7.3. Основні тенденції соціально-економічного розвитку країн Азії

Країни Східної Азії в повоєнний період майже постійно були в епіцентрі світової політики. Китай, Японія та Корея наочно продемонстрували, наскільки відмінним може бути шлях розвитку країни залежно від того, яку політичну та економічну модель обере її населення. Особливо яскраво це виявилося на прикладі Кореї. Розділений унаслідок війни 1950-1953 рр. Корейський півострів став місцем, де в приблизно однакових вихідних умовах комуністична та капіталістична моделі господарювання змогли виявити всі свої позитивні та негативні сторони.

Повоєнна доля Китаю була не менш драматичною, аніж у першій половині XX ст. Країна почергово пережила громадянську війну, політичні репресії 50-х рр., низку соціально-економічних експериментів на зламі 50-60-х рр., "велику культурну революцію" 1966-1976 рр. Своїми бездумними експериментами комуністична влада Китаю призвела до колосальних людських жертв, безцільного розтринькування економічного та культурного потенціалу країни, економіка була доведена до передкризового

стану. Після смерті незмінного партійного лідера "червоного Китаю" Мао Цзедуна країна опинилася на роздоріжжі. Всі попередні спроби збудувати в країні стабільне та розвинене суспільство виявилися невдалими. Нове керівництво країни змушене було піти на радикальну перебудову цілої структури суспільних та виробничих відносин, оскільки маоїстська модель соціалістичного будівництва виявила свою повну неспроможність.

Мао Цзедун (26 грудня 1893— 9 вересня 1976) — китайський політичний лідер і теоретик марксизму. Засновник Китайської комуністичної партії (ККП) у 1921 р., незабаром став її лідером. Організував Довгий марш 1934—35 рр. і вів визвольну війну 1937—1949 рр., що завершилася встановленням Народної республіки і комуністичним правлінням у Китаї. Очолював партію й уряд країни до смерті. Його вплив зменшився після ряду економічних невдач (1958—1960 «Великий стрибок»), але знову став домінуючим у роки Культурної революції 1961—1969 рр. Адаптував комунізм до китайських умов, що відбито в Маленькій червоній книзі. У 1958, частково із-за провалу «великого стрибка», частково із-за намірів зосередитися на своїх обов'язках голови партії, Мао залишив пост вищого державного керівника. Правління Мао характеризувалося об'єднанням країни після довгого періоду роздробленості, зростанням індустріалізації Китаю і помірним зростанням добробуту народу з одного боку, але також політичним терором, безглуздими кампаніями, занепадом у сфері культури і культом особи Мао, з іншою.

У кінці 70-х рр. в Китаї почалися економічні реформи. Унаслідок цих реформ у Китаї було дозволено приватнопідприємницьку діяльність. Результати такої господарської лібералізації не забарилися. Вже в середині 80-х рр. головні кризові тенденції в китайській економіці подолано, зріс рівень життя значної частини населення. У країні виникла економічна модель змішаного типу, в якій поєдналися елементи планового соціалістичного та ліберального капіталістичного господарювання. Однак відмова від економічної програми ортодоксального марксизму не викликала жодних змін

в політичній сфері. Комуністична партія зберегла свою монополію на владу, а спроби її підважити жорстоко придушено. Учасники опозиційного руху, які вимагали запровадити в країні демократичні свободи, в кінці 80-х рр. були репресовані. Основна проблема подальшого розвитку Китаю вочевидь полягала в суперечливому характері співіснування в одній країні ліберальної економіки із авторитарною, чи навіть тоталітарною, ідеологічною системою. Втім, Китай не міг відмовитися від комуністичної ідеології та недемократичних інститутів адміністрування, оскільки, головним чином, саме завдяки їм вдавалося контролювати цілу низку проблем соціального та національного характеру.

Повоєнна Японія стала нині майже хрестоматійним прикладом позитивного динамічного розвитку суспільства, яке завдяки високій свідомості населення та продуманій політиці урядів змогло досягнути колосального успіху практично в усіх сферах економіки, культури та суспільного розвитку. Японія стала прикладом для наслідування для багатьох країн, котрі йдуть сьогодні "японським шляхом розвитку". Володіючи однією із найпотужніших у світі економікою, Японія, тим не менше, зовсім не виявляє імперських амбіцій. Господарське та культурне процвітання "вилікувало" країну від характерного для всієї японської історії до 1945 р. мілітаризму. Незважаючи на певні труднощі, які переживає зараз японська економіка, Японія, без сумніву, належить до найвпливовіших держав світу.

Звільнена на останньому етапі Другої світової війни від японців Корея майже одразу ж стала полем протистояння двох великих світових держав — СРСР та США. Радянсько-американське суперництво на Корейському півострові в кінцевому результаті призвело до проголошення водночас двох корейських держав — Республіки Корея на півдні та Корейської Народно-Демократичної Республіки на півночі півострова.

Республіка Корея стала політичним клієнтом США. У країні сформувалася складна суспільна модель, що поєднувала значні економічні свободи із авторитарними методами правління. Попри те, що в окремі

періоди в Республіці Кореї формально діяли демократичні інститути, реальний стан речей був далеким від декларованого демократизму. Однак, з часом, спрацював принцип, згідно з яким економічно незалежна від держави людина не може толерувати недемократичних форм правління. Після тривалого періоду протестів та опозиційної боротьби з правлячим режимом військових у 1993 р. влада в Південній Кореї в мирний спосіб була передана представникам, обраним народом. Нормалізація політичного життя дала суттєвий поштовх процесам економічного зростання південнокорейської економіки. Хоча внаслідок Східно-Азійської фінансової кризи 1997 р. Південна Корея зазнала значних збитків, країна все одно продовжує залишатися однією із економічно найсильніших держав Азії та Африки.

Одразу після поділу півострова Північна Корея швидкими темпами почала будувати тоталітарний режим. Його особливістю стало поєднання комуністичної ідеології з деякими традиційними рисами східної деспотії. Незважаючи на принципову неефективність комуністичних моделей економічного розвитку, у 60— 80-х рр. КНДР зуміла продемонструвати певні успіхи в галузі промислового будівництва та суспільного розвитку. Цього вдалося добитися завдяки традиційній для корейців високій дисципліні праці, помноженій на жорсткі порядки казарменого ґатунку. У Північній Кореї сформувався культ особи керівника країни Кім Ір Сена. Обожнювання партійного лідера КНДР не припинилося після його смерті, а навпаки, набрало ще більших, подекуди карикатурних форм.

У 70-90-ті рр. впевнено заявили про себе на світовій арені й інші країни Південно-Східної Азії – Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, згодом – Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни. Незважаючи на особливості внутрішньополітичного становища в кожній з них, країни цього регіону досягли значних, іноді вражаючих успіхів у економічному розвитку. В їх основі знаходилися ринкові реформи, відкрита економіка, пріоритетний розвиток інформатики, освіти, наукомістких галузей виробництва, певний протекціонізм з боку США та Японії, велика частка державного

регулювання, орієнтація на кон’юнктуру світового ринку, пошук нових ринків збуту. Швидким темпам розвитку сприяли інвестиції капіталу, а також працьовитість, дисциплінованість, ощадливість населення. Темпи економічного зростання Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу і Сінгапуру, яких стали називати „азійськими драконами”, у 70-80-ті роки були чи не найвищими у світі й становили в середньому близько 8-10% на рік.

На час закінчення Другої світової війни в Південній Азії існувала одна велика британська колонія Індія, а також два гірські пригімалайські королівства — Непал і Бутан. У 1947 р. Великобританія передала владу в Індії представникам місцевого населення, унаслідок чого виникли два британські домініони — Індійський Союз та Пакистан. Роком пізніше, у 1948 р., незалежність зі статусом домініону отримав острів Цейлон, що проголосив державність під назвою Республіка Шрі-Ланка. Після тривалої економічної кризи в результаті національно-патріотичного руху бенгальців, у 1971 р. зі складу Пакистану вийшов Східний Пакистан (Східна Бенгалія), який проголосив незалежність як Республіка Бангладеш. Бутан, котрий мав традиційно міцні стосунки з Індією, в 1947 р. підписав із Делі угоду, згідно з якою перетворився на фактичний протекторат. Бутан зобов'язався координувати свою зовнішню політику із політичним курсом Індії, а також керуватися у внутрішній політиці порадами індійського уряду.

Серед країн регіону порівняно демократичну модель парламентського правління вдалося створити лише Індії та Шрі-Ланці. Після отримання незалежності Індія переживає непорозуміння і протистояння на релігійному і соціальному ґрунті в різних частинах країни. Проте, Індія опинилася здатна підтримувати свій статус світської держави з ліберальною демократією, за винятком короткого періоду з 1975 по 1977 рік, коли прем'єр-міністр Індіра Ганді оголосила надзвичайне положення з обмеженням цивільних прав. Слід зазначити, що після Другої світової війни з кожним роком посилюється гендерний аспект у політиці, на політичну арену виходять жінки, які своїми поглядами, переконаннями, своєю діяльністю привертають увагу не тільки

свого власного народу, а й усього світу. Серед них можна назвати Індіру Ганді, Беназір Бхутто, Сірімаво Бандаранаіке та інших.

Список жінок – глав держав/урядів

ГЛАВИ ДЕРЖАВ/УРЯДІВ	ПОСАДА	КРАЇНА	РОКИ ПРАВЛІННЯ
А З І Я
Сухбатарин Янжима	Президент	Монголія	1953 - 1954
Хертек Анчімаа-Тока	Президент	Танну-Тува	1940 – 1944 (1972)
Сірімаво Бандаранаіке	Прем’єр	Шрі-Ланка (Цейлон)	1960-1965, 1970-1977, 1994-2000
Чандріка Кумаратунга	Президент	Шрі-Ланка	1994-2005
Голда Меїр	Прем’єр	Ізраїль	1969 - 1974
Індіра Ганді	Прем’єр	Індія	1966 – 1977, 1980 - 1984
Корасон Акіно	Президент	Філіппіни	1986 - 1992
Глорія Макапагал Арройо	Президент	Філіппіни	2001 – до сьогодні
Беназір Бхутто	Прем’єр	Пакистан	1988 – 1990, 1993 – 1996
Халеда Зіа	Прем’єр	Бангладеш	1991 – 1996, 2001 – 2006
Хасіна Вазед	Прем’єр	Бангладеш	1996 – 2001, 2009 -
Тансу Чіллер	Прем’єр	Туреччина	1993 - 1995
Мегаваті Сукарнопутрі	Президент	Індонезія	2001 – 2004
Пратібха Патіл	Президент	Індія	2007 – до сьогодні
А Ф Р И К А
Елен Джонсон-Серліф	Президент	Ліберія	2006 – до сьогодні
Л А Т И Н С Ь К А А М Е Р И К А
Марія Естелла (Ісабель) Мартінес де Перон	Президент	Аргентина	1974 - 1976
Крістіна Фернандес де Кіршнер	Президент	Аргентина	2007 – до сьогодні
Мішель Бачелет	Президент	Чілі	2006 – до сьогодні

Індіра Ганді (19 листопада 1917 — 31 жовтня 1984) — прем'єр-міністр Індії (1966—1977, 1980—1984)., донька Джавахарлала Неру –

відомого лідера національно-визвольного руху і Індійського національного конгресу, що став першим прем'єр-міністром Індії після отримання країною незалежності. Вона була дуже досвідченим і розумним державним діячем і істинним індійським націоналістом. У своїх заявах як глава уряду пані Ганді неодноразово підкреслювала необхідність збереження основних принципів політики Джавахарлала Неру, а саме — неучасті Індії у військових блоках підтримки миру і міжнародної співпраці, подальшого розвитку і зміцнення дружніх радянсько-індійських відносин, здійснення планового розвитку національних основ економіки. Виступала із засудженням агресії США у В'єтнамі. В історію своєї країни Індіра Ганді увійшла не тільки як перша жінка, що очолювала протягом декількох років уряд Індії. Розумний і енергійний політик, вона багато зробила для зміцнення міжнародного авторитету держави, стала одним з лідерів Руху неприєднання до військових блоків.

Протягом повоєнного часу в Пакистані відбулося три, а в Бангладеш — чотири державні перевороти. Пакистан та Бангладеш ось уже півстоліття демонструють політичну нестабільність та економічне відставання. Дехто із дослідників пов'язує таку особливість розвитку держав Південної Азії із властивими для перших двох країн традиціями індо-буддистської цивілізації, що кардинально відмінні від мусульманських державницьких традицій Пакистану та Бангладеш. Незалежність від Великобританії була отримана в 1947 р., до цього ж часу Пакистан входив до складу колоніальної Індії. Статусу республіки він набув у 1956 р. Натомість Східний Пакистан став самостійною державою Бангладеш у 1971 р. Після громадянської війни країну очолив Зульфікар Алі Бхутто, який згодом був усунений від влади генералом Зія уль-Хаком (1977) і страчений в 1979 р. В Пакистані було встановлено диктаторський режим, громадянські та політичні права були суттєво звужені. Опозиційні сили виступали за поновлення демократії, парламентаризму, зокрема агітація за проведення вільних виборів була розпочата Беназір Бхутто в 1986 р. Внаслідок перемоги Пакистанської

народної партії на виборах 1988 р. Б.Бхутто стала прем’єр-міністром країни. Згодом уряд Ісламського демократичного альянсу запровадив у країні закони шаріату і почав здійснювати програму приватизації (1991). У 1993 р. Фарух Легарі був обраний президентом Пакистану, в планах якого було відновлення повноцінної парламентської політичної системи, а Беназір Бхутто була обрана тоді ж прем'єр-міністром країни.

Беназір Бхутто (21 червня 1953 — 27 грудня 2007) — прем'єр-міністр Ісламської республіки Пакистан в 1988—1990 і 1993—1996 роках, перша у новітній історії людства жінка-лідер мусульманської країни. У листопаді 1988 на перших, більш ніж за десятиріччя, вільних парламентських виборах, Народною партією Пакистану (НПП) отримала перемогу, і Бхутто зайняла пост прем'єр-міністра. Новий кабінет досяг деяких успіхів у виконанні програми соціальних і політичних реформ. У 1993 р. на чергових виборах Бхутто отримує перемогу під гаслом боротьби з корупцією і бідністю. Уряд Беназір Бхутто загалом досяг певних успіхів – була проведена широкомасштабна електрифікація сільських районів країни, підвищені витрати на освіту і охорону здоров'я, але корупція в роки правління Бхутто набула ще більшого розмаху. На виборах 1997 р. НПП зазнала нищівної поразки. Більшість часу Бхутто проводила в Лондоні і Дубаї, виступала по всьому світу з лекціями і підтримувала контакти з керівництвом НПП. Після тривалого перебування в еміграції повернулася на батьківщину, де протягом останніх місяців 2007 року на неї було зроблено два замахи. Внаслідок другого терористичного акту 27 грудня 2007 року Беназір Бхутто загинула.

Отримавши незалежність, практично всі країни Південної та Південно-Східної Азії розпочали інтенсивне будівництво державного капіталізму, який, зокрема в Індії, навіть отримав назву "соціалістичне орієнтованої" економіки. Однак, на відміну від ортодоксально марксистських урядів Південно-Східної Азії (В'єтнам, Камбоджа, Лаос), які одержавили практично всі сторони господарства, Індія, Шрі-Ланка, Пакистан та Бангладеш зберегли

приватнопідприємницький сектор в сільському господарстві, промисловості та сфері послуг. Втручаючись у регулювання економічного життя, держава встановила контроль насамперед над стратегічними галузями: важким машинобудуванням та видобутком сировини. Однак вже в 90-х рр. всім країнам регіону довелося здійснити економічну лібералізацію, обмеживши контроль держави над промисловістю.

У повоєнний період у країнах Південно-Східної Азії виник цікавий феномен симбіозу соціалістичної ідеології з традиційними моральними цінностями буддизму. Більш ортодоксально-марксистський варіант такого поєднання продемонстрували в 60-70-х рр. Лаос та Камбоджа, й дещо ліберальніший – "бірманський соціалізм" був властивий для Бірми. Економічні реформи в напрямку обмеження приватнопідприємницької ініціативи, спроб регулювання вільноринкових відносин та поширення колективної праці прихильники "буддистського соціалізму" намагалися виправдати, апелюючи до традиційних цінностей буддистського суспільства. У В'єтнамі будівництво соціалістичного суспільства відбувалося за китайським маоїстським сценарієм розвитку, що передбачав агресивне втручання держави в економічні справи. Для всіх країн регіону, які намагалися здійснити соціалістичні перетворення, ці експерименти обернулися значними соціальними конфліктами та економічними втратами. Особливо трагічною була доля Камбоджі, де екстремістський комуністичний режим "червоних кхмерів" винищив у 1975-1978 рр. кілька мільйонів своїх співвітчизників.

Отже, у перші роки незалежності більшість країн Сходу переживали значні економічні труднощі, пов’язані як із слабкістю національних економік, зорієнтованих на видобуток сировини та виробництво напівфабрикатів, демографічним бумом, нерозвиненістю інфраструктури, так і з нерівноправним міжнародним розподілом праці. Незважаючи на всі ці проблеми, більшість країн Азії у другій половині ХХ століття перетворилися з переважно аграрних на аграрно-індустріальні, а деякі навіть стали

передовими індустріальними державами. Феноменом трьох останніх десятиріч став вихід на передові позиції у світовій економіці нових індустріальних країн Сходу, які відіграють дедалі більшу роль в економічних процесах сучасності.