Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Ответы пятой группы (с редактированием четверто....doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
24.04.2019
Размер:
805.89 Кб
Скачать

9.Теорії походження Київської Русі.

На сьогоднішній день немає єдиної думки щодо походження Дав­ньоруської держави — Київської Русі, але існує декілька теорій:

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездат­ні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської дер­жави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi».

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різно­видом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там вод­ночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним ме­шканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї дер­жави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існува­ла майнова диференціація, відбувалося захоплення старійши­нами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розпові­дає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну факти­чну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічно­го і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утво­рилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіс­нообщинного ладу та формування класового суспільства у схі­дних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» дер­жавного типу.

10.Основні етапи розвитку держави Київська Русь.

У кінці IX ст. рівень державної організованості східних слов'ян все ще був низький, частина племен не входила в племінні об'єднання, або охоплювалась ними частково. Існували невеликі держави або напівдержавні племінні княжіння. Втой же час процес державотворення в Європі розширювався. Зокрема, германські племена боролися за об'єднання і створили державу Карла Великого, у VII ст. виникає Болгарська, в Х ст. Польська, Чеська, Угорська та ін. Цей процес у Західній та Центральній Європі не міг не стимулювати державотворчість у східних слов'ян.Слов'янські племена, в яких відбувалось майнове розшарування, виділилась керівна верхівка, підійшли до такого рівня соціально-економічного розвитку, коли державність, що охоплювала б всі племена, стала історично необхідною. І тому зміна династій у 882 році, злиття, Новгородського і Київського князівств в єдине державне ціле сприяли об'єднанню з часом всіх східнослов'янських племен в єдину державу — могутню Давньоруську державу.

Київська Русь або Давньоруська держава (старосл. Рѹсь, грец. Ρωσία (Росі́я); 9 століття — 1240) — середньовічна монархічна держава у Східній Європі з центром у місті Києві, що виникла в IX столітті в результаті об'єднання східнослов'янських племен під владою князів династії Рюриковичів. У період найвищого розквіту давньоруська держава займала територію від Таманського півострова на півдні, Дністра і верхів'їв Вісли на заході до верхів'їв Північної Двіни на півночі.

Історики часто ділять політичну історію Давньоруської держави на три періоди. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 році. Базуючись у вигідно розташованому в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили східнослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Ярослава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопорядок. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 році. Інші схильні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).[2] Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 році захопив і розорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні землі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва впало. Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 році ознаменувало собою трагічний кінець Київського періоду історії України.