31.Політична система в київській русі.

За князів Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Київська Русь трансформувалася в одноосібну ранньофеодальну монархію. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім округів, які у свою чергу ділілися на волості. На чолі округів стояли намісники князя (його сини або довірені люди з числа старших дружинників), які управляли, збирали данину і чинили суд від княжого імені. Їм підпорядковувалися урядовці у волостях. Поступово, у міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружин. Власність була спадковою.

За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві.Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. За часів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом „вето“, боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

32.Загострення соціальних суперечностей напочастку 20 ст.

Весь хід соціально-економічного розвитку попереднього періоду призвів до того, що на початку XX ст. Росія стала а у зловим пунктом усіх соціальних суперечностей, осередком капіталістичного, феодально-поміщицького й національно-колоніального гніту, який переплітався з поліцейським деспотизмом царизму й доповнювався грабежем з бокуіноземного капіталу. Це робило нестерпним становище народних мас, поглиблювало соціально-класові суперечності й створювало передумови для всенародної боротьби за повалення царизму, перемогу народної, буржуазно-демократичної революції.Наростання політичної боротьби пролетаріату. В зазначений період у Росії склалися об'єктивні передумови для здійснення народної революції, а також сформувалася реальна сила, спроможна розв'язати глибокі соціально-економічні суперечності революційним шляхом. Цією силою був російський пролетаріат, який прагнула очолити створена в 1898 р. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Його союзником стало багатомільйонне селянство, яке складало переважну більшість населення країни.Селянський рух на початку XX ст. охопив майже всі повіти й губернії України, однак найбільшого розмаху він набув на Правобережжі, де особливо сильними були пережитки кріпосництва. Якщо на Півдні України в 1900— 1901 рр. відбулося ЗО селянських заворушень, на Лівобережжі—50, то на Правобережжі—211. Всього ж на Україні за ці роки мали місце близько 300 селянських виступів.Боротьба селян за розв'язання аграрного питання набула особливого розмаху й гостроти в 1902 р., коли в ряді повітів Полтавської та Харківської губерній вона переросла в масові збройні виступи. Поряд із наростанням революційної боротьби робітничого класу й селянства йшло піднесення політичної активності ліберально-демократичних верств населення, студентської та учнівської молоді. Посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, яка проявляла незадоволення жорстокою внутрішньою політикою царизму й домагалася часткових реформ. Ліберально-демократичний рух на Україні, як і в усій країні, набув опозиційного характеру й розвивався головним чином у рамках земських установ, де працюаали тисячі буржуазних інтелігентів: службовці-статистики, агрономи, лікарі та інші фахівці. В Київській, Полтавській і Волинській губерніях, де царизм запровадив земства лише в 1911 р., опорними пунктами ліберально-буржуазного руху стали судові установи та міські думи. Обстановка ставала дедалі напруженішою. Вся країна, в тому числі й Україна, нестримно йшла назустріч революції, Таким чином, початок XX ст. характеризувався загостренням соціальних і національних суперечностей, притаманних як Україні, так і іншим районам Росії. Світова економічна криза 1900—1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили гнилість царизму, загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення серед широких народних мас. Усе це сприяло швидкому наростанню революційної кризи. В Росії склалася нова революційна ситуація.Повалення царського самодержавства стало найближчим бойовим завданням російського, українського та всіх інших народів Росії. Єдність їхньої мети в буржуазно-демократичній революції була основою для єдності революційних дій, їхніх спільних виступів проти царизму, поміщиків та буржуазії.