50. Джордж Берклі

Джордж Берклі (англ. George Berkeley відомий також як: єпископ Джордж Берклі; *12 березня 1685—†14 січня 1753) — впливовий ірландський філософ, відомий своїми роботами про суб'єктивний ідеалізм, підсумований в його книзі «Бути це відчувати» (лат. «Esse est percipi»). Теорія Берклі стверджує, що індивідууми можуть лише безпосередньо знати відчуття й ідеї об'єктів, — а не абстракції, такі, як-от: «речовина». Він написав цілий ряд робіт, найбільш відома з яких — «Трактати про принципи людського знання» (1710) і «Три діалоги між Хілами та Філонами» (1713) (Філон, «Коханець розуму», представляв самого Берклі. Хіли, названі за старогрецьким словом що означає «речовина», представляли ідеї Лока). В 1734 він опублікував книгу «Аналітик», критику основ науки, дуже впливову в подальшому розвитку математики. Місто Берклі (Каліфорнія) та університет, який там знаходиться, названі на його честь. Житловий коледж в Єльському університеті також носить його ім'я.

80. Тенденції розвитку філософії

І, насамкінець, необхідно визначити основні риси української філософії, що їй притаманні. Ними, принаймні, є такі:

– формування філософської думки українського етносу на самобутній, міфологічній основі;

– суттєве релігійне забарвлення давньоруської філософії;

– відображення у давньоруській філософії віри у власні сили і здібності етносу, прагнення до єднання усіх руських земель;

– переважання у філософській думці Київської Русі морально-етичної проблематики співзвучної з християнськими цінностями;

– дуалізм і пантеїзм української філософії ХVІІІ століття.

– “філософія серця” як самобутня інтерпретація єдності розуму, волі, почуттів людини, як засіб пізнання, долучення її до вищого, позаземного божественного світу;

– захист інтересів трудящих, боротьба проти їх соціального і національного гноблення;

– глибоке розуміння в українській філософії ХІХ століття проблем філософського матеріалізму, елементів діалектики; боротьба проти ідеалізму.

Українська філософія є філософією українського духу.

Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:

1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;

2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;

3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;

4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;

5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;

6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

2. Основні Світоглядні проблеми

Як уже наголошувалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми "людина — світ". Однак від світу, від природи людина суттєво відрізняється, й передусім тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, у свою чергу, є передумовою такого ставлення. Перша сторона: що саме — матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття, і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю сторону називають онтологічною. Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перешкоди на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною. Залежно від того, що ж саме визнають первинним, виокремлюють два філософські напрями — матеріалізм та ідеалізм.

Друга сторона основного питання філософії — проблема пізнаванності світу (гносеологічна) — теж вирішувалась різними філософами неоднаково.Наприклад, для об’єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї ("духу", "розуму"), яка втілена в них. Та й саму людину зі своїм людським розумом розглядають як втілення цього ж духовного начала. Крім основного світоглядного питання в історії філософії значне місце посідає й інша проблема: чи пов’язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим? Перебуває він у процесі зміни, розвитку чи є незмінним? Те чи інше розв’язання цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення. Протилежні способи розв’язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики (в розумінні антидіалектики), боротьба між якими пронизує усю історію філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.

Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості. Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.