30. Торговельно-економічне співробітництво росії та україни.

На сьогодні Російська Федерація посідає одне з провідних місць серед основних економічних партнерів України. Частка Росії в загальному обсязі зовнішньої торгівлі України (товари і послуги) становила у 2007 р. 27,12 %. Слід зазначити, що протягом останніх 6 років спостерігається тенденція до поступового її зниження – у 2002 р. цей показник становив 30 %.

Серед усіх країн-торговельних партнерів України на РФ приходиться 25,7 % усього експорту товарів і 27,8 % усього імпорту. У 2007 р. експорт товарів в Росію перевищив 12,6 млрд дол., а імпорт склав більше 16,8 млрд. Негативне сальдо для України склало більше 4,2 млрд дол.

У структурі українського товарного експорту в Росію провідні позиції займає продукція машино- і приладобудування (більше 36 %), чорні метали і вироби з них (27 %), продовольство і продукція харчової промисловості (більше 10 %), хімічна продукція і полімерні матеріали (біля 7 %)¹[1]. Аналізуючи статистику за 2006-2007 рр. слід відзначити позитивну динаміку зростання обсягів експорту практично всієї номенклатури товарів.

В імпорті з РФ переважають енергетичні матеріали, нафта та продукти її переробки (46,8 %), продукція машино- і приладобудування (біля 20 %), чорні метали і вироби з них (9,3 %).

Аналізуючи структуру товарної торгівлі між Україною і Росією можна зробити висновок, що український експорт є більш диверсифікованим, а відносна частка продукції з високим ступенем обробки у ньому більша, ніж в імпорті з

Практично за всіма товарними групами, що становлять основну частину українського експорту в Росію (у тому числі продукції машино- і приладобудування), Україна має позитивне сальдо. Виключенням тут є лише наземні транспортні засоби (крім залізничних), де негативне сальдо становить 362 млн дол., прилади й апарати – 56 млн дол. відповідно, а також деяка хімічна продукція.

Сировинний характер імпорту з Росії визначається переважанням у його структурі енергетичних матеріалів (46,8 %). Водночас велике значення для Української промисловості має імпорт кольорових металів, на які приходиться біля 3 % усього імпорту з РФ.

Як вже зазначалося, під впливом світової фінансової кризи та спричиненого нею падіння виробництва в обох країнах, обсяги двосторонньої торгівлі наступного року можуть впасти. Серед номенклатури товарів найбільшого удару може зазнати продукція чорної металургії, хімічної галузі та деякі сільськогосподарські товари. Водночас впровадження Росією масштабних інфраструктурних проектів для підтримки національної економіки дає певні шанси українській машинобудівній галузі (особливо важкому машинобудуванню) зберегти високі обсяги замовлень на свою продукцію з боку російських партнерів.

Протягом 2008 р. зберігалася тенденція зростання обсягів торгівлі товарами між Україною і Російською Федерацією, яка сформувалася в останні роки. За даними Держкомстату в січні-жовтні 2008 р. експорт товарів до Російської Федерації збільшився у порівнянні з аналогічним періодом 2007 р. на 36,5 % та становив більше 14 млрд дол. Імпорт товарів досяг майже 17,8 млрд дол. і збільшився у порівнянні з січнем-липнем 2007 р. на 30,2 %.

У сфері торгівлі послугами Росія також виступає основним торгівельним партнером України. За підсумками 2007 р. експорт послуг в РФ склав 37,7 % від усього експорту послуг, а імпорт, відповідно – 14 %. Позитивне сальдо у торгівлі послугами з Росією склало у 2007 р. більше 2,7 млрд дол.

Слід зазначити, що стабільно високе позитивне сальдо у торгівлі послугами з Росією дозволяє Україні значною мірою компенсувати традиційно від’ємне сальдо товарної торгівлі.

У структурі торгівлі послугами провідні позиції займають транспортні послуги (74,4 % – всього експорту до Росії та 51,2 % імпорту), а також ділові, професійні і технічні послуги (9,8 % і 20,8 % відповідно). Це підтверджує значення ефективного використання транзитного потенціалу України, яка забезпечує транспортування як енергоносіїв, так й інших товарів між Сходом і Заходом континенту²[2].

Підсумовуючи аналіз стану торгівельних українсько-російських відносин, слід зазначити, що для РФ Україна є 5-м за значенням торгівельним партнером. Частка України в загальному торговому обороті Росії за 2007 р. склала 5,6 %. За цим показником Україну випереджають лише Німеччина (9,5 %), Нідерланди (8,5 %), Китай (7,2 %) та Італія (6,4 %)³[3].

31 аналіз і деталізація основних моделей прийняття політичних рішень.Процес прийняття політичних рішень відіграє важливу роль у політичній діяльності, а отже, –

становить предмет дослідження як прикладної сфери політичного аналізу, так і теорії прийняття політичних рішень.Загалом дослідження процесу прийняття

політичних рішень відбувається у контексті розгляду функцій політики, діяльності органів державної влади, політичних та громадських організацій, міжнародних відносин тощо. Прийняття політичних рішень є важливою функцією реалізації політики, водночас будь-яку іншу функцію (до яких також належать прогнозування,планування, оцінка ситуації, контроль) можна представити як послідовність рішень. (Управління в цілому деякі дослідники вивчають сааме як процес прийняття рішень)У політичній науці є багато визначень поняття політичного рішення. Р. Даль писав, що рішенням є вибір найкращої альтернативи,Т. Клементевич указав, що політичне рішення виступає вибором однієї з принаймні двох можливих політичних дій. Загалом у політичному аналізі процес прийняття рішень розглянуто у численних працях. Серед багатьох теоретиків прийняття політичних рішень слід вказати таких дослідників, як Г. Лассуелл, Г. Саймон, Д. Андерсон, Б. Дженкінс, Д. Марч, Д. Олсен, Ч. Ліндблом, Є. Дрор, Дж. Бьюкенен, К. Пат-

тон, Д. Савікі, Д. Веймер, А. Вайнінг та інші.Серед теорій прийняття політичних рішень

найбільш впливовими є концепція обмеженої раціональності (Г. Саймон), динамічного циклу (Д. Андерсон, Б. Дженкінс), організаційного інституціоналізму (Д. Марч, Д. Олсен), у межах яких відбувається пошук оптимальної моделі прийняття рішень, створення формальних алгоритмів; а також моделі біхейвіоралізму (Г. Лассуелл, Д. Лернер), всеосяжної раціональності (Дж. Бьюкенен, К. Ерроу, Е. Даунс), інкременталізму (Ч. Ліндблом, Є. Дрор), групової репрезентації (Р. Даль, Ф. Шміттер), у яких увагу приділено не лише формальним нормам та процедурам, а й соціальному контексту, макроекономічним умовам, індивідуальним мотиваціям, іншим неформальним чинникам

Перші моделі дослідження спиралися на біхейвіоралістський та системний підходи. Біхей-

віоралістська теорія політичної поведінки враховувала мотиви, настанови, інтереси та цінності учасників процесу прийняття політичних рішень.

Відповідно, прийняття політичного рішень виступає формою поведінки, регулювання якої

відбувається за допомогою перелічених чинників. Цей підхід до дослідження процесу прийняття політичних рішень вперше у 30-ті – 50-ті рр ХХ ст. запропонував Г. Лассуелл, який виокремив такі етапи цього процесу: 1) формулювання питання, що потребує розв’язання, та пошук інформації про нього, 2) пошук альтернативних шляхів вирішення цього питання, 3) вибір найкращої альтернативи, 4) попереднє переконання тих, на кого спрямовано рішення, у його правильності, 5) оцінка ефективності рішення, 6) онов-

лення, перегляд або скасування рішення.Аналіз таких аспектів, як інтереси, цінності

та психологія є важливим, але у біхейвіористському підході не приділено належну увагу аналізу інформації та раціональних чинників. Когнітивний підхід, спрямований на дослід-

ження ролі знань у процесі прийняття рішень,запропонував використовувати Г. Саймон, внесок якого у теорію прийняття рішень представлено у працях «Організації» (1958 р.), написаній спільно з Д. Марчем, «Адміністративна поведінка: дослідження процесу прийняття рішень у організаціях, які виконують адміністративні функції» (1947 р.), «Нова наука управлінських рішень» (1960 р.) тощо. Пропонуючи модель обмеженої раціональності, він указував на необхідність виявлення та структурування питань,

котрі потребують розв’язання, збору та обробки відповідної інформації, вибору альтернатив та аналізу їх наслідків. Г. Саймон виокремив як етапи прийняття рішень: 1) пошук причин необхідності прийняття рішення, 2) формулювання, розвиток та аналіз можливих напрямків діяльності, пошук альтернатив, шляхів вироблення рішення, аналіз їх наслідків із урахуванням чинників, що зумовлюють вибір, 3) вибір варіанта рішення. Г. Саймон використовував також ідею системної обробки, пов’язаної із розвитком інформаційних технологій. Наголошуючи на ролі раціональності у процесі прийняття

рішень та необхідність його оптимізації, дослідник при цьому критикував концепцію всеосяжної раціональності. Тому у своїй концепції обмеженої раціональності він указував на обмеження мисленнєвих можливостей людини у розв’язанні складних питань, наявної інформації та на інші чинники, котрі перешкоджають виробленню оптимальних рішень. Окрім того, він стверджував, що всі рішення є результатом компромісу. Альтернатива, вибір якої становить політичне рішення, не гарантує повного чи досконалого досягнення цілей, а є найкращим з можливих рішень за певних умов. Ситуація та середовище обмежують кількість доступних альтернатив і встановлюють максимально можливий рівень реалізації мети. На противагу моделі Г. Саймона, Ч. Ліндблом запропонував інкременталістську модель прийняття політичних рішень (або метод послідов-

них, обмежених порівнянь). Загалом Ч. Ліндблом виокремив раціонально-універсальний та інкрементальний методи прийняття рішень. Раціональний метод полягав у порівнянні цінностей та пріоритетів і відповідному виборі оптимального варіанта рішення. Тобто відбувається формулювання декількох альтернатив для розв’язання питання та вибір оптимальної з них. Раціональність цього підходу – у логічному поясненні та порівнянні альтернатив і цінностей, а універсальність – у врахуванні всіх можливих альтернатив і цінностей. Окрім того, раціонально-універсальний підхід містить припущення,

що питання, яке потребує розв’язання, може бути відокремлено від інших питань; всі підходи стосовно реалізації цілей та цінностей є відомими; наслідки кожної альтернативи є передбачуваними та порівнюваними. В цілому, теорія раціонального вибору вивчає процес прийняття рішень відповідно до їх доцільності. К. Паттон та Д. Савікі у праці «Основні методи політичного аналізу та планування» (1986 р.) відповідно до раціональної теорії окреслили іншу схему, яка містить такі етапи: 1) виявлення, визначення та деталізація питання, що його потрібно вирішити, 2) встановлення критеріїв оцінки, 3) розробка альтернативних варіантів розв’язання питання, 4) оцінка альтернатив, 5) вибір

найкращої альтернативи, 6) втілення прийнятого рішення. Д. Веймер та А. Вайнінг у праці «Політичний аналіз: концепції та практика» (1989 р.) у межах раціонального підходу розглянули таку схему прийняття політичних рішень: 1) розуміння ситуації, яку потрібно розв’язати, 2) вибір та пояснення цілей, 3) вибір методу її розв’язання, 4) вибір критеріїв оцінки, 5) виокремлення альтернативних варіантів розв’язання питання, 6) оцінка рішення, яка містить прогноз наслідків реалізації альтернатив, їх оцінка відповідно до

відібраних критеріїв, 7) рекомендація стосовно дій. При цьому враховано такий чинник, як збір інформації. Йдеться про визначення даних, теорій, інформації про наслідки поточної та альтернативної політики. Для раціонального підходу важливою є послідовність етапів прийняття рішення, до яких, як правило, належать оцінка ситуації, розгляд питання, котре потребує розв’язання, формулювання цілей, розгляд альтернативних рішень та вибір найкращої альтернативи. У межах цієї теорії

використовують математичні моделі, дослідження операцій, інші інструментальні засоби.

Отже, раціональність у прийнятті політичних рішень означає, що суб’єкти прийняття рішень здатні до раціонального передбачення, тобто можуть розташувати відповідно до ієрархії преференцій можливі альтернативи та за допомогою цього обрати найраціональніші та найефективніші засоби, спрямовані на досягнення поставлених цілей Раціональний підхід передбачає оцінку кожної альтернативи та розгляд цінностей, які стосуються цього рішення, наявність прагнення максимізації вигоди та повноти

інформації у виробленні рішення. Перевагою концепції раціонального вибору у

порівнянні з попередніми підходами було звернення до критеріїв ефективності, правил оптимізації рішень, розробка питання трансформації індивідуальних та колективних дій у процесі прийняття рішень. Але при цьому потрібно звернути увагу на складність урахування всіх чинників, які впливають на процес прийняття рішень, вказування причин виникнення ситуації, котра потребує розв’язання. Окрім того, учасники політичного процесу часто мають обмежені інформаційні ресурси, нечітку систему преференцій.

Інкрементальний метод використовують шляхом добору найкращого варіанта з наявних,

коли перевагу надано невеликим крокам, спрямованим на досягнення мети, а не найефективнішим, оптимальним варіантам. Прихильники цього підходу вважають, що прийняття політичних рішень – це процес взаємного пристосування та конкуренції його учасників; у прийнятті політичних рішень важливу роль відіграють відмінності інтересів учасників цього процессу (порівняно із впливом прагнення пошуку раціональних шляхів); роль теоретичного аналізу у прийнятті політичних рішень – невелика внаслідок браку ресурсів та змінюваності соціального середовища; необхідною є орієнтація не на ра-

дикальні дії, а на ті, які максимально наближують до розв’язання питання; потрібним є виокремлення дрібних питань для розв’язання основного; при порівнянні альтернатив потрібновиходити з зіставлення цілей та засобів їх досягнення.. Ч. Ліндблом, відповідно, писав про обмеження аналізу декількома відомими альтернативами; вибір шляхів досягнення цілей у близькій перспективі за допомогою доступних засобів; приділення уваги розв’язанню конкретних питань, а не цілям, що їх має бути досягнуто у довгостроковій перспективі; оцінку деяких, а не всіх важливих наслідків розглядуваних альтернатив; поділ аналітичної роботи між багатьма учасниками процесу прийняття рішень. Але, слід зауважити, цей підхід – не універсальний внаслідок обмеженості ресурсів суб’єк тів прийняття рішень, браку уваги до всіх альтернатив та всіх наслідків рішень. Внаслідок прагнення поєднання переваг перелічених моделей виникли нормативно-оптимальна модель прийняття політичних рішень Є. Дрора та модель змішаного сканування А. Етціоні. Є. Дрор враховував раціональні чинники

та суспільні цінності, наголошуючи потребу вдосконалення організаційних структур; використання наукових досягнень та інформаційних технологій у процесі прийняття державних рішень. А. Етціоні розглядав державні рішення не лише як результат діяльності еліти та бюрокатії, але як результат діяльності різних спільнот.

Він враховував соціальний контекст прийняття рішень: суспільні процеси, свідомість, структуру влади, суспільні норми, цінності тощо. На його думку, у прийнятті політичного рішення потрібно здійснити «горизонтальне» сканування питання для виявлення важливих секторів, а лише потім надійде черга «вертикального» сканування – аналізу альтернатив розв’язання складових цього питання. Тобто у підході поєднано раціональний аналіз певних важливих елементів та менш докладний аналіз інших. Згодом у праці

«Моральний вимір» А. Етціоні висунув ідею про важливу для прийняття рішень роль цінностей та емоцій, а не раціональності.

У 80-ті – 90-ті рр. ХХ ст. інтерпретація процесу прийняття політичних рішень як здійснення раціонального вибору стала менш популярною. Але згодом відбувся розвиток теорій, які пропонували власне тлумачення раціональності. Йдеться насамперед про модель всеосяжної раціональності. До цієї теорії відносять концепції суспільного вибору (соціального вибору, колективного вибору), раціонального актора. Представниками цього підходу є Дж. Бьюкенен, К. Ерроу, Е. Даунс, Г. Беккер, У. Нісканен та інші дослідники. Їх часто відносять до прихильників неокласичної теорії через підтримку ними ідеї про можливість використання економічних методів до дослідження суспільних процесів. Ця

теорія приділяє увагу ключовій ролі індивіда у політичному процесі, який прагне максимізувати власну вигоду та мінімізувати витрати, має власні інтереси та цілі, що їх прагне досягти за допомогою оптимальних засобів, має необхідну для прийняття рішень інформацію про альтернативи та наслідки їх реалізації та робить вибір між альтернативами на підставі преференцій і раціональних правил. Теорія суспільного вибору, представлена у праці Дж. Бьюкенена та Г. Таллока «Розрахунок

згоди: логічні підстави конституційної демократії» (1962 р.). М. Фармер також наголошує на ролі тих індивідуальних рішень як чинників політичних (та економічних) процесів, які пов’язані з сукупними результатами. Це свідчить про необхідність уникати у прийнятті політичних рішень протилежних альтернатив, які унеможливлюють пошук взаємовигідної формули згоди. Внаслідок прагнення модифікувати неокласичну модель раціональної поведінки сформовано неоінституційний підхід, який акцентує увагу на методологічному індивідуалізмі, максимізації корисності, обмеженій раціональності та опортуністській поведінці.

Однією з перших систематичних спроб віддзеркалити процес прийняття політичних рі-

шень як динамічний процес є спроба Д. Істона та Г. Алмонда. У 70-ті – 90-ті рр. ХХ ст. вчені почали вивчати суспільні чинники державної політики, реальні дії уряду, їх результати, наслідки для суспільства та країни; аналіз змісту політики за

окремими галузями; внутрішні фази управлінського процесу. Отже, «динамічний» критерій дав змогу виокремити такі напрямки теорії прийняття політичних рішень, як:

– дослідження процесів формулювання та вибору проектів політичних рішень;

– аналіз реалізації цих рішень у політиці– вивчення наслідків та оцінка результатів їх

втілення.

У цілому, вивчення політики як циклічного процесу є найпоширенішим на сучасному етапі розвитку теорії прийняття політичних рішеньЗагалом прийняття рішень – це послідовність певних дій, до котрих належать постановка проблеми, збір інформації, визначення можливих альтернатив, вибір однієї з альтернатив відповід-

но до ієрархії цінностей. Прийняттю рішення передує аналіз ситуації, який включає постановку проблеми та її тлумачення з урахуванням інших проблем суспільства .Отже, спрощено процес прийняття політичного рішення можна розглядати як вибір з де-

кількох альтернативних способів розв’язання питання. Втім аналіз політичних рішень та процесу їх прийняття потребує детального дослідження етапів цього процесу.

Кожен етап процесу прийняття політичного рішення має певні особливості. Прийняттю рішення передує аналіз політичної ситуації, наявних даних та здійснення політичного прогнозу, оскільки вони тісно пов’язані з цим процесом. Загальною політичною ситуацією вважають стан політичної системи та комплекс взаємодій її суб’єктів у певний період часу. Але часто прийняття рішення потребує вивчення вужчого контексту (здійснен-

ня, наприклад, інституційного або фрагментарного аналізу). При цьому потрібно враховувати можливу мінливість політичної ситуації.Ефективність збору інформації залежить від джерел її надходження та здатності суб’єкта прийняття рішення оцінити можливості її використання, співвіднести з наявними способами розгляду питання (наприклад, закріпленим у онституції, законодавстві або статуті політичної організації порядком прийняття певного рішення). Вибір альтернативи залежить від обрання критеріїв порівняння наявних альтернатив.Розробка критеріїв, своєю чергою, залежить від

акцентів у формулюванні питання, що потребує озв’язання, аналізу ситуації, об’єкту та мети рийняття рішення. Політичне прогнозування як ажливий етап у процесі прийняття політичного ішення спирається на ситуаційний аналіз. У цьому процесі, як правило, використовують нормативне прогнозування (котре стосується способів осягнення бажаних результатів із урахуванням нявних обмежень). Документальне закріплення

рішення залежить від суб’єкта його прийняття, ети та реалізації. При цьому реалізація рішення ередбачає відповідальність за виконання рішення; наявність джерел забезпечення виконання рішення; координацію процесу виконання рішення зіншими політичними процесами; контроль завиконанням політичного рішення Аналіз результатів прийняття політичного рішення повинен містити розгляд юридичних, політичних, соціальних, а також економічних та іншихнаслідків. Корекція рішення є важливим етапом у

процесі його прийняття, оскільки можливості відповідної дії пов’язано з прогнозами реалізації рішення, визначенням його суб’єкта та залежать віддокументального закріплення цього рішення.Враховуючи розроблені у теорії схеми (алгоритми, моделі), можемо запропонувати такі етапи прийняття політичного рішення, які, на нашу

думку, позитивно вплинуть на його якість таефективність реалізації:– збір інформації про питання, що потребує вирішення;– визначення об’єкта рішення, аналіз очікувань

від реалізації рішення;– аналіз політичної ситуації;– формулювання мети прийняття рішення;– формування альтернатив розв’язання питан-

ня, їх порівняння за обраним критерієм;– вибір оптимальної альтернативи (та здійс-

нення прогнозу реалізації рішення);– визначення суб’єкта та засобів реалізації рі-

шення;– документальне закріплення рішення;– реалізація рішення;– оцінка результатів реалізації рішення;– корекція або скасування рішення.

Запропонована схема прийняття політичнихрішень дає змогу врахувати політичну ситуаціюта очікування від реалізації рішення; акцентуєувагу на визначенні суб’єкта виконання рішення,яке конкретизує питання відповідальності; передбачає подальшу трансформацію рішення, – етап,розгляд якого залежить від попереднього аналізу

змінюваної політичної ситуації та оцінки резульатів. Проте слід враховувати специфіку конкретного питання розгляду, оскільки цей підхід можепотребувати корекції залежно від особливостейоб’єкта, суб’єкта, мети рішення та ситуації, яказумовлює необхідність його прийняття.

32. Інформація в органах державного управління.Інформаційне забезпечення є базою, на якій грунтується управлінська діяльність державного апарату. Інформацію тут варто розглядати як деяку сукупність різноманітних повідомлень, відомостей, даних про відповідні предмети, явища, процеси, відносини і т.ін. Ці відомості, будучи зібраними, систематизованими і перетвореними в придатну для використання форму, грають в управлінні істотну роль.

У підрозділі 1.1 було нами докладно розглянуто поняття інформації (аналіз її структури, змісту й особливостей) на основі інформаційної моделі індивіда. Зокрема, йшлося про базову і поточну інформацію, про інформаційну особливість соціалізації індивіда. Однак треба ще раз підкреслити, що подальшому розвитку особливостей інформації будуть сприяти нові дослідження, які пов'язані як із загальнокібернетичними уявленнями про природу управління, так із уявленнями про управління, його закономірнЮсті в об'єктах конкретної природи.

Як наукова категорія інформація в управлінських структурах характеризується низкою ознак (властивостей), до числа яких належать:відома самостійність даних;можливість багатократного використання даних, зберігання їх у суб'єкта, що їх передає або отримує;

придатність до обробки, інтеграції і "стиску" обсягу за рахунок вилучення інформації, що є повторною і паралельною;допустимістьматематичногоаналізу;системність,комунікативність.

Інформація, що циркулює в органах державного управління, різнорідна і різноманітна. Тому вона може відноситися до зовнішньополітичної, економічної, соціально-політичної й екологічної сфери. Інформація цих видів має самостійну цінність також для відповідних регіональних управлінських структур, коли вони виступають як органи, що приймають рішення в межах своєї компетенції. Крім того, вона служить основою для розробки нормативних документів. Необхідні зведення можуть утримуватися в законах, інших нормативних актах, юридичних рішеннях, листах, довідках, зведеннях, оглядах, інформаційних бюлетенях, свідомості робітників держапарату тощо.

Інформацію в органах державного управління можна класифікувати за різними основами і ознаками. Слід зазначити, що в літературі вже робилися спроби класифікації соціально-управлінської інформації під час вивчення проблем інформатизації соціального простору [43;56;66;67;75;76]. Оскільки управлінська інформація являє собою певний відбиток соціальної дійсності (а також природної в тій мірі, у якій вона втягнута в орбіту суспільної людської діяльності), визнано, що її варто класифікувати, насамперед, в залежності від ступеня співвідношення з цією дійсністю, реальними процесами, що протікають у ній. Наприклад, інформацію розділяють на офіційну і неофіційну, загальну і галузеву, горизонтальну і вертикальну, за змістом і цільовим призначенням, можливими соціальними наслідками, ступенем доступності, а також на основі її співвідношення з часом (інформація про минуле, дійсне і майбутнє). В рамках управлінської системи вона розглядається з точки зору актуальності, достатності й адекватності для прийняття відповідного управлінського рішення. У разі розподілу інформації за об'єктами всередині органу управління на перше місце ставиться інформація для керівника чи керівної ланки (або вихідна від них), на друге — для інших посадових осіб. При цьому рекомендується відомості, що заслуговують особливої уваги, спрямовувати паралельно або перехресно двом — трьом не залежним один від одного працівникам, щоб забезпечити більш об'єктивний аналіз та оцінку.

Зазначені підходи до проблеми систематизації управлінської інформації, незважаючи на їх різноманітну спрямованість і деяку відокремленість, можуть бути цілком перенесені на діяльність всіх управлінських структур. Класифікацію інформації в державних органах необхідно проводити на основі врахування всіх особливостей, рис і ознак, які властиві її різноманітним видам. Природно, що класифікація повинна бути єдиною, цілісною і грунтуватися на комплексному, системному підході. Це припускає виділення і розгляд всіх можливих видів і типів соціально-управлінської інформації. Класифікацію необхідно також орієнтувати на всебічне дослідження проблем регулювання та управління. Тому тільки в такому разі можна говорити про ефективну інформаційну підготовленість всіх органів державної влади в країні, їх структурних підрозділів і окремих співробітників.

Вважаємо, що інформацію, яка циркулює в органах державного управління, треба класифікувати спочатку на рівні структурних підрозділів. Потім варто виділити та розглянути специфічні види соціальних відомостей, даних, повідомлень і фактів, що характеризують інформацію, яка проходить через органи управління. Далі, базуючись на так званих конкретних, приватних класифікаціях, можна порушувати питання щодо класифікації інформації на рівні всіх управлінських структур.

Головна мета системи інформаційного забезпечення державного управління полягає в тому, щоб на базі зібраних вихідних даних одержати повторну інформацію, яка є основою для прийняття управлінських рішень. Досягнення цієї мети складається з рішення ряду приватних завдань, таких як збір первинної інформації, її збереження, розподіл між структурними підрозділами органу управління та їх працівниками, підготовка до переробки, власне переробка, надання органу управління в переробленому виді, забезпечення прямих і зворотних зв'язків в її циркуляції і т.ін. Виходячи з цього, інформацію в структурних підрозділах органу управління можна класифікувати за такими основними ознаками:функціональним призначенням і характером діяльності структурних підрозділів;відношенням повідомлення до суб'єкта, що управляє структурним підрозділом; типом зв'язку структурного підрозділу і зовнішнього середовища. Виділяється інформація, що циркулює в прямому і зворотному зв'язку між відділами і самим органом управління, між відділами і зовнішнім середовищем. Аналізуються взаємозв'язки регіональних структур і ЗМІ, органів державної влади тощо. Наприклад, обласними адміністраціями під час підготовки заходів установлюються тісні контакти з представниками головних вітчизняних, зарубіжних агентств, теле- і радіокомпаній, газет, центрами громадського зв'язку міністерств та відомств. У більшості випадків це дозволяє доводити до громадськості інформацію про діяльність адміністрацій, зміст прийнятих ними рішень. У свою чергу, зазначені організації виступають як постійні джерела інформації для самих управлінських структур. Інакше кажучи, здійснюється прямий і зворотній зв'язок щодо обміну інформацією шляхом налагодження постійних контактів, проведення прес-конференцій, брифінгів, інформаційних зустрічей;відношенням до цільової функції структурного підрозділу. З всього обсягу інформації, що надійшла до підрозділу, необхідно виділити ту, що найбільш повно відповідає його цілям та завданням;логічним змістом. Інформація структурного підрозділу підрозділяється на три самостійні підмножини: про суб'єкти органу управління, об'єкти його управлінського впливу (регіони, підприємства та організації, громадян і т.ін.) і характерні їм властивості та відносини;фізичною формою подання (усна доповідь, повідомлення на папері у виді текстів, анкет, таблиць, графіків і т.ін.; електронний варіант — надходження по електронній пошті, факсу, телексу, з інформаційних систем , на дискетах і т.ін.); у виді аудіо- і відеокасет, посторінкова, зброшурована, книги, журнали, газети тощо);процедурами перетворення (імовірнісні, соціологічні, моделюючи, аналітичні, обчислювальні і т.ін.); ступенем перетворення (основна або знову поступаюча; оброблена в аналітичні і прогнозні записки, теле- радіо- фотоматеріали; згрупована в інформаційні щотижневики і бюлетені тощо).

З позицій соціального управління існують і інші підстави та ознаки класифікації інформації в структурних підрозділах державного апарату:межі фіксації (підлягаюча і не підлягаюча реєстрації);ступінь додаткової переробки перед використанням; сфера застосування (універсальна, та, що використовується в усіх управлінських структурах — відомості, довідки, положення, накази керівництва і т.ін.; спеціалізована, що застосовується тільки в тих або інших структурах);ступінь комплектності (комплектна документальна, тобто придатна для використання в початковому виді; некомплектна, тобто та, що застосовується лише в зв'язку з іншими видами даних та відомостей);

ємність і стабільність (вичерпна, що не потребує доповнення; потребуюча доповнення; постійна; перемінна; та, що характеризує можливість здійснення події); форма і засіб одержання (одержується з органу управління; за допомогою вивчення статей та інших публікацій; проведення моніторингів; дослідження громадської думки; обмін досвідом роботи різноманітних інформаційних підрозділів органів державного управління);

упорядкованість (систематизована; відомості про нормативно-правові акти, що прийняті державними структурами; строго регламентована за часом, простором, за особами та джерелами опублікування та змістом).

Інформація та її потоки в держуправлінні можуть розбиватися також у залежності від:

джерела (уряд і державні органи, обласні адміністрації, регіональні державні структури, преса, інформаційні агентства, комерційні структури, населення, закордонні інформаційні канали і т.ін.);напрямку прямування (від структурних підрозділів в орган управління і навпаки, від суб'єкта до об'єкта керуючого впливу тощо); якісного змісту (визначення цінної за змістом інформації, від якої залежать певні управляючі впливи, що виходять від структурних підрозділів); кількісних характеристик (доцільно виділяти імовірнісні, семантичні та інші міри інформації, що використовуються під час управлінського регулювання та забезпечення інших управлінських потреб).

Інформацію можна класифікувати за ознакою адресності (кому направляється і від кого виходить) і характером носія. Тут доцільно розрізняти такі її види: офіційну не для передачі; неофіційну для передачі; документальну для пошти; документальну для інших засобів зв'язку, що з'являється під час особистого спілкування; горизонтальну і вертикальну; пряму і непряму.

Серед класифікаційних ознак слід також назвати засіб передачі інформації (телефон, телеграф, людина, пошта, електронна пошта, факс, радіо, телебачення), вид перетворювача (людина, машина, людина і машина), ступінь достовірності (достовірні та недостовірні повідомлення), утягування в обчислювальні процеси (обчислення вихідної, постійної, перемінної, проміжної, кінцевої інформації), алфавіт (буквена, цифрова, буквено-цифрова) та ін.

На основі так званих конкретних, приватних класифікацій інформації в структурних підрозділах органів управління можлива її систематизація на рівні всієї управлінської системи. Підходи тут можуть бути різні: З точки зору диференціації офіційної і неофіційної управлінської інформації в структурах держапарату; із позицій аналізу загальних і функціональних показників; на базі взаємодії підрозділу з іншими структурами органу управління та поза його і т.ін. При цьому треба виходити з того, що держапарат є складною динамічною системою, що чинить сильний керуючий вплив не тільки на окремі організації та установи, але і на суспільство в цілому.

В інформації, що циркулює в держуправлінні, можна виділити відомості, повідомлення і дані, які мають відношення до його основних цілей та завдань. Важливою підставою для класифікації є джерело інформації, причому в цій якості виступають як об'єкт, відбитком якого є інформація, так і суб'єкт, що створює і поширює її. В залежності від суб'єкта (конкретного органу управління або його працівника, що одержує, поширює та обробляє інформацію) розрізняють аналітичну, прогнозну, довідкову, ознайомлювальну, рекомендаційну та іншу інформацію. Засадами для класифікації можуть служити також функції інформації в держуправлінні, напрямок прямування, періодичність виникнення і передачі тощо.

Подібна класифікація дуже відносна, бо всі види інформації взаємозалежні, взаємодіють між собою, трансформуються один у другий. Та сама інформація часом виступає в різноманітних видах. Вона може ускладнюватися і змінюватися, мати багатоступінчасту будівлю, причому окремі групи, які виділені в межах основної класифікаційної ознаки, можуть додатково розбиватися на підгрупи за приватними засадами та властивостями. Крім того, не завжди можливо чітко диференціювати інформацію за тими або іншими засадами та ознаками, а потім зводити її до класів. Ця робота ускладнюється, якщо під час узагальнення і класифікації буде використовуватися електронно-обчислювальна техніка.

Тому вважаємо, що необхідно розробити спеціальні методичні рекомендації щодо аналізу існуючих класифікаційних схем управлінської інформації в суспільстві, технологій та методів класифікації повідомлень, відомостей і даних, що проходять через управлінські структури, визначення характеристик потоків та вибору основних напрямків їх удосконалювання. В цілому класифікація дозволяє одержувати дуже цінні відомості про інформацію, що утримується в структурних підрозділах держапарату, сприяє рішенню багатьох принципових питань проектування інформаційної системи держуправління та аналізу відповідного забезпечення структурних підрозділів. Не маючи вичерпних даних щодо найважливіших властивостей і характеристик інформації, її не можна оптимізувати, забезпечувати задану точність, надійність та ефективність використання.

Особливо треба звернути увагу на якісний зміст та кількісні потреби в інформації, що циркулює в органах державного управління. Ці аспекти мають найважливіше значення для підвищення ефективності інформаційного забезпечення. Насамперед, це стосується інформації, що потребується держструктурам для конкретних впливів на об'єкти управління, тому слід підходити до неї як до стратегічного ресурсу. Вона повинна бути повною, актуальною, достовірною, охоплювати весь спектр проблем, що цікавлять держструктуру, збиратися регулярно, із визначеною періодичністю та у необхідних обсягах. Інформація повинна відповідати комбінації цілей, що ставить управлінська структура, із тими засобами, якими вона має намір їх домагатися. Її якість і достатність дозволяє держструктурам мати перед собою діючий план, визначати реальні та точні цілі управлінських впливів. У цьому зв'язку варто відпрацювати механізми взаємодії органу управління з постачальниками інформації на основі правових норм, раціональної організації інформаційних потоків, упорядкування процесів її збору і поширення (передачі). Поряд із цим, слід передбачити відповідальність за достовірність, повноту та оперативність інформації, а також її обсяг і конкретну тематику.

Документи різноманітних служб, які зараз надходять до органів державної влади та управління найчастіше не містять відомостей, які достатні для прийняття управлінських рішень. Вони, як правило, розрізнені і не систематизовані, не дають цілеспрямованого та адекватного уявлення про об'єкти управління, малюють так би мовити суперечливу картину, оскільки дані, які містяться в них, неоднозначно, а часом різноспрямовано характеризують процеси, що відбуваються. У разі великої кількості інформації часто відсутня релевантна інформація, держструктури захлеснуті потоками документів, що не відповідають їх потребам. Істотну роль у підвищенні результативності використання інформації могли б зіграти її систематизація, обробка, акумулювання та експертиза. Організацію цієї роботи, а також аналіз інформації, що надходить, її обсягів, якості та актуальності можна покласти на відповідний орган, наприклад, інформаційно — аналітичний відділ або аналітичну групу. Такий підрозділ поряд із визначенням результативності інформації, що надходить, повинен прогнозувати її вплив на діяльність органів управління. У функції цієї служби варто було б включити: узагальнення інформації з конкретного питання, що надходить із різноманітних джерел (відкритих і закритих); систематизацію оцінок конкретної проблеми, надання споживачу можливих (в необхідних випадках альтернативних) варіантів підходу до вирішення проблеми;

формування висновків на основі аналізу, пропозицій про політичні та організаційні дії органів управління з питання, що аналізується (наприклад, прийняття конкретних заходів або залишення проблеми без уваги).

Ця служба повинна простежувати інформацію, що надходить в управлінську структуру, і завчасно організовувати надходження відсутньої інформації (фактографічної та оцінної), а також готувати стислі за обсягом документи, які б включали опис суті проблеми, підходи до її вирішення, оптимальний варіант вирішення, який супроводжується прогнозом позитивних і негативних наслідків.

Істотний внесок у забезпечення необхідного якісного рівня інформації повинні внести нормативні акти, що регулюють інформаційні процеси в органах влади та управління. Якщо відповідальність особи, яка посідає нижчу сходинку у цьому процесі, не визначена посадовою інструкцією (або іншим нормативним документом), то велика ймовірність, що інформація, яка спрямовується в управлінську структуру, буде перекручена. Зараз визначення обов'язків посадових осіб і введення посадових інструкцій щодо збору, обробки, передачі, збереження інформації, яка надходить в орган державного управління, передбачається законами України "Про інформацію" [11], "Про науково-технічну інформацію" [147], "Про захист інформації в автоматизованих системах" [148], а також іншими нормативно-правовими актами.

Проте, з огляду на вимоги щодо якості і достовірності інформації, надійності й усталеності інформаційного забезпечення, назріла необхідність у запровадженні закону "Про інформаційне забезпечення органів державної влади та управління", який більш конкретно регламентував би правове регулювання даних видів інформаційних відносин. Оскільки від достовірності, своєчасності і повноти інформації залежить якість прийнятих рішень, то ці акти повинні також передбачати конкретну жорстку відповідальність за надану інформацію. Запровадження таких заходів, на наш погляд, дозволить істотно підвищити якість інформаційного забезпечення і рівень керуючого впливу органів державної влади.Таким чином, вважаємо за доцільне зробити наступні висновки стосовно інформації:достовірність, оперативність і якість інформації — основа ефективних управлінських рішень;запроваджена класифікація припускала б виділення і розгляд всіх можливих видів й типів соціальної інформації.

36.Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна залишається лише спостерігачем і не є членом СНД. 14 серпня 2008 парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, і, згідно зі Статутом СНД, 18 серпня 2009 Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності[1].

Цілі організації.СНД засновано на засадах суверенної рівності всіх його членів, тому всі держави-члени є самостійними суб'єктами міжнародного права. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями[2].

Основні цілі організації:

Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;

Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції;

Забезпечення прав і свобод людини;

Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння;

Взаємна правова допомога;

Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації[3].

До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться:

Забезпечення прав і основних свобод людини;

Координація зовнішньополітичної діяльності;

Співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики;

Співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язку;

Охорона здоров'я та навколишнього середовища;

Питання соціальної і міграційної політики;

Боротьба з організованою злочинністю;

Співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів[

Україна і СНД. 8 грудня 1991 року Президентом України підписано Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав за якою Україна стала однією із держав-засновниць СНД. Ця Угода ратифікована Верховною Радою України 10 грудня 1991 року із застереженнями.

20 грудня 1991 року Верховна Рада України зробила Заяву "З приводу укладення Україною Угоди про Співдружність Незалежних Деражав". Відповідно до останнього абзацу цієї Заяви її положення є офіційним тлумаченням вищезазначеної Угоди.

21 грудня 1991 року Україною було підписано Протокол до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, який є її складовою частиною.

У зазначених документах, які є визначальними для України щодо її участі в СНД не йдеться про асоційоване членство в цьому міждержавному утворенні.

Крім того, у вищеназваних Угоді та Протоколі можливість асоційованого членства не передбачена.

22 січня 1993 року рішенням Ради глав держав СНД було прийнято Статут СНД. Україною це Рішення не підписано.

Відповідно до частини першої статті 8 Статуту СНД "на підставі рішення Ради глав держав до Співдружності в якості асоційованого члена може приєднатися, держава, яка бажає приймати участь в окремих видах його діяльності на умовах, які визначаються угодою про асоційоване членство".

Угоду про асоційоване членство у відповідності із Статутом СНД Україна не підписувала.

2. Статтею 7 Статуту визначено, що "державами - засновницями Співдружності є держави, що підписали і ратифікували Угоду про створення СНД та Протокол до неї.

Державами - членами Співдружності є ті держави-засновниці, які приймають на себе зобов\’язання за Статутом СНД на протязі одного року після його прийняття Радою глав держав.

Таким чином, Україна є однією з держав-засновниць Співдружності Незалежних Держав, але не є державою - членом СНД, як така, що не підписала Рішення про прийняття Статуту СНД.

37. Методи та основні етапи прогнозування.Принципи прогнозування реалізуються через конкретні методи науково-прогностичних досліджень. На сьогодні існує велика кількість як загальних, так і вузькоорієнтованих методів соціального прогнозування. Австрійський футуролог Еріх Янч нараховує їх до 200, і цей перелік не вважається вичерпним. Щодо результату здійснення прогнозування, то шлях до нього пролягає через послідовно здійснювані етапи. Вирішальну роль у забезпеченні результату політичного прогнозування відіграє оптимізація добору методів, які становлять арсенал цього наукового напряму. Основне завдання дослідника полягає в тому, щоб визначити можливу сферу використання кожного методу і вибрати найефективніший у кожному конкретному випадку, оскільки вибір певного методу прогнозування політичних процесів залежить від мети, термінів і часу, відведеного на розроблення прогнозів. У цьому контексті доцільно розглянути методи, які найчастіше застосовуються у соціальному й політичному прогнозуванні.

Метод колективної генерації ідей ("мозкової атаки"). Передбачає формування групи учасників з високим рівнем загальної ерудиції (не більше 15 осіб). У процесі підготовки "мозкової атаки" складається проблемна записка для учасників. Генерація ідей здійснюється за загальноприйнятими правилами, що передбачають ясність і стислість висловлювань, неприпустимість критики висту-паючих, заборону виступати багато разів, толерантне ставлення ведучого і учасників до висловлених ідей, диктофонний запис здійснення "атаки". Після аналізу проблеми основна група спершу здійснює систематизацію ідей групою аналізу, а потім критику систематизованих ідей подвоєною групою (25-30 осіб) з погляду перешкод на шляху до їх здійснення. І, нарешті, останній етап передбачає оцінку критичних зауважень і складання списку практично здійсненних ідей.

Метод моделювання. Досить поширений у політичних дослідженнях. Його, зокрема, із застосуванням різних моделей використовували: С Прайс, Д. Бартолом'ю (модель соціальної мобільності); Ван Гіг, П. Чекленд (модель м'яких систем); Дж. Річардсон (модель гонки озброєнь); М. Кондратьев, С. Маслов (модель "довгих хвиль"); В. Тихомиров (модель "вісім коліс"); Б. Гаврилишин та інші теоретики Римського клубу (моделі глобального розвитку); Д. Істон, Г. Спіро, Г. Алмонд, Т. Пронс (моделі функціонування політичних систем).

Вивчаючи не самі об'єкти, а їх моделі, слід пам'ятати, що події, які, на перший погляд, аналогічні, але відбувалися в різних історичних умовах, можуть призвести до абсолютно протилежних резуль-татів. Модель слід розглядати як аналог певного фрагмента дійсності, концептуально-теоретичного утворення, що використовується при розв'язанні таких завдань: прикладних (дослідження прак-тичних проблем політичного життя); теоретичних (розробка теоретичних конструкцій політичної реальності); інструментальних (створення нових способів дослідження політичної сфери). Для прогностичного моделювання характерною є необхідність вірогідніс-ного підходу до проблем майбутнього, внаслідок чого на цій основі створено модель, пов'язану зазвичай з розробленням шкали можливостей і побудовою на ній функції розподілу вірогідності (менш вірогідно — більш вірогідно).

Моделі поділяються на матеріальні (макети, муляжі, напрями) та ідеальні, уявні (використовуються в суспільних науках). Ідеальні моделі розподіляються на знакові (математичні) й моделі-образи (теоретичні уявлення, узагальнення). До останніх можна віднести запропоновану Т. Парсонсом інтегративну модель соцієтальної суспільності, яка повинна, за словами американського соціолога, "вийти за ті межі, де правлять політична влада, багатство і чинники, які їх породжують, й піднестися до рівня ціннісних прихильностей та механізмів впливу".

Метод колективної експертної оцінки. Сутність його полягає у погодженні думок експертів з певних напрямів розвитку зовнішньої чи внутрішньої політики, розвитку політичної ситуації. Цей метод передбачає чотири етапи: 1) створення робочих груп для здійснення опитувань, оброблення матеріалів, аналізу результатів колективної експертної оцінки. Робоча група призначає експертів у кількості від 10 до 100-150 осіб;2) уточнення основних напрямів розвитку політичних процесів, подій; виявлення генеральної мети і засобів її досягнення; розробка питань для експертів;3) забезпечення адекватності розуміння питань і незалежності суджень експертів (передбачає запобігання тиску провідної думки);4) оброблення матеріалів експертної оцінки; синтез прогнозних гіпотез і варіантів розвитку політичних подій.

Метод "Дельфі". Отримав назву від давньогрецького міста Дельфі, в якому мешкали оракули (мудреці); розглядається вченими як один з найефективніших експертних методів. Визначається трьома основними особливостями: 1) анонімністю експертів;

2) використанням результатів попереднього туру опитувань; 3) статистичною характеристикою групової відповіді.

Анонімне опитування групи експертів наводиться у письмовій формі в кілька турів. При цьому експерти не вступають у контакт один з одним. їм дають можливість ознайомитися із систематизованими результатами попереднього туру опитувань. І все знову повторюється. При цьому кількість турів (переважно від двох до чотирьох) залежить від зведення поляризованих оцінок до мінімуму. Якщо експерти досягають згоди з принципових питань у межах другого туру, опитування припиняється. Точність і надійність результатів експертизи залежать від якісно підібраної групи експертів.

Аналізуючи переваги цього методу, слід зазначити, що анонімність дельфійської процедури дає змогу послабити вплив окремих "домінуючих" експертів, а регулюючий зворотний зв'язок — знизити вплив індивідуальних і групових інтересів, не пов'язаних з проблемами, які вирішуються. Крім того, запровадження зворотного зв'язку вносить елемент об'єктивності, підвищує надійність прогнозних оцінок. Здійснення опитування у декілька турів дає можливість зменшити коливання в індивідуальних відповідях, а також обмежує внутрігру-пові коливання.

Метод побудови сценаріїв. Застосування цього методу пов'язане з необхідністю аналізу політичних ситуацій, які зазвичай розвиваються за кількома різними сценаріями. Сценарій — це спосіб встановлення логічної послідовності подій з метою визначення альтернатив розвитку великих систем типу міжнародних відносин, національної економіки, сфери політики, соціальних відносин тощо.

У підготовці сценаріїв використовуються попередньо підготовлені аналітичні матеріали. Створення сценарію передбачає таку послідовність дій: визначення часового інтервалу формулювання перебігу подій, словесне тлумачення їх сутності, їх кількісну оцінку. Оскільки сценарій описує не реальну, а вірогідну (уявну) ситуацію, він найчастіше передбачає вибір з кількох прогнозованих варіантів розвитку подій. Тому розрізняють однозначний, альтернативний і компромісний вибори. Компромісний вибір — дія на основі поєднання позитивних моментів низки близьких або навіть альтернативних варіантів, що дають змогу знайти оптимальний вихід із ситуації, альтернативне розв'язання якої загрожує існуванню цілого.

Методи екстраполяції та інтерполяції. Екстраполяція — поширення висновків, отриманих від спостереження за однією частиною явища, певної реальності, на іншу частину. Відповідно у прогнозуванні метод екстраполяції — це поширення на майбутнє певних елементів соціальних процесів з минулого і сучасного. Точність екстраполяції зникає у міру просування в майбутнє, яке в жодному разі не можна розглядати як лише кількісне продовження сучасного. Отже, за цього методу важливо визначити межу екстраполяції (5-10 років) з метою точності застосування цілей комплексних теорій: вірогідностей, обмежень, ігор, множин та ін.

Інтерполяція — визначення проміжних значень функції на підставі деяких відомих її значень. Це складніший метод, який базується на конструюванні соціальної та політичної реальності. Складність соціально-політичних процесів, динаміка розвитку людської цивілізації більше спонукають до конструювання реальності, до чого, власне, й схиляються сучасні дослідники майбутнього. Тому, прогнозуючи найближче майбутнє, недостатньо враховувати минуле і сучасне, необхідно насамперед зважати на віддалене майбутнє. А це, у свою чергу, є свідченням недостатньої адекватності методу екстраполяції і спонукає до використання методу інтерполяції, коли за минулим, сучасним та віддаленим майбутнім прогнозується найближче майбутнє.

Крім зазначених основних методів у політичному прогнозуванні застосовуються:

експертне опитування, що Грунтується на заповненні спеціальних карт, які розробляються стосовно конкретної проблеми і надсилаються для заповнення представникам провідних політичних партій або відомим політологам; індивідуальне передбачення експерта — використання оцінок "екс-перта-лідера" в певній сфері прогнозування;історична аналогія, заснована на перенесенні закономірностей розвитку схожих подій за часом чи з інших сфер знання;контекстуальне картографування — системний розгляд об'єкта шляхом послідовного чи комбінованого перегляду, аналізу і синтезу всіх вірогідних комбінацій його складових;сітьові графи — визначення "критичних вузлів" політичного розвитку, найкоротших шляхів руху до певної мети;

дерево цілей (будується шляхом поділу об'єкта пізнання на елементи, структури, які ієрархічно пов'язані між собою);імітування — побудова, створення математичних моделей з метою вивчення і верифікації прогнозних рішень;операційне моделювання (засноване на застосуванні математичного апарату дослідницьких операцій);аналіз взаємних впливів, що передбачає використання матриць подій, які впливають на розвиток політичної ситуації або становлять основу дослідження політичних проблем (застосовуються для зведення окремих політичних прогнозів у комплексний політичний прогноз);каузальне моделювання (засноване на встановленні причинно-наслідкових зв'язків відомих подій, явищ);статистичне моделювання — розроблення й аналіз моделей, які створюються на базі статистичного матеріалу минулого й сучасного; метод гри (використовується в безпосередніх передпланових політичних дослідженнях, а також для верифікації політичних прогнозів).

У практиці соціального прогнозування сформувалися 10 основних етапів здійснення прогнозів.

Перший етап:передпрогнозна орієнтація з розробленням програми дослідження й уточненням завдання на прогноз;аналіз характеру і масштабів прогнозу;формулювання мети і завдань, робочих гіпотез; визначення методів і процесу організації прогнозування.

На цьому етапі здійснюється аналіз об'єкта прогнозування на відповідність основним принципам, а також забезпечується верифікація прогнозу шляхом зіставлення з прогнозами об'єктів-аналогів.

Другий етап — побудова вихідної (базової) моделі прогнозованого об'єкта методами системного аналізу. У теорії системного аналізу використовується два підходи до аналізу і синтезу об'єктів прогнозування:1) об'єктний підхід — виділення підсистем шляхом поелемент-ного поділу об'єктів на дрібніші. Застосовується переважно до об'єктів, які мають складну структуру;2) функціональний підхід, за якого основою структурного розчленування об'єкта є функціональна ознака. Застосовується, якщо кількість первинних об'єктів, які становлять об'єкт прогнозування, є незначною, але вони мають складні характеристики і взаємозв'язки, що передбачає виділення груп схожих функцій.

Третій етап — збирання даних контексту прогнозування — сукупності зовнішніх щодо об'єкта прогнозування умов, значущих для вирішення його завдань (наприклад, прогноз стабільності політичної системи передбачає врахування прогнозів економічного розвитку на перспективу).

Четвертий етап — побудова передмодельних сценаріїв, динамічних рядів показників.

П'ятий етап — створення серії гіпотетичних (попередніх) пошукових моделей методами пошукового аналізу з конкретизацією мінімального, максимального і найвірогіднішого значення.

Шостий етап — побудова серії гіпотетичних нормативних моделей згідно із заданими реальними нормами, ідеалами, цілями.

Сьомий етап — оцінка достовірності й точності, а також обґрунтованості (верифікації) прогнозу методами опитування експертів.

Восьмий етап — вироблення рекомендацій для рішень у сфері управління на основі зіставлення пошукових і нормативних моделей.

Дев'ятий етап — експертиза підготовленого прогнозу і рекомендацій та їх доробка з урахуванням обговорення; здання їх замовнику.

Десятий етап — зіставлення матеріалів уже розробленого прогнозу з новими даними прогнозного контексту і започаткування нового циклу досліджень.

Результат політичного прогнозування не може розглядатися лише з погляду ступеня достовірності, точності прогнозу. Не менш важливо знати, наскільки певний прогноз сприяє підвищенню обґрунтованості, об'єктивності, ефективності розроблених на його підставі рішень. Для прогнозу важливою є не лише абсолютна верифікація, а й відносна (попередня) верифікація, яка дає змогу розвивати наукове дослідження і практично використовує його результати до настання абсолютної верифікації. Стосовно прогнозу абсолютна верифікація можлива тільки після переходу періоду попередження з майбутнього в минуле.

Отже, попри всю безсумнівність необхідності здійснення прогнозів у сфері політики, з точки зору досягнення реальних результатів прогнозування не можна та й не треба абсолютизувати. Особ-ливості способів розроблення прогнозів накладають принципові обмеження на їх можливості. В діапазоні часу результативність та ефективність здійснених прогнозів, як правило, обмежується 5-Ю роками. Щодо об'єктів дослідження слід пам'ятати, що далеко не всі вони однаковою мірою піддаються прогнозним оцінкам. А отже, ми не погрішимо проти наукової істини, якщо наважимось повторити слідом за Пауло Коельо: "Майбутнє належить Богові, й лише він відкриває його за надзвичайних обставин". Але ж людина тому й людина, що вона постійно прагне до передбачення можливих наслідків своєї діяльності.

38.Сучасні методи аналізу та прогнозування.Класифікація методів прогнозування

Прогностика налічує понад двісті методів прогнозування. Австрійський футуролог Е. Янч умовно поділив їх на п’ять груп:1) методи експертних оцінок;2) методи екстраполяції наявних тенденцій розвитку;3) методи моделювання;4) методи історичних аналогій;

5) сценарії майбутнього.

Методи експертних оцінок базуються на збиранні та систематизації як індивідуальних, так і колективних оцінок експертів —провідних спеціалістів у даній галузі. Тут не просто враховується опосередкована думка експертів, а й аналізуються та «об’єктивізуються» їхні суб’єктивні оцінки за допомогою спеціальних процедур. Це істотно підвищує надійність і достовірність прогнозів.

Історія експертних оцінок бере свій початок у давньому минулому. Аж відтоді проводять експертизу вин, парфумів, прянощів, чаю, кави, сирів та інших харчових продуктів. Існують кінологічна, спортивна, судово-медична, соціологічна експертизи тощо.

У процесі експертних процедур виникають три основні проблеми, успішне розв’язання яких необхідне для здобуття надійного прогнозу: 1) підбір експертів; 2) організація їхньої роботи; 3) узагальнення й опрацювання результатів опитування.

Останніми роками розроблено чимало методів підбору експертів — об’єктивних (за кількістю наукових праць, досвідом роботи, рекомендаціями співробітників, результатами спеціальних тестів тощо) і суб’єктивних (таємне голосування за кожною кандидатурою в експертну групу, взаємна оцінка майбутніх експертів за допомогою спеціальних шкал і т. ін.). Проте жоден із цих методів не можна вважати досконалим і універсальним. На практиці зазвичай застосовують різні їхні комбінації.

Наприклад, експертна група складається з 6—12 експертів (за заочних опитувань близько 50—60). Далі постає питання про спосіб проведення експертизи. Традиційні дискусії й безпосередній обмін думками мають багато вад: тиск авторитету, небажання експертів публічно відмовлятися від своєї думки та суперечити узвичаєним поглядам тощо. Тому найбільшої популярності набув так званий метод Дельфі, назва якого походить від давньогрецького міста, відомого своїми оракулами. Цей метод був запропонований у 60-ті роки ХХ ст. компанією РЕНД (США). Згідно з його правилами, експертне опитування проводиться анонімно, у кілька турів з ознайомленням експертів з думками їхніх колег після кожного туру.

Перші оцінки експертів, як правило, завищені. Під час повторних опитувань експертам пропонється на вибір або обґрунтувати свою думку, або змінити її з урахуванням висновків інших експертів. Після кількох циклів експерти звичайно доходять майже однакових висновків. На всіх етапах опитування вони працюють анонімно. Зв’язок між експертами здійснюється, як правило, за допомогою електронної пошти.

Інша поширена версія опитування експертів — «мозкова атака». Суть її — у повній забороні будь-якої критики в той час, коли пропонуються ідеї стосовно до розв’язання проблеми. Крім того, для стимулювання оригінальних, навіть «божевільних» ідей, для їх генерування запрошують експертів-дилетантів. Вони — дилетанти щодо предмета експертизи, але авторитетні фахівці в інших галузях знання.

Відкладена за часом критика, яку здійснюють уже експерти-фахівці, не ототожнюється з критикою персони, що висунула ідею. Як правило, ця методика значно стимулює творчу активність експертів-дилетантів, детонує «ланцюгову реакцію» оригінальних ідей, викликає ефект так званого інтелектуального резонансу. Мозковий штурм дає змогу за годину здобути набагато більше дивовижних результатів, ніж це відбувається в разі застосування звичайних методів за кілька років.

Існує ще один варіант експертних оцінок — опитування громадської думки. Він використовується для розв’язання низки соціальних, економічних, етнокультурних, екологічних проблем, коли думка пересічного громадянина не менш важлива, ніж оцінка найкваліфікованішого експерта, адже в питаннях повсякденного життя кожного громадянина можна розглядати як експерта з багатим досвідом.

Опрацювання результатів експертних оцінок під час прогнозування принципових труднощів не викликає і зводиться до пошуку середньоарифметичної оцінки, при цьому крайні значення в ряді оцінок експертів відкидаються, оскільки вони найчастіше зумовлені випадковими факторами. Низку модифікацій і вдосконалень методу експертних оцінок було запропоновано українськими вченими (В. М. Глушков, Г. М. Добров, Є. С. Жаріков, Є. І. Суїменко, Є. М. Головаха та ін.).

Методи екстраполяції тенденцій розвитку також ефективно застосовуються в глобальному прогнозуванні. Центральною концепцією цих методів є припущення про безперервність розвитку більшості процесів реального життя. Якщо для певної системи (технічної, біологічної, соціальної) у минулому був ха-

рактерний розвиток (зростання чи спад) з постійною швидкіс-

тю або прискоренням, то є підстави вважати, що ці швидкість чи прискорення залишаться незмінними деякий час і в майбутньому.

Отже, можна графічно чи аналітично (з допомогою спеціальних математичних функцій) подовжити криві зростання чи спаду процесу на певний часовий інтервал і обчислити кількісні характеристики майбутнього стану об’єкта прогнозування. Проте необхідно бути дуже обережним у виборі часових інтервалів прогнозування. Необґрунтоване подовження на майбутнє тенденцій минулого часто призводить до абсурду. Річ у тому, що на певному етапі розвитку внаслідок дії закону взаємного переходу кількісних і якісних змін починається уповільнення зростання або спаду, яке потім узагалі припиняється, і система переходить у стаціонарний стан. Крива розвитку має у цьому разі S-подібну форму і називається експонентою (логістичною кривою).

Більшість глобальних процесів, що породжують сьогодні занепокоєння громадськості (зростання населення в густонаселених регіонах, забруднення навколишнього середовища, збільшення концентрації вуглекислого газу в атмосфері планети, розширення «озонових дир» та ін.), теж можна зобразити логістичними кривими, і вони неминуче стабілізуються. Однак дуже важко визначити, на якому етапі почнеться уповільнення процесів і коли настане стабілізація.

Для побудови надійного довгострокового прогнозу методом екстраполяції тенденції розвитку необхідно мати надійні статистичні дані про перебіг процесу в минулому за певний проміжок часу, який удвічі-утричі перевищує горизонт прогнозу. Крім цього, необхідна ретельна оцінка можливих якісних змін у ході процесу, що вивчається.

Методи моделювання — це методи, за допомогою яких здійснюється побудова і дослідження прогностичних моделей об’єкта прогнозування. Ці моделі досить різноманітні. До їх складу входять формалізовані і неформалізовані історико-логічні моделі, сценарії, графи, імітаційні та ігрові моделі, «дерево цілей», «дерево проблем», сиcтеми показників тощо.

Імітаційне моделювання — один з найсучасніших способів дослідження і прогнозування складних систем. Його ефективність особливо зросла з появою нових потужних інформаційних систем і технологій.

Імітаційне моделювання можна визначити як процес конструювання математичної моделі реальної системи з дальшим дослідженням і проведенням експериментів на цій моделі. Унаслідок вивчення поведінки моделі за різних умов і різних значень параметрів з’являється можливість прогнозувати поведінку реальної системи, передбачати наслідки тих чи тих управлінських дій або змін. Інакше кажучи, експерименти із самою системою чи об’єктом моделювання замінюються експериментами з його модельним описом.

Це особливо важливо під час дослідження регіональних і глобальних екологічних і економічних процесів, коли прямий експеримент або принципово неможливий, або може призвести до непередбачених наслідків.

Особливістю імітаційного моделювання є також і те, що воно не потребує точного формалізованого опису системи. Цілком досить лише в загальних рисах знати головні принципи функціонування і взаємодії елементів системи. Однак модель завжди має бути побудована за певною науково обґрунтованою концепцією чи теорією процесу, який досліджується. За імітаційного моделювання певного процесу або системи виконуються такі основні операції:1) дається словесний опис системи чи процесу, що досліджується, його особливостей і цілей, у досягненні яких має допомогти імітаційна модель;2) точно ставиться завдання, визначаються першорядні параметри моделі, установлюються взаємозв’язки між ними;3) системи і процеси піддаються формалізованому опису, розробляються відповідні комп’ютерні програми;4) на комп’ютері проводяться імітаційні експерименти з моделлю, аналізуються здобуті результати, прогнозується майбутній стан поведінки системи, процесу з урахуванням змін тих чи тих початкових умов.

Імітаційне моделювання не потребує виликих людських і фінансових витрат: кількість дослідників у групі не перевищує семи осіб. Їх добирають з огляду на умови забезпечення комплексного міждисциплінарного підходу. Р. Шеннон так описує ідеальну групу дослідників з імітаційного моделювання:— один або кілька спеціалістів із системного аналізу;— один або кілька спеціалістів з обчислювальної техніки, комп’ютерних технологій;— один або кілька фахівців-ерудитів з багатим практичним досвідом стосовно до об’єкта моделювання;— один або кілька економістів—представників фірм, установ, організацій, зацікавлених у результатах дослідження.

Така сукупність фахівців за умови їхніх цілеспрямованих, узгоджених дій забезпечує комплексний, міждисциплінарний характер досліджень, що особливо важливо для вивчення складних систем і процесів. Цей своєрідний «колективний розум», закладений у модель, перетворює її у форму самоусвідомлення людини, оскільки об’єктом вивчення стає світ, що оточує людину, тобто система «Людина — Світ».

Серед перших спроб побудувати імітаційну модель слід відзначити розробки 70-х років групи співробітників Обчислювального центру АН СССР на чолі з М. М. Мойсеєвим. Ця група створила імітаційну модель історії політичного, економічного і воєнного «змагання» грецьких полісів часів Пелопоннеської війни. До побудови такої моделі були залучені також учені-історики, військові. Автори склали близько 2000 рівнянь, які досить повно описували модельовані процеси. Модель допомогла вперше виявити і зрозуміти багато нових фактів історії Давньої Греції: установлено реальну тогочасну вартість вовни і деяких інших товарів, з’ясовано кількість вина (0,5 л на день), яку отримував кожний раб, тощо.

Крім імітаційних моделей, широкого застосування набули історичні аналогії і сценарії майбутнього. Сценарій можна розглядати як історико-системну модель соціального чи біосоціального розвитку. Уперше сценарій як метод виявлення закономірностей і механізмів розвитку складних біосоціальних систем був побудований Г. Каном і А. Вейнером у книжці «Рік 2000» і визначався як гіпотетична послідовність подій. І цей, і інші сценарії з’ясовують:по-перше, в який спосіб, крок за кроком, може бути реалізована та чи та теоретична ситуація;по-друге, які є варіанти на кожному етапі для кожного учасника подій для того, щоб відвернути, полегшити або уникнути негативного розвитку подій.

Побудова «дерева цілей», або «дерева проблем» — це графічне зображення етапів досягнення цілей або етапів розв’язання певних проблем. Цілі або проблеми, зображені графічно у взаємозв’язку, мають вигляд розгалуженого дерева і відбивають усі потенційно можливі події, відкриття, небезпеки, ризики, альтернативні способи досягнення мети.

Дуже близьким до розглянутих методів є морфологічний аналіз, який широко застосовується для вивчення всіх можливих альтернатив тих чи тих процесів. Сучасного вигляду він набув завдяки працям відомого швейцарського астронома Ф. Цвіккі.

Морфологічний аналіз ґрунтується на тому, що складну проблему розбивають на окремі «цілі» прогнозування, яким надають певну «вагу». За кожною «ціллю» накреслюють 3—4 ймовірні шляхи її досягнення, тобто варіанти прогнозу; передбачають імовірність реалізаціїї кожного варіанта.

У такий спосіб дістають математичне очікування як результат множення «ваги цілі» на ймовірність варіанта її досягнення. Той варіант, що має максимальне математичне очікування, уважається оптимальним і береться за базу практичних дій.

Варто зазначити, що жоден з розглянутих методів не може забезпечити високу надійність прогнозу. Тому на практиці зазвичай звертаються до комбінованих, комплексних методів. Такий підхід дає змогу позбавитися вад окремих методів і гарантувати більшу точність і надійність прогнозів.

Типова методика побудови комплексного прогнозу складається з цілої низки стандартних операцій: По-перше, це попередня орієнтація, визначення цілей, напрямків, оптимальних часових інтервалів прогнозу, складання попередніх сценаріїв у світі політичних, ідеологічних і соціальних завдань на прогнозований період, вибір основних методів і організаційно-технічних заходів.По-друге, це розроблення вихідного (базового) прогнозу і визначення головних параметрів і чинників, що впливають на його поведінку, збирання «фонових» характеристик (соціокультурних, економічних, політичних та ін.), які можуть впливати на стан об’єкта прогнозування.По-третє, розроблення пошукового прогнозу насамперед методами екстраполяції тенденцій і експертних процедур, побудова на його підставі «дерева проблем», що їх необхідно розв’язати.По-четверте, розроблення нормативного прогнозу і побудова на його підставі «дерева цілей», яких треба досягти для оптимального розв’язання наявних проблем.По-п’яте, контрольна перевірка точності і надійності прогнозу на практиці або з допомогою експертних процедур.По-шосте, формулювання рекомендацій для оптимального програмування, планування, проектування, управління.

42. ГУАМ. Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ — регіональне об'єднання чотирьох держав: Грузії, України, Азербайджанської Республіки та Республіки Молдова. В основі утворення цієї форми співробітництва лежить єдність позицій країн із подібними політичними й економічними зовнішніми орієнтаціями. Організація була створена 1997 року для протистояння впливу Росії в регіоні й отримала підтримку Сполучених Штатів. У 1999 організація була перейменована у ГУУАМ завдяки вступу Республіки Узбекистан до неї, яка, однак, вийшла з організації 5 травня 2005, викликавши повернення початкової назви. Штаб-квартира знаходиться у Києві на Майдані Незалежності

Історія утворення. Заснування політико-консультативного форуму ГУАМ у складі 4 країн (України, Азербайджану, Грузії й Молдови) відбулося 10 жовтня 1997 року в Страсбурзі під час Саміту Ради Європи, під час якого було схвалено Спільне Комюніке глав України, Грузії, Азербайджану й Молдови. У цьому документі було зафіксовано рівень політичного зближення й практичного співробітництва між країнами цієї групи, спільність позицій з ключових міжнародних проблем й процесів у пострадянському просторі.

24 квітня 1999 року під час Вашингтонського саміту президентів країн-членів до ГУАМ приєднався Узбекистан. Розширене таким чином об'єднання держав отримало назву ГУУАМ.

5 травня 2005 року президент Республіки Узбекистан оголосив про вихід з ГУУАМ, що спричинило повернення старої назви.

Співробітництво. Спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Ефективним напрямком економічного співтовариства є розвиток інвестиційної діяльності між державами ГУАМ, створення спільних підприємств з переробки сільськогосподарської продукції, в галузі машинобудування, енергетики і транспорту.

Іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ — є проблеми безпеки й стабільності в регіоні. Співпраця делегацій країн ГУАМ в рамках міжнародних організацій, в першу чергу ООН та ОБСЄ, реалізується на постійній основі, що включає регулярні консультації з метою обговорення тих чи інших питань, які виникають під час роботи та торкаються інтересів країн ГУАМ, та вироблення спільних позицій. Започатковано механізм головування національних делегацій країн ГУАМ у рамках міжнародних організацій.

Зміцнення і поглиблення цієї форми співробітництва країн ГУАМ допомагає більш ефективній координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

Учасники об'єднання зацікавлені у всебічному розвитку співробітництва з третіми країнами та міжнародними організаціями, які виявляють інтерес до діяльності ГУАМ та можуть сприяти досягненню цілей та принципів, викладених у Ялтинській Хартії ГУАМ. З цією метою в рамках об'єднання за ініціативою України створюється інститут спостерігачів. До порядку денного 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН включено питання про надання ГУАМ статусу спостерігача в ГА ООН.

Структура. Найвищим органом об'єднання ГУАМ є щорічна зустріч глав держав країн-учасниць ГУАМ.

Виконавчим органом ГУАМ є Рада міністрів закордонних справ країн ГУУАМ.

Робочим органом ГУАМ є Комітет національних координаторів (КНК ГУУАМ), до складу якого входять координатори по одному від кожної країни-учасниці ГУАМ.

Виконання функцій інформаційного центру ГУАМ покладено на Інформаційний офіс ГУАМ у Києві. *Координацію співробітництва між країнами ГУАМ на галузевому рівні покладено на вісім Робочих груп — з питань енергетики, транспорту, з торговельно-економічних питань, з питань інформатики та телекомунікацій, культури, науки та освіти, туризму, боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і розповсюдженням наркотиків.

Міжнародно-правові документи, прийняті в рамках ГУУАМ. Ялтинська Хартія ГУУАМ (7.06.2001 р.); Конвенція держав-учасниць ГУУАМ про взаємне надання допомоги з консульських питань (7.06.2001 р.); Положення про Раду міністрів закордонних справ країн ГУАМ; Угода про створення зони вільної торгівлі між країнами-учасницями ГУАМ;

Тимчасове положення про Інформаційний офіс ГУАМ в Києві; Рішення Глав держав-учасниць ГУАМ про статус спостерігачів у діяльності ГУАМ; Угода про співробітництво між Урядами держав-учасниць ГУАМ у сфері боротьби з тероризмом, організованою злочинністю і іншими небезпечними видами злочинів; Документи про співробітництво в окремих галузях. Бакинська декларація (планується в Баку 2007) Угода про привілеї та імунітети Організації за демократію й економічний розвиток — ГУАМ (планується в Баку 2007) Меморандум про співробітництво з питань ядерної та радіаційної безпеки (планується в Баку 2007)

Участь України в ГУУАМ. Мета та перспективи..Оскільки Україна - єдина учасниця СНД, що входить до групи країн Центральноєвропейської ініціативи, то вона виступає в ГУАМі своєрідним євразійським мостом. До речі, як відомо, в Польщі опрацьовується питання про приєднання країни до консультативних механізмів ГУАМу.

Україна має значення стратегічного транзитного маршруту енергоносіїв для європейських країн і з огляду на її переробні потужності може стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Використання території України дає можливість більше ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з регіону Близького Сходу до Європи. Прибуток від транзиту енергоносіїв з Прикаспійського регіону до Європи надасть змогу Україні компенсувати витрати на їх імпорт та частково вирішити свою енергетичну проблему. Існує тристороння українсько-грузинсько-азербайджанська угода про створення транскавказького транспортного коридору, що передбачає формування єдиної транспортної лінії для обслуговування пасажирів та вантажопотоків (вона сполучатиме Баку, Тбілісі, Поті, Одесу й Київ).

Україна спроможна взяти на себе частину миротворчих функцій на Чорноморсько-Каспійському просторі. Власні інтереси України як позаблокової держави найбільшою мірою збігаються з інтересами підтримання миру і стабільності в регіоні. Її геополітичне розташування і статус регіональної потуги дозволяє враховувати політичні, кліматичні, соціально-економічні та культурно-етнічні особливості регіону. Україна має навчальні центри та структури, відповідні сили й засоби, необхідні для підготовки і проведення миротворчих операцій. Українські контингенти готові взяти участь у миротворчих операціях за умови, що ці операції проводитимуться під егідою ООН/ОБСЄ, миротворчі сили будуть багатонаціональними та підпорядковуватимуться міжнародному штабу.

Надання Україною технічної та гуманітарної допомоги, а також поглиблення військового та військово-технічного співробітництва є одним із стратегічно важливих завдань зміцнення стабільності й безпеки у регіоні в цілому.

Допомога у рамках військового співробітництва спрямована на підготовку кадрів у вищих військових учбових закладах України для національних армій Молдови, Грузії та Азербайджану, надання технічної допомоги у створенні та розвитку національних Збройних cил цих країн, їх прикордонних служб, військово-морських сил, надання виробничих послуг щодо ремонту та модернізації військової техніки та озброєнь національних армій, розвиток військово-промислової кооперації з Молдовою, Грузією та Азербайджаном, надання матеріально-технічної допомоги у разі виникнення безпосередньої воєнної загрози для цих країн.

Формування ГУУАМу за відносного лідерства України та підтримки інших країн, що розуміють усі переваги створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, є ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Виникнення ГУУАМу не має на меті створення якогось антиросійського блоку чи "буферної зони" між країнами НАТО та РФ. Це пов'язано, насамперед, із пошуками найефективніших і взаємовигідних схем регіонального співробітництва в межах пострадянського простору.

В цілому визначилися такі головні напрями співпраці в межах ГУУАМу:

формування системи політичних консультацій і координації зусиль у вирішенні спільних проблем безпеки; політична взаємодія в міжнародних організаціях - ООН, ОБСЄ, НАТО, включаючи Програму ПЗМ; розбудова Євразійського транспортного коридору, співробітництво в галузі видобутку й транспотрування нафти до європейських країн;

розвиток багатостороннього співробітництва в галузі безпеки, врегулювання конфліктів і боротьби з сепаратизмом; військове та військово-технічне співробітництво, включно зі створенням багатостороннього миротворчого батальйону; посилення миротворчої діяльності України та сприяння у врегулюванні міжетнічних конфліктів.

Як спадкоємниця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати значну роль в організації тут нової системи порядку. Для неї життєво важливим є вирішення конфліктних ситуацій у регіоні, формування моделей стратегічного партнерства з країнами ГУУАМу.

Україні доцільно активізувати процеси багаторівневого субрегіонального співробітництва в межах ГУУАМу, зокрема з ключових питань транспортування енергоносіїв та розбудови транскавказьких шляхів сполучення.

Подальша політика безпеки України в межах ГУУАМу має бути спрямована на поширення української присутності в цьому регіоні, однак лише за умов стійкої підтримки міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ЄС та ін.).

44. Національний інтерес, інтереси - система цілей і завдань зовнішньої політики держави. Згідно з ученням школи політичного реалізму, національні інтереси є причиною міжнародних відносин як таких.

Контекст змінних силових співвідношень має свою стержневу основу, якою виступає поняття "національний інтерес" або, як уже відзначалось, у сучасній світовій політиці в більшості випадків найбільш гострим є не питання про фізичне виживання, а питання про співучасть і взаємодію. Сучасний світ багатий новими елементами, які сприяють перерозподілу могутності, що концентрувалася раніше в руках великих воєнних держав. Ці нові елементи в перерозподілі влади (наприклад, приватні транснаціональні суб'єкти) ведуть до ускладнення національних інтересів, більше того, транснаціональні інвестиції створюють нові інтереси, в зв'язку з чим суперництво в міжнародній політиці ускладнюється. Транснаціональні суб'єкти можуть виступати не тільки в ролі обмежувачів при здійсненні національних інтересів, але й впливати на те, яким чином такі інтереси визначаються в політиці держав.

Який же зміст поняття національний інтерес як найбільш загального фундаментального поняття міжнародної політики? В найширшому плані інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних, моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики буде неповне. Г.Моргентау справедливо вважає національну ідентичність невід'ємним елементом національного інтересу. В науковій літературі суспільний інтерес подається як усвідомлення потреби суб'єкта або соціальної спільноти, що випливає з умов їх існування та діяльності. В той же час інтерес - це відношення потреб до умов їх реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів корінних потреб держави.

Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держави - це забезпечення її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, реалізуючи свої власні інтереси, держави обов'язково втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей засобами сили постійно входить у протиріччя з певними моральними нормами, з універсальними ідеалами.