72) Філософська думка в Україні. Загальна характеристика.

Українська філософія починається, на відміну від античної, не з натурфілософії, а з антропології. Давньогрецька міфологія перейшла в натурфілософію, давньоруська — в християнську релігію, яка містила в собі й генетично, і концептуально етику, історію, антропологію, філософію, логіку. Світоглядною формою тут була релігія, основним змістом — людина, а в людині — мораль, контекстом же їхнього сукупного буття постала історія людства. Через ставлення до Бога людина центрує все в собі, бо для неї завжди найбільш цікаве й суттєве — це вона сама, Бог же — дзеркало, в якому вона себе пізнає. Відсутність натурфілософії як певної стадії розвитку думки свідчить про відсутність знання як самодостатньої цінності; знання тут має моральний, корисний сенс для людини — пізнання Бога і себе, релігійно-морального, людяного змісту історії.

Ця особливість української філософії визначалася прийняттям християнства з Візантії, звідти ж ішла література — переважно релігійна. Прилучення наших предків до християнства було й прилученням їх до відповідної писемності — це два боки одного процесу.

Нова релігія входила в душі поступово, не зразу витіснила язичництво, а певною мірою воно в переробленому вигляді залишилося назавжди. Пережитки його зумовлювали більшу увагу до земного життя, соціально-політичних реальностей, історії руської землі.

Дослідники зауважують малий інтерес до проблем природи. "Космологічні й натурфілософські проблеми як такі мало цікавили Іоанна Екзарха, як і будь-якого іншого мислителя раннього середньовіччя. Бог викинув із себе буття світу і людини з певною метою. Світ він створив для породження в ньому людини, а людина з'явилася для пізнання і шанування свого творця... Пізнання світу як вияв сокровенних, вічних ідеальних прикмет потойбічного буття, краси та мудрості першопричини, що в ньому містяться, — ось основне завдання мислителя тієї епохи, який роздумував над питаннями природознавства". "А па відміну від космологічної і натурфілософської проблематики ...питанням антропології вони приділяли особливу увагу, намагаючись всебічно розкрити своє розуміння сутності людини, з'ясувати сенс і мету свого існування". В. С. Горський зазначає зверненість давньоруських книжників до злободенних питань політичного життя, відсутність у них нахилів до абстрактних філософських роздумів поза зв'язком з актуальними питаннями суспільного життя, а звідси — переважання у вітчизняній суспільній думці інтересу до проблем філософії історії, до моральної проблематики, питань соціально-політичного буття3. С. В. Бондар розглядає історію як центральну тему в літературі Київської Русі, а її смисл убачається в моральному вдосконаленні людства. Про це свідчать майже всі витвори староруської писемності — "Повчання Володимира Мономаха", "Моління Данила Заточника", "Ізборники" Ярослава Мудрого тощо. Яскравим прикладом історичної орієнтації думки того часу є "Повість часових літ" з її основним питанням: "Откуда есмъ пошла руськая земля?"

Таким чином, середньовічна українська думка зосереджує свою увагу на людині й має переважно антропологічний зміст. Її загальна структура має такий вигляд: змістом життя людини є боротьба добра і зла, тобто мораль; моральна сутність людини розгортається в історії, сенс якої у вдосконаленні людини і людства в цілому; а історія охоплена і просякнута релігією як світоглядною формою духовності.

Оскільки людині приділяється не менше уваги, ніж Богові, даний світогляд в його українському варіанті можна вважати доцентровим. А стародавню антропологію, або антропологічну орієнтацію світогляду, з погляду на її складність, не розчленованість моралі, релігії, історії, вчення про людину можна назвати синкретичною.

Такий характер філософування зберігся значною мірою і в подальшому розвитку української філософії. Це дало Г. Г. Шпету підставу негативно оцінити її у своєму "Нарисі розвитку російської філософії" (1921). До цього нарису повністю входить і українська філософія. Шпет вважав, що це історія не філософського знання, яке цілком перетворюється в "просту мудрість, мораль і повчання". Він виокремлював два періоди в історії думки. Вищий історичний і діалектичний ступінь філософії — це філософія як знання, вона ж як мораль, повчання і т. п. — лише попередній, підготовчий ступінь. На думку Шпета, вся розглядувана філософія лежить поза межами філософії як знання, науки.

Якщо абсолютизувати чисте теоретичне знання, то така оцінка виправдана. Якщо ж розуміти філософію як особливу сферу духовної культури, спрямовану на усвідомлення граничних підстав людського буття, кола смисложиттєвих проблем, то такий погляд безпідставний.

Такий підхід до філософії особливо неприйнятний стосовно людини — найбільш складної істоти, яка містить у собі всю культуру і живе в ній, і якої немає без моралі, історії, релігії тощо. Людина є мікрокосмом — синтезом усієї дійсності. Щодо духовності вона — синтез усієї духовної культури. Тому погляд на неї по суті має бути синтетичним, а на ранніх стадіях синкретичним.