Філософсько-теоретичні основи історії культури.

1. Поняття культури, походження та зміст.

Слово «культура» латинського походження означає догляд, оброблення. Походить від лат. «культ», означає поклоніння, вшанування.

Спочатку цей термін був пов'язаний з уявленням про дію або зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вжив. з певним доповненням означає культуру чогось (розуму).

Термін виник в епоху античності, його вживали як синонім до грецького «пайдйя» (від «пайос» - дитина) в знач. виховання дитини достойним громадянином.

Ще один термін – «колокагатія» (красива людина, гармонічно розвинена фізично, володіє внутрішньою духовною красою і неабияким розумом). У середньовіччі культурою вважали прагнення до ідеалу, досконалості, як релігійної, так і особистої. В новий час цей термін почали вживати визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, здатність дотрим. норм етики та етикету, сукупність художньої і творчої діяльності.

У новітній час стиль, метод та рівень досконалості, що досяг. в опануванні тією чи іншою галуззю знань про це створ. матеріальних і духовних цінностей.

Як наукове поняття термін оформився в добу нового часу. У сучасних європейських мовах слово «культура» вживалось в 4 основних значеннях.

1. Загальний процес інтелектуального, естетичного і духовного розвитку.

2. Коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку і моральності.. Поняття культура = цивілізація.

3. Спосіб життя людини притаманний певній спільноті (молодіжна, професійна), нації (укр., нім.), історичній добі (ренесанс, античність).

4. Абстрактна узаг. назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру…

Культура – це складне поняття, яке не піддається однозначному тлумаченню. В сучасній науці не існує цілісного і універсального розуміння феномену культури.

За підрах. амер. культурологів А.Кребера і К.Клантона до 1950 р. в світі нарах. 157 визначень поняття «культура». На сьогодні їх 400. Залежно від підходу, який реаліз. тим чи іншим дослідженням змін. визн. поняття «культури».

У найзагальнішому значенні культура – це сукупний результат продуктивної діяльності людей.

У вузькому розумінні культура – це певні цінності і норми поведінки людини в соціальному і природному оточенні.

2. Структура і функції культури.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну. Кожна з цих сфер є системою артефактів. Артифакт є предметною формою культури. Щодо структури форм культури, то вона виглядає так:

Предметні форми культури:

матеріальна твори мистецтва духовна

- засоби і знаряддя праці - релігійні системи

- предмети побуту - філософські концепції

- інженерні споруди - наукові знання

- традиції і обряди

- моральні норми

- право

Твори мистецтва займають у цій структурі особливе місце. Якщо всі інші предметні форми можна розділити на матеріальні і духовні, то твори мистецтва належать як до правої, так і до лівої частини схеми. Мають матеріальну форму і в той же час духовний зміст, ств. духовну реальність.

У наведеній схемі відсутньою залишається найважливіша частина культури, без якої вона б не з’явилась – це людина. Якщо уявити відносини між природою і людиною і культурою, то їх можна зобразити так:

природа

людина

культура

Структура людини передбачає визначення її головних інститутів. Це – міф, мистецтво, релігія і наука. Всі вони виникли поступово і залежали від історичної динаміки суспільства.

До функцій культури належать:

1. Інформативна – полягає в переданні соціального досвіду, забезпечує історичну спадкоємність культури.

2. Пізнавальна – за допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

3. Нормативна – усвідомлення того, що людина перебуває в межах культури приводить до розуміння існування певних культурних заборон, норм і табу.

4. Комунікативна – спілкування активно сприяє розвитку людини, примноженню її духовного багатства. Виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми.

5. Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих чи інших феноменів.

6. Адаптаційна – пристосування до середовища виживання. На початку розвитку людства ця функція була найважливіша.

7. Розмежування та інтеграція людських спільнот – культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Роз’єднує людей різних субкультур.

8. Регулятивна – реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Ця функція підтримується мораллю і правом.

9. Світоглядна – синтезує цілісну і завершену форму системи чинників духовного світу особи, емоційно-чуттєвих, оцінкових та вольових.

Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

3. Типологія культури.

Типологія культури – це цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів: географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних.

Найчастіше тип. культ. визначається ментальністю, тобто світосприйняттям, особливо раціональним мисленням, ставленням до життя і смерті, природи, людини і суспільства.

Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи допустимої поведінки, носії різних культур оперують різними сенсами.

Виділяються такі основні підходи до типології культури:

1. Історична типологія (хронологічний принцип).

Для західної к. традиційною є така періодизація:

• первісна к.;

• к. давніх цивілізацій;

• середньовічна к.;

• ренесансна к.;

• к. нового часу;

• к. новітнього часу.

Кожному історичному типу к. властивий свій світогляд, який визначає розум і переживання людиною світу і себе як його частини. Найдавніша періодизація була запропонована римським філософом Титом Лукрецієм Каром «Про природу речей» (поема).

Ця періодизація поділяється історією на такі періоди: кам’яний, мідний, бронзовий, залізний.

2. Формаційна типологія – в її основі ідея про буття к. як закономірну зміну суспільства – економ. формацій. Цей підхід був запропонований марксизмом. Він виходив з того, що визначальним є розвиток матеріальних засад суспільства.

Людство розвивається через зміну сусп.-економічної формації: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Кожній формації відповідає своя к.

3. Локально-цивілізаційна – наголошує на циклічності і багатовекторності розвитку к. Її представляли М.Данилевський, О.Шпенглер та А.Тоінбг, виділяли певні типи к., підкресл. її своєрідність та висув. ідею локальності.

4. Регіональна. Поняття «культ. регіон», своєрідна єдність етнічних і національно-духовних характ., що проявлялось в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою є така класифікація культурних регіонів: Європейський, Далекосхідний, Індійський, Арабомусульманський, Тропічноафриканський і Латиноамериканський.

5. Релігійна типологія наголошує на особливій ролі релігійного фактора у формуванні культури кожного культурного регіону. Панівна релігія виражає базові духовні цінності, виділяються конфуціансько-даоський, індобуддійський, ісламський та християнський типи к.

6. Пародигмальна. У культурології протил. соціокульт. парадигмами розгул. поділ к. на Західну і Східну, що виражає дихотомію (0 ІІ ч.) Всесвіт. к. Це протистояння має місце лише у випадку суч. Зах., основна мова іде про протиставлення 2 типів свідомості. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, активізму і індивідуалізму. Схід ґрунтується на колективізмі, ідеалізмі духовності, ірраціоналізмі, світогляді і пасивності.

4. Концепції етногенезу (або форм) цар. етносу.

Є 5 основних концепцій етногенезу українського народу.

1. Автохтонна. Поняття походить від гр.. слів «еаш» і «земля» і озн. належність за походженням до даної території, місцевий або аборигенний. Автохтонний і міграційний підхід. Прихильники: Грушевський, Хвойка, Бронічевський, Рибаков, Василенко відштовхуються від тези, що після появи первісної людини на території України вона вже ніколи не залишиться безлюдною, тому саме ці автохтони становлять «генетичну підошву».

Прихильники міграціонізму (П.Шафарик, Л.Нідерле, М.Фаешер) доводили, що постійні потужні переселенські хвилі, які пропонувалися територією України, були постільки всеохоплюючими, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних спільнот. Згідно з даною теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала б бути першою батьківщиною слов’ян.

Автохтона концепція спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному ладі. Її суть полягає в тому, що етнічною основою українців вважається пізньопалеолітичне населення, яке мешкало на території сучасної України. Далі воно генетично революціонізувало в одне зі скіфських племен – неврів, від них – в антів, а потім – у русів періоду Київської Русі. На цій основі сформувалися українці.

2. Трипільська (трипільсько-арійська) концепція іноді вважається відгалуженням автохтонної теорії, бо обидві спираються на ідею безперервності. Вважається, що основи трипільської теорії сформулював Я.Пастернак наприкінці ХІХ ст. Згідно з її положеннями самобутність українців зародилася безпосередньо на грунті трипільської культури, яка потім еволюціонувала у скіфське плем’я неврів, згодом – в антів і далі у спільноту часів Київської Русі. Частина прихильників цієї теорії заперечує етнічну спільність українців зі слов’янами.

3. Ранньослов’янська концепція. Її прихильники пов’язують витоки українців безпосередньо із проблемою походження слов’ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Український етнос як частина слов’янського світу з’явився не раніше 5 ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях.

4. Києворуська (давньоруська) концепція має два, зумовлені ідейними факторами, відгалуження. Представники одного стверджують, що Київська Русь консолідувалася на основі проукраїнського субетносу, який склався з південно-руських союзів племен – волинян, полян, древлян, хорватів, уличів, тиверців. В Давньоруській державі консолідуючим ядром виступали руси – українці, а інші спільноти, зокрема й пращури білорусів та росіян, були лише одними з етнічних субстратів, що входили до цього поліетнічного організму. Прихильники другої точки зору, яка стала витвором радянської ідеології, доводять, буцімто в Києворуській державі склалася так звана давньоруська народність, на основі якої вже потім почали формуватися три східнослов’янські народи – українці, росіяни та білоруси.

5. Пізньосередньовічна концепція. Її суть полягає у доведенні, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у 12-13 ст., а завершився лише у 14-15 ст., після монгольської навали, яка й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки щодо питання про виникнення східнослов’янських народів. Насправді ж виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього середньовіччя, є не виправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування.

Під впливом радянської ідеології була відроджена вже призабута вже реакційна великодержавна концепція, яка у вузьких колах учених дістала назву «теорія колбочки». Вона почала формуватися ще в другій половині 19 ст., коли представники великоросійської історичної школи стали визнавати виникнення та існування українців (малоросів) лише в межах російського етносу, заперечуючи їхній самостійний розвиток. У 60-80-х рр.. «» ст.. «теорія колбочки» набула статусу офіційної концепції етнонаціонального розвитку слов’янських народів, що входили до складу СРСР.

Окрім вищеназваних є й інші теорії походження українського народу, що ґрунтуються на основі антропологічних ознак, які з’являлися внаслідок кровозмішування. На такій основі в кінці 19 ст. виникла «азіатська теорія», прихильники якої коріння слов*ян-українців шукали серед скіфо-сарматських племен та інших численних кочових народів, що почергово прибували на території України.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: 6-11 ст. – Русь, з 1395 р. – Мала Русь, у 17-18 ст. – Малоросія, 19 ст. – початок 20 ст. – Україна – Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у 17 ст., але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку 20 ст. етнонім Україна» став домінуючим.

Спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов’янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов’янський термін. Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від слова «країна», інша версія – «край», як батьківщина, вітчизна.

Що ж до самоназви «українець», то вона довго була малопоширеною. Це можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни «козак», «Козацький народ», одночасно продовжували існувати і старі самоназви «руські», «русини». Тільки в умовах національного відродження в другій половині 19 ст. остаточно утворилася самоназва «українець». Тобто, в етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб*єднуючі самоназви:

• слов’яни (словени);

• руси (руські, роси, русичі, русини);

• українці (козаки).