7.4. Розвиток країн Латинської Америки у новітні часи

У роки Другої світової війни більшість держав Латинської Америки приєдналася до антигітлерівської коаліції. Внаслідок зростання попиту на сільськогосподарські товари і промислову сировину на світовому ринку економіка латиноамериканських країн у період війни помітно пожвавилася. Розвивалися нафтопереробна, текстильна, цукрова, харчова галузі промисловості, шкіряне виробництво, споруджувалися електростанції, зростало цементне виробництво. Втім, після завершення війни економічна ситуація ускладнилася. Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та машинах, країни Латинської Америки витрачали величезні суми на імпорт. За цих умов виникла ідея створення власного машинобудування та інших галузей промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. Для впровадження цієї ідеї в життя здійснювалося одержавлення значної частини економіки через викуп або пряму націоналізацію приватних підприємств, а також зростало будівництво підприємств державного сектора. Особливо інтенсивно цей процес відбувався в Чілі, Аргентині, Мексиці, Бразилії. Прикладом цієї політики може слугувати президентство Хуана-Домінго Перона в Аргентині (1946-1955рр.). Він провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами.

Особливістю розвитку даного регіону завжди був потужний вплив США, які в період 40-60-х років були занепокоєні проблемою запобігання проникнення СРСР до країн Латинської Америки. Для здійснення цього США робили ставку на посилення військового потенціалу і на військово-політичне співробітництво з латиноамериканськими державами. На той час

було укладено угоду про колективну безпеку (1948 р.), створено Організацію американських держав (1948 р.), американці переозброїли місцеві армії та сформували нову військову еліту, яка пройшла фахову підготовку у США.

У 50-60-ті роки розпочався новий етап соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки. Це було пов’язано з тим, що ресурси для проведення індустріалізації було вичерпано. Державний бюджет із великими зусиллями підтримував надмірний державний сектор економіки. Дефіцит державного бюджету був спричинений також здійсненням масштабних, амбіційних проектів. Економічні труднощі, соціальна нестабільність призвели до військових переворотів, які відбулися у 60-ті роки в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Бразилії.

У низці країн прийшли до влади представники ліворадикальних політичних сил, зокрема на Кубі, в Чілі та Нікарагуа. Так, на Кубі боротьбу проти диктатури Ф. Батисти розпочала група молодих революціонерів, до складу якої входили зокрема Фідель Кастро, Рауль Кастро, Камілло Сьєнфуегос, Ернесто Че Гевара. Збройне повстання проти режиму Батісти тривало до 1 січня 1959 р., коли відбулося повалення диктатури. Революція перемогла, а Ф. Кастро очолив уряд Куби. Своє завдання, як голова уряду, Ф. Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США. Незважаючи на потужну протидію з боку США, революційний уряд націоналізував усю американську власність й почав зближення з СРСР, що сприяло швидкому перетворенню Ф. Кастро на прибічника комунізму, а Куби – на тоталітарну країну в лавах «світової соціалістичної співдружності».

Фідель Алехандро Кастро Рус (народився 13 серпня 1926 р.) — кубинський революційний і політичний діяч, команданте, керівник Куби з 1959 по 2008 роки. Разом зі своїм братом Раулем Кастро і аргентинцем Ернесто Че Гевара очолив революційний рух на Кубі проти диктатора Батісти. Після перемоги революції 1 січня 1959 р. Фідель Кастро став прем'єр-міністром Республіки Куба. З 1976 по 2008 рік — Фідель Кастро голова Держради Республіки Куба. Він пережив за своє життя не один

замах. За замахами, що планувалися і здійсненими на нього, стояли як американський уряд, так і кубинські супротивники Кастро, а також американські мафіозні групи. Не дивлячись на те, що маленька Куба успішно чинила опір сусідові-гігантові, вона також і брала участь у багатьох війнах по всьому світу. Фідель Кастро не обмежився боротьбою з США; він активно допомагав революційним силам багатьох країн третього світу.

Паралельно з реформуванням економіки в 70-80-ті роки у Латинській Америці розгорталася боротьба за політичні реформи, за демократичний розвиток. Але цей процес був досить складним, драматичним і одним із яскравих прикладів є ситуація в Республіці Чилі. Там перемогу на президентських виборах 1970 р. отримав кандидат від лівої коаліції „Народна єдність” Сальвадор Альєнде, який негайно перейшов до радикальних перетворень – націоналізації головних галузей промисловості, здійснення аграрної реформи.

Сальвадор Ісабеліно Альєнде Ґоссенс (26 червня 1908, — 11 вересня 1973) — чилійський політик і президент Чилі з 1970 року до своєї смерті протягом перевороту 11 вересня 1973 року. Кар'єра Альєнде в чилійському уряді тривала біля 40 років. Він був співзасновником (в 1933 році) та сенатором, депутатом, міністром, кандидатом в президенти Чилі в 1952, 1958, 1964 роках, та остаточно був обраний президентом 1970 р. Він був першим марксистським главою держави у світі, що отримав владу шляхом демократичних виборів. Фронт «Народна дія», який висував Альєнде на президентську посаду в 1952, 1958 і 1964 роках. На президентських виборах 1970 р. Альєнде набрав 36,2 % головів, чим випередив по кількості голосів двох інших кандидатів. У своїй економічній програмі Альенде заявив про проведення аграрної реформи і націоналізації найбільших приватних компаній і банків. Незадоволеність значної частини населення правлінням Альєнде вилилася в масові демонстрації і страйки в 1972 і 1973 роках. 11 вересня 1973 роки в столиці був здійснений військовий переворот. Під час штурму заколотниками палацу «Ла Монера» президент Альєнде загинув.

Економічне становище країн Латинської Америки відразу після війни було досить сприятливим — віддаленість від головних театрів війни, попит на сировину, промислові та сільськогосподарські товари, підвищення цін на них створили сприятливу ситуацію для розвитку в них економіки. У цих країнах почали розвиватися металургія, машинобудування, нафтохімія, електропромисловість. Особливістю післявоєнного економічного розвитку країн Латинської Америки стало створення і зміцнення в них державного сектору в промисловості. Були націоналізовані або викуплені підприємства в нафтовій промисловості, залізниці, комунальне господарство тощо. Особливо інтенсивно одержавлення галузей народного господарства відбувалося в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі. Ця політика здійснювалася військовими авторитарними режимами, які мали достатньо широку народну підтримку. В Аргентині це період правління президента Хуана Домінго Перона (1946-1953), в Мексиці — президента Мігеля Алемана (1946—1952), в Бразилії — президента Жетуліу Варгаса (1950-1954), в Чилі — президента Гонсалеса Відели (1946-1952).

В умовах розгортання "холодної війни" США зміцнюють військово-політичне співробітництво з країнами Латинської Америки. У 1948 р. вони уклали багатосторонній договір про колективну безпеку, у цей же рік була створена Організація американських держав. Американці переозброїли місцеві армії і створили нову військову еліту, яка пройшла підготовку в США. Вашингтон підтримував тісні зв'язки з такими одіозними диктаторськими режимами, як Батісти на Кубі, Сомоси в Нікарагуа, Дювальє на Гаїті.

Протягом 80-90-х років авторитарні режими було повалено в 13 країнах регіону, перехід від диктатури до демократії відбувався в більшості випадків мирним способом. Проте в Гренаді (1983) і Панамі (1989) мало місце військове втручання США, в Нікарагуа й Сальвадорі тривалий час продовжувалася громадянська війна. Ситуація в Республіці Нікарагуа також є дуже показовою для новітньої історії Латинської Америки. Тривала

громадянська війна завершилася 1990 р. проведенням вільних виборів, Президентом Нікарагуа було обрано Віолетту Барріос де Чаморро, представника демократичних сил, а міністром оборони став лідер сандіністів Даніель Ортега.

Військові диктатури латиноамериканських країн виявились нездатними вирішувати назрілі проблеми (зупинити зниження середньорічних темпів зростання валового національного продукту, зупинити інфляцію, зменшити зовнішню заборгованість). Заходи економії за рахунок населення і нестримне зростання цін призвели до масових страйків і народних заворушень у багатьох країнах. У 80-ті роки розпочинається відновлення демократичних режимів: 1980 р. – в Перу, 1982 р. – в Болівії, 1985 р. – в Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. – в Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. – в Чилі. До 1992 р. в усіх країнах Латинської Америки, крім Куби, встановився демократичний лад, зміцнилися конституційні форми правління. Демократія та ринкова економіка стають визначальними для розвитку країн Латинської Америки. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки. Повсюди намітився відхід від системи протекціонізму; латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Стали активно залучатися американські, японські, німецькі, англійські, французькі інвестиції. У 1989 – 1992 рр. лише Мексика залучила до свого економічного розвитку 35 млрд. дол. У 90-ті роки у цих країнах поглиблюються реформи, що зводяться до збалансування бюджетів, стабілізації ринків, скасування торговельних обмежень, розпродажу держав­них підприємств. Це привело до помітного економічного зростання (7-10%) в Аргентині, Венесуелі, Чилі. Пішла на спад інфляція: у середині 90-х вона не перевищувала 10% у Бразилії, Мексиці, Болівії. Нові уряди намагаються зробити економіку більш соціально орієнтованою.

На рубежі ХХІ століття у більшості країн Центральної та Південної Америки чітко позначилася тенденція до роздержавлення і приватизації, до відкритості економіки, до вільного й конкурентного ринку, почався відхід від

системи державного протекціонізму. Країни регіону почали активно інтегруватись у світове господарство, до економіки активно залучаються американські, японські, німецькі, французькі, британські інвестиції. Іноземний капітал фінансує такі високотехнологічні галузі як електроніка, електротехніка, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. На сучасному етапі Латинська Америка вступила в новий період свого розвитку. Однак в країнах даного регіону все ще очікують свого вирішення такі проблеми, як нерівномірність економічного розвитку, величезний зовнішній борг (близько 500 млрд. дол.), скорочення державних витрат, подолання бідності тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте розвиток відносин України з країнами Азії та Америки.

2. Охарактеризуйте соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток Китаю на рубежі століть. Які основні протиріччя характерні для цієї країни у цей період?

3. Охарактеризуйте розвиток Індії в другій половині 1980-1990-х рр. Які головні досягнення Індії на шляху модернізації? У чому полягають особливості внутрішньополітичного стану і зовнішньополітичного курсу країни на сучасному етапі?

4. Визначте головні передумови появи “нових індустріальних держав” серед країн Південно-Східної Азії.

5. Охарактеризуйте загальні тенденції економічного розвитку Африканських країн на рубежі століть. Які негативні фактори залишаються в економіці та соціальній сфері?

6. Охарактеризуйте особливості соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки у повоєнні часи.

7. Назвіть провідних державних і політичних діячів країн регіону, які зробили значний внесок у розвиток Азії, Африки, Латинської Америки.

Тема 8

Глобальні тенденції розвитку сучасного світу

Важливою особливістю історичного процесу у ХХ – на початку ХХІ ст. є загальне зростання кількості держав: від 57 у 1900 р. до більш як 200 на початку ХХІ ст. Певною мірою це є наслідком реалізації народами принципу національного самовизначення, проголошеного ще американським президентом В. Вільсоном. В кінці ХХ ст. фактично створено передумови для глобальної демократизації суспільного розвитку. Це найзначиміша в загальноцівілізаційному вимірі тенденція.

Характерною особливістю сучасності є посилення впливу глобальної інтеграції на функціонування і розвиток держави як суспільного інституту. Незважаючи на порівняно невеликий досвід української державності та недосконалість ряду державних інституцій, слабкість фінансово-економічної системи, Україна з перших днів незалежності стала відкритою країною і бере активну участь у процесах глобалізації.

Основні поняття: глобалізація, глобалізаційні процеси, антиглобалістський рух, глобальні ресурси, політична глобалізація, економічна глобалізація, глобальні проблеми сучасності, міжнародний тероризм.