- •2.Історичні типи світогляду. Їх співвіснування та взаємодія в сучасному світі.
- •3. Соціокультурні умови винекнення та розвитку філософії. Соціальні умови формування філософії
- •Духовні джерела філософії
- •7.Антична філософія
- •8. Зародження філософії в Стародавній Греції.
- •11 Філософія Сократа
- •12 Філософія Платона
- •13 Вчення платона про державу
- •14 Філософські погляди арістотеля. Вчення про матерію і форму.
- •15. Соціально-політичні погляди Арістотеля
- •16. Логіка Арістотеля
- •17. Особливості середньовіччя Аполегетика.
- •19. Схоластика. Фіософія Томи Аквінського
- •Докази існування Бога
- •20 Філософська основа гуманізму
- •21. Натурфілософія Ренесансу
- •22. Філософія Нового часу та її головні риси в контексті наукової революції XVII ст
- •24. Вчення про примари Бекона
- •25. Раціоналістичний метод у філософії р.Декарта.
- •26. Особливості сучасної філософії Заходу 19-20 ст.
- •27. Основні поняття філософії ф.Ніцше
- •31 Філософське мислення доби Київської Русі
- •32. Філософія г.Сковороди
- •33. Філософія в Києво-Могилянській академії
- •37. Уявлення про буття в історії філософії.
- •39. Поняття матерії. Місце матеріалізму в історії філософії.
- •43. Проблема пізнання в історико-філософському контексті
- •44. . Основні форми чуттєвого та раціонального пізнання
- •45. Інтуїція: особливості та умови формування
- •47. Структура та основні форми наукового пізнання
- •48 Поняття суспільство
- •50. Рушійні сили розвитку суспільства
- •52. Коеволюція в контексті взаємодії суспільства і природи
- •53. “Географічне середовище” та „географічний детермінізм” Поняття «географічне середовище»
- •54. Філософський зміст екологічної проблеми
- •56 Проблема походження людини
- •58. Єдність природного та соціального в людині
- •59. Індивід, індивідуальність, особа, особистість
39. Поняття матерії. Місце матеріалізму в історії філософії.
Спочатку поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети
(камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, — це вони вважають елементом і початком речей".Якщо для філософів стародавнього світу матерія — це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожний предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія — це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною. І.Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості. П.Гольбах визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення. На думку Г.Гельмгольца, матерія — це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини).Матерія як філософська категорія визначає найбільш суттєві властивості реального буття світу — пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше. Системність як фундаментальна властивість матерії визначає методологію сучасного наукового пізнання. Розрізняють такі структурні рівні матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорганізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).Отже, в історії розвитку філософської думки поняття матерії проходить складний шлях розвитку, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу.Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.
Узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це — об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною.
Поняття субстанції. У філософії під субстанцією розуміють дещо незмінне на противагу змінним станам і властивостям, те, що існує завдяки самому собі і в самому собі, а не завдяки іншому і не в іншому. Залежно від характеру і загальної спрямованості концепції виділяється одна субстанція (дух або матерія), що називається моністичною (mono — один). Ідеалістичний монізм вважає субстанцію ідеальною, духовною (Платон, Берклі та ін.). Матеріалістичний монізм — навпаки, матеріальною (Демокріт, Френсіс Бекон, Карл Маркс та ін.). Якщо філософське вчення відстоює існування двох субстанцій, то це є дуалізм (dualis — двоїстий), наприклад, дух і матерія одночасно. Рене Декарт, наприклад, вважав, що існують одночасно субстанції матеріальна і духовна. Матеріальній субстанції притаманна властивість — протяжність, а духовній — спроможність мислити. Деякі філософи відстоюють існування одночасно багатьох субстанцій. Такий підхід названо плюралізмом (pluralis — множинний), наприклад, монади у філософії німецького мислителя Готфріда Лейбніца, які є безліч простих та різноманітних субстанцій, що однаково є самостійними, активними та мінливими. В історії філософії точилися тривалі дискусії про суть та природу субстанції, і все ж це викликало до життя ще одне їх пояснення: пантеїстичне (від грецьк. pan — все, teos — бог). Прихильники такого розуміння субстанції — Аверроес, Дуне Скотт, Бенедикт Спіноза, Джордано Бруно та ін. У контексті пантеїзму дискусії здійснювались навколо проблем першопочаткового з'ясування субстанцій, відмови від предметного, субстрактного тлумачення та з розщеплюванням буття на пасивну матерію і активний рух, спроби пантеїстичного синтезу субстанцій буття. Така провідна лінія не збігається з малюнком історичних колізій сперечання, але визначає провідну в європейській культурі тенденцію розвитку. Пантеїсти послабили дуалістичні суперечності різних субстанцій тим, що духовне і матеріальне нібито не протистоять, а доповнюють одне одного: через пізнання природи пізнається Бог. Глибокі судження про природу субстанції висловлені нідерландським філософом Бенедиктом Спінозою, який стверджував, що субстанція тотожна природі, усій різноманітності її властивостей і відносин. Бенедикт Спіноза говорив: «Під субстанцією я розумію те, що існує само в собі і виявляється саме через себе, тобто те, що, виявляється, не має потреби у вияві іншої речі, із якої воно повинно було б утворитися Під атрибутом я розумію те, що розум виявляє у субстанції як суть, що складає її. Під модусом я розумію стан субстанції, інакше кажучи, те, що існує в іншому і виявляється через це інше». Субстанція — не причина атрибутів і модусів, не їх основа. Субстанція в них і через них виступає, кажучи філософськи, їх системою і цілісною єдністю. На думку Бенедикта Спінози, субстанція є причиною самої себе і що «під причиною самого себе (causa sui) розумію те, суть чого вміщує в собі існування, іншими словами те, чия природа може бути представленою не інакше, як існуючою». Звідси саморух, внутрішні взаємодії субстанції, її активне самовідтворення, вічність її у часі і безкінечність у просторі. Ще у XVII ст. сформувалось і гносеологічне розуміння субстанції. Початок такому розумінню покладено англійським філософом Джоном Локком, який аналізував субстанції як одні із складних ідей у критиці емпірично-індуктивного обґрунтування ідеї субстанції. Відомий англійський філософ, суб'єктивний ідеаліст Джордж Берклі визнавав лише духовну субстанцію. Англійський філософ Давід Юм відкидав і духовну, і матеріальну субстанції і бачив в ідеї субстанції лише гіпотетичну асоціацію сприйнять і певну цілісність, притаманну повсякденному мисленню. З аргументами Давіда Юма погоджуються сучасні представники позитивізму, лінгвістичної філософії. У дальшому розвитку історії філософії поняття субстанції збагачувалось спочатку припущеннями французького філософа Дені Дідро і німецького мислителя Людвіга Фейербаха, а згодом природно-науковим доведенням, що властивості субстанції не зводяться до механічних. Різке збагачення субстанційних властивостей мало два важливих світоглядних наслідки. По-перше, складалася традиція пояснення світу з нього самого, без залучення надсвітового духу, що, мовляв, колись здійснив першопоштовх. По-друге, усвідомлення відносності людського знання, становлення поняття матерії як абстрактної категорії, формування наукової картини світу. Субстанціональне розуміння матерії породжує неминучий, своєрідний субстанціональний тоталітаризм, що приводить до пояснення речей матеріального світу як простих модифікацій матерії, що не мають внутрішніх причин для розвитку. Недолік усувається, якщо категорію субстанції розуміти з позиції принципу системності. Системний розгляд матерії як субстанції дозволяє адекватно відобразити природний спосіб її існування, правильно зрозуміти зв'язок субстанції зі світом різноманітних речей, їх властивостей і відносин і, врешті-решт, осмислити субстанцію не як особливу основу буття взагалі, яка існує десь поза кінцевими, мінливими речами, а саме буття речей не відокремлено, а в єдиній системі взаємодії одних з одними, зі своєю субстанцією. Сучасна наука при дослідженні явищ світу користується матеріалістично-моністичним розумінням субстанції, передбачає матерію як об'єктивну реальність в аспекті єдності всіх форм її руху, всіх відмінностей і протилежностей, що виникають і зникають у русі. Так, у 80 — 90-х pp. XX ст. у фізичних теоріях для визначення якості субстанції вживається поняття фізичний вакуум, флуктуації якого визначають відомі види фізичної реальності. Далі у з'ясуванні змісту поняття матерії як субстанції зроблено крок вперед тоді, коли виникла наука синергетика. Якщо класична фізика формулювала закони для ізольованих систем, яких насправді немає, а є лише ідеалізація, то сучасна фізика намагається точніше описувати реальності і тому формулює закони не тільки для ізольованих систем, але й для систем відкритих. Саме такі системи і складають світ, у якому живемо. Такі системи є безперервним процесом змін, рухаються від хаосу до порядку. Отже, синергетика дійшла висновку, зміст якого протилежний положенням класичної фізики і полягає в тому, що закон змін, тенденція змін у світі не в тому, що кінцеве становище, якого прагнуть усі діючі системи, — не хаос, що стверджувався законом збільшення ентропії, а, навпаки, порядок. У межах синергетичного підходу має місце повернення до вчення стародавньогрецького філософа Емпедокла, який стверджував, що світ рахується від хаосу до порядку. Такий підхід дозволяє розглянути з нових позицій усі основні форми матеріального буття.
40. Матерія та основні форми її існування. Види і властивості.
Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення. У категорії матерії ця безліч утворень об”єктивної реальності зведена до однієї спільної властивості існувати незалежно від людських чуттів і від відображення у людської свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єктивної реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом. Категорія матерії, має вагоме методологічне і світоглядне значення світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому. І хоча ті потенційні об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матеріальні, оскільки існуватимуть реально, поза людським відчуттям. Методологічна функція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як останньої і не змінної суті об”єктивного світу.
Оскільки матерія є абсолютною завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділення форм руху покладенні такі основні принципи:
а) субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер. носіємб) функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей інших форм руху. Найпоширенішими формами руху є: гравітаційний, механічний, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геологічний, біологічний. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.
Незважаючи на те що вияви буття є доволі різноманітними, усі вони об’єднані одним — матерією. Визначення категорії «матерія» розпочнемо з аналізу етимології слова «матерія». Матерія означає «речовина». У процесі розвитку природознавства й самої філософії зміст поняття «матерія» неодноразово змінювався. Наприклад, матеріалістичний підхід, вирішуючи основне питання філософії на користь первинності буття та вторинності свідомості, ототожнює буття й матерію [матерія є основою буття, а всі інші форми буття (дух, людина, суспільство) є породженням матерії]. Об’єктивно-ідеалістичний підхід обстоює позицію, згідно з якою матерія існує об’єктивно як результат об’єктивізації первинного ідеального (абсолюту) незалежно від усього сущого. Суб’єктивно-ідеалістичний підхід заперечує існування матерії як самостійної реальності та вважає, що вона є лише продуктом, ілюзією людської свідомості.
Існування матерії визнає більшість філософських систем. Відмінність у тлумаченні матерії залежить також від того, як філософи відповідають на питання «матерія створена Богом чи ні?» або «чи існує вона вічно, сама по собі?». Християнська філософія заперечує вічність матерії, вважаючи, що вічність — це лише атрибут абсолюту (Бога), який створив матерію з нічого. Матеріалізм XVII ст. обстоював принцип «з нічого не виникає нічого», приписував матерії вічне існування в просторі й часі, ототожнював її з чуттєвим світом. У діалектичному матеріалізмі матерія — це філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дається людині в її відчуттях і яку вона може пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від людини.
Марксистське тлумачення матерії є виявом метафізичного підходу, тому що стверджується, що матерія — це лише категорія, яка існує на рівні свідомості як абстракція. Водночас матерії приписуються невід’ємні властивості (атрибути): вічність, нество-рюваність, незнищуваність тощо, які притаманні лише абсолюту — Богові.
Найсуттєвішою характеристикою матерії є її структурність. Матерія завжди певним чином організована в матеріальну систему (цілісне творіння), зв’язок між елементами якої є більш-менш довгостроковий і постійний, на відміну від інших елементів навколишнього світу. Матеріалістична філософія виокремлює такі основні типи матеріальних систем та адекватні їм структури, рівні організації матерії: нежива матерія, жива матерія та суспільство.
Нежива матерія має такі рівні: субелементарний (кварки, глюони — найменші одиниці матерії, менші за атом); мікроеле-ментарний (андрони, електрони); ядерний (ядро, атом); молекулярний (молекули); одиничних предметів; макротіл; планет; системи планет; системи галактик; Всесвіту, світу загалом.
Жива природа відома лише на Землі, її виникнення згідно з матеріалістичної філософією є результатом природного розвитку матерії. До рівнів живої матерії належать: доклітинний (ДНК, РНК, білки), клітинний (клітина), багатоклітинні організми, види, популяції, біоценози та біосфера. Причому особливе значення має біосфера. У ній відбувається взаємодія літосфери, гідросфери та атмосфери. Атмосфера є своєрідним містком, що зв’язує Землю й космос. Збереження рівноваги між складовими біосфери є гарантією збереження життя на планеті.
На певному етапі розвитку біосфери виникає окремий вид матеріальної системи — соціум (суспільство). До рівнів соціуму належать: окремий індивід, родина, група, колектив різних людей, соціальні групи (страти, класи, етноси), нації, раси, окремі співтовариства, держави, союзи держав, людство загалом.
Вивчення особливостей матерії та її форм і різновидів свідчить про те, що у світі немає нічого, крім матерії, яка постійно змінюється. Матеріалістична філософія робить висновок про матеріальну єдність світу, що підтверджується знаннями про загальні властивості матерії та закони її руху. На користь матеріальної єдності світу свідчать положення природознавства: 1) закон збереження й трансформації енергії; 2) періодичний закон Менделєєва; 3) еволюційне вчення Дарвіна, учення про клітину, сучасні досягнення в галузі фізики. Матеріальна єдність світу розкривається завдяки цілісному підходу до вивчення організму людини, взаємозв’язку природи й суспільства та їх розвитку загалом.
41 Простір і час, основні характеристики
Невід”ємною складовою вчення про матерію є вчення про розташування матерії у просторі й часі. В історії філософії є 2 підходи до вирішення цієї проблеми. Перший назив. субстанціональним, прихильники якого (Декарт, Ньютон) вважали що час і простір є окремою реальністю, що існує поряд з матерією (самостійною субстанцією), а взаємодія між матерією, простором і часом є міжсубстанціональною. Такий підхід виник у XVII ст. і проіснував до XVIII ст.
Другий підхід називається реляційним. Його прихильники (Арістотель, Ляйбніц, Геґель) вважали, що простір і час існують у взаємодії з матеріальними об’єктами, простір і час є формами існування матеріальних об’єктів. Реляційну теорію було взято за головну в діалектико-матеріалістичному поясненні взаємодії простору та часу. Згідно з нею час — це форма буття матерії, що виражає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність зміни її станів у процесі їх розвитку. Вирізняють об’єктивний та суб’єктивний час. Об’єктивний час в матеріалістичному тлумаченні — це форма існування матерії, вираз безперервності руху, тривалості перебігу процесів зміни, швидкості, ритму, темпу, взаємозв’язку, послідовності зміни стану об’єктів та явищ під час їх взаємодії (виникнення та знищення). Виокремлюють фізичний, біологічний, соціальний та інший час. Суб’єктивний час — це форма існування свідомості, яка містить переживання людиною реальних подій і процесів, що віддзеркалюють певний часовий проміжок: теперішнє, минуле й майбутнє. Усвідомлення незворотності перебігу часу, миттєвості та ефемерності сьогодення породжує в людини сум і трагічні почуття. Звідси два протилежні висновки: песимістичний — плин часу все перетворює на ніщо, теперішнє безсиле перед майбутнім, а тому реальне життя є безперспективним захопленням ілюзорною цінністю земних благ (буддизм); оптимістичний — миттєвість та ефемерність сьогодення має позитивну якість, адже час наближує можливість зустрічі людини з Богом. Теперішній час — це можливість трансформації людини з метою її єднання з Богом у вічності, що підносить свідомість особистості до ступеня духу.
Простір — форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структуру, взаємодію елементів між собою у середин: матеріальних об’єктів. Простір характеризує структурну організацію єдності світу: протяжність об’єктів, їх взаємні кордони, місце, яке вони посідають серед інших об’єктів. Властивості простору залежать від виду й рівня матерії, а також від швидкості матеріального руху. Загальною властивістю простору є її тривимірність. Усі матеріальні процеси проходять у тривимірному просторі. Взаємодоповнюючись, простір і час функціонують як універсальної форми організації всього безмежного світу. Час і простір тісно переплетені між собою, і те, що виникає у просторі, здійснюється водночас і в часі. Те, що проходить у часі, міститься одночасно й у просторі.
42. Загальні уявлення про теорію пізнання, її предмет і метод Теоретичні методи пізнання
Теоретичний рівень дає знання про сутність (предмета або явища). На теоретичному рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв’язки більш високого рівня, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Основною формою теоретичного рівня є наукова теорія.На теоретичному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб”єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. На теоретичному рівні суб’єкт користується абстракціями більш високого рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних об’єктів до ідеалізованих, широко застосовує поняття, які не мають емпіричних корелятів. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді, переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з найважливіших його особливостей.Теоретичне дослідження, в свою чергу, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і, тим самим, орієнтує та спрямовує емпіричне пізнання. Теоретичний рівень також виявляє і вказує емпіричному ті межі, в яких результати його істинні, в яких емпіричне знання може бути застосованим практично.