38. Розуміння людини у філософських поглядах Піко Делла Мірандола.

Піко Делла Мірандола (1463-1494) - итальянский философ, представитель флорентийского платонизма, притом крупнейший. Он имел графский титул и владел несколькими языками. В 1486 г. обнародовал свои «900 тезисов по философии, каббалистике и теологии», содержащих извлечения из различных источников «обо всем, что познаваемо». Эти тезисы были осуждены и запрещены церковью. Цель, которую ставил перед собой автор, состояла в том, чтобы «никому не присягая на верность, пройдя путями всех учителей философии, все исследовать, изучать все школы... коснуться всех доктрин...» [Эстетика Ренессанса. М., 1981. Т. II. С. 259].

Пико делла Мирандола, как и его соотечественник Фичино, стоял на позициях пантеизма, но больше склонялся к натуралистическому его пониманию. Он выступал против астрологии как лженауки, полагая, что совокупность звезд не в состоянии определить судьбу человека. Отсюда он делал выводы о свободе воли человека, о праве человека самому заботиться о своей судьбе и делать свой выбор, человек сам может создавать свое счастье. Он был против «астрологического детерминизма», предписывающего будущую жизнь человека, ограничивающего человеческую активность.

В «Речи о достоинстве человека», которая должна была открыть диспут Пико делла Мирандола против философов всей Европы, он ярко формулирует основные положения гуманистической программы Возрождения, ставящей в центр мироздания человека и его достоинства. В произведении «Против астрологии» он писал: «На земле нет ничего более великого, кроме человека, а в человеке нет ничего более великого, чем его ум и душа. Если возвыситься над ними, значит, возвыситься над небесами».

Пико делла Мирандола стремился к примирению философов, принадлежащих к разным направлениям, считая, что разные взгляды являются выражением отдельных сторон истины и поэтому только их соединение дает возможность постигнуть истину в целом.

Пико делла Мирандола проявлял большой интерес к мистическим вопросам и увлекался каббалой и магией. Однако он стремился к более научному пониманию этих вопросов. Так, магию он воспринимал не просто как нечто колдовское, а как реальную тайну природы, которую надо исследовать. Он различал черную магию (это было делом злых сил, как их понимали в Средние века) и белую, или естественную магию - как постижение естественных тайн природы.

39. Ренесанський антропоцентризм. Гуманізм.

Епоха Відродження стала своєрідним інформаційним вибухом. На основі відновлення культури античності виникає новий світогляд, нове розуміння людини, яке відповідає духу ранніх буржуа. Саме у цей період зароджується дух європейського гуманізму. Разом із відкриттям античності епоха Відродження відкриває людську індивідуальність, а з нею виникає і установка на індивідуалістичне самоутвердження особистості. Головними якостями людини епохи Ренесансу стають упевненість у власні сили і талант, енергійність, внутрішня незалежність, честолюбство. Значною мірою це зумовлено динамізмом, рухомістю нового буржуазного суспільства.

У середньовічному світогляді вищою цінністю виступав Бог. Ренесанс на місце Бога ставить людину. Антропоцентризм стає основною рисою філософії Відродження. Людина - головна ланка всього ланцюга всесвітнього буття. Світ у ренесансному світосприйнятті - лише створена Богом можливість, потенція для подальшого розгортання. Бог надав світові імпульс і закони розвитку, а людину поставив у його центр як вінець творіння і як Майстра, покликаного завершити те, що було розпочато Богом. Виникає культ людини як сильної, вільної, незалежної особистості, культ людини-творця, яка ніким і нічим не обмежена, нічому не підпорядкована. Якщо людина Середньовіччя вважала себе зв'язаною традицією, залежною від божественної волі, то індивід епохи Відродження приписує всі свої заслуги не Богові, не предкам, не громаді, а лише самому собі. Відродження обожнює людину як творця світу культури, підкреслюючи безмежні можливості людського генія, спорідненого з генієм Творця.

У XV ст. термін «гуманізм» означав світську освіченість, на відміну від освіченості церковно-теологічної. Гуманісти не були офіційно визнаними філософами. Професійна, схоластична філософія була зосереджена в університетах, підпорядкованих церковній владі. Гуманізм зароджується за межами традиційної університетської науки як гуманітарне знання. Гуманісти були вченими і філософами без вчених ступенів і звань. Вони були перекладачами античної літератури, поетами, дипломатами, педагогами, публіцистами, знавцями історії, філософії, міфології. Гуманісти відкидають традиційну схоластичну манеру викладу. Замість форм догматичної філософії з її розділами, підрозділами, тезами, коментарями вони пропонують поетично забарвлені, стилістично витончені трактати, філософські есе, пишуть свої твори у формі дружніх послань, діалогів. У гуманістичному світогляді Відродження все обожнювалося: людина, природа, антична спадщина. Поступово уявлення філософів-гуманістів все більше наповнювалися ідеями, запозиченими з політеїстичних релігій Старо­давньої Греції, з астрологічних, містичних і міфологічних вчень давніх циві­лізацій - єгипетської, вавилонської, давньоіранської. Таким чином, разом з відродженням античної спадщини гуманісти відродили і язичництво, часто в його найгіршому варіанті. Захоплення античністю переростає у захоплення міфологічними уявленнями минулого, язичницькими культами, астрологією, алхімією тощо.

Ренесансний гуманізм проголосив вищою цінністю, центром і сенсом усіх світоглядних проблем людину, але не духовну, «внутрішню» людину, якою вона була у світогляді середньовічному, а людину природну, тілесну. Тим самим Відродження здійснило поворот від Божого до людського, причому до людського в його обмеженості і недосконалості. На думку ренесансних мислителів, до людини не варто підходити з позиції християнського вчення про зіпсованість (через гріхопадіння) людської природи. Людина досконала, заперечували вони, вона є досконалою вже тут, у земному житті, оскільки створена Богом. На місце смирення і покаяння вони поставили ідею само­звеличення людини, а також - ідею виправдання людської гріховності.

40. Соціальна та політична філософія Відродження. Ла Боесі, Нікколо Маніавеллі. Теоретиків цього періоду більше цікавить проблемапоходження та засад держави, а не його цілі. Політична думка звільняється від колишніх пут філософії та релігії. Розум розглядається ними як інструмент, робиться акцент на мирському характері законів.

Держава розглядається як унікальна незалежна організація, що необхідна для захисту та безпеки людей. У галузі політики головне відкриття Відродження: людина, а не Бог - центр Всесвіту - висловив Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527рр.). Він є автором нового наукового методу "доктрини моральної доцільності", теорії політичного республіканізму, які зробили великий вплив на англійську та американську політичну думку ХV та XVІІІ ст. В політичних трактатах "Государь", "Роздуми на першу декаду Тіта Лівія" він сформулював основні положення своєї політичної концепції :

* політика повинна розглядатися як самостійне явище, що не залежить від моралі і релігії;

* держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі - змістом, метою і щастям людського життя;

* найкраща форма правління - республіка, демократія, яка забезпечує свободу людини і її відповідальність за свої дії;

* у громадян повинні бути розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх нема, то створити сильну державу можливо за допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичної мети він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі.

З Макіавеллі починається формування буржуазної політичної думки, яка розглядає політику як самостійне явище, вільне від релігії. Проте він увійшов в історію як засновник маккіавелізму - політичної ідеології, яка нехтує нормами моралі для досягнення політичних цілей.

ЛА БОЭСИ

Л а Б о э т и (La Boétie), Этьенн (1 сент. 1530 – 18 авг. 1563) – франц. публицист и поэт. По профессии юрист, советник бордосского парламента; переводчик Ксенофонта и Плутарха. Ближайший друг Монтеня. Автор политич. трактата "Рассуждение о добровольном рабстве..." ("Discours de la servitude volontaire...", 1922, рус. пер. 1952; написан Ла Б. в 18-летнем возрасте, впервые полностью напечатан в 1576) – обличит. памфлета против усиливавшегося гнета франц. абсолютизма. В своем трактате Ла Б. проводил мысль о том, что короли узурпировали права, принадлежащие народу. Он выступал не только против монархического, но и против всякого гос-ва, основанного на эксплуатации. Все люди, по мнению Ла Б., по рождению равны и свободны, они должны быть товарищами и братьями и подчиняться одному разуму; если же народы еще находятся в рабстве, то лишь потому, что они сами добровольно вручают власть одному человеку, сами порабощают себя, не сознавая своих прав и своей силы. Однако революц. выводов Ла Б. не делал. Он считал, что достаточно народам понять свои права и захотеть отказаться от рабства.