1. Роль п.Г.Тичини у розвитку дитячої літератури в Україні. Ліричні вірші про природу рідного краю. Розкриття внутрішнього світу людини через сприймання прекрасного

ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ ТИЧИНА

(1891 - 1967)

народився 27 січня 1891р. на Чернігівщині, у селі Піски в бідній багатодітній (13-теро дітей) родині сільського дяка. Мати поета була дуже доброю людиною. Саме від неї поет отримав сердечність, тонке відчуття природи і любов до рідної пісні.

Першою сходинкою на освітньому шляху Павла Тичини була батьківська „школа грамоти”. Свій перший вірш Тичина склав, коли ще не вмів писати („Ах, ти зімушка, зіма...”).

Початкову освіту здобув у Новобасанській сільській школі, де його перша вчителька помітила обдарованість хлопчика і прищепила йому любов до музики, співів, літератури, залучила до шкільного хору. Вона виявила у дитини неабиякі вокальні дані, наявність абсолютного слуху і феноменальної пам’яті.

У 9 років Павла відвезли до Чернігова, де влаштували співати в монастирському хорі і вчитися в церковній школі. 1906 роком датує Тичина свій перший „письменний” вірш „Синє небо закрилося...”.

Протягом 1907-1913 років Павло Тичина вчиться у Чернігівській духовній семінарії, але релігійна освіта не приносить йому задоволення. Тут він знайомиться з М.М.Коцюбинським. Відомий письменник побачив у Тичини талант здібного співака, музиканта, художника, самодіяльного актора, відкрив і оцінив літературний талант юнака.

Після закінчення семінарії Павло Тичина вступив до Київського комерційного інституту, а на життя заробляв приватними уроками. Працював помічником хормейстра у театрі імені М.Садовського, в конторі газети „Рада”, став членом її редакції. Першою збіркою творів Павла Тичини була „Сонячні кларнети” (1918).

У 1923 році поет переїхав до Харкова. Тут вийшла його книга, яка принесла Тичині світову славу, - „Вітер з України” (1924). У Харкові Павло Тичина працював у редакції журналу. У робочому кабінеті поета стіни від підлоги до стелі були заставлені книжками. І багато-багато газет різними мовами. Павло Григорович Тичина знав декілька мов (французьку, німецьку, вірменську, турецьку, єврейську), грав на кларнеті, бандурі, фортепіано.

У 1925-1929рр. Тичина багато подорожував, відвідав Чехословаччину, Німеччину, Францію, Туреччину.

У 1934 році переїхав до Києва, який став столицею України, де жив до кінця свого життя. У Києві знаходиться літературно-меморіальний музей-квартира Павла Тичини.

Павло Григорович Тичина – автор поетичних книжок для дітей: „Лідка” (1940), „Світи, наше сонце!” (1947), „А я у гай ходила” (1952).

Поет перекладав українською мовою твори відомих російських письменників – О.С.Пушкіна, І.А.Крилова, С.Я.Маршака.

П.Г.Тичина створив для дітей ліричні вірші, поетичні мініатюри, віршовані оповідання, казки, поеми. З особливою теплотою малює він характери дітей. Поет пишається обдарованістю юних героїв, їхньою любов’ю до поезії, музики („Юній поетесі”, „Музичний ранок у консерваторії”, „Леонтович”). Його радує працьовитість малюків, багатство фантазії, відчуття краси природи („Вийшла мати з дітьми в поле”, „Лідка”).

Вірші із збірки „Сонячні кларнети”: „А я у гай ходила”, „Хор лісових дзвіночків”, „Гаї шумлять”, „осінь така мила” та інші малюють картини рідної землі у сприйманні людини, закоханої у природу.

Батьківщина – що миліше,

Як земля ота свята?

Яблуні по всім просторі,

Тече річка золота...

ДОБРИДЕНЬ ТОБІ, УКРАЇНО МОЯ!

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця замріяла,

Душа причастилася кротості трав.

- Добридень! – я світу сказав.

Струмок серед гаю, як стрічечка.

На квітці метелик, мов свічечка.

Хвилюють, маюють, квітують поля –

Добридень тобі, Україно моя!

В шумі води, у шелесті листя, у пташиному співі, у сонячних променях витончений музичний слух поета ловить то звуки арфи, кларнету, то голос флейти, скрипки. Природа звучить, як багатоголосий хор, як оркестр, „і звучить земля, як орган”. Навіть у мовчанні поет чує звуки музики: „Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді”.

А Я У ГАЙ ХОДИЛА

А я у гай ходила

по квітку ось яку!

А там дерева – люлі.

І все отак зозулі: ку-ку!

Я зайчика зустріла,

дрімав він на горбку.

Була б його спіймала –

Зозуля ізлякала: ку-ку!

У вірші відтворено любов дитини до природи, дитяче сприймання її краси. Форма вірша – монолог дівчинки, схвильованої прогулянкою до гаю. Мова монолога складається з коротких речень, що добре передають настрій дитини. У цій короткій розповіді (8 рядків) відчувається інтерес до світу, радість пізнання його. Дівчинка, як і всі малі діти, насамперед помічає усе живе, усе, що рухається, все яскраве, дзвінке. Героїня твору радіє квітці, яку зірвала в лісі, деревам, яких вітер гойдає („люлі”), зозулі, наслідує її пісню, хоче спіймати зайчика.

У вірші „А я у гай ходила” П.Тичина милується поетичністю дитячого світосприймання, своєрідністю, безпосередністю мовлення, свіжістю й гостротою вражень. І в інших своїх творах поет розкриває внутрішній світ дитини, знаходить в ньому багато прекрасного.

ХОР ЛІСОВИХ ДЗВІНОЧКІВ

Ми дзвіночки, лісові дзвіночки,

Славим день.

Ми співаєм, дзвоном зустрічаєм:

День! День.

Любим сонце, небосхил і сонце,

Світлу тінь.

Сни розкішні, все гаї затишні:

Тінь! Тінь.

Линьте, хмари, ой, прилиньте, хмари, -

Ясний день.

Окропіте, нас нашелестіте:

День! День.

Хай по полю, золотому полю

Ляже тінь.

Хай схитнеться – жито усміхнеться:

Тінь! Тінь.

Це також ліричний твір про красу рідної природи. Вірш пройнятий бадьорим настроєм, оптимізмом. Щось є спільне в „Хорі лісових дзвіночків” з віршем „А я у гай ходила”. Життєрадісна пісня, яку дзвоники співають, прославляючи день, сонце, гай, викликає почуття, схожі на ті, що є в ліричної героїні вірша „А я у гай ходила”.

Вірш має ритм хорової пісні. Строфи складаються з 5-ти коротких рядків, в кінці яких є рефрен: день, день або тінь, тінь. Він підсилює головну думку (славим день, всюди тінь). Головний художній засіб цього вірша – антропоморфізм: квіти відчувають („любим сонце”), промовляють, співають. Добірні епітети – ясний день, гаї затишні, сни розкішні, світла тінь – створюють піднесений, святковий настрій. В образності, мелодійності, оптимістичному спрямуванні полягає краса, поетичність вірша і його естетична цінність.

ГАЇ ШУМЛЯТЬ

Гаї шумлять – я слухаю.

Хмарки біжать – милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй так весело.

Гей, дзвін гуде – іздалеку.

Думки пряде – над нивами.

Над нивами-приливами,

Купаючи мене, мов ластівку.

Я йду, іду – зворушений.

Когось все жду – співаючи.

Співаючи-кохаючи

Під тихій шепіт трав голублячий.

Щось мріє гай – над річкою.

Ген неба край – як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка, як музика.

Поет наголошує на гармонії світу людини і природи: краса оточуючого світу звеселяє людину, робить її веселою, щасливою, безтурботною. Хочеться любити весь світ!

Природа рідного краю мила поетові в будь-яку пору року. І у весні, і в осені він бачить своєрідну красу, чує милі серцю звуки:

ОСІНЬ ТАКА МИЛА...

(уривок)

Осінь така мила, осінь славна.

Осінь матусі їсти несе:

Борщик у горщику,

Кашка у жменьці,

Скибка у пазусі,

Грушки в фартушку.

Осінь така мила, осінь славна.

ЙДЕ ВЕСНА

(уривок із вірша „Арфами, арфами...”)

Стану я, гляну я –

Скрізь поточки,

Як дзвіночки,

Жайворон, як золотий

З переливами:

Йде весна запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

ПІДЕМ, СТАНЕМ ПІД ТОПОЛІ

(уривок з вірша „Вийшла мати з дітьми в поле”)

Підем, станем під тополі!

Все летять, летять граки...

І танцює дощик в полі,

В боки взявшись, - іч який!

Дощик каже: - А я бризну!

Каже льон: - А я росту!

Діти кажуть: - Ми Вітчизну

Нашу любимо святу!

ВЕЧІР СВІТАНОК

Навшпиньках Пробіг зайчик.

Підійшов вечір. Дивіться – світанок!

Засвітив зорі, Сидить, грається.

Прослав на травах тумани Ромашкам очі розтулює.

І, на вуста поклавши палець, -

Ліг.

Твори для читання дітям: