16.Відновлення могутності к держави за прав Володимира мономаха і мстислава великого

Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого, сина Всеволода Ярославича і Марії-Анастасїі, дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха — Володимира Мономаха (1053-1125) (прозваного так за родовим ім'ям матері; існує легенда, що Костянтин Мономах прислав йому символи царської влади — барми і корону, так звану шапку Мономаха). Усе його життя пройшло в безперервних війнах (він згадував 83 великі походи і багато менших).

У 1078-1094 pp. Володимир князював у Чернігові, потім - у Переяславі.

За його пропозицією у 1103 р. князі здійснили спільний похід проти половців. У битві біля острова Хортиця було вбито 20 половецьких ханів. Великі походи руських князів у 1107, 1109, 1111 pp. теж закінчилися перемогою.

Коли київський князь Святополк у квітні 1113 р. помер і київський простолюд почав грабувати двори лихварів, київське боярство запросило до Києва "на стіл отчий і дідній" Володимира Мономаха. Оскільки князь вагався, до Переяслава приїхало друге посольство, яке змалювало небезпеку, що загрожувала у випадку продовження народних хвилювань: могли постраждати двори удови-княгині та бояр, монастирі.

Володимир погодився. У Києві він скликав нараду за участю київських бояр і послів чернігівського князя. Було розроблено "Статут Володимира Мономаха", який став повненням до "Руської Правди". Нові статті обмежили безконтрольну діяльність лихварів і землевласників.

Володимир Мономах під час київського правління (1113-1125) востаннє об'єднав під своєю владою більшу частину Русі — землі Київську, Переяславську, Смоленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську, Новгородську, Ростово-Суздальську. Було припинено князівські усобиці. Верховну владу київського князя визнавали навіть чернігівські та галицькі князі. Після смерті його сина Мстислава у 1132 р. Київська Русь остаточно розпалась.

Успіхи політики Володимира Мономаха позитивно вплинули на внутрішній розвиток Русі. Пожвавилися існуючі та виникли нові господарські зв'язки. Величними будовами прикрасилися міста. Під Києвом споруджено дерев'яний міст через Дніпро. Мономах написав видатний літературний твір "Повчання дітям".

17. Політична роздробленість… історичне знач к.Русі

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості.

Політичну роздробленість спричинило кілька факторів.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорту, доріг, засобів зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі і північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні - печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги. Варто підкреслити, що процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне "переважання" й органічне включення у структуру Давньоруської держави, що врешті-решт і створювало грунт для зростання відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це сприяло зміщенню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але, цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Тривалий час (майже до 30-х pp. XX ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за "отчинний", або "вертикальний", принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, були причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х pp. XX ст. історична наука цілком обгрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, є очевидним той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували Давньоруську державу. У центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 pp.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року.

Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен з князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденції значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, складала основний зміст міжусобних війн.

4. Зміна .торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі.

У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Постійні напади кочівників (печенігів, половців, татар).