40. Українська культура 19 ст.

Перша половина XIX ст. — час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин.

Українське село в цей період ще сковане ланцюгами кріпацтва, панська воля і жорстока експлуатація були причиною частих селянських повстань. Найбільш відомі з них – під проводом Устима Кармелюка та Лук’яна Кобилиці.

Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів української культури писали і російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили помітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випливала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мовою, намагалися донести до всеросійського читача якнайбільше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.

Українська література того часу розвивалася у тяжких суспільно-політичних умовах, однак досягла високого рівня розвитку, її зростання зумовлювалося великим впливом геніальної творчості Т. Г. Шевченка, передової російської літератури, революційно-демократичних та національно-визвольних ідей. В українській літературі у суперечливому переплетінні й-протиборстві співіснували революційно-демократичний, демократичний і буржуазно-ліберальний напрями. Повної зрілості досягли всі її жанри—проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Для художнього відображення дійсності письменники використовували різні методи. Провідним серед них став критичний реалізм. Розширилася тематика літературних творів. У них з'явилися образи представників різних верств тодішнього суспільства, в тому числі «нових ' людей» — революційних борців.

1.4. Мистецтво

На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств.

Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до її найреалістичнішого відображення. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй живописній творчості Т. Шевченко, який присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.). Велику майстерність виявив Шевченко у портретному жанрі. Ці твори відзначаються глибоким психологізмом, привабливою кольоровою гамою.

В першій половині XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського барокко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивільні споруди зводилися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення тощо).

Перехід від барокко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркових ландшафтів мали відкритий характер.

Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури. Чимало таких унікальних ансамблів уславили безіменних народних майстрів далеко за межами України: палац Розумовського в Батурині у живописній місцевості над Сеймом; палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин; парк «Олександрія» на березі Росі у Білій Церкві; знаменита «Софіївка» в Умані, названа на честь дружини графа Потоцького Софії, де руками кріпосних без застосування будь-якої техніки були насипані гори, викопані пруди, збудовані гроти, тощо. Усе це разюче контрастувало з житловими умовами трудового народу. Домівки селян, наприклад, Середнього Подніпров'я та Півдня України були дерев'яними, глинобитними, саманними, рідше — кам'яно-вапняними. Ті, хто не мав можливості придбати будівельний матеріал, мешкали в напівземлянках. На Поліссі та в Західній Україні будувалися зрубні житла.

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя на Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники продовжували набувати в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи ((згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри.