керівництва, вкрай недостатньо часу лишалося для аналізу повідомлень, а також вивчення громадської думки — діяльність прес-служб місцевих адміністрацій потребувала юридичного забезпечення і матеріального заохочення у відповідності до вищої зарплати журналістів у засобах масової комунікації.

Отже, процеси державного будівництва в Україні у поєднанні з формуванням демократичної політичної культури в українському суспільстві сприяли появі у складі органів державної виконавчої, законодавчої та судової влад підрозділів зв'язків із громадськістю. Вони мали різні назви, неоднакові функції, але вже сам факт існування подібних державних інституцій є свідченням початку формування в Україні основ громадянського суспільства. Останнє характеризується принципово іншим порівняно з тоталітарним суспільством підходом у відносинах із засобами масової комунікації.

Цей підхід насамперед визначається не директивними методами формування громадської думки за допомогою засобів масової комунікації, а методами політичного маркетингу, коли певна інформація лише пропонується ЗМК. А вже від керівництва (або власників) видання чи телерадіокомпанії залежить, чи "купити" її для подальшого поширення, чи ні.

Природно, що працювати в умовах цивілізованого політичного ринку влади для "продавців інформації", які перебувають на державній службі, дуже непросто. З одного боку, вони зобов'язані нав'язувати представникам ЗМК офіціозну інформацію (оскільки працюють, по суті, "чиновниками по пресі"), з другого — перебувають під пресом журналістів, які намагаються спровокувати їх на відвертість у коментарях. А коли додати ще й внутрішню боротьбу між тим, що треба сказати на вимогу начальства, і тим, як воно відбувається насправді, робота працівників служб зв'язків із громадськістю набуває внутрішнього драматизму і зовнішньої ускладненості. Немає сумніву в тому, що балансувати між владою, пресою і внутрішнім "я", а також попереджувати й нейтралізувати можливі конфліктні ситуації у своїй діяльності під силу тільки професіоналам високого ґатунку. На жаль, в Україні вони практично відсутні.

Вищі навчальні заклади не готують фахівців із паблік рилейшнз, відсутня нормативна база, обмаль досвіду.

Водночас варто відзначити, що тою чи іншою мірою в державних інституціях (наприклад, 1996 р.) питаннями зв'язків із громадськістю, а фактично пресою, опікувалися близько 300 осіб. Із них у центральних органах державної виконавчої влади (міністерствах, відомствах, установах) у штатах РR-служб нараховувалося 175 осіб. Фактично 16,0 % посад залишалося вакантними. Рівночасно в обласних державних адміністраціях було передбачено 87 аналогічних посад при існуючих 10,3 % вакансій.

Загалом за цими категоріями працівників існувало в зазначений період 14,1 % вакантних посад, що є досить великим показником.

Невисока заробітна плата, нерозуміння вищого керівництва місця й ролі роботи із засобами масової комунікації сприяли нестабільності, досить високій плинності кадрів у РR-службах. Наприклад, на час проведення цього дослідження 32,6 % згаданих фахівців мали робочий стаж на цій посаді менше одного року. Від 1 до 3 років працювали у галузі зв'язків із громадськістю 27 %, від 3 до 5 років — 23,7 %, понад 5 років — 16,7 % згаданих категорій фахівців.

У цьому ж контексті варто зауважити, що РR-служби центральних органів державної виконавчої влади характеризувалися більшою кількістю працівників із стажем роботи у зазначеній галузі до одного року, аніж відповідні структури обласних держав адміністрацій — 36,2 % проти 24,2 % відповідно. З одного боку, це було пов'язано з тим, що РR-служби міністерств та відомств (окрім Міністерств оборони, внутрішніх та закордонних справ) почали свою діяльність раніше, ніж в інших органах державної виконавчої влади.

Отже, зважаючи на той факт, що найчисельнішою була група працівників "за сорок" років (42,4 %), а також беручи до уваги, що серед молоді до 30 років (24,6 %) було значно більше зайнятих технічними справами (стенографія, друк, адміністративні функції), аніж таких, які "роблять інформаційну політику", можна констатувати: стиль і методи роботи РR-служб в Україні не відповідали на той час потребам української держави.

У цьому плані РR-служби облдержадміністрацій об'єктивно лишалися більш консервативними (із психологічної точки зору), ніж їхні аналоги у міністерствах, відомствах і центральних установах. Останні ж бо мали у своєму штаті значно більше молоді до 30 років — 28,8 % проти 15,1 % відповідно. Натомість обласні РR-служби порівняно з міністерствами мали значно більшу кількість працівників від 41 до 50 років — 36,4 % проти 24,4 % відповідно, а також від 51 до 60 років — 19,4 % проти 9,4 % відповідно.

Цікаву інформацію для роздумів дає аналіз професійного зрізу РR-служб України. Найширше тут були представлені журналісти та філологи — 40,9 %; чимало було інженерно-технічних працівників, істориків, педагогів, бібліотекарів.

Вчений ступінь мали лише 4,7 %, а політологічну, психологічну чи соціологічну освіту — 5,6 % працівників РR-служб .

Характерно, що серед міністерських РR-служб значилося журналістів значно менше, аніж в облдержадміністраціях — 35,6 % проти 53,1 % відповідно. Водночас більшою була кількість фахівців профілю певного міністерства чи відомства — 32,2 % проти 10,6 % відповідно.

Тут, імовірно, треба пояснити, що в багатьох міністерствах та відомствах РR-служб и як самостійні підрозділи фактично не існували, їхні ж функції покладалися на раніше створені управління або відділи. Як наслідок, останні виходили на контакти із пресою епізодично, а відтак і не мали у своєму складі фахових журналістів, вже не кажучи про професійно підготовлених політологів, соціологів чи психологів. Останніх, між іншим, було вдвічі менше, ніж у РR-служб ах адміністрацій — 6,0 % проти 12,1 % відповідно. І це зрозуміло, оскільки керівники місцевих адміністрацій періодично змагаються за владу на виборах, а відтак і швидше дійшли розуміння, що без аналітиків РR-робота часто втрачає сенс як така.

Узагальнюючи, можна дійти висновків щодо завершення впродовж 1991-1995 рр. першого етапу у формуванні національного корпусу служб зв'язків із громадськістю. Цей етап характеризувався кількісним насиченням штатів пресових та інформаційних служб, що мають РR-функції, фахівцями з інших, як правило суміжних галузей.

На наступному етапі було вже поставлене питання професійної підготовки фахівців у справі зв'язків із громадськістю, чиї функції значно ширші, аніж просто журналістська чи політологічна діяльність, взяті окремо і без взаємодії між собою.

Та в будь-якому випадку формування й інституалізація служб зв'язків із громадськістю з класичними для цивілізованої держави функціями є ознакою поступового становлення демократичного суспільства в Україні. А це є непоганими передумовами для еволюційного розвитку України в побудові правового суспільства.

Підсумовуючі розгляд проблематики, пов'язаної з формуванням і становленням інформаційного сегмента державно-політичної (правлячої) еліти України, варто зазначити, що цей процес перебуває певною мірою ще на початку свого розвитку. Але й говорити про те, що еліта українського суспільства немає ніякого коріння, було б неправомірно хоча б з тієї точки зору, що українська політична еліта, особливо її дніпропетровський сегмент, займала провідні позиції серед керівних кіл колишнього Радянського Союзу.

6. Сучасний світовий порядок: моральні принципи і аморальна суть

У нинішню епоху людство так і не позбавилося від фактичного нерівноправ'я, небезпеки воєнних конфліктів, демографічних, екологічних та інших світових проблем. В умовах глобалізації зростає ступінь взаємозалежності держав у політичному, економічному, соціальному, культурному та інших аспектах. Розв'язання найважчих проблем потребує об'єднання зусиль усіх країн світу, усього людства. Сучасний світовий устрій динамічно трансформується за складною траєкторією: роль держав, міжурядових та неурядових організацій, транснаціональних корпорацій та інших акторів на міжнародній арені, зазнає суттєвих змін. Оцінка сучасного світового порядку з моральної позиції і виявлення перспектив його майбутнього розвитку є дуже актуальне для наукових дисциплін, що здійснюють дослідження у сфері міжнародних відносин.

Проблематиці формування і розвитку сучасного світового порядку, зокрема такої його важливої складової, як міжнародний порядок, а також його засадничих принципів і норм, присвячено значну кількість наукових джерел. Учені аналізують також моральні засади нинішнього світового порядку. Проте виявлення того, наскільки сучасний світовий порядок насправді є відображенням тих високих моральних принципів, на яких він має бути побудований, ще недостатньо вивчене. Метою цієї студії є дослідження ступеню відповідності сучасного світового порядку засадничим моральним принципам і нормам.

Світовий порядок часто трактують як систему організації відносин між державами у світі в процесі розвитку світових політичних, економічних, соціальних, культурних процесів. У такому розумінні він фактично ідентичний міжнародному порядку. Світовий порядок можна також уявити як модель геополітичного устрою світу, певну систему, елементами якої, крім держав, є міжурядові та неурядові міжнародні організації та інші геополітичні сили. З позиції моралі та права ідеальний світовий порядок — це загальноприйнята організація суспільного життя в межах всього світу на основі домінування загальнолюдських моральних цінностей та юридичних норм міжнародного права.

Завданням ефективного міжнародного порядку як складової порядку світового є задоволення потреб держав основних акторів міжнародних відносин у формуванні дієвої системи міжнародної безпеки й організації взаємовигідної співпраці на міжнародній арені. Існування легітимного світового порядку неможливе без такого міжнародного порядку, який відповідає основним спільним інтересам держав та їхніх громадян і ґрунтується на ефективних процедурах міждержавної співпраці. Завдання створення і підтримки стабільного функціонування міжнародного порядку покладено на інститути міжнародних організацій. Проте розвиток міждержавних інститутів, розширення їхніх повноважень передбачає відмову держав і народів від абсолютного суверенітету.

Якщо світовий устрій відповідатиме абсолютно домінуючим серед населення планети моральним принципам і нормам, то його засади організації та функціонування не спричинятимуть протидії з боку більшості держав світу, авторитетних громадських організацій, провідних конфесій, сприйматимуться як морально прийнятні більшістю народів. З іншого боку, якщо принципи організації світу суперечать моральним нормам більшої чи значної частини населення світу, то такі засади ніяк не можуть вважатися справедливими. У такій ситуації світовий порядок потребує докорінних змін, приведення у відповідність до тих моральних принципів і норм, які визнає переважна більшість населення світу.

Мораль — це спосіб визначення, масштаб необхідної поведінки суб'єкта у певній соціальній системі з метою забезпечення її нормального функціонування і розвитку [2]. Категорію «мораль» можна застосувати не лише стосовно людей, а й щодо соціальних колективів, держав, міжнародних організацій. Мораль можна трактувати як загальнолюдський феномен, сукупність вічних правил, які відображають досвід, накопичений людством упродовж тисячоліть, що передається від покоління до покоління [2]. Саме мораль повинна бути регулятором поведінки людей щодо принципового протиставлення добра і зла.

Можна запропонувати певну ієрархію рівнів моралі. Певна особистість попри свій індивідуальний егоїзм спроможна враховувати інтереси інших як такі, що в деяких випадках можуть мати пріоритет перед її власними. Отже, індивідуальна мораль може бути якісно диференційованою від вузькоегоїстичної до альтруїстичної. Соціальним колективам загалом притаманний нижчий рівень моралі через обмежену спроможність піднятися над своїми інтересами, віддати перевагу інтересам інших соціальних груп. Це колективний егоїзм. А держави у своїх стосунках на міжнародній арені ще частіше нехтують моральними принципами, виходячи майже завжди із власних геополітичних (егоїстичних) інтересів, що є певною мірою навіть закономірним.

Тривалий час найбільш прийнятною і вигідною в міжнародних відносинах вважали саме реалістичну геополітику, що виходила з розрахунку доцільності чи недоцільності використання тих чи інших методів (зокрема силових) досягнення державою своїх геополітичних цілей, залишаючи осторонь моральні норми. Політика держав на міжнародній арені часто прямо суперечила елементарним моральним нормам, хоча і прикривалася ширмою певних моральних засад. Війна вважалася необхідною і природною формою реалізації зовнішньої політики. А через суб'єктивність оцінок усі спроби розділити війни на справедливі і несправедливі так і не мали успіху. На думку класика політичного реалізму Г. Моргентау, «реалізм виходить з того, що всеохоплюючі моральні принципи неприйнятні щодо дій держав у їх абстрактно-універсальному формулюванні» [4]. Прагматичний реалізм, спрямований на забезпечення ге-ополітичних інтересів держави, часто-густо, особливо у сучасну епоху, маскується офіційно проголошуваними ідеалістичними гаслами, високими моральними принципами справедливості, захисту добра, прав і свобод людини тощо. Проте реальна геополітика держави, як правило, спрямована на досягнення лише своєї вигоди, здобуття певних переваг над конкурентами, забезпечення власних національних інтересів, часто за рахунок інших держав.

Ідеальний світовий порядок має бути побудований на основі принципів і норм загальнолюдської моралі. Проте спірним є питання про існування єдиної загальнолюдської моралі. З одного боку, у різних цивілізацій суттєво різняться моральні засади існування суспільства, взаємодії між людьми, між людиною і суспільством тощо, а з іншого, уявлення про високі моральні цінності добра, справедливості, честі, совісті, любові у народів різних цивілізацій значною мірою схожі.

Найвищі загальнолюдські цінності відображено в Статуті ООН: всезагальний мир та безпека, дружні відносини на основі принципів рівноправ'я і самовизначення, мирна співпраця, справедливість у міжнародних відносинах. Безперечно, кожному народу на Землі і кожній людині має бути забезпечено право на життя, свободу, мир і прагнення до щастя. Людське життя має бути визнане найвищою цінністю. Кожному мають бути гарантовані умови для гармонійного розвитку особистості.

Міжнародна мораль — це сукупність моральних принципів і норм, що регулюють систему міжнародних відносин. В її основу мають бути покладені загальнолюдські елементарні принципи і норми. Тому міжнародна мораль має бути загальнолюдською соціальною цінністю або, інакше кажучи, системою цінностей, що виражає найважливіші інтереси всіх держав і народів. Основним її завданням є забезпечення спільних інтересів держав і народів, а разом з тим і захист інтересів кожного народу і держави, незалежно від її могутності і рівня розвитку. У найбільш складних обставинах, за відсутності політичного і правового регулювання, саме норми моралі можуть бути чи не єдиними орієнтирами поведінки держав

У процесі розвитку міжнародного співробітництва виробляються спільні моральні принципи як основні, фундаментальні уявлення про те, якою повинна бути поведінка держав на міжнародній арені, і моральні норми як конкретні правила цієї поведінки. Свідоме формулювання моральних норм має здійснюватися спільними та індивідуальними зусиллями держав, міжнародних організацій, світовою громадською думкою [2], яка є носієм загальнолюдської моралі, впливає на всі інші види моралі і, у свою чергу, зазнає впливу з їхнього боку. Основними принципами сучасної міжнародної моралі — категоричними моральними імперативами — є мир, гуманізм, рівність, справедливість, ненасильство

Мораль у своїх принципах і нормах містить моделі необхідної поведінки держав, які визначаються характером інтересів та їх співвідношенням. Тому зміни в міжнародних відносинах впливають і на зміст моральних норм [2]. Виражаючи прогресивні інтереси всього людства, усіх країн, норми міжнародної моралі мають бути закріплені в міжнародному праві.

Проте навіть універсальні принципи міжнародного права можуть в окремих випадках суперечити один одному. Наприклад, серед універсальних принципів міжнародного права — рівноправ'я і самовизначення народів може суперечити іншому принципу — територіальної цілісності держави. В історичному контексті йшлося насамперед про боротьбу колоніальних народів за самовизначення. Однак у деяких багатонаціональних державах (Російська Федерація, Індія, Індонезія, Нігерія та ін.), що прагнуть зберегти свою територіальну цілісність, ті чи інші народи також вимагають реалізації права на самовизначення і створення власних держав.

Нова міжнародна мораль має бути спрямована на забезпечення всезагальної міжнародної безпеки, яка може бути єдиним надійним гарантом національної безпеки усіх держав. Міжнародну мораль пропонується поставити вище, ніж національну: інтереси своєї держави, свого народу не можуть бути вищими за загальнолюдські, а в разі виникнення конфлікту між ними вибір повинен бути зроблений на користь загальнолюдських [2]

Проте в реальному світі загальнолюдські інтереси та моральні принципи часто є ширмою для прикриття аморальних, егоїстичних інтересів правлячих верхівок провідних держав, а точніше — їхніх прихованих хазяїв, що насправді панують на більшій частині світу. Попри офіційно проголошені високі моральні принципи, реальний світовий порядок далеко не завжди їм відповідає. У сучасному глобалізованому світі роль одного-єди-ного полюсу геополітичної могутності і вищого морального авторитета намагаються відігравати США.

З позиції рівноправного справедливого устрою світ не може бути однополярним. Проте з позиції прибічників ідеї однополярного світу відсутність домінуючої держави-імперії означатиме невизначеність траєкторії розвитку світу та його регіонів, різноманіття векторів дії геополітичних сил, що призводитиме до численних конфліктів між окремими акторами. У світі без держави-гегемона, на їхню думку, неможливо буде розв'язувати глобальні проблеми людства. Лише в однополярно-му світі може бути гарантовано порядок, справедливість, стримування руйнівних сил [5]. Саме Америка вважає себе гарантом міжнародної безпеки, захисту вільної торгівлі, інвестицій, основним рушієм економічного процвітання всього світу. Держава-гегемон, що присвоїла месіанські функції, має на меті забезпечувати міцний і передбачуваний порядок у світі, а натомість вимагає від інших держав слухняності в їхніх же інтересах: «Американська гегемонія є єдиним надійним захистом міжнародного порядку проти краху світу.

Гуманізм, проголошуваний для всіх країн світу, також працює насамперед в інтересах провідних держав світу. Високі моральні ідеали захисту прав і свобод людини використовуються як прикриття для розширення сфер геополітичного впливу США та їхніх союзників по НАТО, що в свою чергу має забезпечувати хижацькі прагматичні інтереси транснаціонального капіталу. А для такої країни як США порушення прав і свобод людини (в'язниця «Абу-Грейб», база в Гуантанамо та ін.) не тягне за собою накладання якихось міжнародних санкцій.

Несправедливо, коли володарі ядерної зброї диктують свою волю іншим державам світу, присвоюють собі право вирішувати, які держави достойні права розвивати ядерну енергетику, а які — ні. Моральні, духовно-релігійні та культурні цінності західної цивілізації оголошуються загальнолюдськими, а цінності інших цивілізацій у разі їхньої відмінності від західних світові ЗМІ оцінюють критично. Аморально, коли під прапором боротьби з тероризмом США та їхні натівські союзники самі під благовидним прикриттям фактично здійснюють терористичні акції проти держав і народів.

Більшість країн світу відчувають на собі аморальність сучасного світового порядку, що сприяє поширенню антизахідних та антиамериканських настроїв. Посилюється прагнення багатьох держав і народів, особливо Азії та Латинської Америки, розвивати свою економіку і проводити зовнішню політику самостійно, виходячи із своїх національних інтересів, а не на основі моральних приписів, продиктованих західним світом.

Нинішній світовий порядок з домінуванням західних держав на чолі зі США щоразу менше спроможний відповідати сучасним тенденціям розвитку політичних, економічних, соціальних та культурних процесів у світі. Тому актуальним завданням є розробка моделі нового морального гео-політичного порядку, який відповідає сучасним викликам і характеру нинішніх глобальних і регіональних процесів.

Світ без пригноблення і нерівності — світ рівноправних держав, незалежно від їхнього військово-політичного й економічного потенціалу. Сучасним потребам розвитку людства відповідатиме світовий порядок, заснований на органічному поєднанні інтересів різних держав і загальнолюдських інтересів — забезпечити мир, соціальний прогрес, взаємовигідне співробітництво, розв'язання глобальних проблем, що за великим рахунком відповідає істинним національним інтересам кожної держави світу.

Світовий порядок повинен бути заснований на гармонійному співвідношенні, з одного боку, прав і свобод держав і народів, а з іншого — обов'язків перед людством. Разом з тим необхідне збереження національного суверенітету держав як гарантів захисту інтересів, прав і свобод свого населення.

За рахунок подальшого удосконалення міжурядової співпраці на світовому та регіональному рівнях можливе створення системи істинно рівноправних відносин на основі загальнолюдських моральних принципів. Справедливий світовий порядок, що ґрунтується на дійсному рівноправ'ї держав і народів, неможливий без вироблення чіткого кодексу поведінки держав на міжнародній арені. Необхідні прийняті всіма державами дієві, навіть жорсткі механізми впливу на держав-по-рушників цього кодексу. Світовий порядок, безперечно, має забезпечуватися переважно мирними засобами. Він повинен бути побудований так, щоб провідні держави світу були такими ж відповідальними за порушення норм міжнародного права, як і всі інші.

7. Міжнародні системи. Стабільність є важливою і бажаною, але не завжди досяжною характеристикою буття людини і міжнародної спільноти також. Як стан міжнародного середовища стабільність визначається через мир (на противагу війні та конфлікту), статус-кво, порядок (впорядкованість процесів та взаємодій), а отже, пов’язана з системністю. Стабільність міжнародної системи як стан, що дозволяє суб’єктам міжнародних відносин реалізовувати свої цілі, передбачає наявність механізмів досягнення рівноваги в системі. Якщо у внутрішній політиці стабільність залежить від стійкості та ефективності владних інститутів, консенсусу щодо спільних цінностей, то міжнародні відносини реалізуються в анархічному середовищі, де нема традиційних для внутрішньополітичних відносин інтегруючого та управлінського чинників – легітимної влади, що має повноваження на застосування примусу. Міжнародні системи характеризуються, з одного боку, нестійкістю об’єднувальних чинників (міжнародне право, міжнародні організації, розвиток засобів комунікації, взаємопроникнення у сфері економіки), а з іншого – вагомим впливом диференційних чинників (національний егоїзм, нерівномірність розподілу ресурсів, соціокультурні (цивілізаційні) та ідеологічні відмінності), які є постійною загрозою для стабільності міжнародних систем. Загрозою для стабільності міжнародних систем є значна автономія елементів, передовсім держав, які володіють суверенітетом. Проте ця автономія не абсолютна, вона постійно зменшується зі зростанням взаємозалежності всіх учасників міжнародних відносин. Ці ознаки міжнародних систем дають змогу визначити їх як децентралізовані, що функціонують на засадах самоорганізації (синергетики). В термінах синергетики формування і постійна трансформація міжнародних систем може розглядатися як процес виникнення порядку з хаосу [3]. Світовий порядок на певному історичному відрізку часу визначається системою взаємовідносин активних акторів світової спільноти, що володіють значною потугою, базується на сукупності офіційних і неофіційних норм поведінки, а також створених на їх основі інститутів, організацій і союзів.

Особливості суперечливого руху міжнародних систем, як і інших типів систем, що поєднують статику та динаміку, одноманітність та різноманітність, лінійність та циклічність, визначаються їхнім прагненням до рівноваги, що постійно порушується розвитком. Без стану рівноваги один елемент може одержати перевагу чи підпорядкувати собі інших. У ситуації відсутності центру влади та силового характеру відносин між державами (елементами) системна рівновага може бути досягнута через реалізацію принципу силової рівноваги (баланс сил). Сила в цьому контексті – це категорія системних відносин, оскільки визначеності та змісту набуває у співвідношенні з силою інших держав, що опосередковується структурними характеристиками системи, її полярністю.

Міжнародна система прагне зберегти стабільність системи й одночасно автономність її елементів, оскільки принцип суверенітету, невтручання у внутрішню політику є основою функціонування міжнародних систем Вестфальської моделі. В такому сенсі динамічна рівновага міжнародних систем засновується на збалансованості двох протилежних тенденцій їх функціонування: 1) змінності окремих елементів (держав), які у своїх діях на міжнародній арені керуються егоїстичними інтересами, і загрожують рівновазі, та 2) відносній стійкості зв’язків між ними, тобто структури системи.

Структуру системи формує взаємодія елементів, тому вона не передує елементам, вона формується та розвивається разом з ними, іншими словами, система та елементи взаємно формують один одного. Водночас структура, створена взаємодією елементів, впливає на їх поведінку, інтереси, мотивацію діяльності, ідентичності; загалом вона “задає” принципи розподілу можливостей серед елементів (держав) у системі, регулюючи їх поведінку.

Однак структура міжнародних відносин формується відносно невеликою кількістю держав-акторів, здатних підтримувати та гарантувати принципи функціонування системи та правила гри у ній. «Коли кількість дійових осіб (на міжнародній арені) зростає..., кількість головних дійових осіб не зростає в тій самі пропорції, а часто й узагалі не зростає», – зазначає Р. Арон (R. Aron) [1, c. 109]. Ситуацію, в якій одна держава достатньо сильна для того, щоб підтримувати обов’язкові правила функціонування міжнародних відносин, і прагне цього, Р. Кохейн (R. Keohane) та Дж. Най (J. Nye) визначають як гегемонію. Отже, гегемонія встановлює та забезпечує контроль лише над загальними правилами зовнішніх відносин між державами, тоді як імперія контролює внутрішні та зовнішні процеси підкорених політичних одиниць, що може так само бути моделлю жорсткої ієрархізації та стабілізації міжнародного середовища. Р. Ґілпін (R. Gilpin), один з представників теорії гегемоністської стабільності, стверджує, що період найбільшої стабільності міжнародної системи, що перебуває в постійному розвитку, припадає на період стійкого впливу чергового гегемона. Крім гегемоністської структури міжнародної системи, Р. Ґілпін виділяє також біполярну та багатополярну, принципами яких були відповідно стримування та баланс сил.

Структура в контексті функціонування міжнародних систем визначається як принципи, за якими: а) елементи розташовуються стосовно один з одного точки зору їх здатності до взаємодії; б) визначаються функціональні (рольові) відмінності між елементами; в) розподіляються можливості серед елементів (держав) системи.

Баланс сил є виявом процесів саморегуляції та самоорганізації міжнародної системи в умовах відсутності легітимних центрів влади, тобто її розвитку без зовнішнього структурного впливу. Такий принцип досягнення стабільності домінував у міжнародних системах Вестфальської моделі, державоцентричних за своєю сутністю. Він доповнювався нормативним регулюванням, наприклад, через норми міжнародного права, правила дипломатії, які, проте, були вторинними й маловпливовими.

Проте на мікрорівні міжнародної системи завжди виникали чинники, які загрожували стабільності міжнародної системи. До таких Р. Джервіс (R. Jervis) відносить непередбачувані наслідки окремих взаємодій і взаємодій стратегій акторів, які в сукупності можуть мати руйнівний вплив на систему, а також суб’єктивні чинники пов’язані з помилковим сприйняттям явищ міжнародної політики, що впливають на ухвалення рішень та вибір стратегій [8]. Дж. Розенау (J. Rosenau) розглядає цей набір чинників як здатність сприйняття навколишнього світу, або як досвід [9]. Чинники мікрорівня можуть впливати на структурні характеристики, обмеження, що визначають розподіл владних повноважень всередині світової системи, спричинити структурні зміни, порушувати системну рівновагу.

Вплив чинників мікрорівня на стабільність системи посилюється в глобалізованому світі, характеристиками якого є зростання взаємозалежності, нерівномірності розвитку (диференціація світу на бідні та багаті суспільства), хаотичність, непередбачуваність змін, які Дж. Розенау називає турбулентністю міжнародної політики. Концепція турбулентності «припускає напруженість і зміни, коли структури й процеси, що зазвичай творять політику, нестійкі й у них відбувається перебудова» [9]. Головною ознакою турбулентної політики є непевність, яка доповнюється складністю та динамізмом змін. В сукупності це приводить до того, що чинні правила уже більше не служать стримуванню дій і наслідків, а це ставить під сумнів традиційну концепцію балансу сил. «Механізм балансу сил успішно функціонує лише тоді, коли дії невеликої групи лідерів, які знайомі з правилами гри і відстоюють інтереси своїх держав, передбачувані й не виходять за наперед обумовлені рамки», – стверджує Л. Річардсон (L. Richardson) [4, с. 100]. Тобто традиційні механізми рівноваги, що засновувалися на силі та визначальному впливі кількох (або однієї) держав не можуть подолати турбулентності світової політики. Причина цього в джерелах змін, що привели до турбулентності політики. Серед них Дж. Розенау вирізняє п’ять основних: 1) перехід до постіндустріального світопорядку, пов'язаний з розвитком техніки й технологій; 2) наслідки застосування технологій та взаємозалежності – забруднення атмосфери, тероризм, наркоторгівля, валютні кризи й СНІД, що мають транснаціональний характер; 3) менша самодостатність держав та їх здатність знаходити прийнятні рішення головних політичних проблем; 4) тенденції до децентралізації у міжнародній системі, більша ефективність та самостійність підсистем; 5) нове сприйняття світу та досвід людей, що є результатом впливу чотирьох вище зазначених чинників [9]. На нашу думку, найвагомішими чинниками змін є: 1) втрата державами монополії на силу та вплив у міжнародній системі, поява транснаціональних акторів, які обмежують вплив держав, що дало змогу Дж. Розенау назвати її постміжнародною; 2) трансформація (чи ерозія, розмивання) суверенітету держав, добровільна передача його на локальний чи транснаціональний рівень, що дає підстави визначати майбутні моделі міжнародної системи як Поствестфальські; 3) трансформація сили на міжнародній арені, застосування якої в умовах взаємозалежності стає щораз менше ефективним. Транснаціоналізація світової політики, взаємозалежність поставили під сумнім основні механізми стабілізації попередніх міжнародних систем - перерозподіл сили, силову рівновагy, яку підтримували великі держави як основні актори міжнародних відносин.

Вплив цих змін, на думку Е. Баталова, відкриває перед людством дві альтернативи: «або зростання керованості і програмованості політик розвитку міжнародних відносин, або зростання некерованих змін у світовому порядку, можливо з катастрофічними наслідками» [2, с. 363] і відповідно актуалізує проблему пошуку адекватних механізмів досягнення стабільності та безпеки міжнародної спільноти.

Непевність, невизначеність у розвитку міжнародної спільноти, що є результатом збігу процесів глобалізації й структурної трансформації міжнародної системи після розпаду біполярності, привела до усвідомлення важливості регулювального начала в функціонуванні міжнародної системи, механізмів контролю і раціональної спрямованості головних процесів та тенденцій у ній – тобто керованості розвитком міжнародної системи. Можна погодитися, що керованість, це умова досягнення міжнародною системою стабільності в умовах глобалізації [5]. У такому сенсі керованість стає важливою характеристикою міжнародної системи поряд зі стабільністю та безпекою. Вона може бути досягнута взаємоузгодженими діями основних акторів міжнародної політики на основі кодифікованих норм та правил транснаціонального характеру в рамках спільно створених міжнародних інститутів. Тому новими організуючими елементами сучасної міжнародної системи, чинниками її стабільності, стають: міжнародні режими, регіоналізм та регіональні інститути, системи колективної безпеки, транснаціональні спільноти та глобальне регулювання. Найважливішим та синтетичним елементом серед них є Global Governance. Це поняття визначає дії учасників міжнародних відносин, спрямовані на досягнення керованості, а отже, і стабільності міжнародної системи. Глобальне регулювання передбачає добровільні та злагоджені дії з узгодження інтересів та створення на цій основі спільних інститутів та режимів.

На керованість міжнародної системи, а отже, ефективність глобального регулювання впливають, по-перше, внутрішній контекст системи, тобто її складність, чисельність елементів (і недержавних також); по-друге, процеси та явища, які регулюють поведінку акторів (стійкість системної ієрархії, ефективність багатосторонніх інститутів ухвалення рішень; всезагальність норм та правил; роль міжнародного права; вплив політичних режимів; вплив недержавних акторів; механізми узгодження конфліктів); по-третє, ефективність внутрішньодержавного управління через взаємозалежність внутрішньої та зовнішньої політики держав у глобалізованому світі [6]. Зрозуміло, що всі ці чинники перебувають у стадії становлення та інституціоналізації, оскільки функціонують в контексті трансформації самої міжнародної системи.

Одночасно глобальне регулювання як спосіб досягнення стану керованості міжнародної системи передбачає з’ясування проблеми суб’єкта управління (регулювання). В західній науці поширені кілька підходів до розуміння Global Governance, які по-різному відповідають на питання суб’єктності. Насамперед це неоліберальна концепція «управління без уряду», яка акцентує увагу на неформальних консенсусних механізмах прийняття міжнародних рішень; концепція інституціональних трансформацій, що розглядає посилення повноважень міжнародних інституцій, насамперед ООН та Бреттон-Вудських інститутів. Неорелістські традиції розвиває теорія інституціоналізованої гегемонії [7], яка розглядає основними суб’єктами Global Governance міжнародні інституції, створені могутніми державами для співпраці та колективного управління міжнародними економічними кризами, іншими словами, мова йде про змінy лідерства однієї держави, колективним лідерством наймогутніших держав, потенціал яких дає їм змогу виконувати роль глобального менеджера в рамках міжнародних інститутів. До таких інститутів передовсім відносять G-7 (G-8) та меншою мірою МВФ, Світовий банк, які допомагають державам – глобальним лідерам узгоджувати свої інтереси, регулювати проблеми економічної і особливо актуальної на сучасному етапі енергетичної безпеки, формувати нові стандарти поведінки в міжнародних відносинах. Саме ці інституції можуть розглядатися як глобальні стабілізатори в контексті глобального ринку та глобальних криз, породжених непевністю в розвитку міжнародної системи та браку одностайних правил поведінки її учасників.

Отже, проблема керованості міжнародної системи як механізму її стабілізації в умовах трансформації та глобалізації зумовлена слабкістю держав, тобто кризою державоцетричної моделі міжнародної системи, збільшенням впливу та автономії транснаціональних акторів, неможливістю застосовувати силові (воєнні) методи узгодження конфліктів та збільшення ваги економічних і культурних елементів сили, посиленням хаотичності та непередбачуваності поведінки акторів, вразливості міжнародної системи, що загрожує стабільності на глобальному рівні.

8. НАЦІОНАЛЬНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ. відповідно до міжнародного права національна держава має право здійснювати повноваження на своїй території та бути єдиним повноважним представником держави з іншими державами. Національні держави мають законну монополію на фізичну силу як усередині країни, так і за кордоном. Кожна людина або організація є законним резидентом конкретної держави і підпорядкована її владі.

Територіальна цілісність або територіальна недоторканність (іноді, рідко, — інтегрітет') держави — ​​принцип міжнародного публічного права, згідно з яким територія держави є недоторканною від посягань з боку інших держав шляхом застосування військової сили або загрози силою.

Принцип територіальної цілісності держав був вперше встановлений у п. 4 ст. 2 Статуту ООН і пізніше отримав розвиток в Декларації про зміцнення міжнародної безпеки. У декларації відзначалася неприпустимість військової окупації в результаті застосування сили, а також неприпустимість силових дій, спрямованих на придбання території іншої держави.