17. Особливості середньовіччя Аполегетика.

Слід відзначити, що по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.

На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Середньовічна філософія існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика цього періоду концентрувалась навколо поняття Бога, а любов до мудрості реалізувалась як течія богословської .думки. Звідси її функціональне визначення Фомою Аквінськнм; "Філософія - наймичка богослов'я". Середньовічна філософія включає три етапи :

- апологетика/ Оріген, Тертулліан та ін-, / 2-4 ст. н-е./.

- патристика/ Августін, Амвросій, Ієронім та ін. / 5-8 ст. н.е./.

- схоластика / 9-15 ст. н.е./. Починається середньовічна філософія з періоду так званої апологетики - захисту права християнства на існування в умовах панування античної філософії.

Які ж риси притаманні філософії Середньовіччя, чим вона відрізняється від античної філософії?

Коротко, ці риси можна звести до наступних:

1. Засилля в усіх сферах життя релігії;( Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол.Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя). 2. Схоластика як спосіб філософствування;

3. Теоцентризм;(Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він — вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль).

4. Геоцентризм;

5. Переважання ідеалістичних напрямків у філософії;

6. Слабкі паростки матеріалізму.

апологети — захисники християнських догм. Серед них своєрідну позицію об'єднання християнства, зокрема з неоплатонізмом, займав теолог і філософ Оріген (185—254). Bin розглядав християнство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення. Оріген розглядав Бога — Сина і Бога — Духа Святого як послідовні еманації верховного Бога — Отця. У зв'язку з цим Бог — Син вважався посередником між Богом — Отцем і природно-людським світом, що відсувало на другий план функцію Бога — Сина як спасителя. Неприйнятною для "Отців Церкви" була також думка Орігена і щодо питань створення світу Богом. Філософ уявляв його не одноразовим актом, а споконвічним процесом: до створення матеріальних світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпорядкованих йому як Святому Духу. Це — ангели та людські духи. Вони за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володіють свободою вибору. Тому одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підкорившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський. Так Оріген зняв з Бога відповідальність за зло у світі: зло виникає від духів, що впали вниз. Бог не дозволяє світу вічно перебувати в злі. Через Христа він відкриває людям можливість спасіння. Але після возз'єдпаппя духів із Богом настає їх новий занепад, який приводить до створення нового світу, і так до нескінченності.

Орігенізм офіційно засудив церковний собор, але він суттєво вплинув на філософствуючих "Отців Церкви", християнську теологію та саму церкву. Нікейський церковний собор (325) прийняв концепцію

Орігена про еманацію другої та третьої особи Божественної єдності з верховного Бога — Отця.

Апологети не тільки захищали християнство, а й робили спробу систематизувати філософські вчення про нього. Найбільш активними у цьому напрямі у IV ст. були: на Сході — Григорій Назіанзин (330—890), який виконував деякий час функції єпископа Константинопольського, його друг Василь, єпископ Кесарійський (330—379), прозваний Великим, і брат останнього Григорій, єпископ Нісський (335—394); на Заході — Амвросій, єпископ Міланський (340—397), а також Ієропім Блаженний (бл. 840—420), який переклав Біблію латинською мовою.

18.Патристика Патристика — період в історії духовності європейського суспільства И—VIII ст., перехідний період від античності до Середньовіччя, представлений сукупністю теологічних, філософських та політико — соціологічних доктрин християнських мислителів, "Отців Церкви". У ньому виокремлюються три етапи: ранній, або апологетичний, зрілий та пізній.

На ранньому етапі вирішувалася філософська проблема про співвідношення християнського віровчення і античного духовного спадку, яка вважалася центральною. Сформувалися дві протилежні течії: одна — з орієнтацією на гармонійний синтез християнської ідеї відвертості з філософською традицією античного раціоналізму, інша — з орієнтацією па їхню несумісність, дистанціювання. Представники першої, наприклад Климент Александрійський, Тит Флавій (бл. 150—215), Юстин (пом. бл. 165), Афінатор (пом. бл. 177) та ін. пропагували толерантну позицію християнства щодо античної філософії, визнавали християнське віровчення просвітницьким, яке відкидає язичницьке марновірство, позбавляє людей страху, дарує їм внутрішню впевненість, знання, гармонію віри й античного знання; доводили, що така гармонія є вищим ступенем духовного розвитку людей і найдосконалішою філософією. Вони ставили перед християнами завдання переконувати язичників у перевагах нової релігії і сприяти їх наверненню в християнство.

Представники другої течії, наприклад сирієць Татіан (пом. бл. 175), звинувачували античних філософів у запозиченні ідей Біблії, а їх особистий внесок у філософію характеризували як безліч помилкових тверджень. До найактивніших критиків античної філософії та пропагандистів християнського віровчення належав також уроженець Карфагена Квінт Тертулліан (бл. 160 — після 220). Він виходив із того, що соціальна функція християнства не потребує філософського обґрунтування; що між Афінами та Єрусалимом, між Академією і церквою, між язичниками — єретиками і християнами немає нічого спільного; що після Христа зайва будь-яка допитливість, а після Євангелія — будь-які дослідження; що Платон, Арістотель, Бпікур, Геракліт, Емпедокл — патріархи єретиків.

Характерною рисою зрілого етапу патристики була спроба її представників синтезувати християнське віровчення і філософські методи античності з метою посилення боротьби з єресями (від грец. вибір, особливе віровчення, відхилення від ортодоксії, прийнятих догматів) — аріанством, гностицизмом, маніхейством та ін.

У 318 р. проти вчення християнства про односутність Бога — Отця і Бога — Сина (Саваофа та Ісуса Христа) виступив пресвітер з Александрії Арій (256—336). Він стверджував, що Христос за божественною сутністю і славою нижчий за Бога — Отця, тому що Бог — Отець одвічний, а Христос — його творіння. Арій був засуджений церквою і вигнаний з Александрії, але його вчення — аріанство — знайшло безліч прихильників, поширилося далеко за межі Єгипту, у тому числі до Західної Європи.

Найбільш поширеним і небезпечним для християнства у II ст. був гностицизм (від грец. пізнання, знання) — еклектична релігійно-філософська течія, яка намагалася поєднати християнську теологію з міфофілософськими елліністичними вченнями та віровченнями іудаїзму, зороастризму і вавилонськими культами. Його представляли Фсодот (пом. в 303 чи 304), Василід (друга чверть II ст.), Епіфаний (332—403) та ін. Згідно з їх поглядами, людина знаходить спасіння від лиха не тому, що вірить у Христа або робить добрі справи, а завдяки знанню істини про світ, про істинного Бога, про те, хто ми самі, звідки з'явились, як опинилися тут і якими шляхами зможемо повернутися до нашої небесної оселі, здобути внутрішню незалежність і свободу.

На їх думку, наш матеріальний світ з усіма його недоліками не є нашою справжньою домівкою. Цей світ — результат космічної катастрофи, бо створений другорядним, нижчим за рангом Божеством — Богом Старого Завіту. Це не той Бог, якого слід шанувати. Є справжнє верховне Божество, не матеріальна, а суто духовна істота. Шляхи порятунку людей — в його одкровенні. Таким вісником істини і правди буде Христос, але не як Син Бога Старого Завіту, а як простий смертний з мудрим релігійним вченням. Були у гностиків й інші трактування суті Христа.

Отже, уявлення гностиків відображали початок процесу розмежування християнства як міжнаціональної релігії з іудаїзмом, що залишився релігією тільки єврейського народу. Вони підточували монотеїстичну ідею, вели до відмови від Старого Завіту, і тому були відкинуті християнством. Незважаючи на свою незрозумілість з наукової і філософської позицій, ідея створення світу старозавітним Богом упродовж кількох днів була доступною для повсякденного світогляду пересічного віруючого. Тому Старий Завіт, усупереч бажанням багатьох гностиків, став непорушною основою християнської релігії попри антиіудейську спрямованість Нового Завіту. Водночас деякі ідеї стали складовою постулатів догматики християнства, були використані іншими релігійно-філософськими вченнями, зокрема маніхейством.

Найвидатнішим серед західних "Отців Церкви" був Аврелій Августин (354—430) з м. Гіппона (Північна Африка), автор філософських творів "Про велич душі", "Про вчителя", "Про істинну релігію", "Про свободу волі", "Про душу та її походження", "Про град Божий", "Сповідь". Останній твір — релігійна автобіографія Августина, в якій він показав, як релігійні пошуки привели його до християнства, що звеличило його моральність і відповіло на всі його світоглядні питання. Безпосередня мета "Сповіді" полягала в наверненні язичників, особливо з освічених верхів, у християнство.

Августин систематизував християнський світогляд, представив його цілісним і єдино правильним, за що згодом був зарахований католицькою церквою до лику святих. У філософських пошуках він спирався на принципи неоплатонізму й практично-етичні установки античної філософії, пристосовуючи їх до постулатів і завдань християнства. Наприклад, прагнення до щастя вважав основним змістом людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні людиною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. "Любов до себе, доведена до зневаги себе як гріховної істоти, суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога— порок". Світогляд Августина теоцентричний. Бог, як єдине суще та істина, є змістом філософії; Бог, як джерело пізнання, є предметом теорії пізнання; Бог, як єдине і прекрасне благо, є предметом етики; Бог, як особа всемогутня і повна милості, є головним питанням релігії. Августин відкидав навіть думку про єдність Бога і світу, характерну для вчення Плотіна про еманацію: Єдине або Бог не творить світ, а випромінює його із себе з неминучістю природного процесу. Першим ступенем еманації є світовий розум; другим.— світова душа, яка містить весь світ ідей, поза і без яких неможливі жодні тіла і предмети, що чуттєво сприймаються; третім— матерія, тобто "небуття", "темрява", негативна умова створення речей.

На противагу неоплатонізму, що розглядав Абсолют як безлику єдність, Августин трактував Бога як особистість, яка створила скінченний світ і людину, виходячи зі своєї доброї волі. Августин доводив, що в акті творіння Бог керується своїми думками — ідеями як найвищими зразками для будь-яких речей. У них міститься той чи інший позаземний образ. Як би він не був спотворений неминучою присутністю матерії, як би не змінювалась будь-яка земна річ і будь-яка істота, вони тією чи іншою мірою зберігають такий образ. Завдяки цьому в них і міститься добро. Зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує само по собі. Такою є теодицея Августина — вчення про те, що існування зла у світі не відміняє уявлення про Бога як абсолютне добро. Вoнa орієнтує віруючих не скаржитись на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке вів дарував світові.

У теорії пізнання Августин проголошував перевагу релігійної християнської віри над розумом ("Віруй, щоб розуміти", віра повинна передувати розуму). У її центрі — вчення про прозріння. Сама по собі людина нічого не знає. Тільки надприродне прозріння, що несподівано надходить від єдиного небесного Вчителя, піднімає людину до пізнання найглибших істин.

В основі соціальної доктрини Августина — переконання в нерівності людей як вічному і незмінному принципі суспільного життя. Це наслідок первородного гріха, який навічно спотворив первісне блаженство. Щодо історії, то, за Августином, її центральним положенням є ідея провіденціалізму (лат. провидіння) — Бог поширює свою абсолютну владу не тільки на природу та індивідуальне життя, а й на всі без винятку події в колективному житті, безперервна зміна яких створює історію. Особливе місце в історії посідає церква. Вона є товариством Христа і поєднує обраних, за її межами неможливо знайти спасіння. Держава повинна служити церкві. Тільки за таких умов можливе виникнення гармонійного суспільного організму.

Августин заклав основи нової християнської філософії. Його творчість стала лапкою між філософією Платона і вченнями мислителів Середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиним типом ортодоксальної філософії. Тільки в XIII ст. Фома Лквінський створив нову модель ортодоксії, однак вплив філософії відображається і на сучасній модерністській католицькій теології.