9.Стан договірно-правової бази

Договірно-правова база двосторонніх українсько-російських відносин складає на сьогодні більше 380 міжнародних документів, з яких на міждержавному та на міжурядовому рівнях укладено 250, інші – на міжвідомчому рівні. З усієї кількості укладених договорів чинними є 316 документів.

Існуюча договірно-правова база регулює широке коло питань двостороннього співробітництва держав, включаючи торговельно-економічну, науково-технічну, гуманітарну, правоохоронну та інші сфери. Серед особливо значимих двосторонніх документів можна виділити такі:

- Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Російською Федерацією від 14.02.92 р.;

- Консульська конвенція між Україною і Російською Федерацією від 15.01.93 р.;

- Угода між Україною і Російською Федерацією про співробітництво і взаємодію з прикордонних питань від 03.08.94 р.;

- Угода між Урядом України і Урядом РФ про принципи співробітництва прикордонних областей Російської Федерації і України від 27.01.95 р.;

- Угода між Урядом України і Урядом Російської Федерації про науково-технічне співробітництво від 27.08.96 р.;

- Угода між Урядом України і Урядом РФ про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації від 16.01.97 р.;

- Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.97 р.;

- Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про виробничу кооперацію від 24.04.98 р.;

- Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про заохочення та взаємний захист інвестицій від 27.11.98 р.;

- Угода між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 21.04.10 р.

Чинними двосторонніми договорами створено політико-правову основу для зміцнення та розвитку міждержавного діалогу в різних сферах українсько-російського співробітництва. Разом з цим, зважаючи на стратегічний характер партнерства України та Російської Федерації, постійно триває робота щодо розширення та подальшого розвитку договірно-правової бази з усього комплексу українсько-російських відносин.

14. Політичний реалізм. Джерела політичного реалізму, як і його наукового опонента — ідеалізму, сягають античних часів. Його засновником вважають давньогрецького історика Фукідіда (близько 460—400 pp. до Р. X.), відомого як автора "Пелопоннеської війни" — першої ґрунтовної праці, присвяченої міжнародним відносинам. Причини суспільних процесів він шукає не у сфері розуму та ідей (у їх ідеалістичному розумінні), а пов'язує з: "особливостями людської природи, із ...прагненнями до здійснення своїх надій, інтересів, до влади, намаганням позбутись бідності чи збільшити свій достаток"1. Фукідід пропонує розрізняти причини та приводи до подій, що відбувались у Стародавній Греції часів війни між Пелопоннеським та Афінським союзами (431—404 pp. до Р. X.) та намагається визначити їхню реальну основу, уникаючи суб'єктивних суджень та опираючись на факти. Серед усіх його висновків найважливішими є два: 1.Від найдавніших часів зіткнення між племенами та народами відбувались за володіння найціннішими для господарства землями. 2.Стабільність стосунків між державами залежить від рівноваги сил між ними, а війни виникають через її порушення. Зокрема, вибух Пелопоннеської війни Фукідід пояснює страхом багатьох міст-держав перед зростаючою могутністю та намаганням не допустити до гегемонії Афін у Греції. Наголошуючи на значенні ідей Фукідіда, Ю. Кукулка зауважив: "Він учив своєю працею багатьох мислителів, політиків і вчених усебічності у вивченні різних проявів міжнародних відносин. Його твердження вважали взірцем реалісти XX сторіччя та неореалісти"2. Становлення теорії реалізму значною мірою завдячує італійському мислителеві епохи Відродження Н. Макіавеллі (1469— 1527). Він сформулював низку тверджень, які стали основою пізніших теорій політичного реалізму. Свої теоретичні висновки він будував на дослідженні історії та узагальненні особистого досвіду, отриманого на посту канцлера Флорентійської республіки. Характеризуючи природну сутність людини, він стверджував, що вона незмінно егоїстична, а будь-які суспільні процеси зумовлені людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами. Діяльність людей визначається тим, що вони "прагнуть досягнути однакової мети — слави і багатства"1. На думку Н. Макіавеллі, зіткнення людських чи державних інтересів породжує насильство, а єдиним способом уникнути цього у крайніх формах чи захистити державу від зовнішніх ворогів є жорстка консеквентна політика, позбавлена тісного прив'язання до моралі та релігійних канонів. Він стверджував, що критерієм успішної зовнішньої політики може бути лише доцільність, тобто її спрямованість на досягнення блага держави, яке, відповідно, є благом громадян. Політика має бути побудована на моральних принципах, але така її якість доцільна лише доти, доки вона ефективна. Інакше кажучи, якщо політик в екстремальній ситуації мусить розв'язувати дилему, як діяти — морально чи аморально, що призведе відповідно до катастрофи або успіху, він має, не вагаючись, обрати інший шлях. "Застосовуючи в окремих випадках жорстокість, монархи чинять милосердніше, ніж тоді, коли через надмір поблажливості вони доводять справу до грабунків та насильства, тому безчинства є лихом усього суспільства, а страти стосуються лише окремих осіб"2. За аналогією, у відносинах з іншими державами монарх, не вагаючись, має застосовувати воєнну силу тоді, коли це потрібно для захисту держави від загарбання. "Війна, воєнне мистецтво і дисципліна мають бути найважливішим предметом турбот кожного монарха... Нехтувати воєнним мистецтвом — означає йти до загибелі, досконале володіння ним є запорукою можливості отримати верховну владу"1 Відомий англійський мислитель Т. Гоббс (1588—1679) виклав своє бачення суспільства у праці "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської" (1651). На його думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні, наділені однаковими потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей між ними та розуміння собі подібних як ворогів і конкурентів на шляху до задоволення власних інтересів. "Якщо до природної схильності людей шкодити один одному, що випливає із їх пристрастей, а особливо з пустого самозвеличення, додати... право всіх на все, згідно з яким один намагається законно щось захопити, а інший законно дати йому відсіч, якщо оцінити, як важко, будучи у малому числі і маючи слабке озброєння, захиститись від ворогів, що нападають з метою підпорядкування і пригноблення, то не можна заперечити, що природним станом людей до того, як вони об'єднались у суспільство, була війна, і не проста війна, а війна всіх проти всіх"1.

У природі людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три найважливіші причини війни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави та престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав "bellum omnium contra omnes", тобто війни всіх проти всіх. Держави, які він порівнював з біблійним морським чудовиськом Левіафаном, за внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій, що не допускає до відвертого насильства та гарантує своїм громадянам їхні фундаментальні права. Доцільність існування держави полягає у забезпеченні внутрішньої і зовнішньої безпеки, оскільки "мета держави — насамперед гарантування безпеки... при становленні держави люди намагаються позбавитись стану війни, який є наслідком їх власних природних пристрастей там, де немає видимої влади, яка тримає їх у стані страху і під загрозою покарання змушує виконувати свої зобов'язання та дотримуватись природних законів"2. Кінцевою метою людей (які від природи люблять особисту свободу і панування над собі подібними) є турбота про самозбереження, яку власне і гарантує держава, яка є меншим злом порівняно із анархією. Стосунки між державами, які нагадують військові табори, наїжачені зброєю, є визначально ворожими, але, на відміну від внутрішніх, їх ніхто не регулює і не стримує. Постійні війни між державами, як і між людьми, виникають через суперництво, недовіру та міркування престижу. Угоди, які вони укладають між собою й які не підтримують силою, стають лише деклараціями. Як це не парадоксально, але, відштовхуючись від діаметрально протилежних оцінок сутності людини, Т. Гоббс дійшов тих же висновків, що і його опоненти — ідеалісти, стверджуючи, Що для підтримання світового порядку потрібен єдиний для всіх народів суверен, або політична інституція, тобто міжнародна організація.

Теорія політичного реалізму набула логічної зв'язності й перетворилась на струнку систему поглядів завдяки працям американського вченого Г. Морґентау. Він пояснював поведінку націй-держав через об'єктивний раціональний інтерес, тотожний силі. У фундаментальній праці "Politics among Nations" ("Політика між націями"), підсумовуючи ідеї представників реалізму, Г. Морґентау писав: "Вони вважають, що світ недосконалий з раціонального погляду, оскільки є результатом дії сил, закладених у людській натурі. Для сучасного світу характерна протилежність інтересів і, як наслідок, конфлікти між ними. Моральні принципи не можуть бути дотримані повністю, але до них можна наблизитись, намагаючись встановити баланс інтересів, який, однак, завжди буде тимчасовим. Ця школа (тобто реалізм. — Прим, авт.) розглядає у створенні системи стримування і противаг універсальний принцип існування всіх плюралістичних співтовариств. Вона звертається до історичних прецедентів, а не до абстрактних принципів; її метою є пошук "найменшого зла", а не пошук абсолютного добра"1. Основи теорії політичного реалізму Г. Морґентау зведено до шести принципів (фундаментальних тверджень), із яких випливають усі інші. До них належать: 1. Принцип залежності реальних явищ і процесів у сфері політики, як і суспільства загалом, від об'єктивних закономірностей, глибоко вкорінених у людській натурі, яка не змінилася від найдавніших часів. 2.Принцип ототожнення інтересу і сили, а в міжнародній політиці — силове узгодження інтересів між державами, який Г. Морґентау називає ключовим у теорії реалізму. 3.Принцип нестабільності інтересу та його змінності залежно від обставин та конкретної ситуації. 4.Принцип незастосовності моралі в її абстрактному розумінні до дій держав у міжнародних відносинах. 5.Принцип нетотожності моралі окремої нації з універсальними моральними законами. Г. Морґентау стверджує: "Усі нації відчувають спокусу — і лише деякі з них можуть опиратися їй тривалий час — подати власні цілі та дії як вияв універсальних моральних принципів. 6. Принцип автономності зовнішньої політики, як і політики взагалі, від усіх інших сфер міжнародних відносин.

Політика може бути спрямована на збереження status-quo або на досягнення світового панування, вона може визначатись цілями свободи, безпеки та процвітання або ідеалами економічного, соціального чи філософського змісту, але у будь-якому разі для їхньої реалізації потрібно володіти силою і послуговуватись владою. На думку Г. Морґентау: "Політичну владу потрібно відрізняти від сили, що розуміють як пряме застосування фізичного насильства. Загроза фізичного насильства є органічним елементом політики, але її застосування означає відмову від політичної влади на користь військової або псевдовійсько-вої. У міжнародній політиці військова сила — найважливіший матеріальний чинник, що забезпечує політичну могутність держави. Застосування фізичного насильства підміняє психологічні відносини між двома суб'єктами, які є основою політичної влади, фізичними відносинами між ними, при яких один є досить сильним, щоб визначати дії іншого"2. Найсильнішою та найвагомішою ідеєю Г. Морґентау було твердження про силовий характер політичного інтересу держави у міжнародних відносинах, що стало аксіомою теорії реалізму. Дещо перефразовуючи її автора, можна ствердити, що найважливішим національним інтересом є акумуляція сили, яка дає змогу реалізувати щораз ширші та розгалуженіші інтереси у міжнародному середовищі. Принциповим елементом політичної теорії Г. Морґентау було його твердження про те, що "...зовнішня політика, яка спрямована універсальними моральними принципами та яка відкидає національний інтерес на задній план,