63. Зміст ірраціоналістично-песимістичної філософії а. Шопенгауера.

У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788–1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

На противагу класичній традиції, що розглядала дійсність як жорстко детерміновану певним упорядковуючим началом (сукупністю механічних законів, розумом, богом тощо) систему, представники «філософії життя» оцінюють навколишній світ як «хаотичний потік життя», нестримно активний життєвий універсум. Розум, свідомість відіграють у ньому скромну, суто технічну роль, оскільки, підкреслює Шопенгауер, основні життєво важливі процеси (зачаття, збереження і розвиток організму, загоювання ран тощо) відбуваються без участі інтелекту. 3. Фрейд також відводить свідомості лише підпорядковану роль «механізму захисту» від руйнівних впливів зовнішнього середовища. Основним же стимулом всіх дій людини, що визначає рівною мірою і зміст цих дій, він оголошує не розум, а сферу несвідомих потягів, нестримних, алогічних, аморальних. До несвідомого як до першоджерела всякої активності апелює і Е. Гартман, який визначає свою позицію як «філософію несвідомого».

Світовий життєвий універсум нерозумний, алогічний, ірраціональний. Єдине, що здійснює в цьому хаотичному потоці життя якусь «упорядковуючу» функцію,– «світова воля» (Шопенгауер), «воля до влади», що підвищує «напругу» життя (Ніцше), тощо. Характерно, що сама «життєвість» світу тлумачиться не в класичній (пантеїстичній чи гілозоїстичній) формі «одушевленості» всесвіту, а набирає рис своєрідної «пансексуальності» буття (Гартман, Ніцше і особливо Фрейд). Пізнання так само втрачає традиційну форму пояснення, що зводить невідоме до відомого за правилами логічного міркування. На місце пояснення «філософи життя» ставлять так звану «герменевтику» (від грец.– роз'яснюю, витлумачую), її широко застосовував Фрейд (тлумачення сновидінь, заміна вихідних принципів теорії міфологічними елементами тощо). В. Дільтей прагнув перетворити герменевтику в універсальний метод історичного пізнання. І, нарешті, причинність підміняється поняттям «долі» (Шпенглер).

64. Позитивістська концепція Огюста Канта. Сутність позитивізму як філософського напряму ідеї Дж. С. Мілла, Г. Спенсера, Р. Авенаріуса, Е. Маха.

Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Засновником позитивізму був французький мислитель Огюст КОНТ. З його ім'ям пов'язаний розвиток першого етапу позитивізму - "першого позитивізму".      Головний твір О. Конта "Курс позитивної філософії" в шести томах видавалося в 1830-1846г.г., А згодом кілька разів перевидавався. Основна ідея позитивізму полягала в тому, що ера метафізики закінчилася, почалася ера позитивного знання, ера позитивної філософії.      Оскільки наука спирається на закони і прагне до їх відкриття, то й Конт спробував обгрунтувати своє вчення декількома сформульованими їм законами.      "Закон трьох стадій", згідно Конту, перш за все визначає ті етапи, які проходить людство у своєму розумовому розвитку, у своєму прагненні пізнати навколишній світ.      Перша стадія - теологічна. Перебуваючи на цій стадії свого духовного розвитку, людина прагне все явища пояснити втручанням надприродних сил, що розуміються за аналогією з ним самим: богів, духів, душ, ангелів, героїв і т.п.      Друга стадія, яку проходить людство у своєму розумовому розвитку - - метафізична. Для неї, як і для теологічної стадії, характерне прагнення досягти вичерпного абсолютного знання про світ. Але на відміну від першої стадії, пояснення явищ світу досягається не шляхом звернення до божественних початків і силам, а зводиться до посилання на різні вигадані першосутність, нібито ховаються позаду світу явищ, позаду всього того, що ми сприймаємо в досвіді, основу якого вони складають.      Третя стадія, за Конту, - позитивна. Піднявшись на цю стадію, людство залишає безнадійні і безплідні спроби пізнати перші та кінцеві причини, пізнати абсолютну природу або сутність всіх речей, тобто відмовляється і від теологічних, і від метафізичних питань і домагань і спрямовується по шляху накопичення позитивного знання, одержуваного приватними науками.

Видатним представником "першого позитивізму" був Джон Стюарт Мілль. З його робіт найбільш значна і відома "Система логіки". Мілль розглядав логіку як гілка психології і давав законам логіки психологічне обгрунтування.       Дедуктивний висновок, на думку Мілля, не може давати ніякого нового знання. Джерелом нового знання і загальних пропозицій, за Міллі, є індуктивне міркування, і тільки воно одне.       У політичній філософії Мілль прославився своїм захистом буржуазного індивідуалізму і лібералізму, перш за все представницького правління. Його нарис "Про свободу" в англомовних країнах вважається класичним і перевидається дотепер.       Завершителем першої форми позитивізму був Герберт Спенсер.       Для вчення Спенсера і для того нового, що він вніс у філософію 19 століття, характерне поєднання основних принципів позитивізму зі всебічно проведеної ідеєю еволюції. Еволюція, згідно Спенсеру, є тим абсолютно загальним елементом досвіду, який дає можливість зрозуміти будь-які явища.

На німецькому грунті, як вважається у вітчизняній літературі, позитивізм знайшов вираження в емпіріокритицизм або «другому позитивізмі» Ріхарда Авенаріуса (1843 - 1896). Іншим великим представником «другого позитивізму» був Ернст Мах (1838 - 1916). Ці мислителі намагалися «подолати» недоліки матеріалізму і об'єктивного ідеалізму в теорії пізнання шляхом переходу на позиції суб'єктивного ідеалізму. Вони бачили джерело знань в аналізі відчуттів, які розглядалися поза зв'язком з матеріальним світом.