Тема 8. Основні теорії грошей.

Питання, які необхідно розглянути.

1. Номіналістична теорія грошей.

2. Металістична теорія грошей.

3. Кількісна теорія грошей.

4. Сучасний монетаризм, як напрямок розвитку кількісної теорії грошей.

1. Номіналістична теорія грошей.

Суть номіналістичної теорії грошей полягає в запере­ченні товарної природи грошей і визначенні їх як умовних знаків, що позбавлені внутрішньої вартості. Згідно з цією теорією гроші виникають як продукт погодженості між людьми з метою полегшення обміну або як наслідок зако­нодавчих актів уряду, а вартість грошей не залежить від їх матеріального змісту і визначається лише найменуван­ням.

У стародавні часи і се­редньовіччя ця теорія слугувала виправданням псування монет для покриття надзвичайних державних витрат, обгрунтуванням права монархів надавати зіпсованим, неповноцінним грошам їх колишнє значення і вимагати їх прийняття в обіг не за вагою, а за штемпелем держави.

Номіналістична теорія грошей остаточно сформувалася у ХУП—ХУПІ ст., коли грошовий обіг був переповнений неповноцінними грошами. Об'сктивною основою виник­нення номіналізму слугував перехід від злиткового золото­го обігу до монетного, коли гроші почали прийматися не за вагою, а за найменуванням. Можливість відхилення но­мінальної вартості від їх внутрішньої вартості давала під­стави для висновку про те, що гроші—лише умовні знаки, які випускаються в обіг держаною.

Першими буржуазними представниками номіналізму були Дж. Стюарт і Дж. Берклі.

У найяскравішій формі суть номіналізму виявилася у державній теорії грошей, викладеній німецьким економіс­том Т. Кнаппом у книзі «Державна теорія грошей».

Після другої світової війни Дж. Кейнс оголо­сив золотий стандарт «варварським пережитком» і бачив у ньому перепону па шляху перетворення грошей в об'єкт державно-монополістичного регулювання. Для нього не бу­ло сумніву в тому, що всі гроші цівілізованих націй є хартальними.

До валютної кризи 60-х років номіналістична теорія грошей була спрямована на «розвінчання» золота в сфері внутрішнього обігу, на спроби довести доцільність заміни його паперовими грошима. У 60-ті роки з'явилися номіна­лістичні проекти створення паперових сурогатів і для між­народних розрахунків як засобу подолання дефіциту пла­тіжних балансів.

Номіналістична теорія грошей має прихильників і сьогод­ні. Серед сучасних економістів поширеною є точка зору, згідно з якою грошима є умовні знаки, що не мають внутрішньої вартості і використовуються для погашення заборгованості. На думку лідера сучасного монетарнзму М. Фрідмена, гроші — це “експериментальна теоретична конструкція”. Інший відомий економіст П. Самуельсон вва­жає гроші «соціальною умовністю».

2. Металістична теорія грошей.

Металістична теорія грошей ототожнює грошовий обіг з товарним обміном і стверджує, що золото і срібло вже за своєю природою е грошима.

Зачатки металістичної теорії з'явилися ще в античні ча­си, коли другий великий поділ праці (виділення ремесла із землеробства) зумовив появу в ролі загального еквівален­та металів: заліза та олова, свинцю та міді, срібла та зо­лота.

Подальший розвиток металістична теорія одержала в епоху первісного нагромадження капіталу, коли вона віді­грала певну прогресивну роль у боротьбі проти псування монети. У найбільш закінченому вигляді ця теорія була сформульована меркантилістами, які пов'язували її з вчен­ням про гроші як про багатство нації.

Ранні меркантилісти ототожнювали багатство із золотом і сріблом і зводили функції грошей до засобу нагро­мадження. Представники пізнього меркантилізму під ба­гатством розуміли надлишок продуктів, який повинен на зовнішньому ринку перетворитися в гроші.

Ототожнюючи багатство з грошима, меркантилісти Ігно­рували проблему вартості товару і підміняли її міновою вартістю. На їх думку, товар має вартість, бо він купуєть­ся за гроші. Пізні меркантилісти розуміли, що гроші—це товар, але вони не змогли пояснити, як і чому товар стає грошима, в чому суть вартості самих грошей.

Уявлення меркантилістів про роль грошей відображали погляди купців, що займалися зовнішньою торгівлею. Цент­ральним пунктом пізнього меркантилізму була система ак­тивного «торгового балансу». При цьому вважалося, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю вивезених та ввезених товарів.

Прихильниками цієї теорії в XVII—XVIII ст. були: вАнглії—У. Стаффорд, Т. Мен, Д. Норс; в Італії—Ф. Галіані; у Франції — А. Монкретьєн.

В епоху золотомонетного стандарту з розвитком банк­нотного обігу економісти вже не заперечували можливість обігу знаків грошей, однак вимагали обов'язкового розміну їх на метал. У цей період металістична теорія набула значного поширення. Принципи її були покладені в основу грошових реформ, спрямованих проти інфляції.

Підрив металічної системи обігу був різко прискорений у другій полотті XIX ст. розвитком капіталістичного кре­диту і кредитних грошей. Усуваючи монополію благород­них металів, цей фактор сприяв створенню паперово-гро­шового і кредитного обігу. Після першої світової війни 1914—1918 рр. прихильники металізму були змушені ви­знати неможливість відновлення золотомонетного стандар­ту і намагалися з позицій металістичної теорії обгрунтува­ти золотозлитковий і золотодевізний стандарти.

Після другої світової війни 1939—1945 рр. деякі еконо­місти відстоювали ідею відновлення золотого стандарту у внутрішньому грошовому обігу.

Після краху бреттон-вудської валютної системи на по­чатку 70-х років прихильники неометалізму намагалися зно­ву обгрунтувати необхідність відновлення золотого стан­дарту, підвищення ролі золота в міжнародних економічних відносинах.

У вересні 1980 р. сенат США обговорював законопроект про відновлення статусу долара як резервної валюти, що базується на золоті. Тоді законопроект не був схвалений. Влітку 1981 р. до цього плану повернулися знову. При аме­риканському конгресі була створена спеціальна комісія з проблем золота, яка мала проана­лізувати усі «за» та «проти» цього проекту. У складі комі­сії було 17 відомих учених-економістів, бізнесменів і полі­тичних діячів.

У ході обговорення проблеми висувалися такі пропози­ції:

1. повернення до повного або часткового покриття зо­лотом емісії долара;

2. випуск облігацій, забезпечених зо­лотом;

3) встановлення паралельного обігу паперових і зо­лотих грошей.

Однак ні одна із цих пропозицій не була схвалена. Біль­шістю голосів комісія вирішила, що повернення до будь-якої форми золотого стандарту не може бути ефективним способом боротьби з інфляцією.

Таким чином, у сучасних умовах металістична теорія грошей виявилася не прийнятною. Повернення до металістичної валюти, по-перше, поставило б грошові системи у за­лежність від виробництва золота, а отже, послабило б мож­ливість державного втручання в грошово-кредитну і валют­ну сфери; по-друге, впровадження золотого грошового обігу збільшило б витрати обігу і призвело б до зменшення се­редньої норми прибутку.

3. Кількісна теорія грошей.

Вартість грошей і рівень товарних цін кількісна теорія грошей пояснює змінами кількості грошей: чим більше їх в обігу — тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки.

Період зародження кількісної теорії грошей відноситься до XVI ст. У цей час в Європі відбувалося швидке зростан­ня товарних цін і виникла необхідність дати пояснення при­чин цього явища.

Поширений в XVIII -XIX ст. варіант кількісної теорії грошей проголошував, що при незмінності всіх інших умов рівень товарних цін у середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найбільш чітко виразив англійський філософ Д. Юм, У нарисі «Про гроші» (1750) Юм висунув і обгрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількос­ті грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня цін, виражених у грошах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів.

У міру розвитку капіталізму нагромаджувалося дедалі більше свідчень помилковості основних положень кількісної теорії. Але спроби заперечити цю теорію протягом трива­лого часу були невдалими.

На початку XX ст. суперечки довкола кількісної теорії розгорілися з новою силою. Для закріплення її положень необхідно було чіткіше сформулювати взаємозв'язок різно­манітних ключових факторів грошової і негрошової сфери. Це завдання взяв на себе І. Фішер. Він висунув трансакційну версію кількісної теорії на базі так званого «рівняння обміну».

Пропорційний вплив зміни кількості грошей на ціни ви­являється, на думку І. Фішера, лише в довгостроковій пер­спективі. Що ж стосується короткострокових періодів, то вплив може істотно викривлятися під дією циклічних змін кон'юнктури.

На початку XX ст. у Західній Европі набула поширення інша версія кількісної теорії. Вона була названа теорією касових залишків або «кембриджською версією», її активними пропагандистами були професори Кембріджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх роботах).

Як і Фішер, представники кембріджської школи нама­галися пояснити тезу про визначальний вплив зміни грошової маси на рівень цін. Проте на відміну від І. Фішера їх підхід до проблеми був не макроекономічним, а мікроекономічним.

Кембриджські економісти зосередили увагу на мо­тивах нагромадження грошей в індивідуальних учасників виробництва. Вони намагалися дати відповідь на такі пи­тання: чому люди зберігають гроші, від яких факторів залежить попит господарюючих суб'єктів на касові залиш­ки?

Важливою особливістю «кембріджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувались госпо­дарюючим суб'єктам з «залізною необхідністю» згори, а пов'язувалися з мотивами їх поведінки. За основу вони брали два мотиви зберігання грошей — як фонду засобів обігу і як резерву на покриття непередбачених потреб.

Саме в цьому і полягає основний висновок кількісної теорії. Саме у регулюванні грошової маси вбачали спосіб впливу на рі­вень товарних цін і на стан господарської активності.

Методи цього впливу першим запропонував Дж. Кейнс, якийг підкреслював необхідність поєднання кількісної теорії гро­шей із теорією кон'юнктури.

Зростання грошової маси в обігу і обсягу кредитних ресур­сів нібито тягне за собою пожвавлення економіки, ріст при­бутків капіталістів і зайнятості. Поштовхом до цього пож­вавлення може бути зниження банківського процента, яке підвищує попит на кредит і заохочує інвестиції, а також так зване дефіцитне фінансування (тобто розширення урядо­вого попиту на ті чи інші товари) або фінансування з кош­тів державного бюджету урядових інвестицій.

«Рецепти» Дж. Кейнса давали можливість впливати пе­редусім на зайнятість і обсяги виробництва. Разом з тим кейнсіанські «рецепти», що базувалися на політиці «дешевих гро­шей», неминуче включали інфляційний елемент: надходжен­ня в обіг великої кількості платіжних засобів вело до порушення пропорцій у грошовій сфері, підживлювало про­цеси знецінення грошей і стимулювало зростання цін.

Падінню авторитету вчення Дж. Кейнса сприяла непри­стосованість його моделі для аналізу господарських ситу­ацій, що характеризуються стійким підвищенням загально­го рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства в кінці 60-х — на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вченні. На перший план висунулася проблема ін­фляції і ролі в ній грошових факторів. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини», що ігнорує цінову динаміку і приносить ку­півельну спроможність грошей у жертву завданням забез­печення високих темпів економічного росту.

Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів різко посилило вплив прихильників нео­класичної теорії грошей, які висунули концепцію монетаризму.

Монетаристична версія кількісної теорії грошей. Монетаризм як самостійний теоретичний напрям сформувався у США в середині 50-х років. У його витоків стояла група економістів, очолюваних М. Фрідменом. Монетаризм ви­ник на базі кількісної теорії грошей. Взявши у цієї теорії центральну ідею, монетаристи надали їй динамізму, засто­сували для її обгрунтування новітні методи статистичного аналізу.

Головне джерело «нестабільності» капіталізму, вважа­ли монетаристи міститься в грошовій сфері. Саме тут по­трібно шукати основні причини криз та інших порушень процесу відтворення.

Державний бюджет і так звані реальні фактори в економіці, чинять другорядний вплив, якщо вони не підкріплені дина­мікою грошової маси.

Подіб­ний підхід істотно відрізняється від моделей кейнсіанського типу, де на першому місці перебуває динаміка такого еко­номічного фактора, як інвестиції, і головна увага приділя­ється бюджетній політиці держави.

Важливою ідеєю монетаристів є те, що головна причи­на кризових явищ міститься в хаотичних коливаннях гро­шової маси, які породжуються урядовими маніпуляціями по стимулюванню сукупного попиту.

На думку монетарис­тів, лавиноподібне збільшення покупок у період різдвяних свят є результатом випуску центральним банком великої кількості грошей в обіг. Насправді ж все відбувається як­раз навпаки. Але М. Фрідмен продовжує стверджувати, що головний напрям впливу — від грошей до ділової актив­ності. Він бачив у цьому стрижень «монетарної теорії цик­лічних коливань».

Отже, головним елементом монетаристської моделі є гроші. Вони забезпечують власнику гарантію здійсненню платежів, створюють резерв ліквідності на випадок неперед­бачених обставин і т. д. На відміну від теорії трансакційного типу, де потреба у грошах визначається сумою това­рообмінних угод, теорія М. Фрідмена відноситься до класу «портфельних моделей», або теорій «віддання переваги активам». У вченого цінність грошей, їх купівельна спро­можність пов'язані зворотною залежністю з рівнем цін

Розбіжності монетаристів і кейнсіанців щодо питання про роль держави у господарському житті вилилися у протиставлення двох основних інструментів макроекономічного контролю, які використовуються урядами для впливу на кон'юнктуру, а саме: грошово-кредитної і фіскальної політики.

Перший вид політики, пов'язаної з впливом цен­трального банку на величину грошової маси, розцінюється монетаристами як найефективніший. Другий же вид полі­тики, що грунтується на зміні податкових ставок і управ­лінні державним боргом, пов'язується зі свавіллям уряду і розцінюється як малоефективний для господарського роз­витку.

У результаті проведених розрахунків виявилося, що ре­акція економічної кон'юнктури на заходи грошової політи­ки сильніша, передбачуваніша, швидша, ніж на фіскальні заходи.

Протягом багатьох років монетаристи виступають з про­позиціями про кардинальну перебудову традиційних гро­шово-кредитних і банківських інститутів, які у процесі ево­люції пристосовувалися до кейнсіанських методів еконо­мічного регулювання. Вони намагаються скоротити до міні­муму можливості урядів впливати на кредитну експансію і відповідно на емісію платіжних засобів. Звідси багаторічні пошуки способу поставити жорсткі межі використанню уря­дами емісійного механізму для фінансування бюджетних дефіцитів.

М. Фрідмен вважав, що при виборі темпів зростання кількості грошей необхідно орієнтуватися на стабільний рі­вень цін кінцевого продукту протягом тривалого періоду. Він пропонував ввести правило механічного приросту гро­шової маси в середньому на 4 % за рік. Ця цифра склада­ється із 3 % приросту реального продукту і 1 % довготри­валого зниження швидкості обігу грошей. Багато економіс­тів пропонували встановити «вилку» допустимих коливань річних темпів приросту кількості грошей.

Проте жодна із капіталістичних країн не застосовувала правила М. Фрідмена у «чистому вигляді». Керівники гро­шової політики намагалися зберегти за собою свободу ма­невру, вважаючи, що в умовах вкрай нестійкої кон'юнктури механічний приріст грошеї'і в обігу може порушити нор­мальний хід платежів і викликати дезорганізацію ринків позичкового капіталу. Тому на практиці таргетування всю­ди поєднувалося із принципом дискреції (тобто прийняття рішень залежно від власних міркувань).

Роботи монетаристів зайняли почесне місце у сучасній економічній літературі з питань грошей. Сьогодні жоден підручник з макроекономічної теорії або з проблем грошей і кредиту не може пройти мимо монетаристських дослід­жень грошового обігу, інфляції, методів грошового прогно­зування.

4. Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії

Сучасний монетаризм не є принципово новою те­орією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принци­пово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безпе­речно, сприятиме їх взаємному зближенню.

Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є такі положення:

• вільна ринкова економіка, що базуєть­ся на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді.

Тому якщо в реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат дії саме таких зовнішніх сил. Зокрема, в названій вище праці «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868—1960» М. Фрід­ман та А. Шварц довели, що світова економічна криза 1929— 1933 рр., що розпочалася в США, була спровокована помил­ковою монетарною політикою ФРС, що призвело до надмірного скорочення пропозиції грошей і платоспроможного попиту.

• Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відо­кремленою від сфери реальної економіки.

Оскільки грошова сфера безпосе­редньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.

•Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної еконо­міки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути цент­ральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей рин­кового механізму саморегулювання.

При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, щоб максимально виключити пряме втручання в економічну дія­льність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі.

Тому монетаристи зосередили основну увагу у своїх досліджен­нях на методах та інструментах монетарної політики.

Отже, монетаристи не виключали зовсім державного регулювання, тільки змістили його спрямованість із сектора реальної економіки на грошовий сек­тор, а всередині останнього на перше місце поставили методи монетарної полі­тики як найбільш адекватні саморегулюванню господарської системи.

• Вони стверджують, що швидкість обігу грошей стабільна на коротких часо­вих інтервалах, а змінюється лише на довготермінових інтерва­лах, проте зміни ці відбуваються плавно і можуть легко передба­чатися.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації — в економічній практиці. (США та Великобританія з 80-х років переорієнтували свою монетарну політику на грошове правило М. Фрідмана й одержали позитивні результати. У 80—90-ті роки темпи інфляції знизились більше ніж удвічі, темпи зростання ВНП утримувалися в середньому на рівні 3—4% у рік.)

Його притягувальна сила полягає у такому:

-у введенні жорсткого правила поведінки для держави в гро­шовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;

-у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) — для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборо­нити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошо­вої сфери;

- у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших економічних та соціальних негараздів — ним є орган, який допу­стив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.

- у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємниц­тва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, про­позиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіс­кальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Разом з тим, ідеї сучасного монетаризму не залишилися засти­глими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення монетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами — кейнсіанством та монетаризмом.