ÅPtQt (номінальний ввп)

ДВВП = ---------- --------------------------- х 100

åPoQt (реальний ВВП)

Де: Pt i Po – ціни одиниці товару (послуги) відповідно в поточному та базовому році;

Qt – кількість товарів в поточному році.

Для розрахунку інфляції використовується індекс купівельної спроможності грошової одиниці, який показує, в скільки разів знецінилися гроші:

1

Ік.с. = -----

Ір

Де: Ір – індекс цін .

Наприклад, якщо індекс цін склав 125%, тобто ціни зросли на 25% порівняно з якимось базовим рівнем, то купівельна спроможність грошової одиниці за цей же період зменшиться на 20%:

1

-------- = 0.8; (1 – 0.8) х 100 = 20%

1.25

У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна виве­сти з формули відомого «рівняння І. Фішера»

М• V = Q • Р

Звідки:

М х V

P = ------------

Q

Тобто зростання цін може бути спровокованим зростанням маси грошей (М), швидкості обігу грошей (V) і скороченням фізичного обсягу виробництва (Q).

Сучасна інфляція знаходиться під впливом як грошових так і не грошових факторів.

До грошових факторів відносяться фактори, що викликані перевищенням кількості грошей в обігу над товарною масою. До негрошових факторів відносяться фактори, що ведуть до попереднього підвищення витрат на виробництво та цін товарів з наступним підтягуванням грошової маси до необхідного рівня.

В залежності від переваги тих чи інших факторів розрізняють два типа інфляції: інфляцію попиту, та інфляцію витрат.

Інфляцію попиту викликають наступні грошові фактори:

1.Дефіціт державного бюджету, зростання внутрішнього боргу, та емісійний шлях їх покриття.

2.Мілітаризація економіки. Військова техніка, в основному, не може бути використана в цивільних галузях виробництва, тому грошові кошти використані для виробництва військової техніки, будуть зайвими для обігу.

3.Кредитна експансія банків.

4.Імпортована інфляція. Це емісія грошей понад потреби обігу при купівлі іноземної валюти.

5.Надмірні інвестиції в важку промисловість. При цьому з ринку вилучаються елементи виробничого капіталу, а в обіг поступають додаткові грошові кошти.

Інфляцію витрат можуть викликати наступні негрошові фактори.

1.Лідерство в цінах. Коли підприємства монополісти необгрунтовано підвищують ціни на свою продукцію.

2.Зниження продуктивності праці і зменшення обсягів виробництва.

3.Зростання обсягів сфери послуг. Воно характеризується з одного боку значно нижчою продуктивністю праці, а з іншого боку – більшою питомою вагою заробітньої плати в загальних витратах виробництва.

4.Енергетичні кризи.

На перший погляд, складається враження, що інфляція попиту розвивається цілком самостійно відносно інфляції витрат. Насп­равді вони між собою тісно пов'язані, по суті є двома проявами одного й того ж самого явища інфляції як глибокої і тривалої розбалансованості економіки. Тому поділ інфляції на два види — інфляцію витрат і інфляцію попиту — це скоріше прийом наукового аналізу, ніж реальність.

2. Класифікація інфляції.

У літературі зустрічаються десятки різних формулювань видів інфляції.

Найбільш коректною є класифікація видів інфляції за трьома критеріями: формами прояву, темпами знецінення грошей, чин­никами інфляції.

За формами прояву інфляції можна виділити:

— цінову інфляцію, або відкриту інфляцію , що проявляється у формі зростання цін;

— інфляцію заощаджень, або приховану інфляцію, коли знецінення грошей проявляє­ться у зростанні вимушених заощаджень при зафіксованих дер­жавою цінах і доходах;

— девальвацію, за якої знецінення грошей проявляється у па­дінні їх курсу до іноземних валют.

Основним видом інфляції в розвинутій ринковій економіці є цінова інфляція, оскільки в умовах лібералізованого ринку ви­мушені заощадження взагалі неможливі, а девальвація звичайно розглядається як відносно самостійне явище.

За темпами знецінення грошей звичайно виділяють чотирі види інфляції:

— повзучу, що характеризується прискореним зростанням маси грошей в обороті без помітного підвищення чи з незначним зростанням цін — до 5% на рік;

• помірну, яка проявляється у прискоренні знецінен­ня грошей у формі зростання цін, що коливається в межах 5—20% на рік.

• галопуюча інфляція, коли зростання цін 20—50%, а інколи 100% на рік. Для цього виду інфляції характерне стрибкоподібне, вкрай нерівномірне зростання цін, яке важко передбачити і яке не піддається регулюванню. Від такої інфляції важко захиститися, і вплив її на економіку різко негативний;

• гіперінфляція, що характеризується надзвичайно високими темпами зростання цін — більш як 100% на рік. На цій стадії гроші починають втрачати свої функції, купюри низьких номіна­лів та розмінна монета зникають з обігу, падає роль грошей в економіці, поширюється бартер. Порушується кредитний меха­нізм, посилюються стихійні процеси в економіці тощо.

3. Соціально – економічні наслідки інфляції

Інфляція призводить до відчутних наслідків у багатьох сферах суспільного життя, насамперед у соціальній та економічній.

У соціальній сфері інфляція створює передумови для пере­розподілу доходів між найманими працівниками та підприємцями на користь останніх.

Є соціальні групи населення, які взагалі не мають можливості захистити себе від втрат унаслідок інфляції. Це пенсі­онери, особи, що живуть за рахунок виплат по соціальному стра­хуванню, усі працівники з фіксованим доходом, зокрема службо­вці державних установ, науковці, студенти та ін.

Особливо негативно впливає інфляція на матеріальне стано­вище людей похилого віку, що нерідко живуть за рахунок своїх заощаджень. Унаслідок інфляції ці заощадження помітно знеці­нюються чи навіть зникають зовсім.

Ще ширший діапазон негативних наслідків інфляції в еконо­мічній сфері.

Інфляція спричинює посилення хаотичності і диспропорціональності розвитку суспільного виробництва.

Позичкові капітали спрямовуються переважно в галузі зі швидким зростанням цін і відволікаються з інших галузей, де може настати застій і занепад виробництва.

Часті коливання і стрибки цін посилюють економі­чний ризик інвестицій, що викликає скорочення нових капітало­вкладень і затухання науково-технічного прогресу.

Технічному регресу сприяє також те, що в період інфляції ціна робочої сили нерідко зростає повільніше, ніж ціна засобів виробництва, і за­стосування ручної праці виявляється вигіднішим, ніж техніки.

Скорочуючи платоспроможний попит населення.

Спад виробництва може зумовлюватися також відпливом ка­піталів з виробничої сфери в торгівлю, де інфляційне зростання цін підсилюється спекуляцією, яка зумовлює прискорення обігу капіталу та зростання прибутків.

У сферу спекулятивної торгівлі відволікається також значна частина робочої сили, що також стримує розвиток виробництва.

Гонитва за спекулятивною нажи­вою призводить до розриву сталих господарських зв'язків між економічними суб'єктами, до значних нераціональних перевезень товарів, внаслідок чого дезорганізується виробництво, зростають витрати обігу.

Інфляція негативно впливає на структуру споживчого попиту, а також викликає перерозподіл багатства в суспільстві.

В умовах інфляції економічним суб'єктам невигідно тримати свої активи в грошовій формі. Це негативно впливає на кредитні відносини та грошовий обіг.

Згортається також комер­ційний кредит, оскільки кредиторам невигідно і ризиковане продавати свою продукцію з відстрочкою платежу.

Прагнення економічних суб'єктів швидше позба­витися «гарячих» грошей прискорює їх обіг, що зменшує необхід­ну для його обслуговування грошову масу.

Натуралізація обміну прискорює інфляційне знеці­нення грошей, оскільки звужується матеріальна основа їх обігу, а також спричинює розрив традиційних господарських зв'язків, упо­вільнює товарооборот та викликає додаткові витрати обігу.

Негативно впливає інфляція і на фінансову систему держави. Реальна вартість всієї суми державних доходів постійно зменшується. Тому держава змушена весь час використовувати друкар­ський верстат, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки постійно робити це неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати, передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у країні.

Особливої уваги заслуговує питання впливу інфляції на зов­нішньоекономічні зв'язки. Найбільш узагальненим наслідком її є падіння курсу національної валюти відносно валют країн, де ін­фляція відсутня чи розвивається нижчими темпами.

4. Антиінфляційне регулювання економіки.

Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою проводиться за кількома напрямами — дефляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження плато­спроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий ме­ханізм. Для того щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг:

-скорочуються витрати державного бюджету;

• з метою вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко вико­ристовується посилення податкового тиску на доходи.

• для вилучення частини зайвих гро­шей форсується випуск державних позик.

• важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція (політика “дорогих грошей”), та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг.

Найбільш ефективне застосування дефляційної політики коли причиною інфляції є надлишковий грошовий попит.

Політика дохо­дів — передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення тем­пів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів при­росту продуктивності праці або до того й іншого водночас.

Більшість країн відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямува­ла свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підпри­ємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення держав­ної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підпри­ємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулю­ючої підприємницьку активність і зростання грошових заоща­джень населення.

Досвід державного регулювання інфляції, накопичений роз­винутими країнами протягом 60—90-х років має велике значення для економічної теорії і практики.

По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетвори­тися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприєм­ництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежува­тися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових засадах.

По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які спо­дівалися на фінансову підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економі­ки стабільними грошима.

5. Сутність та види грошових реформ.

Один з інструментів грошової політики — грошові реформи. Проведення грошових реформ, зміст яких зводиться до повної або часткової структурної пе­ребудови державою наявної в країні грошової системи, завжди вимушене. Головною функцією монетарної ре­форми є стабілізація грошового обігу.

Цей найрадикальніший хірургічний метод використовується лише тоді, коли консервативні способи стабілізації грошей себе по­вністю вичерпали.

Грошові реформи, завжди пов'язані з ризиком.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови державою наявної грошової системи реформи поділяються на два типи: грошові реформи у вузькому й широкому розумінні цього поняття.

У першому випадку йдеться про проведення заходів із заміни дійсної грошової одиниці та відповідної стабілізації грошей без якісної перебудови системи грошового обігу; у другому — про запровадження принципово нової за структурою і змістом системи фун­кціонування та обігу грошей.

Грошові реформи у вузькому розумінні цього поняття мають кілька різновидів. Це:

1. Грошові реформи формального типу, що зводяться лише до впровадження нового зразка купюри з одночас­ним або поступовим вилученням тієї, що функціонує. Приводом до такої заміни може бути недостатня захи­щеність купюри старого зразка та її масова фальсифі­кація, зміна державної символіки тощо.

2.Грошові реформи з деномінацією грошового обігу. Це форма грошової реформи, метою якої є заміна через обмін грошових купюр дійсного масштабу цін.

3. Грошові реформи конфіскаційиого типу (з деномі­нацією грошового обігу або без його зміни).

За часовим лагом здійснення обмінних опе­рацій розмежовують одномоментні гро­шові реформи (строк проведення обміну старих грошей на нові не перевищує 7—10 днів) і грошові реформи паралельного типу. Перші називають іще «шоковими» реформами.

Реформи паралельного, або, як їх ще називають, кон­сервативного типу є реформи, коли нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального за­стосування, витісняє старі гроші поступово.

Грошові реформи в широкому розумінні цього поняття відрізняються від розглянутих вище реформ тим, що вони передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й структурну перебудову дійсної системи грошово-валютних і кредитних відносин.

У зв'язку з масштабністю й різноплановістю структур­них змін та інституційних перетворень грошові реформи в широкому розумінні є тривалими в часовому вимірі. Їх проведення обіймає, як правило, декілька років.

Прикладом такої реформи є грошова реформа Росії 1895—97 рр., автором якої був фінансист і державний діяч граф С.Ю.Вітте.

У світовій економічній літературі кла­сичною за змістом та економічними наслідками визнача­ється реформа в Росії 1922—24 рр.