Молодший дошкільний вік

На воротях сірий кіт.

Білі мухи.

Пісня про ялинку.

Старший дошкільний вік

Пісня про Київ.

Новорічна ялинка.

Розмова з другом

3. Внесок Наталі Забіли у становлення і розвиток української дитячої літератури для дітей дошкільного віку. Зображення дитячої безпосередності, нахилу до фантазування, прагнення наслідувати дорослих. Зображення дітей у стосунках з природою.

Наталя Львівна Забіла

(1903 - 1985)

народилася 5 березня 1903 р. в Петербурзі в дворянській родині, де любили музику, живопис і літературу. Троюрідний дід Н.Забіли – відомий поет Віктор Забіла, з яким товаришували Т.Шевченко, П.Куліш.

Дітей у родині було семеро. Наталя серед них була другою. Мати Наталі Забіли дуже любила вірші і читала їх напам’ять своїм дітям замість колискової, бо співати не вміла. Мабуть, тому свій перший вірш Наталя Забіла написала у 4 роки.

Після 1917 року родина Забіл переїхала в Україну. Вони поселилися під Харковом, в містечку Люботин. У 17 років Наталя працювала вчителем і навчалася на історичному відділенні Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. 1924 року в кам’янець-подільській газеті „Червоний кордон” був надрукований перший вірш поетеси „Війна війні”. Після того вона систематично друкувалася в різних журналах, а незабаром з’явилися перші книжечки для дітей: „За волю” (1925)та „Повість про Червого звіра” (1927).

Спочатку Наталя Забіла писала і для дітей, и для дорослих. Дитячою письменницею вона стала у 30-ті роки. Першою книжкою для дітей була „Ясоччина книжка”. В ці роки діти навчалися у 2-му та 3-му класах за підручниками Н.Забіли „Читанка”. До 1947 року редагувала журнал „Барвінок”.

Наталя Забіла писала різні твори – приспівки, примовки, лічилки, абетки, пісеньки, казки, віршовані твори, п’єси („Коли зійде місяць”, „Весняна казочка”). Збірка „Стояла собі хатка” складається з віршів та приспівок для дошкільнят. Частина з них написана за мотивами англійських народних пісеньок.

Близько 200 книжок для дітей, переважно дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: „Під ясним сонцем” (1949), „Веселі малюки” (1951), „У широкий світ” (1960), „Оповідання, казки, повісті” (1962), „Стояла собі хатка” (1965), „Ясоччина книжка” (1976), „Рідний Київ” (1977, 1982), а також „Вибрані твори” в 4-х томах (1971-1973).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Просто і дохідливо розповідала письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії „Перший крок” (1968) та у драматичній поемі „Троянові діти” (1971), які присвятила 1500-річчю заснування Києва.

Наталя Львівна Забіла перекладала твори для дітей з російської, французької, польської, єврейської та інших мов. Їй належать переклади творів О.Пушкіна, М.Некрасова, С.Михалкова, А.Барто, С.Маршака, К.Чуковського.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.

Казки для маленьких

Одним із джерел поезії Наталі Забіли є усна народна творчість. Звідти прийшли в її книги такі жанри, як казки, приспівки, лічилки. У народу вона вчилася гармонії змісту і форми, яка забезпечує естетичний вплив твору на дітей.

Деякі казки Забіли за змістом дуже близькі до народних. Можна сказати, що вона по-новому розповіла дітям „Рукавичку”, „Снігуроньку” (збірка „Під дубом зеленим”). У них віршованою формою викладені відомі сюжети, але ці казки не можна вважати простим переказом народних. Вони несуть на собі відбиток творчої індивідуальності поетеси, відповідають її естетичним позиціям.

РУКАВИЧКА

(уривок)

По ялинку внучка з дідом

Йшли по лісі навмання.

А за ними бігло слідом

Довговухе цуценя.

Задивилась, мабуть, внучка

На ялинку, на сосну

І зронила якось з ручки

Рукавичку хутряну.

Рукавичка невеличка

На снігу собі лежить.

Раптом мишка тишком-нишком

З нірки вилізла й біжить.

- Ну й хатинка! Ну й дивинка!

Відгукнися – хто тут є? –

Тільки голосу з хатинки

Щось ніхто не подає.

Влізла мишка в рукавичку

І сама в ній стала жить.

Раптом зайчик-побігайчик

З-під ялиночки біжить.

- Ну й хатинка! Ну й дивинка!

Відгукнися – хто тут є? –

Чує зайчик – із хатинки

Хтось там голос подає:

• Є тут мишка-гострозубка.

Ну, а ти хто? Що за гість?

• А я зайчик-побігайчик,

Довгі вуха, куций хвіст!

Вліз і зайчик в рукавичку,

Стали вдвох у хатці жить.

Раптом білка – стриб із гілки!

Та по стежечці біжить.

Наталя Забіла бачила специфіку дитячої літератури насамперед у відповідності образного змісту віковим особливостям малих читачів. Казкові білочки й зайчики стають для дітей не просто милими, забавними тваринками, а втіленням добра, справедливості, самовідданості. Письменниця переконана, що, відтворюючи складність життя, слід оберігати маленького читача від болючих вражень. Тому в казках для дошкільників Наталя Забіла уникає нещасливих розв’язок і гостро драматичних форм зіткнення добра і зла. Зберігаючи народну мораль, поетеса прагне щасливою розв’язкою показати перемогу доброти, великодушності, гуманності: тваринки, що оселилися в рукавичці, з готовністю відгукуються на чемне прохання песика „Інше мешкання знайти”, повертають рукавичку дівчинці, і всі весело танцюють круг ялинки.

Тут звірята всі зраділи,

Стали песика хвалить,

Що прогнав ведмедя сміло,

Не злякався ні на мить.

Каже песик: - Дуже прошу

Інше мешкання знайти.

Треба дівчинці хорошій

Рукавичку віднести.

- А хіба ж це рукавичка?! -

Загукали всі. – Невже?!

В нас нема такої звички

Забирать собі чуже!

Всі ми підемо з тобою

Рукавичку повернуть! –

І веселою юрбою

Звірі вирушили в путь.

До дівчатка за хвилинку

Рукавичку віднесли,

І всі разом круг ялинки

Танцювати почали.

Зухвалий Плискачик (Колобок), якого провчило життя, повертається до бабусі, а засоромлена Лисиця заховалась під кущем.

ПЛЕСКАНЧИК

Якось каже дід бабусі:

- Розпали вогонь в печі

Та для нашої Ганнусі

Ти плесканчика спечи...

• Ой, рятуй мене, Ганнусю!

Нагулявсь я досхочу.

Я додому повернуся,

Більш нізащо не втечу!

Засоромлена лисиця

Заховалась під кущем.

А Ганнуся до бабуся

Повернулась з плескачем.

Правда, Снігуроньку з однойменної казки Н.Забіли не можна врятувати, вона розтанула від тепла. Та її смерть не справляє безнадійного, гнітючого враження. Весна, тепло, сонечко не зображуються як ворожі їй сили, бо вони теж несуть радість людям. Перетворившись на невеличку світлу хмаринку, Снігуронька все ж благословляє життя з його невпинним рухом, постійною зміною форм. Так казка, доступна за своїм змістом і формою навіть дошкільникам, привчає їх бачити доцільність змін у природі, розуміти красу життя в його різноманітних проявах.

Вдало використовує Н.Забіла можливості віршованої мови для змалювання образів. Добре організована ритміка, чіткі розміри, багатство рим – все це стає додатковим засобом створення характерів і втілення поетичної думки.

Так, Сорока-білобока (казка „Сорока-білобока”), яка прийшла в казку Забіли з народної утішки, охарактеризована детально, виразно. Енергійний, напружений ритм, який наче прискорює рух сюжету, щедре використання дієслів допомагають відчути насиченість життя пташиної сімейки, завзяту працю сороченят:

У сороки-білобоки п’ять малят-сороченят.

Усі чисто хочуть їсти. Треба всім їм дати лад.

От сорока-білобока поскакала на поріг

І до хати працювати поскликала діток всіх.

Цей, здоровий, носить дрова,

Той, швидкий, пшоно товче.

Третій в чашку цідить бражку,

А малий млинці пече.

Тільки п’ятий хоче спати,

Помагати не біжить, -

У садочку в холодочку

Ліг на травці та й лежить.

У сороки-білобоки вже все зроблено як слід.

Вся родина й господиня посідали за обід.

Ті – до кашки, ці – до бражки,

Ще й млинців по п’ять, по шість.

А ледаче хай поплаче! –

Хто не робить, той не їсть.

Як почув це братик п’ятий, -

Не схотів на травці спати,

Аж підскочив: - Як це так?!

Ви – в господі, я – в городі,

До роботи й я мастак!

Ось він поле бараболю

Й обгортає залюбки,

До городу носить воду, поливає огірки.

Ще й на вишню на найвищу

Лізе ягідок нарвать.

Вже й приносить вишень досить,

Щоб усіх почастувать.

І сорока-білобока не нахвалиться сама:

- В мене діти працьовиті,

Зовсім ледарів нема!

Сама Сорока показана як вправна господиня, дбайлива і вимоглива вихователька і як горда за своїх дітей мати.

Своєрідний сплав фольклорної традиції і поетичного таланту письменниці бачимо у казці „Про півника та курочку і про хитру лисичку”. Використовуючи вже усталені в народних казках типи хитрої лисички, злого вовка, Наталя Забіла створює оригінальний сюжет, який доносить до дітей висновок: не завжди можна вірити улесливим словам, треба оцінювати людей за їхніми вчинками. Із співчутливою інтонацією ведеться розповідь розповідь про пригоди півника та курочки. Довірливі, недосвідчені, вони не вміють відрізнити друзів від ворогів. Посмішку викликають портрети знайомих вже дітям мешканців лісу, дані через сприймання курочки і півника: полохливі зайчики, на їхній погляд, звірі „небувалі, і вуха в них довгі, і самі вони сірі. Мабуть, це дуже страшні звірі”. І про білочок вони теж зробили неправильний висновок, ніби це звірі зухвалі: „І вуха в них з китицями, і хвіст пухнастий. Мабуть хочуть на нас напасти”. А лисичка така привітна, така ласкава, що не хочеться вірити мові зайчика і білочки про її хижість. І тільки куряче пір’я на подвір’ї викриває довірливим мандрівникам її підступність.

ПРО ПІВНИКА ТА КУРОЧКУ

І ПРО ХИТРУ ЛИСИЧКУ

Були собі півник та курочка. Набридло їм якось дома сидіти, і пішли вони мандрувати по світу.

Ось ідуть вони зеленим гаєм, навколо вітрець кущі колихає, на кущах зеленіє свіже листячко, а між ним ягідки, як червоне намистечко.

От курочка й каже:

Півник-когутик, зламай мені прутик

З зеленими листками, з червоними ягідками.

Тільки півник хотів зламати, а з-під кущика зайчик із своєї хати: - Хто-хто тут ходить по моєму гаю? Хто-хто мої кущики ламає?

Злякався півник: - Ходім краще далі. Тут якісь звірі живуть небувалі, і вуха в них довгі, і самі вони сірі. Мабуть, це дуже страшні звірі.

Пішли вони далі зеленим гаєм. Навколо вітрець кущі колихає. На кущах горішки і зелене листя.

А курочці дуже хочеться їсти.

От вона знов і просить:

Півник-когутик, зламай мені прутик,

Де листя зеленіше, де горішків рясніше.

Тільки намірився півник зламати, а з дерева білочка із своєї хати: - Хто-хто тут ходить по моєму лісі? Хто гілля ламає на моєму горісі?

Злякався півник: - Ходім краще далі. Бачиш, які тут звірі зухвалі. І вуха в них з китицями, і хвіст пухнастий. Мабуть, хочуть на нас напасти.

Пішли вони далі зеленим гаєм. Навколо вітер дерева колихає, під деревами рясна травичка, а на деревах листя й смачні кислички.

А курочка вже не може терпіти, починає півника знову просити: Півник-когутик, зламай мені прутик,

Хоча б невеличкий, хоч дві кислички!

Насмілився півник, почав ламати. Аж тут лисичка виходить з хати, така ласкава, розпушила хвостик: - Ах, прошу, прошу до мене в гості! Ось відпочиньте в моїй хатинці – у мене є тут для вас гостинці, найкращі яблучка, смачні горішки. У вас, напевно, стомились ніжки, бо ви далеко йшли по гаю. А я давно вже на вас чекаю.

Півник та курочка дуже зраділи: - Ой, які ж тут звірі хороші та милі!

А хитра лисичка міркує собі: - Це ж мені буде добрий обід.

Ось дала вона їм гостинців, лишила їх у своїй хатинці, а сама побігла по вовка-сусіду, щоб запросити його до обіду.

Півник і курочка добре поїли і відпочили і так звеселіли, що півник навіть почав співати.

Тут саме зайчик біг мимо хати. А зайчик насправді був дуже добрий.

• Ти, - каже – півник, занадто хоробрий. Хіба ти не знаєш цієї лисиці? Ось буде тобі за оті кислиці!

• А півник та курочка не ймуть йому віри: - Та тут же такі хороші звірі!

Коли це білочка – плиг та плиг. І враз у віконце побачила їх. А білочка теж була зовсім не зла.

- Тікайте, - каже, - швидше з цього кубла. Бо ця лисиця страшна та хижа, вона вас зараз обох заріже.

Тут виглянув півник на подвір’я , а на подвір’ї – куряче пір’я...

- Ой, ой, треба й справді мерщій тікати!

А вже лисиця йде до хати, і вовк за нею, страшний та хижий. Іде й радіє, що буде їжа.

Тільки стали вони на поріг, а півник та курочка в віконце – плиг! Та під кущами, під деревами, та рясноцвітними муравами – мерщій додому! Та ледве встигли!

А вовк з лисицею бігли, бігли – та не знайшли під кущами й сліду.

І залишилися без обіду!

Казка задовольняє властиве малим читачам бажання щасливого кінця: зайчик і блочка, які добре знають хитру лисицю, врятовують півника й курочку. Казка приваблює чудовими лісовими пейзажами, гнучкою ритмікою, яка добре передає і розповідні інтонації, і розсудливі репліки півника, і навмисну, підкреслену жвавість лисиччиної мови.

Образ дитини у віршах і оповіданнях Н.Забіли

Звернена до дітей поезія Наталі Забіли „населена” дітьми. Ми бачимо їх і в сімейному колі, і на святкових вулицях столиці, і під час прогулянки до лісу, в дитячих іграх і в розмовах з дорослими. Поетесі зрозумілі почуття і переживання малюків, найменші порухи дитячої душі, своєрідність дитячого мислення.

У циклах віршів „Ясоччина книжка” і „Про дівчинку Маринку” створюються неповторні, своєрідні характери дітей.

Маленьку Ясю бачимо в різних ситуаціях: то в затишній кімнаті, де вона бавиться з ляльками, то на городі, в колі дітей, захоплену працею, то на річці (вірші „Ясоччин садок”, „І в Ясі є грядка”, „Ясочка на річці”). Допитлива і спостережлива, діяльна і працьовита, вона наділена живою уявою, виявляє риси самостійності й творчості у своїх іграх. Ось хвора Яся залишається вдома. Та вона не буде сумувати. Дівчинка хвидко знаходить собі заняття, влаштовує дитячий садок для ляльок.

ЯСОЧЧИН САДОК

За вікном сьогодні вітер, вітер – аж в кімнаті чути, як гуде. В дитсадок давно пішли всі діти, а маленька Ясочка не йде.

Наша Яся нині трохи хвора, все кахика й носик витира. Застудилась, мабуть, Яся вчора, як ліпила бабу дітвора.

На роботу вже поїхав тато, мама вийшла – й довго щось не чуть...

Може, Яся буде сумувати? Може, слізки рясно потечуть?

Ні! Ясюня не така вдалася! – в неї досить іграшок, ляльок. У своїй кімнаті наша Яся улаштує власний дитсадок.

Діти будуть – лялька, та ведмедик, та конячка сіра без сідла, і собачка Бум, така кумедна, що угору вухо підвела.

Ще Ясюня посадила й кішку, а вона стрибнула у куток!..

- Ну й сиди собі сама під ліжком, не візьму тебе у дитсадок!

От усі в кутку біля канапи посідали.

- Тихо! Не шуміть! А чому в ведмедя чорні лапи? Мабуть, вранці їх забув помить? Зараз я будинок вам збудую із великих татових книжок і обідом добрим нагодую – дам цукеруки вам і пиріжок...

А тоді візьму цікаву книжку, покажу своє знайоме „о”!

Яся певна, що ведмедик Мишка хоче знати літери давно.

Потім Яся хусточку розстеле на вовнянім теплім килимку.

- Ну, лягайте, діточки, в постелю! Так і ми спимо у дитсадку!

У куточку сплять слухняні діти: і ведмедик з лялькою, і кінь. За віконцем виє вітер, вітер, а в кімнаті тиша і теплінь.

От і мама двері відчинила і на руки Ясю підійма.

- Ой, яка ж у мене доня мила, що так добре грається сама!

Захоплена грою, Яся наслідує дорослих, але в усіх її діях, рухах, уявленнях зберігається мила дитяча безпосередність. Як справжня вихователька, робить Яся зауваження „дітям”: „Тихо, не шуміть! А чому в ведмедя чорні лапи? Мабуть, вранці їх забув помить?”. Зовсім як в дитячому садку, годує вона „дітей” обідом. Правда, у Ясі свої уявлення про смачне: на обід не буде ні супу, ні борщу, а тільки цукерки та пиріжки.

Як художниця Яся („Олівець-малювець”) виявляє багату творчу уяву. Її малюнок відбиває динаміку, рух – дівчинка пересувається, гриби ростуть, змінюється погода.

ОЛІВЕЦЬ-МАЛЮВЕЦЬ

Взяла Яся олівець, олівець-малювець. Сіла Яся біля столу, розгорнула олівець.

Треба тут намалювати отаку здорову хату! Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря – великий дим!

От травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки. Ротик. Носик. Голова. І волосся – як трава!

Ось на небі сяє сонце, довгі промені ясні... А в сторонці, під віконцем, квітнуть квіти запашні.

У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички. Ще їй кошика зроби – піде ляля по гриби.

Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато – все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки. А під кожним під дубочком два грибочки, три грибоки, ось чотири, ось і п’ять... Вже нема де малювать!

Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара, чорна-чорна, наче дим...

Ось і блискавка! І грім!

І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки, на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку, на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик, ллється швидко, швидко, швидко!

І нічого вже не видко!

- Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір! І протерла, і продерла, і пробила аж до дір!..

Яся каже: - Ай-яй-я!

Яся каже: - Це не я! Це такий вже олівець, олівець-малювець!

Квіти тут не лише яскраві, гарні, а й запашні. Олівець-малювець може зобразити не тільки блискавку, а й грім. Голос мами повертає Ясю до реального життя, і замість картини, що виникла в уяві, залишається зіпсований папір. Та останні рядки освітлені лукавою посмішкою дитини: „Каже Яся: „Це не я. Це такий вже олівець, Олівець-малювець!”

У віршах про Мариночку Наталя Забіла застосовує цікаві прийоми творення характеру. Вона звертається до народних джерел, до образного ладу колискових пісень, утішок. Образ крихітної дитини спочатку вимальовується через приспівки, які передають материнське замилування донечкою, пов’язують мариночку з світом рідної природи: „В неї на голівці жовті чорнобривці” і т.д.

ПРИСПІВКИ

Ладки, ладоньки, ладусі,

Ой ладусі, ладки!

Де були ви?

У бабусі.

Що їли?

Оладки.

З чим оладки?

Із медком

Та з солодким молочком.

А де брали медок?

Діставали у бджілок.

У садку зеленому,

Під рясними кленами;

Під кленами, під липами,

Де ягоди розсипані.

Хто розсипав? Гуси.

Хто збере? Бабуся.

Хто поїсть? Дитинка –

Дівчинка Маринка.

Ой чук-чуки, чуки-на!

Наша доня чепурна.

В неї на голівці жовті чорнобривці,

І віночок з конюшини,

І намисто із шипшини,

І листочок красольки, наче парасолька,

І широкий лопушок,

Мов зелений фартушок!

ПРО ДІВЧИНКУ МАРИНКУ ТА РУДУ КІШКУ

Є в нас дівчинка Маринка,

Зовсім крихітна дитинка.

І сестричка Галочка,

Галочка-стрибалочка,

І руда вусата киця –

На малюнок подивіться!

Ось Маринка спить у ліжку,

А круг ліжка бродить кішка.

Кішка спинку вигинає,

На Маринку поглядає.

- Ой, як добре у колисці!

А мені немає місця...

Я не хочу спать сама,

В мене й ліжечка нема.

Я пішла б собі в комірку,

Тільки мишачі там нірки,

Мишенята там стрибають,

Киці спати заважають.

Я заснула б на вікні –

Буде холодно мені.

Я заснула б у кутку,

У кутку на килимку,

Тільки там сидить Жучок,

Не пускає у куток.

Ой, як добре у колисці!

Може, й киці буде місце?

Наша кішка – в ліжко скік!

До Мариночки під бік,

Вмить згорнулася в клубочок

І тихесенько вуркоче.

Тут прибігла Галочка,

Галочка-стрибалочка.

Подивилась – от біда!

Спить у ліжечку руда.

- Ах ти ж, киця, наша киця!

Так робити не годиться,

Бо Мариночка мала

Налякатися могла!..

А Мариночка прокинулась,

Побачила кішку – і сміється!

Вірші дають змогу спостерігати, як росте Маринка, як відбувається становлення її характеру, сміливого, рішучого, життєрадісного, діяльного. Поки що в її маленькому житті основним є гра, та в ній вже визначаються уподобання і нахили дівчинки, складаються її уявлення про добре і погане.

КУРОЧКИ

На подвір’ї курочки –

Ціпу, ціпу, ціп!

Ось Маринка й Юрочка

Кришать ціпкам хліб.

Ціпки бачать кришечки,

Дзьобики – тук, тук!

Весь шматок – ой, лишенько!

Вихопили з рук!

Тема природи в поезії Н.Забіли

Н.Забіла показує своїх маленьких героїв у різноманітних зв’язках з навколишнім світом і насамперед з природою. Легко і просто входять в її лірику сонечко і річка, тиша лісова і пахощі квітів. Рідна природа постає у привабливих, мальовничих картинах. У поетеси гострий зір, добра спостережливість. Звідси влучні порівняння, епітети.

Ось проліски:

Як зелені списи, з вогкої землі

Виткнулися в лісі проліски малі.

Ось кульбабки: На леваду я пішла б,

Ціла купа там кульбаб –

Ніби сонечка малі

Посідали на землі.

Твори Н.Забіли про природу мають пізнавальний характер. Органічно вплітаються в художню розповідь корисні відомості про дерева і рослини. Так, наче змагаючись між собою, сосна і дуб розповідають, які речі можна з них виготовити; прикрий випадок з Талою, яка поранила ногу, стає приводом для розмови про лікарські рослини.

Цикл віршів „12 місяців” – це своєрідний поетичний календар природи, яка постає тут в усьому своєму розмаїтті, в русі, у постійних змінах. Кожен місяць має своє обличчя, відрізняється від інших і вбранням, і пахощами, і навіть характером: Січень січе хуртовинами, Лютий, гнівний, сердитий, лютує, бо не може зупинити переможний наступ весни. Червень вражає вогняним цвітінням маків, щедро частує соковитими полуницями, стиглими вишнями.

ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ

День за днем, за тижнем тижні –

Непомітно лине час.

Різні зміни дивовижні

Відбуваються круг нас.

От зима, весна та літо,

Осінь, потім знов зима...

Сивий час летить над світом,

І кінця йому нема.

Кожен місяць, кожну пору

На землі нове вбрання.

Й ми самі не ті, що вчора, -

Ми зростаємо щодня.

Глянь навколо оком пильним –

І побачиш зміни ці.

Ось повільно, неухильно

Йдуть по черзі місяці.

СІЧЕНЬ

Подивись: з початку року

На землі лежать сніги.

Скрізь, куди сягає око, -

Кучугури навкруги.

Вітер снігом б’є в обличчя,

Засипає снігом дах.

І ведуть між себе січу

Хуртовини у степах.

Звір в цю січу попадеться, -

Геть тікає ледь живий.

І по праву Січнем зветься

Місяць перший, зимовий.

Та стрічають Перше Січня

Дуже радо малюки:

Скрізь ялинки новорічні

Вже прикрасили гілки.

Сяють вогники зірчасті,

Й ми бажаємо для всіх

У житті – нового щастя,

В праці – успіхів нових!

БЕРЕЗЕНЬ

Тут надходить третій місяць,

Той, що Березнем зовуть.

Ще з-під стріх бурульки висять

І поволі розтають.

Восьме Березня, звичайно,

Пам’ятає кожен сам:

Встаньмо вранці й привітаймо

Всіх жінок і наших мам.

Це ж бо їхнє свято нині,

Й по-святковому для них

Сонце світить в небі синім

І блищить останній сніг.

Ось весна вже зовсім близько.

З гір біжить, шумить потік.

Нам в гаю дає берізка

Свій живущий, свіжий сік.

А сама берізка біла

Березневі бачить сни

Й прокидається зраділа,

Що діждалася весни.

ЧЕРВЕНЬ

Той, хто бачив, як розкішні

Маки вогняно цвітуть,

Як в садках дозрілі вишні

Аж гілки додолу гнуть,

Той, хто в пору косовиці

На узліссі поміж трав

Соковиті полуниці

В повні кошики збирав, -

Той розкаже сам, напевно,

Чом це здавна між людей

На Вкраїні зветься Червнем

Перший літній місяць цей.

ВЕРЕСЕНЬ

Ходять хмари в небі синім.

Місяць Вересень прийшов.

Сповнивсь вереском пташиним

Тихий затишок дібров.

Позлітавшися у зграї,

Різне птаство молоде

В крилах сили набирає

І відльоту в вирій жде.

Бо пташки дзвінкоголосі

Знають – літа вже нема.

Хоч і тепло ще, та осінь

Вже підходить жартома.

І, набравшись сил за літо,

Галасливі, як пташки,

Знов ідуть до школи діти

І сідають за книжки.

ЖОВТЕНЬ

Подивись: на видноколі

Мов змінилися ліси.

Хто це їх у жовтий колір

Так барвисто покрасив?

Ось край річки жовті клени

І берези золоті.

Лиш ялиночки зелені

Залишились в самоті.

І пишаються дерева

Золотим своїм вбранням.

- Це якийсь маляр, напевно,

Догодити хоче нам.

А маляр цей – місяць Жовтень –

У відерцях чарівних

Жовту фарбу перебовтав

І розбризкує по них.

У віршах життя природи тісно пов’язане з життям людей, з їхньою працею, святами, навчанням, відпочинком, розвагами дітей. Травень, наприклад, дістав ім’я тому, що вбирає землю „в одяг свіжий та яскравий із рясних зелених трав”. Та запам’ятовується він ще святами: Перше травня, День Перемоги.

Всі вірші циклу „12 місяців” виховують у дітей оптимістичне світосприймання, переконують у закономірності і доцільності змін у природі, допомагають відчути плин часу як закон буття. Краса природи у творах Н.Забіли естетично збагачує дітей, викликає в них бажання оберігати її.

У своїй творчості дитяча поетеса черпала матеріал з трьох основних джерел: це світ природи, світ дитячого побуту та життя людей і світ легенд та казок, який найчастіше сягає в глибини фольклору. У своїх віршах і оповіданнях, поемах, казках та п’єсах із цих трьох джерел Наталя Забіла створила для дітей четвертий світ – мистецький, потрапляючи в який юний читач починає думати, визначати власне ставлення до явищ і подій, обирати своє місце в житті, проявляти свої симпатії й антипатії.

Твори для дитячого читання:

Ранній вік

Ладки, ладоньки, ладусі.

Ой чук, чуки.

Курочки. Кульбаба