37. Наступ російського царизму на українську культуру у другій пол.. Хіх ст.

У другій половині XIX ст., як і рані­ше, розвиток української культури відбувався в умовах імперських колоні­заторських режимів, які панували в Україні. Найтяжче доводилось народ­ній освіті. Хоча преса 60-х pp. і відзначала особливе тяжіння до грамоти, яке з'являлося в народі ("Селяни один за другим самі приводять дітей у науку", — писав 186/ р. український журнал "Основа"), імперські правителі зовсім не дбали про те, щоб навчити бодай читати й писати кож­ну українську дитину. Як початкових, так і середніх шкіл не вистачало навіть для тих, кому дозволяли навчатися матеріальні статки. Число почат­кових шкіл в Україні під владою Росії зросло протягом другої половини XIX ст. з 1300 до 17000, однак і після цього понад дві третини дітей не переступали поріг школи.

Зрештою царський уряд на початку XX ст. майже зовсім усунувся від матеріального утримання всієї мережі початкових шкіл (так званих однокласних з трирічним терміном навчання і двокласних, в яких навчалися п'ять років). Понад чотири п'ятих їх перейшло під опіку земств, хоча міні­стерство народної освіти залишило за собою право розробляти і контролю­вати всі навчальні програми. Валуєвський циркуляр і Емський указ чітко визначили головний напрямок освітньої політики російського царизму в Україні: не допустити українську мову в школу. Навчання в усіх ланках освіти (від початкової до вищої) велося лише російською.

Найбільше боялися царські власті проникнення у шкільну систему "українофільських" настроїв, які загрожували поширенням серед молоді нігілістичних ідей. З цього приводу попечитель Київського учбового округу князь Ширинський-Шахматов у таємній письмовій інструкції, направленій 1866 p. підлеглим урядовцям, категорично попереджав: "Хто є у приватному і громадському житті нігілістом або хохломаном, той ніяк не може бути ні вчителем, ні вихователем корисним, хоча б і виробив у такій високій мірі мистецтво лицемірства і самовладання, що зумів би по можливості відгородити галузь своєї офіційної діяльності від вторгнен­ня своїх задушевних ідей і прихильностей".

Багато дітей і на західноукраїнських землях через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень та відсутність кваліфікованих учителів були позбавлені можливості регулярно відвідувати школу. Хоча 1869 р. Австро-Угорська імперія і проголосила загальне обов'язкове початкове навчання, це рішення залишилося тільки побажанням. До всього, в переважній біль­шості шкіл навчання велося у Східній Галичині польською мовою, на Пів­нічній Буковині — німецькою, на Закарпатті — угорською. Кількість українських шкіл невпинно скорочувалася. Наприклад, на Закарпатті 1881 р. ще існувало 353 українські школи, а через двадцять п'ять років їх залишилося всього 23.

А як навчали в тих західноукраїнських початкових школах, де чимало випадкових на освітній ниві вчителів намагалися компенсувати власне невігластво фізичними розправами над учнями, яскраво описав в автобіо­графічних оповіданнях Іван Франко. Ось, наприклад, типовий образ "учи­теля", якого запам'ятав письменник зі свого шкільного навчання: "Набли­жається година "красного писання", страшна для всіх не так самим предме­том, як радше особою вчителя. У василіянській школі на всі предмети вчи­телі — самі отцове, а тільки для науки писання вони найняли собі світсько­го чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькові ще й досі здається, що він економ: хоч із нагайкою ходити тепер не випадає, але все-таки він не помітується хоч тростівки і ніколи не занедбує робити з неї відповідного вжитку. Очевидна річ, що діти, піддані хоч би тільки на годину власті такого вчителя, дрижать наперед, і "крас­не писання" є для них найбільшою мукою".

І на кінець XIX ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. За офіційними даними перепису 1897 р. по Російській імперії, в губерніях України на кожних 100 чоловік налічувалося від 72 до 85 непись­менних. Від двох третин до трьох чвертей неписьменних зареєструвала на кінець XIX ст. офіційна статистика Австро-Угорської імперії серед насе­лення західноукраїнських земель. А в окремих (особливо — гірських) повітах тут серед селян не було жодного письменного.

Значно більше уваги царизм приділяв середній освіті, бо вона була ос­новою вищої, яка готувала фахівців державного управління, народного гос­подарства, науки й культури. Більшість середніх навчальних закладів була закріплена за окремими урядовими відомствами. Спочатку семи-, а згодом восьмирічні гімназії та чотирирічні прогімназії (переважно з гуманітарним навчанням), а також шести-, семирічні реальні училища (з природничим Т£ фізико-математичним ухилом) підлягали міністерству народної освіти. Йому ж були підпорядковані й учительські семінарії. Наприкінці XIX ст. у Наддніпрянській Україні налічувалося 129 гімназій і 19 реальних училищ.

Військове міністерство керувало семирічними кадетськими корпусами, які випускали офіцерські кадри для армії. Комерційні, сільськогосподарські училища підлягали міністерству торгівлі та промисловості. Найвищий орган церковного управління — Синод — керував підготовкою у духовних семі­наріях та академіях кадрів православних священиків. Жіночими гімназіями, першу з яких було відкрито у Києві 1850 p., опікувалося благодійне "відом­ство цариці Марії".

Чимало середніх навчальних закладів утримували земства або приватні особи. Серед таких закладів знаменитою була заснована на кошти давньої української національно свідомої родини колегія Павла Галагана у Києві, вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі знання з гумані­тарних і, зокрема, українознавчих наук. Розвиток капіталістичних відносин в усіх галузях народного господарства висунув нагальну потребу в кадрах висококваліфікованих робітників і службовців. З'явилися ремісничі, техніч­ні, сільськогосподарські, промислові та інші училища професійної освіти.

На західноукраїнських землях 1874 р. було дозволено навчання рідною мовою у середніх навчальних закладах, але першу українську гімназію відкрито лише 1887 р. в Перемишлі. На кінець XIX ст. таких гімназій у Галичині було вже 6, а польських — 29. На Буковині у цей час діяли дві німецько-українські гімназії. Тут українська мова викладалася як окремий предмет. А у трьох гімназіях, що діяли на Закарпатті, не було й цього.

Єдиним реальним досягненням так званої нової ери", започаткованої угодою українських громадських діячів із правлячими австрійсько-польсь­кими колами Галичини, було відкриття кафедри історії України у Львівсько­му університеті. 1894 р. її очолив Михайло Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. 1900 р. тут відкрили ще й кафедру української літератури, її очолив Кирило Студинський.

У заснованому 1875 р. Чернівецькому університеті також діяла очоле­на Степаном Смаль-Стоцьким кафедра української мови і літератури, хоча все навчання велося німецькою. Лише російська мова панувала у вищих навчальних закладах Наддніпрянської України, де до Харківського і Київ­ського університетів з 1865 р. додався третій — Новоросійський в Одесі. Загальна кількість студентів у цих трьох університетах зросла з 1200 у 1865 р. до 4000 у 1895. Потреби народного господарства в епоху утверд­ження капіталізму викликали й появу в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів — у Львові та Києві; двох ветеринарних вищих навчальних закладів — у Харкові та Львові; інших спеціалізованих вищих навчальних закладів — технологічного у Харкові, сільськогосподарського в Одесі, гірничого у Катеринославі. І все ж, як і раніше, тільки небагатьом людям із незаможних родин вдавалося здобути вищу освіту. Престижні навчальні заклади залишалися для вибраних, бо їх було обмаль, та й прий­мали вони на навчання мізерну кількість студентів.