59. Причини та наслідки поглиблення трансатлантичного співробітництва між сша і Західною Європою.

Доля стосунків між США та Західною Європою вирішилась під час та після

Другої Світової війни. Вступ США в війну, післявоєнна розбудова Європи,

план Маршала – ось ключові категорії які характеризують післявоєнні

відносини двох світових центрів. Але найголовнішою була, є і буде

військова співпраця. У квітні 1949 утворився найбільший військовий блок

– НАТО, який дещо в трансформованому вигляді існує і досі. Це стало

найбільш консолідуючим фактором у відносинах між Старим та Новим Світом.

І Україна як частинка «Совєцкого монстра» теж посприяла цій

консолідації. Світ

став свідком виникнення і загострення серйозних розбіжностей між США та

Західною Європою в питаннях щодо ПРО, Кіотського протоколу, доцільності

воєнної операції проти Іраку, вимог імунітету для американських

миротворців у ході розгляду злочинів у Міжнародному кримінальному суді

ООН тощо. У цих та інших діях виявляються контури досить значущого

процесу: монолітний в минулому, Захід дедалі більше починає

розмежовуватися на США, з одного боку, і Західну Європу - з іншого.

Мова, природно, не про протистояння, а про розбіжності в поглядах на

низку проблем, що позначилися і посилюються насамперед в економічній

сфері, а також у сферах політичного та світоглядного характеру. Важливо

й те, що зазначене роздвоєння - не однобічне. Воно не ініціюється лише

Сполученими Штатами або Євросоюзом. Воно є обопільним.

Усе це підтверджує думку, що в наш час дедалі більше активізується

процес переосмислення геополітичного статусу Європи, і насамперед ЄС.

Ідеться про нові контури світооблаштування, розбудову системи

міжнародних відносин, де ЄС міг би відігравати самостійну роль,

виконувати політичну функцію, відмінну від тієї, що реалізується нині, -

функцію важливого, але все ж таки не рівного, молодшого партнера США.

Для України існуючий статус до болю зрозумілий: перебуваючи понад 70

років у складі колишнього Радянського Союзу, ми також змушені були

ставитися до Російської Федерації як до "рідної", але все ж таки

-"старшої сестри", з усіма наслідками, що з цього випливали.

60. Країни з перехідною економікою та їх місце в системі світового господарства.

До групи країн з перехідною економікою відносять держави, що з 80 – 90-х рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх часто називають постсоціалістичними). Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх радянських республік, а за деякими класифікаціями до них також відносять Монголію, Китай і В'єтнам (хоча формально дві останні країни продовжують будувати соціалізм). Іноді всю цю групу відносять до країн, що розвиваються (наприклад, у статистиці МВФ), виходячи з низького рівня ВВП на душу населення, а іноді – тільки три останні країни.

Країни з перехідною економікою виробляють близько 6% світового ВВП, у тому числі країни Центральної і Східної Європи (без Балтії) – менше 2%, колишні радянські республіки – більше 4% (у тому числі Росія – близько 3%). Частка у світовому експорті – 3%. Китай виробляє близько 12% світового ВВП.

Тут є країни, що домоглися за десять років ринкових реформ значних успіхів в економічному розвитку: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Литва, Латвія й Естонія. У деяких з них рівень життя майже впритул наблизився до стандартів країн Західної Європи, а темпи економічного зростання зберігаються стабільно високі і навіть перевищують західноєвропейські. Основні структурні перетворення в економіці вже проведені, і на порядку денному стоїть питання інтеграції в єдиний європейський ринок.

Інші держави, такі як Болгарія, Румунія, Україна, Албанія, Македонія, знаходяться в стадії трансформації всієї економічної системи, і їм ще доведеться вирішувати багато складних проблем перехідного періоду. Є і такі країни, що випробовують застій і вже перестали рухатися убік ринкової орієнтації. До них, наприклад, відноситься Білорусь, в якій ринкові реформи захлинулися, і нависла серйозна погроза повернення до старої адміністративно-командної системи. Відносяться до даної групи і країни, серйозно потерпілі від воєнних дій у результаті порушення їхньої територіальної цілісності і численних етнічних конфліктів, їм зараз просто не до реформ, перед ними стоїть проблема відновлення постраждалої від війни економіки. Це Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина.

Якщо в цій наймолодшій групі країн спробувати виділити підгрупи, то можливі різні класифікації. В одну групу можна виділити колишні радянські республіки, що нині об'єднані в Співдружність Незалежних Держав (СНД). Це дозволяють зробити схожий підхід до реформування економіки, близький рівень розвитку більшості цих країн, об'єднання в одному інтеграційному угрупованні, хоча підгрупа досить різнорідна.

В іншу підгрупу можна об'єднати країни Центральної і Східної Європи, включаючи країни Балтії. Для цих країн характерний переважно радикальний підхід до реформ, порівняно високий рівень розвитку більшості з них, що дозволило їм в 2004 р. ввійти в ЄС. Однак сильне відставання від лідерів цієї підгрупи, менша радикальність реформ приводять деяких економістів до висновку, що Албанію, Болгарію, Румунію і деякі республіки колишньої Югославії доцільно включати в першу підгрупу.

В окрему підгрупу можна виділити Китай і В'єтнам, що проводять реформи схожим чином і мали в перші роки реформування низький рівень соціально-економічного розвитку, який зараз швидко підвищується.

З колишньої численної групи країн з адміністративно-командною економікою до кінця 90-х рр. залишилися тільки дві країни: Куба і Північна Корея.

Риси:високі темпи на поч., а потім затухання; ресурсозалежність – пов’язана з розвитком добувних галузей; системне зростання відбувається в результаті структурного реформування ек-ки, при цьому важливу роль відіграють розвиток малих підприємств, фінансового сектора, транспорту.