39. Поняття про зміст твору. Основні компоненти змісту твору

Зміст - художня інформація, тобто певна модель дійсності, яка відбиває погляди автора на світ, його концепцію дійсності та ставлення до неї і зображенних характерів. Зміст літературно-художнього твору - це органічна єдність створеної автором моделі дійсності, яка відповідає загальній концепції твору, та осмислення й оцінки цієї моделі, що є ілюзорним подвоєнням реальної дійсності та ізоморфна культурі. Компоненти змісту: тематика, проблематика, пафос, ідея, фабула. Тематика - сукупність тем у літературно-художньому творі. Тема - те, що покладено в основу твору, предмет пізнання. Отже, тематика - це зображення характерності життя, що в літературно-художньому творі виявляється через стосунки між героями, які втілюють певні характери, їх дії, внутрішнє душевне життя, думки та переживання. Проблематика - сукупність проблем у літературно-художньому творі. Відповідно до обраних автором тем визначаються проблеми. Письменник, намічаючи проблему, не декларує її, а показує через дії героїв, ситуації, у які вони потрапляють, конфлікти яскраво вимальовує найважливіші, на його думку, сторони зображених характерів через зіставлення таких характерів, і тому певні риси розкриваються в контрасті, в конфлікті. Саме за їх допомогою вимальовуються проблеми. Проблематика - це виділення та посилення окремих сторін характерності життя. Пафос - це відображення у творі ставлення письменника до моделі дійсності, ідейно-емоційна оцінка зображених характерів. Розрізнюють такі основні види пафосу: героїчний, драматичний, трагічний, сентиментальний, романтичний, сатиричний, гумористичний. Ідея - авторська концепція дійсності та людини, реалізована в літературно-художньому творі через її модель. Фабула - дієва основа змісту, що розгортає конфліктний стан, окреслений тематикою і проблематикою твору, через зображення характерів і обставин та виступає як предмет розповіді, що сприймається читачем у вигляді цілісної картини життя. Фабула окреслює модель дійсності, реалізовану в літературно-художньому творі, та визначає межі руху сюжету в часі та просторі. Фабула - фактологічна сума подій, абстрагована від конкретного втілення в художньому тексті, завжди співвідноситься з реальним часопростором та реальними причинно-наслідковими зв'язками. Категорія фабули включає в себе поняття характеру, обставин, конфлікту, дії.

39. Поняття про методи вивчення літератури. Міфологічна школа

Міфологічна школа — напрям у фольклористиці та літературоз-навстві німецьких романтиків (початок XIX ст.), спирався на естетику Ф.-В.-Й.Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів, які обстоювали думку про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Філософські основи М.ш. доконечно оформилися після видання "Німецької міфології" братів Я. та В. Грімм, що сприяло усвідомленню сутності "народної душі" не тільки греків чи римлян, а й іранців, кельтів, германців, слов'ян. М.ш. швидко поширилась у багатьох європейських країнах, спонукавши до осмислення проблеми народності мистецтва, менталітету, щоправда, в романтичному обарвленні. В Україні зазнали її впливу представники Харківської школи романтиків, стимульовані до пошуків національних першоджерел поезії (І.Срезневський, М.Костомаров, А.Метлинський та ін.). М.ш. розвивалася двома напрямами: етимологічним (лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методологи) та демонологічним (порівняння схожих за змістом міфів). Представники першого напряму А.Кун, М.Мюллер, Ф.Буслаев та ін., другого — В.Шварц, О.Афанасьев. Досвідом М.ш. користувався О.Потебня. Згодом методологія М.ш. була відхилена.

***Міфологічна школа – теорія в західноєвропейській та вітчизняній науці,представники якої першоосновою народної творчості вважали міфологію тарелігію.Проблема “мистецтво і міф” стала предметом спеціального науковогорозгляду переважно в літературознавстві ХХ ст., особливо в зв’язку з“реміфологізацією” в західній літературі та культурі (початок ХХ ст.).Але ця проблема ставилася і раніше. Міф завжди притягував до себе дослідників. Далі див. файл міф.ш.

У літературознавстві досліджують два види методів: 1) методи вивчення літератури (основні принципи або способи пізнання художніх явищ) – герменевтичний, феноменологічний, структурно-семіотичний, архетипальний, національно-екзистенціальний, біографічний, культурно-історичний, формальний тощо;компаративістика

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Феноменологічний метод є різновидом описових, якісних досліджень і має на меті виявити базові структури суб'єктивного досвіду, основоположні духовні інтенції та особистісні смисли, які спрямовують поведінку людини. Феноменологічний метод дослідження покликаний повернути психологію до безпосереднього вивчення людини у всіх її проявах, відкинувши апріорні теоретичні конструкти, які утворилися внаслідок аналізу окремих психічних процесів, станів тощо без їх співвіднесення з цілісним хронотопом існування особистості.

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.

Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої науки.

Біографічний метод у літературознавстві (грецьк, bios — життя, grаpho — пишу, metodos — шлях пізнання) — спосіб вивчення літератури, при якому біографія і особистість письменника розглядаються як визначальний момент творчості. Б.м.у л. вперше широко використаний французьким ученим Ш.Сент-Бевом у праці "Літературно-критичні портрети" (1836-39), котрий вважав за потрібне вивчати біографії великих людей, навіть не студіюючи творів письменників. Своєрідно тлумачив він історію літератури, яку розглядав як "цікаве і захоплююче читання, але це читання потрібне для з'ясування різноманітних фактів, добре написаних біографій великих людей".

Компаративізм

Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору "Панчатантра" Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком.

Філологічний (від грец. philologia: любов до знань, methodos: шлях дослідження, спосіб пізнан¬ня) метод - один із чільних методів літературознавства, мовознавства, фольклористики, спрямований на вивчення тексту, його ретельний опис, коментування, узагальнення проаналізованого матеріалу та його концептуалізацію. Він сформувався в Александрійській школі, До компетенції філологічного методу входить складання біографії того чи того письменника, тлумачення його творів, систематизованих за хронологічними і жанровими ознаками, аналіз літературних текстів, їх відмежування від фальсифікатів та пізніших інтерполяцій, принагідно розв'язування лінгвістичних проблем. Цими питаннями займається також палеонтологія (палеографія) і текстологія

Формальний метод у літературознавстві — один із методів вивчення художньої літератури, зокрема аналізу літературно-художніх творів як органічної єдності змісту і форми, спрямований переважно на дослідження їх форми. Ф.м. у л. виник як реагування на поширення формалізму в мистецтві слова, на обмеженість і недоліки психологічної і культурно-історичної шкіл у літературознавстві. Формувався у західноєвропейському мистецтвознавстві (Г.Вельфлін), музикознавстві (Е.Ганслік), невдовзі був застосований у літературознавстві (О.Вальцель), став основним у російській школі формалістів, які заснували ОПОЯЗ (Общество по изучению языка), Московський лінгвістичний гурток. Серед найвідоміших формалістів Р.Якобсон,. Основи формального методу були закладені у західноєвропейському мистецтвознавстві (Г. Вельфлін), музикознавстві (Е. Ганслік), мовознавстві (Бодуар де Куртене, Фердінанд де Соссюр).