79. Державний лад і законодавство Гетьманату

У Києві, на хліборобському з'їзді 29 квітня 1918 p., який скликав Союз земельних власників, гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського. А в ніч на 30 квітня його прихильники за підтримки окупаційної німецької влади захопили всі державні установи в Києві і на місцях, здійснивши державний переворот. Центральна Рада і УНР припинили існування. У країні проголосили Українську Державу на чолі з гетьманом (гетьманат). За формою правління це мала бути не монархія, а класична президентська республіка з твердою, майже диктаторською владою гетьмана.

Конституційними актами гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. - "Грамотою до всього українського народу" та "Законами про тимчасовий державний устрій України" - визначено державний лад та форми організації механізму влади, який поділявся на центральні та місцеві установи, на законодавчу, виконавчу та судову гілки.

Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне командування армією і флотом, призначення голови та складу Ради Міністрів, Сенату, місцевого керівництва, затвердження всіх законів у державі. У майбутньому передбачалося скликання парламенту - Сейму. На випадок смерті, тяжкої недуги чи тривалої відсутності гетьмана країною мала правити колегія з трьох осіб, яких призначали по одному гетьман (заздалегідь), Рада Міністрів та Сенат.

Рада Міністрів виконувала функції уряду на чолі з отаман-міністром, згодом - головою. Вона об'єднувала галузевих міністрів та Генеральної канцелярії, яку очолював генеральний (згодом державний) секретар. Організаційні питання вирішувала Мала Рада Міністрів, яку представляли товариші (заступники) міністрів.

Сенат мав функції вищої державної інституції у судових та адміністративних справах. Очолював його президент, склад (сенатори) комплектувався з досвідчених юристів, яких затверджував гетьман

79. Державний лад і законодавство Гетьманату

Необхідно зазначити, що при формуванні Козацької держави враховувався досвід військової полково-сотенної організації Запорозької Січі, яка була перенесена на визначені території і стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Публічна влада складалася з трьох урядів: генерального, очолюваного гетьманом, полкового і сотенного, який у свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків у кожному. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави. Вищим органом влади формально вважалася військова рада.

Гетьман України був правителем України, главою генерального уряду. Він мав широкі державновладні повноваження - законодавчі, виконавчі, судові, скликав ради. Вища судова інстанція - Військова (козацька) рада.

Уряд складався з генеральної старшини, яка очолювала окремі галузі управління. Наприклад, за військові справи і матеріальне забезпечення відповідали генеральний обозний, осавул, хорунжий.

В адміністративному відношенні Україна за часів Богдана Хмель¬ницького поділялася на полки. Так, за Зборівською угодою 1649 р. встановлювалося 9 полків на правому березі і 7 на лівому, 272 сотні. 1650 року було вже 20 полків.

За Зборівською угодою козацький реєстр встановлювався у 40 тис., а в цілому за період 1648-1654 рр. українська армія сягала 300 тис.

Козацьке військо мало чітку організацію і складалося з полків (полк - від 5 до 20 тис. козаків), полк поділявся на сотні (від 200 до 250 козаків), а сотні - на курені (до 30 чол.).

В часи Козацької держави військова служба була безкоштовною. Козаки жили за рахунок визволених колишніх королівських і панських земель. У ході формування української державності українська мова стає державною мовою. Нею писалися не лише внутрішні акти і документи, вона була у вжитку й у міжнародних відносинах.

Міжнародні зв’язки Козацької України були достатньо широкими: з Росією, Туреччиною, Кримом, Трансільванією. Сам хід визвольної війни вимагав таких зв’язків. Є свідчення про визнання України Австрією, Персією, Францією, Англією.

У роки визвольної війни і з початком Руїни, у зв'язку з ліквідацією польського законодавства, головним джерелом козацького права був правовий звичай, запозичений у запорожців, та унормоване на його підставі гетьманами і полковниками звичаєве право.

Норми державного (конституційного) права містили договірні статті гетьманів з Річчю Посполитою (Зборівська 1649 р. та Білоцерківська 1651 р. угоди) і з Московською державою - Березневі (1654 p.), Переяславські (1659 p.), Московські (1665 p.), Глухівські (1669 p.). Джерелом адміністративного, цивільного, військового,фінансового,земельного, трудового права було гетьманське законодавство: універсали (укази), рескрипти (постанови), ординанси (накази). Пам'яткою державного права можна вважати Конституцію П. Орлика. 3 кінця XVII ст. поширюються норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій тощо). Діяли норми магдебурзького права, пристосованого до українських умов, а також майже в повному обсязі використовувався Литовський статут 1588 р. державними, адміністративними, судовими та військовими органами.

У другій половині XVIII ст. неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з'явилися "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743 p.), "Процес краткий приказний" (1734 p.), "Суд і розправа в правах малоросійських" (1750 р.) та "Екстракт малоросійських прав" (1767 р.)ослав. намісництва, про розкольників, які поселилися в Україні.