18

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького

Кафедра теорії та історії педагогіки

Зраєва Дмитра Олександровича

ШКОЛА В ДАВНЬОМУ ЄГИПТІ

спеціальність 6.070101 – фізика

Реферат

студента 3- Б курсу

фізичного факультету

денної форми навчання

науковий керівник -

старший викладач

Свиреденко О. О.

Черкаси – 2011

ЗМІСТ

Вступ 3

Історія Стародавнього Єгипту 7

Витоки освіти в Давньому Єгипті 9

Школи писарів, жерців, чиновників 11

Будинки життя 13

Наукові знання в Стародавньому Єгипті 15

Висновки 17

Список використанної літератури 18

Вступ

Стародавній Єгипет — одна з найдавніших держав на Землі і колиска цивілізації Середземномор'я. Країна-стрічка, займала територію в нижній течії річки Ніл в північно-східній Африці.

У Єгипті школи з'явилися у III тис. до н.е. водночас з виникненням писемності. Тут існували двірцеві школи, школи для жерців, школи писарів, школи для різних службовців. У них користувалися ієрогліфічним (ієрогліф — священний знак) письмом, яке налічувало до 700 ієрогліфів.

Учні писали чорною фарбою на папірусі тонкою бамбуковою паличкою. У школі при палаці фараона заняття тривали з ранку до пізнього вечора. Панувала сувора дисципліна, вдавалися до тілесних покарань. Майбутні чиновники навчалися читанню, письму та лічбі. Крім того — гімнастичним вправам, плаванню і гарним манерам. У школах для жерців, окрім загальних предметів, давали релігійну освіту, а також навчали астрономії та медицини. Діти вищої знаті здобували освіту у військових школах, звідки виходили воєначальники.

Предмет і завдання історії педагогіки

Історія педагогіки - це наука, яка вивчає ретроспективне становлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдре-вніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, станов­лення і розвитку основних педагогічних категорій: "навчання", "освіта", "виховання", педагогічних систем та концепцій, а та­кож унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відобра­жали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику ви­ховання. Практика, в свою чергу, слугувала основою розвитку педагогічних теорій. Слід зазначити, що основою будь-якої істин­ної наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

В основу вивчення історії педагогіки покладено культуроло­гічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (науковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи системи. Також він передбачає окреслення труднощів, утвер­дження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім ва­рто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою істори­чною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реа­лізація принципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насампе­ред у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком са­мого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогі­ки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка роз­вивається у тісному взаємозв'язку з соціальним прогресом.

Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання, виникнення та ретроспективу становлен­ня того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому ми­нулому відсутність об^ктивностІ була притаманна радянській історії педагогіки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості.

Як соціальна наука, історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури, культурологією. Загалом методологічні пози­ції історико-педагогічних проблем передбачають зв'язок цієї на­уки з історією філософії. Остання, особливо історіософія, про­стежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки послуговуються набутками спеціа­лістів у галузі історії та історіографії. Певний зв'язок історії пе­дагогіки відчутний із такими науками, як історія літератури, істо­рія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної джерельної бази, яку становлять пам'ятки древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й вихован­ня; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогічна, навчальна та методична література ми­нулого; матеріали загальної та педагогічної преси минулого; ме­муарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмету поляга­ють у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, спі-вставлення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі. Це в свою чергу формує критичність педагогічно­го мислення і дозволяє встановлювати протиріччя розвитку пев­них явищ чи освітньо-виховних систем. Тим самим, у майбутніх вчителів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших видів освітньої діяльності, а також творчого доробку вчених-педагогів. Взагалі, критичність педагогічного мислення є суттє­вою ознакою вчительської професійної діяльності. Це, у свою чергу, є основою формування педагогічної культури.

В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція до зрос­тання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої істо­рії, історії загальнолюдської культури.

Історія Стародавнього Єгипту

Стародавній Єгипет — одна з найдавніших держав на Землі і колиска цивілізації Середземномор'я. Країна-стрічка, займала територію в нижній течії річки Ніл в північно-східній Африці.

Заселення території Єгипту належить до епохи палеоліту. В 10-6 тисячоліттях до н. е. коли клімат був вологішим, розрізнені кочові племена жили в саванах біля ріки Ніл, дельта якого ще була заболоченою. Племена займались збиральництвом, полюванням, пізніше рибальством. Зміна клімату в епоху неоліту примусила їх спуститися до заплави Нілу. Серед них були протосеміти, бербери і кушіти, зі змішування яких до 4 тис. до н.е утворився єгипетський народ. Зростання населення, яке не могло більше існувати за рахунок полювання і рибальства, прискорило перехід до скотарства і землеробства. Потреба в додаткових посівних площах викликала необхідність утворення мережі каналів і дамб.

Приблизно в середині 4 тис. до н. е. з багатьох невеликих територіальних утворень — номів — утворилися два царства: на півдні — Нижній Єгипет, на півночі — Верхній Єгипет (відповідно зі столицями в Ієраконполі і Буто). Остаточно країну об'єднав біля 3000 р. до н.е цар півдня Менес (Мена), що захопив Нижній Єгипет і заснував фортецю Хікупта (Білі Стіни), (грец. Μημφισ — Мемфіс), яка стала в 28 ст. до н. е. столицею об'єднаного Єгипту.

З об'єднання Єгипту почалась династична епоха. До другого завоювання Єгипту персами в 341 до н. е. змінилося 30 династій — за підрахунком єгипетського історика жерця Манефона (кін. 4 — поч. 3 ст. до н. е.) До кінця 4-го — початку 3-го тис. належать перші пам'ятки, написані єгипетським ієрогліфічним письмом.

Витоки освіти в Давньому Єгипті

Єгиптяни дуже бережно ставилися до накопичених ними звичаїв та знань, і тому за традицією майже всі професії передавали дітям у спадщину. Чиновник або жрець навчав сина, аби той зміг замінити його на посаді. Ремісники навчали своїх дітей у майстернях, використовуючи при цьому дитячі іграшки: моделі землеробських знарядь, млинів, кузень. В одному із знайдених папірусів перераховані 25 поколінь будівників, які належали до однієї родини. Отже, сім’я була первинним осередком навчання.

Перші відомості про шкільну освіту в Стародавньому Єгипті датуються ІІІ тисячоліттям до н.е. У цей час при храмах, палацах царів та вельмож з’являються школи. У сучасному розумінні вони були невеликими, адже займали одну або дві кімнати храму, палацу чи приватної будівлі. У школах викладали 4-5 вчителів і навчалися 20-30 учнів. Учителі до учнів зверталися зі словами “маленький”, як батьки до дітей. Усі учні вважалися “синами школи”, а випускники - “великими братами” (маленьких). Директора називали “батьком школи”.

У школі діти спершу вчилися читати, писати та рахувати. Папірус був дуже дорогим, тому учням доводилося спочатку писати на полірованих пластинах вапняку, розграфлених у лінійку та клітинку залежно від предмета. Учню, який оволодівав письмом, довіряли чистий папірус, на якому він пензликом червоними та чорними чорнилами переписував тексти. Заголовну літеру та початкові рядки тексту писали червоними чорнилами, решту тексту - чорними (звідси пішов вислів “червоний рядок”). Школярі мали своєрідний письмовий набір: чашечку для води, дерев’яну дощечку з поглибленнями для фарби із сажі й вохри, а також очеретяну паличку для письма. Сувої папірусу для письма виготовляли так. Спочатку кожне стебло розрізали на довгі смужки та накладали їх кінцями одна на одну. Потім місця стиків сплющували дерев’яним молотком. На цей шматок накладали інший шар папірусу, перпендикулярно першому, і знову били молотком. Сік, який при цьому виділявся, скріплював смужки. Також існують відомості, що папіруси намотували на тонкі круглі держальця і так створювали сувої. Вони зберігалися в скриньках, шкіряних, полотняних або дерев’яних футлярах, до яких прикріплювався ярлик з назвою книги. Єгиптяни берегли папіруси і часто використовували старі сувої для нових записів, змиваючи з них фарбу.