34. Конституція унр (1918 р.).

Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права й обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Проект Основного закону був підготовлений спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови розвитку.

Конституція мала підназву «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громад, свобід.

У І-му розділі констатується, що УНР є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст. 3); територія України є єдиною і неподільною (ст. 4). Не порушуючи «єдиної своєї власти, - говориться у ст. 5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська, і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. В ст. 12 Конституції стверджувалося, що всі громадяни рівні у своїх громадянських і політичних правах - незалежно від статі, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Наступні чотири розділи Конституції врегульовували принципи організації і діяльності вищих органів державної влади, управління й судочинства. В основу побудови структури вищих органів держави покладено принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища законодавча влада, згідно з Конституцією, належала Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів (РНМ), судова - Генеральному Суду. Місцевими органами влади і управління ставали виборні Ради і управи — у громадах (сільських і міських), волостях і землях. Всенародні Збори мали обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального, таємного голосування на пропорційній системі виборів: один депутат - від 100 тис. жителів терміном на 3 роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканності, запроваджувалася оплата праці депутатів. Сесії парламенту скликалися двічі на рік. На першій сесії мав бути обраний Голова парламенту, його заступник та товариші, які складали Президію Всенародних Зборів. На Голову покладалися обов'язки організовувати і очолювати роботу парламенту, «сповняти всі чинності, зв'язані з представництвом Республіки» (ст. 35). Відповідно до Конституції законодавчі акти приймалися тільки парламентом, який також затверджував бюджет країни, оголошував війну, укладав мир і т. д. Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів; партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами; групам депутатів (не менше 30 осіб); РНМ; органам самоврядування, які об'єднують не менше 100 тис. виборців; групам виборців (не менше 100 тис. осіб).

Згідно з Конституції РНМ формувалася Головою парламенту. Склад і програма РНМ затверджувалися парламентом, перед яким уряд ніс відповідальність за свою діяльність. У випадку винесення вотуму недовіри уряд йшов у відставку. Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для усіх інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій та мати функції адміністративної влади. Це мало бути вирішене окремим законом про судоустрій. Окремий розділ був присвячений національним проблемам. Верховним органом у Національних Союзах є Національні Збори. Кожен Національний Союз видає своє законодавство, що не повинно протирічити Конституції і законодавству України (в такому разі створюються спільні «погоджувальні комісії»), встановлює свій бюджет тощо