3. Основні проблеми економічної організації. Виробничі ресурси і проблема вибору. Крива виробничих можливостей

Потреби людей є безмежними. Це обґрунтовує економічний закон зростання потреб. Потреби задовольняються певними благами, для виробництва яких потрібні економічні ресурси: земля (природні ресурси), праця, капітал, підприємництво, інформація. Ресурси, у свою чергу, характеризуються як обмежені, а часто - рідкісні. У зв'язку з цим перед національною економікою постає проблема вибору, яка описується такими питаннями: Що виробляти? Як виробляти? Для кого виробляти? Вирішення цієї проблеми ілюструє крива виробничих можливостей:

точка А - досяжна, але неефективна;

точка В – недосяжна.

Для того, щоб збільшити обсяг виробництва одного товару (наприклад, продуктів харчування), необхідно відмовитися від виробництва певної частини другого товару (устаткування). Крива виробничих можливостей є опуклою, а не прямою. Це пов'язано з дією закону зростання альтернативної вартості, суть якого полягає в тому, що для отримання додаткової одиниці потрібного товару доводиться відмовлятися від щораз більшої кількості одиниць іншого товару.

Усі точки кривої виробничих можливостей відповідають оптимальному обсягу виробництва за даних умов. Точка А, яка перебуває всередині кривої, характеризує ситуацію, за якої ресурси використовуються неефективно. Точка В, яка перебуває назовні кривої, показує, що виробництво за даної кількості ресурсів є неможливим.

4. Еволюція розвитку економічної теорії. Сучасні напрями і школи економічної теорії. Видатні українські економісти

У розвитку економічної теорії можна виділити три етапи: економія, політична економія, економіко.

Економія - наука про домашнє господарство, яка виникла в античному суспільстві. Термін «економія» уперше запропонував Ксенофонт, а згодом використав Арістотель.

Становлення капіталізму визначило виникнення самостійної науки - політичної економії. Початкове в центрі її уваги була сфера обігу (меркантилізм, ХУІ-ХУШ ст.). Представники: А. Серра, Т. Мен, С. Фортрей, А. Монкретьєн. Згодом центр досліджень перемістився у сферу виробництва, що започаткувало класичну школу політекономії. Представники: У. Петгі, П. Буагільбер (в Англії) та фізіократи Ф. Кене, А. Тюрго (у Франції). Найбільшого розвитку класична школа отримала у працях А. Сміта (автора відомого твору «Дослідження про природу і причини багатства народів» - 1776 р.) і Д. Рікардо. Характерною рисою класиків є трудова теорія вартості і ліберальна політика держави. Після смерті Д. Рікардо утворилося два табори економістів: 1) його послідовники (Дж. Мілль, Д. Мак-Куллох); 2) противники (Т. Мальтус, Н. Сеніор). Філософія господарства витісняється практичними рекомендаціями.

Спробу розглянути капіталістичне багатство з позиції пролетаріату зробив К. Маркс, який розглядав політекономію як науку, що вивчає виробничі відносини суспільних формацій.

У другій половині XIX ст. склалися передумови для зміни загальної парадигми економічної науки. Розроблення загальних принципів політичної економії змінюється дослідженням різних проблем економічної практики, якісний аналіз витісняється кількісним. Поняття «політичної економії» витісняється поняттям «економіко». Зародження цього терміна пов'язане з ім'ям англійського економіста - А. Маршалла. В основі його теорії є маржиналізм - учення про граничну корисність, що було розроблено в працях У. Джевонса, К. Менгера. О. Бем-Баверка, Ф. Візера, Л. Вальраса.

У XX ст. економікс представлено трьома напрямами:

а) кейнсіанство, у центрі уваги якого - проблеми макроаналізу. Тому необхідним є вивчення і формування економічної політики держави;

б) монетаризм. Особливістю якого стала посилена увага до грошової маси, що перебуває в обігу, яка є визначальним фактором розвитку економіки;

в) інституціоналізм, що широко використовує в своєму аналізі поняття «інститути», під якими розуміють корпорації, профспілки, державу, а також психологічні, етичні, правові та інші соціальні явища.

Серед українських економістів найбільш відомими є: Туган-Барановський, Зібер, Подолинський, Слуцький.