Іст. України

11111. Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Взаємовідносини князівської влади з боярством.

Всі оповідання і записи XIII ст. в Іпатіївському літопису стосуються виключно історії Галицько-Волинського князівства. Ці зведені літописні оповідання від перших років XIII ст. до 1292 р. давно прийнято-в нашій історіографії називати Галицько-Волинським літописом, який є не що інше, як особливе літописне зведення історичних повістей, які належали різним авторам і зредаговані рядом їх складачів.

Над складанням Галицько-Волинського літопису між 1201 і 1292 рр. працювало в певній послідовності не менше п'яти редакторів. При аналізі мови літопису можна встановити такі редакції: від 1201 до 1234 р. включно; редакція 1265 або 1266 рр. включно; редакція включно до 1285 р.; редакція до 1289 р. включно і остання редакція 1292 р.

На початку 60-х років XIII ст. літопис являє собою панегірик спочатку Роману Мстиславичу, а далі старшому поколінню його нащадків - Данилові Романовичу і його синам. Отже, ця частина літопису належнії, освіченим ідеологам великокнязівської влади землі Галицької. Від середини 60-х років XIII ст., особливо після смерті Данила Романовича, описання подій розгортається на користь молодшої гілки Романовичів князі» волинських: Василька та його сина Володимира Васильковича. Тут яскраво помітне прагнення автора висунути на перше місце замість Галичини, Волинь та звеличити політичну лінію її князів. Автор, або скоріше складач і редактор цієї частини літопису, був без сумніву представником і ідеологом волинської феодально-князівської орієнтації; він проводить і ідейно обґрунтовує ворожу лінію, спрямовану проти князів галицьких. Така тенденція в літопису триває до 1289 р. Оповідання цього періоду про події в Галичині посідають другорядне, іноді зовсім непомітне місце, а ставлення до політики князів Галича вороже. Остаточна редакція була зроблена в 1292 р. ідеологом об'єднавчих тенденцій, прихильником перемігшої знову галицької династії князів старшого покоління Романовичів, в особі Льва Даниловича, до якого складач літопису у 80-х роках ставився вороже, а в останній редакції його схарактеризовано як хороброго, звитяжного і мудрого князя. Літопис закінчується випадковою датою - короткою згадкою про смерть удільних князів - Юрія Володимировича Пінського і Івана Глібовича Степанського.

За своїм змістоми Галицько-Волинський літопис відобразив події XIII ст., які стосуються земель Галицької і Волинської з містами - Галич, Теребовль, Перемишль, Холм, Володимир-Волинський, Луцьк, Пінськ, Берестя, Дорогочин та ін. Редактори і складачі використали і опрацювали записи, зроблені в цих містах при князівських дворах, єпископських кафедрах та монастирях. У числі джерел, що послужили також матеріалом для літопису, були свідчення самовидців. Особливе це відчувається в оповіданні свідка про поїздку Данила Галицького в орду, після завоювання Батия, в повідомленні про число померлих від голоду в Угорщині тощо.

Літопис починається з огляду подій від перших років об'єднання Галицького і Волинського князівств, від смерті Романа Мстиславовича (1205 р.) і доведений до 1292 р.

Ідейною основою Галицько-Волинського літопису є прагнення обгрунтувати права галицького князя розпоряджатися долею всієї Південної Русі, зокрема право володіти стародавньою столицею землі Руської - Києвом, який до XIII ст. втратив колишнє своє значення. Ідея збереженення величі Києва, обгрунтування його пріоритету над іншими містами Русі не покидає південноруських літописців протягом усіх наступних століть часів татарського панування і після нього.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису є ідейними виразниками інтересів князівської влади, виразниками об'єднавчих тенденцій служилого елементу в особі князівських слуг, жителів міст та інших представників централізаторських тенденцій, особливо живучих в народі, в середовищі сил, зацікавлених у могутній князівській владі, яка в епоху середньовіччя була представницею «порядку» в феодальному безпорядкові. Літописець скрізь і в усіх випадках засуджує боярську аристократичну знать, яка в Галицько-Волинській землі вела запеклу боротьбу з князівською владою. Літописець виправдовує тверду політику князів Романа Мстиславича та його сина Данила щодо боярства і засуджує анархію представників великого сеньйоріального землеволо¬діння. Історичними вмотивуваннями він виправдовує великокнязівську політику зміцнення централізованої влади в часи зовнішньої небезпеки, що висіла над Руссю, з боку монголо-татарського панування - на сході та півдні і завойовницьких прагнень німецьких рицарів, Литви, Польщі та Угорщини - на півночі та заході. Ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів пронизує основний текст літопису.

Автори літопису є яскравими виразниками інтересів тих соціальних сил Галицько-Волинської землі, на які спиралися князівська влада не лише в боротьбі з бунтівливим феодально-сеньйоріальним боярством, а й з пригнобленим народом. Під 1241 р. (хронологія, як ми вже згадували, є умовною) в літопису вміщене оповідання про те, як Данило Галицький жорстоко розправлявся з жителями міст, які часом проявляли непокірність князеві, дружина князя займалася грабежами, страчувала непокірних, а славетного співця Митуса було розідрано за «гордість, що не захотів служити князю Данилу». Цю страту вільно-любивого митця літописець виправдовує посиланням на притчу з святого писання.

Разом з тим у Галицько-Волинському літопису багато оповідань пронизані духом патріотизму, відданості своїй Вітчизні. У військових повістях звучить сила і бадьорість, з якою воїни йдуть у бій з половцями, монголо-татарами, німецькими рицарями, литовськими і польськими загарбниками.

Особливо цікавим є оповідання про євшан-зілля, яким почина¬ється літопис. В ньому розповідається про смерть галицько-волинського князя Романа Мстиславича, внука Володимира Мономаха, який в усьому наслідував дідові. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами перегукується з відомим «Словом о полку Ігоревім». Володимир Мономах загнав половців за «Обези», тобто за Кавказькі гори, за «Железная врата», і пив воду золотим шоломом з Дону, звільнивши всю землю Руську. За «Обези» був вигнаний і половецький юнак Орев. Половецький хан Сирчан посилає свого «гудця», щоб співав цьому втікачеві пісні своєї батьківщини і ними повернув полоненого до своєї вітчизни. Якщо не вплинуть пісні, які він чув ще з вуст своєї матері, наказує Сирчан, — «дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Орев, що забув мову, звичаї і пісні свого народу, понюхавши євшан-зілля, яке всіх до рідного краю привертає, з плачем вигукнув: «краще на своїй землі кістками полягти, аніж на чужій славному бути, і повернувся до своєї землі». Це зворушливе патріотичне оповідання без сумніву запозичено з народних

переказів. Воно є свідченням любові народу до своєї Вітчизни. Незважаючи на те, що в літописі вміщено багато оповідань, пронизаних народністю, він носить соціальний характер, відображає велико¬князівську ідеологію.

З особливою симпатією автор літопису ставиться до Данила Романовича. В усіх подіях, особливо у військових, починаючи з юних років і до кінця життя, Данило Романович Галицький поданий у літопису як найбільш героїчна постать. Він «бе бо дерз и храбор. От головы и до ногу его не бе на нем порока», завжди користувався підтримкою народу в боротьбі з зовнішніми ворогами і «безбожными боярами, воздвига¬ющими крамолу». До нього горожани линуть «яко дети ко отчю, яко пчелы к матце, яко жажючи воды ко источнику». У багатьох випадках літописні оповідання, на зразок ранніх київських, не позбавлені художньої образності. Особливо зворушують читача повісті про боротьбу з монголо-татарами, вміщені під окремою назвою - «Побоїще Батиєво», оповідання про безперервні спустошення Південної Русі татарами в 50-60-х роках XIII ст.

Починаючи від 1264 р., після смерті Данила Романовича, літописні оповідання являють собою уривки переважно з історії Волинської землі та про відносини Південної Русі з Литвою і Польщею. В них відображено боротьбу Русі з литовсько-польською агресією на Берестейську землю і Волинь. Цю частину повісті ми можемо назвати Волинським літописом. Автор цієї частини твору був близьким до двору володимиро-волинських князів - нащадків Романа Мстиславича. Ідеологія літописця лишається й далі великокнязівською. Це особливо піжтверджує одне з останніх оповідань літопису, що назюіається «Преставления князя Володимира». Йде мова про тяжку хворобу і смерть волинського князя Володимира Васильковича.

Описуючи тяжку хворобу, смерть і поховання князя Володимира Васильковича, літописець обрав форму для свого оповідання, властиву «Повісті минулих літ». Це жанр сумного причитания над покійником з риторичним зверненням до нього на зразок того, як це робив Іларіон у своєму «Слове», звертаючись до праху покійного князя Володимира Святославича, автор волинського літопису просто наслідує Іларіонові. Це говорить про те, що зразки староруської літератури Київського періоду XI ст. були в повному розпорядженні галицько-волинських книжникив XIII ст. її традиціям наслідували наступні покоління письменників та істориків Південної, Західної і Північної Русі навіть тоді, коли напрямок історичного розвитку цих земель розмежувався, тобто в часи поглиблення феодальної роздрібненості.

2222. В 40-х роках XIII ст. землі Русі опинилися під тривалим золотоординським гнітом. Відтепер у Золотій Орді вирішувався порядок їхнього управління. Навесні 1241 р. київський князь Михайло Всеволодович зробив спробу утвердитися в Києві, але хан не визнав його володарем Київської землі. У 1243 р. Батий проголосив старшим князем у Русі Ярослава Всеволодовича, котрий посідав володимиро-суздаль-ський стіл. Після смерті князя його син, Олександр Невський, отримав від Орди ярли/сі «на Київ і всю Руську землю». Однак він також не поселився в Києві, і до його смерті в 1272 р. Київська земля лише формально входила до володінь володимиро-суздальського князя. Переяславська земля потрапила в більшу залежність від Орди; в неї не було навіть свого князя. Володарі Орди не допускали й відродження Чернігівського князівства, винищуючи тих князів, котрі намагалися проводити самостійну політику.

У занепаді перебували сільське господарство й торгівля. Не припинялися напади ординців, що спонукали значну частину населення південних районів переселятися в північні й західні. Так, у 1283 р. баскак- Ахмат своїми грабіжницькими діями розігнав чимало жителів Чернігівщини, що призвело до запустіння сіл, погіршення техніки обробітку землі, а відтак, занепаду зернового господарства й тваринництва. Для збирання податків монголи провели перепис населення Чернігівщини, яке мало виплачувати данину, мито, плужне (податок від плуга), підводне, корм (перевезення й утримання ханських посланців). Данина збиралася як продуктами, так і грішми.

Залежність від Золотої Орди позбавила руські князівства можливостей політичного й економічного розвитку та помітно погіршила умови життя населення.

ПОЛІТИКА ДАНИЛА РОМАНОВИЧА. ЯРОСЛАВСЬКА БИТВА

Скориставшись під час монгольської навали відсутністю Данила Романовича (перебував за кордоном у пошуках допомоги), окремі з бояр підтримали претензії на стіл Михайла, сина чернігівського князя Ростислава. Останній, спираючись на допомогу болохівських князів, котрі служили монголам, намагався утвердитися в Пониззі (терени між Південним Бугом і Дністром), але не зміг. Наприкінці 1241 р. Данило Романович здійснив похід проти болохівських князів і зруйнував їхні міста.

Незабаром ситуація в Галицько-Волинському князівстві погіршилася. Ростислав Михайлович заручився підтримкою Угорщини, Польщі й частини боярства. їхні об'єднані сили влітку 1245 р. підійшли до м. Ярослава на р. Сяні. Данило й Василько 17 серпня розпочали контрнаступ. Ростислав мав намір атакувати полк Данила. Але його випередив двірський Андрій, котрий завдав сильного зустрічного удару. Тим часом поляки почали наступ на позиції Василька. Данило вдарив по центру ворожого війська, прорвав його й зіткнувся з угорцями. Спалахнула жорстока січа. Вдавши відхід, Данило перегрупував сили й знову стрімко кинувся на супротивника. Угорці, які вже повірили в перемогу, запанікували, а згодом почали відступати. Помітивши це, Ростислав також подався назад. Зі свого боку, Василько не став очікувати удару поляків, а вирушив назустріч і змусив їх також утікати.

Кровопролитна Ярославська битва завершилася цілковитою перемогою Данила, котрий виявив блискучі здібності полководця й велику особисту мужність. Вона поклала край тривалій громадянській війні.

Добившись успіху, Данило подався до м. Холма, яке зробив столицею князівства. Його самостійна політика викликала невдоволення в Батия, котрий висунув вимогу віддати йому Галицьку землю. Князь вирішив поїхати на зустріч із ханом і в жовтні 1245 р. вирушив до Золотої Орди. Батий, поважаючи Данила за мужність і почуття власної гідності, прийняв князя наприкінці 1245 - на початку 1246 р. досить прихильно, підтвердив його княжіння, а Данило визнав свою васальну залежність: він зобов'язувався висилати своє військо для участі в походах монгольської армії, але данини не виплачував.

Завдяки сприятливому географічному положенню та мудрій політиці Данила Романовича залежність Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди була значно меншою, ніж інших руських земель.

ЗАХОДИ ЩОДО ЗМІЦНЕННЯ ДЕРЖАВИ. КОРОНАЦІЯ ДАНИЛА

Повернувшись від Батия навесні 1246 р., Данило намагався зміцнити політичну й економічну потугу князівства, аби позбутися залежності від Золотої Орди, тому прагнув замиритися із сусідніми держа-вами, плекаючи надії отримати від них допомогу. Насамперед він порозумівся з угорським королем; шукав спосіб заручитися підтримкою польських князів і хрестоносців Тевтонського ордену. Вступив у переговори з напою римським Інокентієм IV, котрий хотів шляхом об'єднання (унії) прилучити Руську церкву до Риму (в 1054 р. Вселенська Церква розкололася на Східну й Західну, православну й католицьку ). Однак папу насамперед цікавило питання церковної унії, а князя - організація хрестового походу західних держав проти Орди.

Розчарувавшись у своїх сподіваннях, Данило вирішив заснувати Галицьку православну митрополію. Він також спробував порозумітися з північними князівствами, зокрема Володимирським і Тверським.

Відбудовувалися розорені міста, споруджувалися кам'яні фортеці. Особливо швидко розвивався Холм, куди запрошувалися переселенці з різних країв і країн. Укріплювалися Володимирський і Кременецький замки. Розпочалося будівництво Львова, названого на честь сина Данила, Лева, котрий, вочевидь, безпосередньо керував будівельними роботами. Уперше місто Лева згадується під 1256 р. Відбуваються зміни у військовій справі: уперше важкоозброєні кіннотники (оружники) одягнули поширений в Європі рицарський обладунок, виокремлюються підрозділи кіннотників, озброєних луками (стрільці).

Було поновлено переговори з папою римським. Коли той у 1253 р. прислав корону, Данило вирішив коронуватися. Ця видатна подія трапилася в грудні у м. Дорогочині. Данило отримав від посланця папи королівські регалії -вінець, скіпетр і корону й титул короля Русі. Коронація Данила сприяла визнанню Руської держави як рівної коронованими володарями Європи.

Політика Данила та його коронація створювали умови для перетворення королів ства на політичне ядро об'єднання руських земель у межах єдиної держави.

Після коронації Данило зосередив зусилля на занезалежність І зміцненні північних кордонів і закріпленні за собою Пониззя й Болохівської землі. Він здійнив кілька успішних походів проти ятвягів і Литовського князівства. На початку 1255 р. Данило захоплює Меджибіж. Наступного року його син Шваряо оволодів Болохівською землею.

Включення до складу королівства Пониззя й Болохівщини занепокоїло Орду. Восени 1257 р. новий золотоординський хан Берке направив проти Данила монгольського воєначальника Куремсу, який зробив невдалу спробу захопити Луцьк, після чого повернувся назад. Улітку наступного року «з безліччю полків татарських» з'явився талановитий полководець Бурундай, котрий домігся участі руського війська у виправі супроти Литви. Восени 1259 р. він знову прибув до королівства з вимогою зруйнувати укріплення міст. Оскільки очікуваної допомоги із сусідніх держав не надійшло, а власних сил протистояти могутньому противнику не вистачало, довелося поступитися. Зносяться укріплення Данилова, Стіжка, Львова, Кременця. Луцька, Володимира. Лише Холм, учинивши спротив, зберіг фортифікації. Бурундай відійшов від нього й напав на польські землі.

Спустошення, вчинені військом Бурундая, засвідчили неспроможність королівства самотужки протистояти Золотій Орді. Добитися незалежності не вдалося, хоча Данило не полишав надій залучити до союзу проти Орди Польщу й Угорщину. Влітку 1264 р. володар Руського королівства помер у Холмі. Оскільки діяльність Данила була переважно пов'язана з Галичиною, його прозвали Галицьким.

Унаслідок слабкості власних сил і відсутності допомоги сусідніх країн спроба Руського королівства домогтися незалежності від Золотої Орди зазнала невдачі.

Утворення Руського королівства стало найбільшим політичним здобутком Данила Галицького. Вся його діяльність спрямовувалася на збереження територіальної цілісності земель.

ЗАСВОЇМО ПОНЯТТЯ

БАСКАК - намісник хана Золотої Орди в підвладних країнах, котрий проводив облік населення й збирав данину.

БОЛОХІВСЬКА ЗЕМЛЯ - історична область у верхів'ях Південного Бугу, Случі й Тетерева. Назву отримала від міста Болохова.

ЗАПАМ'ЯТАЄМО ДАТИ

17 серпня 1245 р. перемога Данила й Василька під Ярославом. 1253 р. - коронація Данила «королем Русі». 1264 р. - смерть Данила Галицького.

Ось як визначав характер Данила Романовича Н. М. Карамзін: «Славний військовими та державними достоїнствами, а ще більше відмінним милосердям, від якого не могли відвернути його ні зради, ні сама мерзотна невдячність бояр бунтівних:, - чеснота рідкісна за часів жорстокі і такі бурхливі ». Цей видатний князь-воїн і став героєм галицького історичного оповідання.

ПОПРАЦЮЄМО З ДЖЕРЕЛАМИ

Літописець про поїздку Данила Галицького до Батия в 1245-1246 рр.

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов сси, - то й се добре. Чи п'єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» І він сказав; «Досі я не пив. А нині ти велиш - я п'ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх...

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!

Літопис Руський / За Іпатіївським списком переклав Леонід Махновець. - С. 405.

3333. Історія регіону була досить драматичною. Південно-західній Русі доводилося переживати численні війни, навали кочівників, угорських і польських лицарів. На півночі складними були стосунки з Литвою. Не обійшло стороною Галицько-Волинські землі і татарське розорення. Правда, тут хвиля навали вже кілька втратила колишню нищівну силу.

Але не тільки з іноземними ворогами доводилося стикатися володарям цих земель. На відміну від інших територій Давньої Русі, тут величезним впливом володіло боярство. Князі змушені були вести запеклу боротьбу з цим станом. Особливо досяг успіху в цьому нащадок Мономаха Данило Романович (1202-1264). Він продовжував об'єднавчу політику свого батька, грізного Романа Мстиславича, що упав на березі Вісли у битві з поляками в 1205 р. Навіть вороги високо цінували доблесть Романа. Свідчення того можна знайти в польських і візантійських хроніках (напр., в Великопольській хроніці кінця XIII-нач.XIVв., у хроніці Я. Длугоша, що відноситься до XV сторіччя, або у творі М. Бєльського, який писав у XVI ст. З візантійців слід згадати історика Микиту Хоніат).

Після загибелі Романа нелегка доля чекала його малолітніх синів Данила і Василька, вступили до тривалої боротьби за володіння отчину. Спочатку княжичі змушені були мандрувати разом з матір'ю по містах Русі, Угорщини та Польщі. У цей час помітну роль у справах південно-західної Русі грав Мстислав Удатний - майбутній тесть Данила. На долю братів випало багато випробувань. Вісімнадцятирічному Данилові довелося брати участь в трагічній битві на Калці (1223 р.). Тільки до кінця 30-х гг.XIII в. зусилля братів увінчалися успіхом.

Роман здобув собі славу сміливими й успішними походами на половців та литовських князів. Згодом він втрутився в боротьбу між гельфами та гібелінами, виступивши на боці Філіпа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттом IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихотсом на Віслі (1205). Фортифікація і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. У період монгольського нашестя Данила Галицького не було в князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, де намагався схилити феодальну верхівку цих держав до утворення анти монгольського воєнного союзу. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагається реалізувати свої плани щодо створення анти ординської коаліції. Князь не тільки примирюється, а й налагоджує союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами - Польщею, Угорщиною та Литвою. Шлюб дочки Данила та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив воєнний союз двох найвпливовіших руських князів. Короткочасне правління короля Юрія Львовича відбувалося за складних міжнародних обставин. Він відмовився від боротьби за угорську спадщину, підтримуючи одного з претендентів - баварського герцога Отто. Польщі було повернено Люблінську землю (1302). Ці заходи, а також союз з Тевтонським орденом, допомогли йому зберегти спокій на західних кордонах і концентрувати всі сили проти ординців. Становище ускладнилося також конфронтацією з Литвою, про яку залишилися заплутані відомості в джерелах. Її вдалося згасити миром, скріпленим шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинули на початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.

Романовичі були споріднені з усіма сусідніми династіями. Спадкоємцями вважали себе угорський та польський королі, низка польських князів, навіть далекі князі Глоговські.

2222. В Галицькій літописі Данило Романович зображується інакше. Історичний матеріал досить невимушено групується автором таким чином, щоб якомога докладніше показати діяльність Данила. У традиційному оповіданні перерахування чеснот ставало своєрідним кордоном, що знаменує природну зміну правителів і перенесення авторського уваги на вчинки іншої особи, воно вдало вписувалося в загальний стрій погодного викладу подій. Життєпис Данила чужа подібна локалізація характеристики. Вона поширюється до масштабів всього твору і як би розосереджена по багатьом окремим описами. Кожен з конкретних епізодів при цьому є лише підтвердженням незмінних якостей Данила, ще однією яскравою ілюстрацією їх.

Риси характеру галицького правителя (наприклад: «Бе бо грубити і храбор, від голови і до ногу його не бе на немь пороку ») дуже рідко описуються автором, як правило, вони виявляються з докладного викладу подій, при цьому на перший план висувається емоційно-художнє початок.

Для галицького книжника найважливішими стають військові якості пана. Багаторазово характеризуються ратні подвиги самого князя та його дружинників, передаються натхненні звернення Данила до воїнів. Він страшний противника не тільки як полководець, ватажок дружин, але і як досить вправний воїн. Тому в життєписі з'являються не зовсім звичайні батальні картини. Мова йде про зображення князя в бою як простого воїна.

Літописці завжди відзначали сміливість і рішучість князя в керівництві дружинами. «Неполководческіе» ж дії героя, не пов'язані з роллю воєначальника, згадувалися вкрай рідко. Галицький літопис дає унікальні приклади особистих подвигів Данила та його сина Лева. Не раз фіксуються окремі єдиноборства в ході боїв. У цих фрагментах не просто пропонується інформація про те, що князь з полицями «пішов», «бився», «переміг», а відображаються найгостріші моменти боротьби, у максимальному наближенні показані окремі епізоди бою: «Данило же вободе спис своє в ратьного, ізломівшу же ся спису і Витягни меч свої, позрев ж сім і сім (туди і сюди) і види стяг Васильків (брата), стояще і добре борються, ... оголивши свої меч, що йде йому братові на допомогу многьі язви (тобто -- багатьох вразив) і іниі ж від меча його умроша ». Літописець дивиться на поведінку князя в бою з точки зору дружинника-професіонала, розкриваючи конкретність прийомів ведення бою. Таким є розповідь про рукопашному бою Лева Даниловича з ятвягами: «Львови ж, убодшему сулиць свою (спис) в щит його і не може йому тулити (сховатися), Лев Стекиітя (вождя ятвягів) мечем УБІ ».

Найбільш яскравим описом особистого подвигу Данила може бути названий фрагмент повісті про Ярославській битві (1245), що входить до складу Галицького літопису. У цій битві російські полки зійшлися з дружинами Ростислава Чернігівського та угорськими лицарями воєводи Фільнія. Князь проявив тут велику доблесть: «Данило ж, видив поблизу лайку Ростіславлю і Філю в заднемь полку стояща з хоруговью ... виеха ис полку і, побачивши Угрина (тобто угорця) йтиме на допомогу Філі, списом с'тече та (його) і вогруженну бувши в немь уломлену спаді ..., паки (знову) же Данило скоро приде на нь і раздруші полк його і хоруговь його раздрася на поли ». Тут показана героїчна боротьба за стяг, який був не тільки важливою реліквією, але і засобом керівництва військами. На княже прапор орієнтувалися дружинники в плутанині бою, їм подавалися знаки-команди. Тому захоплення або знищення «Корогви» противника - діяння мало не лише символічне значення.