24.Люблінська унія…

1569 року в польському місті Люблін відбувся спільний польсько-литовський сейм. Протягом кількох місяців представники різних політичних угруповань вели напружені суперечки щодо тексту підсумкового документа. Зрештою перемогу здобули прихильники унії.

За Люблінською унією:

• Польща та Литва об'єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту (польською Rzech pospolita від латинського respublica — республіка, утворене від res і public, букв. — спільна справа), назва якої відображала специфічну форму монархії на чолі з королем, що обирався шляхетським сеймом;

• на чолі нової держави ставав один правитель, який отримував титул короля польського та великого князя литовського;

• король мав обиратися спільним польсько-литовським сеймом і коронуватися в Кракові;

• створювалися спільні сейм і сенат;

• до обігу запроваджувалася монета;

• польська шляхта одержувала право володіти землями в Литві, а литовські можновладці — у Польщі;

• Польща та Литва мали проводити спільну зовнішню політику.

Згодом до унії Польщі та Литви також приєдналося королівство Пруссія. Новостворена об'єднана держава отримала назву Річ Посполита Польська.

Литовське князівство, у складі якого залишилися здебільшого литовські та білоруські землі, зберегло певну автономію, воно мало свою виконавчу владу, фінансову систему та закони.

Щоб збільшити коло прибічників унії, король дав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав з католиками, але вони виявилися лише декларацією

25. Берестейська церковна унія..

Офіційне визнання унії папою римським викликало бурхливий протест православної громади. Особливе невдоволення висловлював князь К. Острозький. Щоб урегулювати цей конфлікт, у жовтні 1596 року київський митрополит Михайло Рогоза та польський король Сигізмунд III Ваза скликали церковний собор у м. Бересті, під час якого між його учасниками відбувся розкол. Противники унії (К. Острозький, представник Константинопольського патріарха Никифор, львівський єпископ Г. Балабан та перемишльський єпископ М. Копистинський) організували з частиною духовенства та мирян окремий православний собор і засудили діяльність М. Рогози та прибічників унії. Митрополит М. Рогоза та вірні йому єпископи провели згідно з канонічним правом собор, у якому взяли участь, крім митрополита, 5 єпископів, частина духовенства та шляхти, а також представники католицької церкви. На цьому соборі був затверджений Берестейський акт.

За Берестейською унією українська церква зберігала:

• східні обряди;

• церковнослов'янську літургійну мову;

• право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр;

• старий (юліанський) календар;

• право на одруження нижчого духовенства тощо;

а також визнавала:

• зверхність папи римського над усією християнською церквою;

• учення католицької церкви. Православне духовенство, яке підтримало рішення Берестейського собору, одержало низку привілеїв:

• зрівняння в правах з католицьким духовенством;

• звільнення від сплати податків і виконання різноманітних повинностей;

• єпископам були обіцяні місця в сенаті Речі Посполитої (цієї обіцянки уряд не дотримав). Шляхта й міщани, що прийняли унію, також зрівнювалися в правах з католиками латинського обряду й одержали право займати посади в державних та міських урядах. Одразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимиро-Берестейська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька; Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом, відповідно 1692 року та 1700 року.

Так постала нова греко-католицька (уніатська) церква, яка підпорядковувалася Римові. У цієї церкви одразу з'явилося чимало прихильників та опонентів. У християнському світі України стався розкол: значна частина православних не прийняла унії, як і багато католиків не визнали греко-католицької церкви. Відомий український історик Н. Полонська-Василенко з цього приводу писала: «З самого початку виявилося, що польський уряд не бажає визнати за уніатськими єпископами прав римо-католицьких єпископів: вони не дістали місць у сенаті, незважаючи на листи в цій справі папи Климента VIII... Польські єпископи також не хотіли визнавати її [церкву. — Авт.], рахуючись не з релігійними поглядами, а з національністю уніатів. Православні ненавиділи уніатів за їх зраду..., а римо-католицька церква не вважала їх за повноцінних братів, бо вирішальною для неї була національна різниця між уніатськими українцями та католицькими поляками». Між противниками і прихильниками унії спалахнула гостра боротьба. Братства й українське козацтво, що зароджувалося, непохитно стали на захист православної віри.