26. Загальна характеристика вчення неоплатонізму

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відбилося і на філософії III-IV ст. н.е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки.Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) "Єдине" як остання підстава жування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому пиання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. І в цьому розумінні "Єдине" шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює "розум", потім "душу", "Космос", "матерію" (під якою розуміється, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмерття душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя та на філософію доби Відродження і Нового Часу.

27. Особливрсті філософського вчення стоїцизму. Луцій Анней Сенека і Марк Аврелій, як найвидатніші представники стоїцизму.

Стоици́зм — философская школа, возникшая во времена раннего эллинизма и сохранившая влияние вплоть до конца античного мира. Своё имя школа получила по названию портика Стоа Пойкиле(греч. στοά ποικίλη, букв. «расписной портик»), где основатель стоицизма, Зенон Китийский, впервые самостоятельно выступил в качестве учителя. До того стоиками в Афинах называли сообщество поэтов, собиравшихся в Стоа Пойкиле за сто лет до появления там Зенона и его учеников и единомышленников ^[1]. В истории стоицизма различают три главные составляющие: Древняя (Старшая) Стоя (конец IV века до н.э. - середина II века до н.э.), Средняя (II-I века до н.э.), Новая (I-III века н.э.).

Наиболее известны в наше время из представителей Древней Стои Зенон Китийский, Клеанф и Хрисипп, на перечне сочинений которого соответствующий фрагмент труда Диогена Лаэртского обрывается.

Учение стоиков принято разделять на три части: логику, физику и этику. Известно их сравнение философии с фруктовым садом: логика соответствует ограде, которая его защищает, физика является растущим деревом, а этика — плодами. Также свою систему классификации стоики сравнивали с животным и с яйцом. В первом случае кости — логика, мясо — физика, душа животного — этика; во втором — скорлупа — логика, белок — физика, а желток яйца — этика.

Зенон делил философию на физику, этику и логику (последний термин, возможно, именно Зенон ввёл в философское обращение). Клеанф же различал в философии диалектику, риторику, этику, политику, физику и теологию. Хрисипп вернулся к делению Зенона, ставя, как и тот, на первое место логику. Но если Зенон ставил после логики физику, то Хрисипп - этику

Марк Авре́лий Антони́н (лат. Marcus Aurelius Antoninus; 26 апреля 121, Рим — 17 марта 180, Виндобона) — римский император (161 — 180) из династии Антонинов, философ, представитель позднего стоицизма, последователь Эпиктета. Марк Аврелий оставил философские записи — 12 написанных на греческом языке «книг», которым обычно приписывают общее название «Рассуждения о самом себе». Учителем философии Марка был Максим Клавдий.

В центре его антиматериалистического учения стоит частичное обладание человеком своим телом, душой и духом, носителем которых является благочестивая, мужественная и руководимая разумом личность — владычица (правда, только над духом), воспитатель чувства долга и обитель испытующей совести. Посредством духа все люди принимают участие в божественном и этим создают идейную общность, преодолевающую все ограничения. В Марке Аврелии трагически сочетались мужество и разочарованность.

Лу́ций А́нней Се́нека (лат. Lucius Annaeus Seneca minor), Сенека младший или просто Сенека (4 до н. э., Кордуба — 65, Рим) — римский философ-стоик, поэт и государственный деятель.

Воспитатель Нерона и один из крупнейших представителей стоицизма.

Сын Луция (Марка) Аннея Сенеки Старшего (выдающегося ритора и историка) и Гельвии. Младший брат Юния Галлиона. Принадлежал к сословиювсадников.